Хто боїться смерті

Розділ 53

Ми пішли зі Ссолу чотири дні тому, але земля досі була розтріскана, суха й знебарвлена. Із тварин ми хіба що вряди-годи бачили жуків на землі та яструбів, які пролітали в небі. На щастя, у нас поки що було вдосталь їжі, тож ми не мусили їсти жуків або яструбів. Від дивовижно вологої спеки все стало нечітким, як уві сні.

— Подивіться, — сказала Лую, яка йшла попереду з портативкою в руці, щоб ми не збилися зі шляху.

Я пленталася, опустивши голову й заглибившись у похмурі роздуми про Даїба та про смерть, на яку йшла добровільно. Я підняла очі й примружилася. Те, що я бачила попереду, здалеку скидалося на збори високих кощавих велетнів.

— Що це? — запитала я.

— Скоро побачимо, — сказав Мвіта.

Це було скупчення мертвих дерев. Вони стояли за півмилі від прямої, по якій ми йшли до Королівства Семи Рік. Була середина дня, і ми потребували затінку, тож пішли до дерев. Зблизька вони здавалися ще дивнішими. Мало того, що кожне з них було завширшки з будинок, — на дотик вони більше нагадували камінь, ніж деревину. Лую постукала по одному брунатно-сірому стовбуру, тим часом як я розклала свій килимок у затінку під іншим деревом.

— Таке тверде, — сказала Лую.

— Я знаю це місце, — заявив Мвіта і зітхнув.

— Справді? — запитала Лую. — Звідки?

Але Мвіта просто захитав головою й відійшов геть.

— Він сьогодні похмурий, — зауважила Лую й сіла поруч зі мною на килимок.

Я знизала плечима і сказала:

— Він, мабуть, побував тут, коли тікав із Заходу.

— Ох, — зітхнула Лую й поглянула в його бік. Я мало що розповідала їй про Мвітине минуле. Чомусь не думала, що Мвіта хотів би, щоб я розповіла комусь про вбивство його батьків, про його принизливе учнівство в Даїба чи про те, як він був дитиною-солдатом.

— Навіть не уявляю, як він має почуватися, повернувшись сюди, — сказала я.

Після двох спокійних годин відпочинку ми попрямували далі. Вона прийшла годин зо п’ять по тому. І прийшла з помстою. В небі загуснуло велике скупчення темно-сірих хмар.

— Бути цього не може, — пробурмотів Мвіта, коли ми подивилися на захід.

Вона сунула на схід, просто на нас. Не піщана буря. Буря унґва — небезпечна буря з жахливою блискавкою, громом і уривчастим, але сильним дощем. Досі нам таланило: коли ми пішли з Джвагіра, тривав сухий сезон, а ці бурі бувають лише під час короткого сезону дощів. Ми провели у мандрах трохи менше п’яти місяців. У Джвагірі для них саме настав час. Гадаю, там було те ж саме. Той, хто опиняється надворі під час бурі унґва, ризикує загинути від удару блискавки.

Кочуючи, ми з матір’ю наражалися на небезпеку лише під час цих бур. Мати казала, що ми пережили десять бур унґва лише волею Ані.

Ця була недалеко і швидко наближалася. Довкола нас — тільки пласка суха земля. Навкруги не було видно жодного мертвого дерева — щоправда, дерева нам би й не допомогли. Якби ця буря заскочила нас біля тих кам’яних дерев, ми були б у ще більшій небезпеці. Посилився вітер і мало не здув з мене покривало. У нас лишалося близько півгодини.

— Я… Я знаю місце, в якому можна сховатися, — раптом заявив Мвіта.

— Де воно? — запитала я.

Він трохи помовчав.

— У печері. Неподалік звідси. — Він висмикнув з руки Лую портативку й натиснув кнопку збоку, щоб посвітити. Хмари щойно закрили собою сонце. Хоча було близько третьої дня, здавалося, ніби вже закінчуються сутінки. — Хвилин за десять… бігу.

