Хто боїться смерті

Розділ 57

Ми розпрощалися швидко.

— Наш план змінився, — сказав Анай. — Ми обійдемо Ґаді. Там для нас нічого немає. А потім ми зачекаємо.

— На що? — запитав Мвіта.

— На новини про вашу трійцю, — відповів Анай.

І на цьому ми розійшлися. Вони подалися на схід, а ми — на захід, до рідного міста мого батька, Дурфи. Пішли вздовж ряду буйної зеленої кукурудзи.

— Яка вона на вигляд? — запитала Лую, нахиливши голову до мене, щоб показати сережку.

— На тобі вона навіть нічогенька, — сказала я.

Мвіта, який ішов за кілька кроків попереду, втягнув повітря крізь зуби, але змовчав. У нас не було нічого, крім нашого вбрання й портативки Лую. Це було приємно, ми почувалися майже вільними. Наш одяг був брудний від пилу. Анай казав, що океке ходять у брудному пошарпаному одязі, тож Лую так буде легше злитися з натовпом.

Там, де закінчувалася кукурудза, починалася чорна асфальтована дорога, на якій було багато людей, верблюдів і скутерів. Безліч скутерів. Повстанці казали, що в містах Семиріччя скутери називають «окада». На деяких окадах їхали жінки-пасажирки, але я не бачила жодної, якою б керувала жінка; у Джвагірі було так само. На другому боці дороги починалася Дурфа. Будівлі тут були дебелі та старі, як Дім Осуґбо, але й близько не такі живі.

— А що, як хтось накаже мені попрацювати на себе? — запитала Лую. Ми ще ховалися в кукурудзі.

— Тоді погоджуйся і просто йди далі, — сказала я. — Якщо ця людина не відчепиться, то в тебе не лишатиметься вибору, доки не з’явиться можливість утекти.

Лую кивнула. Вдихнула й заплющила очі, сідаючи навпочіпки.

— Ти в порядку? — запитала я, присівши біля неї.

— Мені страшно, — сказала вона й сильно насупилася.

Я торкнулася її плеча.

— Ми будемо зовсім поряд. Якщо хтось спробує тобі нашкодити, то дуже пошкодує. Ти знаєш, на що я здатна.

— Ти не можеш піти проти цілого міста, — сказала вона.

— Я вже йшла.

— Я не дуже добре говорю мовою нуру, — переймалася Лую.

— Вони все одно вважатимуть, що ти безграмотна, — запевнила я. — Нічого з тобою не буде.

Ми одночасно підвелися. Мвіта поцілував Лую в щоку.

— Пам’ятай, — сказав він мені. — Я можу робити це лише годину.

— Гаразд, — відповіла я. Сама ж я могла протриматися в нехтовному стані майже три години.

— Лую, — промовив він, — за сорок п’ять хвилин знайди таке місце, де ми зможемо сховатися.

— Гаразд, — відповіла вона. — Готові?

Ми із Мвітою натягнули на голови покривала і влаштувалися. На моїх очах Мвіту стало важко побачити. Дивлячись на когось нехтовного, людина відчуває, як її очі висихають до болю, так, що все в полі зору розмивається. Вона мимохіть відводить погляд і вже не хоче його повертати. Ми із Мвітою не зможемо далі дивитись одне на одного.

Ми вийшли на дорогу, і нас наче всмоктало в черево якогось чудовиська. Дурфа була дуже швидким містом. Я розумію, чому вона стала центром культури та суспільства нуру. Мешканці Дурфи були працьовиті та жваві. Звісно, значною мірою так було завдяки океке, які щоранку масово приходили зі своїх сіл, океке, що виконували всю роботу, якої нуру не хотіли і яку не вважали для себе необхідною.

Але ситуація змінювалася. Відбувалася революція. Нуру навчалися виживати власними силами… коли океке вже забезпечили їм для цього достатній комфорт. Вся гидота відбувалася на околицях Королівства Семи Рік, і мешканці Дурфи були особливо до неї байдужі. Хоча геноцид відбувався за лічені милі від них, ці люди були дуже далеко від нього. У найкращому разі вони бачили, що океке стало значно менше.

Це почалося ще тоді, як Лую навіть не дісталася перших будівель міста. Коли вона йшла вздовж дороги, якийсь гладкий лисий нуру ляснув її по заду і сказав:

— Іди до моєї хати.

Він показав за Лую.

— Он до тієї, зовсім неподалік, де стоїть отой чолов’яга. Приготуй сніданок моїй дружині й дітям!

Лую на мить просто витріщилася на нього. Я затамувала подих, сподіваючись, що вона замість цього не дасть чолов’язі ляпаса.

— Так… пане, — врешті-решт покірно сказала вона.

Він нетерпляче махнув їй тильним боком товстої долоні.

— Ну то йди, жінко! — Він повернувся й подався геть, такий упевнений, що Лую виконає його наказ, що не помітив, як вона одразу пішла далі. Дівчина пришвидшила крок.

— Найкраще вдати, ніби мені є куди йти, — пояснила вона вголос.