— Добре, куди бігти? — скрикнула Лую. — Чому ми…

— Ще ми б могли спробувати її перегнати, — раптом сказав він. — Можна піти на північний захід і…

— Ти що, здурів? — розсердилася я. — Ми не можемо перегнати бурю унґва!

Він щось пробурчав, але я його не розчула через гуркіт грому.

— Що?

Він насупився на мене. Небо розколола блискавиця. Ми позадирали голови.

— Де там твоя печера? — запитала я.

Та він усе одно нічого не сказав. Лую, здавалось, от-от вибухне. Кожна секунда, яку ми там простоювали, наближала нас до смерті від удару блискавки.

— Не… Не думаю, що нам варто туди йти, — за мить сказав він.

— То ми маємо залишитися тут і померти? — закричала я. — Ти знаєш, що…

— Так! — різко відповів він. — Я теж це пережив! Але сховатися… це місце ненормальне, воно…

— Мвіто, — заговорила Лую. — Ходімо, на це немає часу. Ми розберемося з усім, що там буде. — Вона зі страхом поглянула на небо. — У нас немає вибору.

Я придивилася до нього. У Мвіті рідко можна було помітити страх, але зараз він дійсно боявся.

— То ти можеш підштовхувати мене до всіяного голками маскарада й вимагати від мене зіткнутися зі своїм страхом, але сам не можеш зайти до якоїсь дурнуватої печери?! — закричала я, розмахуючи руками. — Тобі легше вбити нас усіх? А я гадала, що ти тут чоловік, а я — жінка.

Мої слова сильно ранили, але мені було байдуже. До блискавки з громом додався дощ. Мвіта тицьнув пальцем мені в лице, а я у відповідь люто подивилася на нього. Лую заверещала: грім загуркотів особливо гучно. Вона притиснулася до мене ззаду.

— Ти зайшла надто далеко, — сказав він.

— А можу ще далі! — крикнула я, заливаючись сердитими сльозами, які, стікаючи, змішувалися з дощем.

Ми стояли десь у глушині, люто дивлячись одне на одного, тим часом як до нас наближалася буря унґва. Він схопив мене за руку й потягнув за собою. Гаркнув через плече:

— Лую!

— Я за вами!

Ми не бігли, та я не зважала на те. Була надто сердита, щоб боятися. Мвіта тягнув мене за собою, не змінюючи темпу, а Лую трималася за моє плече, опустивши голову. Не знаю, як він розбирав дорогу під отим сильним дощем.

Нас не вдарило блискавкою. Мабуть, не такою була воля Ані. Чи, може, такою була наша воля. Ми йшли п’ятнадцять хвилин. Діставшись великого гранітного утворення, біля підніжжя якого зяяла печера, зупинилися. Ми з Лую негайно зрозуміли, чому Мвіті не хотілося туди йти.

Дощ періщив так, що вхід до печери затуляли потоки води, але їх ставало чітко видно з кожним ударом блискавки. Вони гойдалися на вітрі, який здійняла буря. Це були тіла двох людей, що висіли на вході до печери. Такі старі, що засохли та зморщилися від спеки й сонця; в них лишалося більше кістки, ніж плоті.

— Як давно вони тут? — прошепотіла я. Мене не почули ні Лую, ні Мвіта.

Пролунав гучний вибух: неподалік у землю влучила блискавка. Сильний вітер підштовхнув нас до печери. Мвіта йшов попереду, але не відпускав моєї руки. Я вимогла, щоб ми пішли до печери, і тому йшли ми всі.

Коли ми зайшли, мою голову і плечі залило водою, що падала на вході. Я зосередила увагу на тілах, які гойдалися праворуч від мене. Вони належали чоловікові й жінці, принаймні на це вказував побляклий від сонця пошарпаний одяг. На ній була довга сукня і покривало, а на ньому — кафтан і штани. Зрозуміти, ким вони були — океке, нуру чи кимось іншим, — уже стало неможливо. Вони висіли на товстих мотузках, обвитих довкола мідних кілець, які були закріплені у стелі печери. Нам довелося притиснутися до бокової стінки входу, щоб їх не зачепити. Всередині було надто темно, щоб оцінити глибину.

— Печера не така вже й глибока, — сказав Мвіта, зібравши докупи кілька каменів. Я допомогла йому, намагаючись не зважати на гострий, майже металевий запах. Нам було потрібне гарне велике кам’яне багаття, більше заради світла, ніж заради тепла. Лую стояла на місці, витріщаючись на двох мерців. Я не стала просити її про допомогу. Ми із Мвітою вже пережили власну смерть, а Лую — ні.

— Мвіто, — тихо покликала я.

Він гнівно зиркнув на мене.

Я зухвало витримала цей погляд і пробурмотіла:

— Я від своїх слів не відмовляюся.

— Ну звісно, — відказав він.

— Ти теж маєш дивитися в обличчя своїм страхам, — промовила я. — А ще ми могли загинути через тебе.

За мить його обличчя пом’якшало.

— Гаразд, — погодився він. Трохи помовчав, а тоді сказав: — Я б нізащо не допустив, щоби хтось із вас загинув через мене. Мені просто було потрібно трохи часу на роздуми.

Він уже почав відвертатись, але я взяла його за руку й розвернула назад до себе.

— Вони були тут, коли ти…

— Так, — відповів Мвіта, уникаючи моїх очей. — Щоправда, тоді вони були набагато… свіжіші.

Отже, ці люди провисіли тут понад десятиліття. Мені захотілося спитати, чи знає він, що вони зробили.

Мені хотілося спитати його багато про що, але тоді це було недоречно.

— Лую, — промовив він за кілька хвилин, коли ми з ним уже намостили чималу купу каміння. — Ходи сюди. Годі на них витріщатися.

Вона повільно, ніби виходячи з трансу, повернулася. Її лице було мокре.

— Сідай, — сказав Мвіта. Я підійшла до неї й узяла за руку.

— Треба їх поховати, — сказала вона, коли я посадовила її перед купою холодного каміння.

— Я намагався, — відповів Мвіта. — Не знаю, як їх там повісили, але їх не можна зняти і їхні кістки не падають.

Він поглянув на мене, і я все зрозуміла. Вони висіли там завдяки джуджу. Ким вони були?

— Ми що, навіть не спробуємо? — не вгавала вона. — Ну, тобто це ж лише мотузка, а ти побував тут… іще малим, так? Вони мають звалитись одразу.

Мвіта проігнорував її, розпалюючи кам’яне багаття. Його світла виявилося досить, щоб відвернути увагу Лую від трупів. Мені тоді вже стало незатишно, а тепер просто захотілося вибігти на дощ і кинути виклик блискавці. У глибині печери, наполовину запорошені піском, який налетів сюди за багато років, були, мабуть, сотні комп’ютерів, моніторів, портативок і електронних книжок. Тепер я зрозуміла, звідки взявся металевий запах.

Стародавні монітори були завтовшки півдюйма, геть не схожі на набагато тонші монітори, які використовуються зараз, здебільшого розбиті чи тріснуті. Настільні комп’ютери були такі великі, що їх неможливо було втримати однією рукою. Ціла купа старих, неймовірно давніх речей, давно забутих у печері десь у глушині. Я вражено подивилася на Мвіту.

У Великій Книзі розповідалося про такі місця — печери, повні комп’ютерів. Їх туди напхали перелякані океке, що намагалися втекти від гніву Ані, коли вона знову повернулася до світу й побачила створений океке хаос. Це сталося незадовго до того, як вона принесла з зірок нуру, щоб ті поневолили океке… принаймні так стверджувала Книга. Чи означало це, що подекуди Велика Книга правдива? Океке справді ховали техніку в печерах від сердитої богині?

— Страхітливе місце, — прошепотіла Лую.

— Отож-бо, — відповів Мвіта.

Я не могла сказати нічого. Ми сиділи у гробниці для людей, машин і ідей, тим часом як надворі бушувала смертоносна буря.

— Як ти знайшов це місце? — спитала я. — Як ти тут опинився?

— І як ти так довго пам’ятав дорогу? — докинула Лую.

Він підійшов до тіл, які гойдалися. Ми з Лую приєдналися до нього.

— Гляньте сюди, — сказав він, показуючи на мідні кільця. — Хто б отак встромив їх у каміння?

Він зітхнув.

— Я ніколи не дізнаюся, що сталося чи ким були ці люди. Найпевніше, я прийшов невдовзі після того, як їх повісили. У них досі була… плоть. Мені вони здалися приблизно нашими однолітками.

— Океке чи нуру? — спитала Лую. Як я помітила, вона й не подумала, що вони могли бути еву чи представниками Червоного народу.

— Нуру, — сказав він і поглянув на тіла. — Аж не віриться, що вони досі тут… але все ж таки віриться.

За мить він додав:

— Я натрапив на цю печеру за кілька днів після втечі від повстанців-океке, після того, як вони кинули мене помирати. — Він показав ліворуч від себе. — Я сів під отією стіною, з’їв свої лікарські рослини й помолився Ані, щоб вони подіяли.

Лую явно страшенно кортіло дізнатися, що Мвіта має на увазі, кажучи «кинули помирати». На щастя, їй вистачило такту не спитати. Коли Мвіта бував не в гуморі, найрозумніше було дати йому поговорити.

— Я наполовину збожеволів, справді, — повів він далі. Потягнувся і… торкнувся ноги чоловічого трупа. Я здригнулася. — Я втратив єдиних рідних, яких знав. Утратив свого Майстра, і байдуже, що він був жахливою людиною. Змушений битися за океке, я бачив дещо жахливе й робив дещо жахливе. Я був еву. І мені було всього одинадцять років.

У мене були припаси. Харчі та вода. Я не помирав ні з голоду, ні зі спраги і вмів знаходити їжу. Сюди мене загнала спека. Вони обоє однозначно були мертві, але не смерділи…

Він підійшов до жінки.

— Вона була вкрита білими крабоподібними павуками — голими лишилися тільки її лице й руки, — продовжив він. — Павуки лізли одне на одного, але, постеживши за ними досить довго (а я так і зробив), можна було побачити, що вони обходять її тіло за певною траєкторією. Пам’ятаю, що кінчики пальців на її руках були синіми. Наче вона вмочала їх у фарбу індиго.

Він знову трохи помовчав.

— Навіть тоді я розумів, що павуки її захищають. Маршрут, яким вони рухалися, нагадав мені один з небагатьох символів нсібіді, яких навчив мене Даїб. Символ, який означає «власність». Я простояв хвилин, мабуть, із двадцять, просто витріщаючись на неї. Думав лише про батьків, яких ніколи не знав. Їх не повісили, але таки стратили… за те, що вони створили мене. Поки я стояв там, павуки потроху стали зіскакувати з неї й розбігатися по печері навсібіч. Коли зіскочили останні, вони просто заклякли на місці. Ніби чекаючи, коли я щось зроблю.

Я спробував усе. Я спробував зірвати тіла. Спробував перерізати мотузку. Спробував спалити її. Спалити їхні тіла, розвівши під ними величезне багаття. Навіть спробував удатися до джуджу. Нічого не спрацювало, і я просто оминув їх, сів спиною до комп’ютерів і заридав. За якийсь час павуки… вони знову заповзли на неї. Я провів там два дні, вдаючи, ніби не бачив тіл і павуків на жінці. Я набрався сил, оклигав, а тоді пішов.

— А що чоловік? — запитала Лую. — В ньому було щось дивне?

Мвіта хитнув головою, не прибираючи руки із запорошеної ноги мерця.

— Тобі цього знати не треба.

Мовчання. Мені закортіло спитати, і Лую, я не сумніваюся, теж. Чого саме не треба знати?

— То ти вважаєш, що вони були чаклунами? — запитала вона.

Він кивнув.

— І їхні вбивці, вочевидь, теж.

Він помовчав, насупившись.

— Тепер вони — лише кістки.

Раптом він схопив чоловіка за ногу й сильно потягнув. Мотузка зарипіла, із трупа здійнялася хмаринка пилу, але на цьому й усе. Майже-скелет лишився неушкодженим. Я замислилася про те, куди з жінки поділися павуки.

Тієї ночі мене накрило ковдрою безнадії, смутку й відчаю; що сильніше дощ і блискавка змочували й били землю, то важчою вона ставала. Лую вибрала собі місце на іншому боці печери, якнайдалі від тіл і комп’ютерів. Мвіта розвів для неї невеличке кам’яне багаття. Я не знала точно, чого вона хоче — усамітнитися сама чи дати усамітнення нам, — але в неї вийшло і те, і те.

Ми із Мвітою лежали на своєму килимку під його рапою, залишивши біля себе складений одяг. Тепла від кам’яного багаття було більш ніж удосталь, але я потребувала не тепла й не близькості. Мені несподівано стало байдуже, як сильно він мене обіймає, коли спить. Мені було неприємно лишатися в тій печері. Я чула, як важко крапає дощ надворі, гуркотить грім, риплять тіла, що погойдуються на принесеному бурею вітрі.

Мвіта і Лую попри все спали. Всі ми виснажилися. Я не проспала ні секунди, хоч і заплющила очі. Я трусилася, хоч і відчувала тепло Мвіти та великого кам’яного багаття. У мене в голові кажанами літали факти. Мені ніяк не збороти свого батька. Я спричинюся до нашої загибелі. «Він чекав на мене», — подумала я, згадавши його підставлену спину в мить мого нападу.

— Оньєсонву, — почула я Мвітин голос.

Якось реагувати мені не хотілося. Не хотілося відкривати рота чи розплющувати очі. Не хотілося ні дихати повітрям, ні говорити. Хотілося лише впиватися своїм нещастям.

— Оньєсонву, — тихенько повторив він, посиливши хватку. — Розплющ очі. Але не рухайся.

Від його слів я відчула приплив адреналіну. Мій розум зосередився. Моє тіло перестало тремтіти. Я розплющила очі. Можливо, це було винне моє нещастя чи необхідність самоствердитись, але, поглянувши у численні очі сотень білих павуків, які з’юрмилися переді мною, я водночас відчула глибокий страх і… готовність. Один із павуків, який стояв попереду, поволі підняв одну ногу й так завмер.

— То вони досі тут, — не рухаючись, промовила я.

Ми обоє затихли, ніби читаючи думки одне одного. Ми прислухалися, щоб зрозуміти, чи не спить Лую. Але буря була надто шумна.

— Вони мене обсіли, — сказав він, і його голос трішечки затремтів. — Мою спину, ноги, карк…

Усі частини його тіла, що не торкалися мене.

— Мвіто, — тихо звернулася я. — Що такого було в тому чоловікові, що ти нам про це не розповів?

Він відповів не одразу. Я дуже сильно злякалася.

— Він був увесь в укусах павуків, — сказав Мвіта. — Його обличчя було спотворене болем.

Я замислилася про те, чи не почали вони кусати того чолов’ягу раніше, ніж його мучителі його повісили.

Я притиснулася щокою до килимка. Павук досі не опустив задертої ноги. В моїй голові промайнула тисяча думок. Я підозрювала, що їм був потрібен Мвіта. Я б ніколи не віддала його їм. Павук із задертою ногою чекав. Що ж, я теж чекала.

Він опустив ногу. Я відчула, як вони стрімко видираються на Мвіту в мене за спиною. Побачила, як вони сунуть на мене спереду. Я відчувала їхній запах; від них пахло бродінням, як від міцного пальмового вина. Попри шум бурі я чітко чула, як тупотять їхні численні ноги. Коли це павуки почали так гучно тупати ногами по піску? Наче стукаючи металом по металу? Ось і все, що мені потрібно було знати. Я вперше скористалася новоздобутою владою над своїми здібностями, стягнула довкола себе дичавину й підскочила.

Як у дичавині, так і у фізичному світі вони були схожі на павуків, але в дичавині вони були значно більші та складалися з білого диму. Вони проходили одне крізь одного, намагаючись потіснити мою блакитну постать. Я зробила з ними те, що зробила з Аро того дня, коли він допік мене черговою відмовою мене навчати. Я дряпалася, роздирала, рвала, розчленовувала. Я стала звіром. Я розривала цих істот на шматки.

У фізичному світі я тупнула ногою, розчавивши кількох створінь, які вже тікали, а тоді зазирнула у Мвітині великі очі. Він досі лежав на килимку, голий і обсаджений непокірними білими павуками. Підлога печери довкола нього була всіяна сотнями павучих трупів. Якщо хоч один із них його вкусив, я розшукаю та вб’ю всіх цих істот до останньої, а тоді наздожену їх у світі духів і знищу ще раз. Усіх до одного.

Я позирнула в бік Лую. Вона підводилася по інший бік свого багаття. Я хитнула головою, і вона кивнула. Добре. Надворі спалахнула блискавка. Тепер мій розум був надзвичайно ясний. Я була не тією Оньєсонву, з якою ти сидиш тут і розмовляєш. Навіть не уявляю, який вигляд я мала у світлі вогню, абсолютно гола, сердита, дика через те, що моя кохана людина опинилася під загрозою. «Вони гадають, що я радше віддам їм Мвіту, ніж ризикну його життям», — подумала я й лиховісно посміхнулася.

Знову спалахнула блискавка. За секунду пролунав грім. Дощ посилився. Добре чувся запах озону. В повітрі віяло напругою. Я чекала, жадала цього, повторюючи подумки своє ім’я, наче мантру. Біля самісінької печери вдарила блискавка: «БА-БАХ!» На землю опустилося полум’я. Я кинулася до Мвіти, взяла його за ногу й зібрала те, що повалила буря. Передала це Мвіті. Всі до одного павуки на ньому вибухнули, наче пальмове насіння у вогні. Печеру наповнив запах підпаленого пір’я.

Вцілілі павуки побігли в полум’я біля входу печери. Я ніколи не дізнаюся, що це було — масове самогубство чи рішення повернутися туди, звідки вони прийшли. Я остаточно пішла з дичавини, коли вдарила та блискавка, тож не побачила, чи не повернулися вони туди.

— Мвіто, — прошепотіла я, не звертаючи уваги на павучі трупи, що лежали біля нього. Моє тіло було мокре від поту, та я все одно трусилася від холоду. Підбігла Лую й накинула на нас рапу.

— Я в порядку, — запевнив він, погладжуючи мене по щоці.

— Завдяки мені, — відповіла я.

— Знаю, — засміявся він. — Я геть нічого не відчув.

— Що це було? — спитала Лую.

— Гадки не маю, — сказала я.

Мвіту щось зацікавило. Я повернулася в той бік, куди він вдивлявся. Лую теж.

— Ой, — сказала вона.

Тіла впали: канати, на яких вони трималися, опалила блискавка. І тепер висхлі рештки яскраво горіли. Таємничі страчені чаклун і чаклунка нарешті одержали похоронне багаття, на яке заслуговували.

На початку ранку буря ще тривала. Ми здогадалися, що настав ранок, лише подивившись час на портативці Лую. Поки вона варила рис, який збиралася перемішати з сушеною козлятиною та спеціями, Мвіта рив пательнею могилу збоку печери. Він наполіг, що має зробити це самотужки.

Я підійшла до електроніки вглибині печери. Цих предметів ми уникали більше, ніж трупів. То були старі прилади приреченого народу. Після того, що сталося попередньої ночі, я була готова подивитися лихій долі в обличчя.

— Що ти робиш? — запитала Лую, перевертаючи рис. — Тобі що, досі замало…

— Облиш її, — попросив Мвіта, перервавши своє копання. — Хтось із нас має подивитися.

Лую знизала плечима.

— Гаразд. Я точно не підійду до цього проклятого мотлоху.

Я тихцем захихотіла. Я розуміла її почуття, і Мвіта, гадаю, мислив так само. Але я… ну, це було достоту як у Великій Книзі. Якщо я мала якимось робом її переписати, то мені варто було на це подивитися.

Зблизька металевий запах старих дротів і мертвих материнських плат був сильнішим. У піску були розкидані клавіші з клавіатур і шматочки тонкого пластику з розбитих дисплеїв і корпусів. На деяких комп’ютерах зовні були малюнки: побляклі метелики, петлі й завитки, геометричні фігури. Здебільшого — чисто чорні.

Мені в око впав прилад, схожий на маленьку й дуже тонку чорну книжку. Він стирчав між двома комп’ютерами, а витягнувши й відкривши його, я з подивом виявила, що в нього є дисплей. Він здавався побитим, але не старим, на відміну від інших предметів. Прилад був завбільшки приблизно з мою долоню. Ззаду він складався з надзвичайно твердої речовини, що дивувала схожістю на чорний листок. На дисплеї не лишилося жодної подряпини.

Всі кнопки спереду були порожні: слова на них уже давно стерлися. Я торкнулась однієї кнопки. Нічого не відбулося. Торкнулась іншої, і прилад задзюркотів, як вода.

— Ой! — вигукнула я й мало не впустила його.

Засвітився дисплей; на ньому з’явився якийсь пейзаж із рослинами, деревами та кущами. Я тихенько охнула. «Достоту як те місце, яке мені показала мати, — подумала я. — Місце надії». Я захвилювалася й сіла біля купи непотрібного апаратного забезпечення з іншої епохи, яке повільно розкладалося.

Зображення перекочувалося і зміщувалося, так, наче хтось ішов, а я дивилася на все його очима. Із крихітних динаміків приладу долинув спів пташок і комах; стало чути, як наступають на трави, рослини й листя, як їх відсувають. А тоді з нижньої частини дисплею повільно піднявся заголовок, і я зрозуміла, що це — велика портативка, на якій є книжка. Ця книжка називалася «Путівник Забороненими зеленавими джунглями», і її написала якась група, що звалася «Організація видатних дослідників знань і пригод».

Раптом зображення завмерло і звук стихнув. Я натиснула ще на кілька кнопок, але все марно. Прилад вимкнувся, і, хоч скільки разів я тиснула на кнопки, нічого більше не сталося.

Байдуже. Я його відкинула. Випрямилася. Всміхнулася. Кілька годин по тому всміхнулося й небо. Буря нарешті минула. Ми пішли з печери до світанку.

Наступні два дні подорожі нам стало траплятися чимраз більше пагорбів. Земля перетворилася на суміш піску з острівцями якоїсь сухої трави. Тут ми знайшли їстівних ящірок і кроликів — якраз вчасно, бо в нас саме закінчувалося сушене м’ясо. Нам траплялися дерева з товстими стовбурами, назви яких я не знала, і дедалі більше пальм. Клімат не змінювався: вночі ще було холодно, а вдень — відносно тепло. А бурі унґва нам, на щастя, більше не траплялися. Звісно, буває на світі й дещо гірше.