— Допоможи мені з оцим, — сказала якась жінка, грубо схопивши Лую за руку, і цього разу моїй подрузі таки довелося допомогти жінці перенести її тканини на ринок неподалік.

Це була висока кощава нуру з довгим чорним волоссям, яке лежало в неї на спині. Вона, як і Лую, була вдягнена в рапу і кофтину такого ж кольору, але її вбрання було яскраво-жовте, явно вдягнене вперше. Лую понесла важкі згортки тканин на спині. Принаймні так ми тихо та спокійно ввійшли в Дурфу.

— Гарний день, еге ж? — запитала жінка, поки вони йшли.

Лую невиразно гмикнула на знак згоди. Після цього вона ніби зникла. Дорогою жінка привіталася з кількома людьми; всі вони були добре вбрані, і жоден з них не зауважив присутності Лую. Якщо ця жінка не перекидалася з кимось словами, то вона теревенила по якомусь чорному квадратному приладу, який підносила до рота. Коли вона та її співрозмовник мовчали, прилад сильно тріщав.

Я дізналася, що донька сусідки цієї жінки стала жертвою «вбивства честі», що мало задовольнити родину чоловіка, в якого щось украв старший брат дівчини.

— Що з нами зробив Генерал? — питала жінка, хитаючи головою. — Він заходить надто далеко.

Також я дізналася, що ціни на кукурудзяне паливо для скутерів-окад знижувались, а на паливо з цукрової тростини — зростали. Уявляєте? А ще ця жінка мала хворе коліно, обожнювала свою онуку та була другою дружиною. Вона воістину вміла говорити.

Ми із Мвітою були змушені невпинно петляти, бо трималися біля Лую. Крокуючи надто близько, ми б постійно з кимось зіштовхувались, а це довело б Лую до біди. Нам було складно, але те, чим займалася наша подруга, було набагато важче.

Жінка зупинилася біля вуличного торгівця й купила Лую перстень із розтопленого піску.

— Ти дівчина мила. На тобі він буде гарний, — сказала жінка, а тоді знову почала балакати по своєму приладу.

Лую взяла перстень, промимрила «дякую» мовою нуру й надягнула його. Підняла перстень і покрутила на сонці.

Двадцять хвилин по тому ми нарешті дісталися чималої ятки на жвавому ринку, яка належала тій жінці.

— Постав отам, — наказала вона.

Коли Лую це зробила, жінка махнула їй рукою:

— Тепер іди собі.

І Лую просто стала вільною. А за кілька секунд їй наказали понести в’язку пальмового волокна, потім — замести в чиїйсь ятці, примірити сукню та прибрати гній за верблюдами. Ми із Мвітою відпочивали за будь-якої нагоди, ховаючись під столами чи між ятками, і дозволяли собі повертати видимість на кілька хвилин, а тоді знову ставали нехтовними.

Коли їй наказали розлити по ємностях паливо для окад, вона зомліла від випарів і втоми. Мвіті довелося поляскати її по обличчю, щоб розбудити. Єдиним плюсом цієї роботи було те, що Лую займалася нею сама в наметі, тож ми із Мвітою змогли допомогти їй і перепочити.

Сонце на той час уже було посеред неба. Ми провели в Дурфі три години. Лую дістала свій шанс, закінчивши розливати паливо для окад. Вона чимдуж побігла в завулок між двома великими будівлями. Він був завішаний одягом, а з одного вікна до мене долинув плач немовляти. Отже, це житлові будинки.

— Хвала Ані, — прошепотіла Лую.

Ми із Мвітою дозволили собі стати видимими.

— Хух, я виснажений, — сказав Мвіта й поклав руки на коліна.

Я потерла собі скроні, а тоді потерла збоку потилицю. У мені розгорявся головний біль. Усі ми обливалися потом.

— Лую, дуже тебе поважаю, — сказала я та обняла її.

— Ненавиджу це місце, — прошепотіла вона мені у плече й заплакала.

— Атож, — погодилася я.

Я сама його ненавиділа. Досить було побачити, як повсюди дріботять океке. Побачити, як Лую мусить робити так само. Тут щось було не так… з усіма. Океке, працюючи, явно не надто бентежились. А нуру не були з ними відверто жорстокі. Я не бачила жодної побитої людини. Та жінка назвала Лую милою й купила їй перстень. Це збивало з пантелику й дивувало.

— Оньєсонву, злети та спробуй знайти Місце Розмов, — попросив Мвіта.

— Як мені знайти вас? — запитала я.

— Ти ж можеш воскрешати людей, — сказала Лую. — Вигадай щось.

— Давай, — сказав Мвіта. — Поквапся.

— Можливо, коли ти повернешся, нас тут уже не буде, — додала Лую.

Я стягнула з себе одяг. Лую скрутила його й поклала під стіною в завулку. Мвіта міцно мене обійняв, а я поцілувала його в ніс. Тоді обернулася на грифа й полетіла.

Теплий полуденний потік повітря спонукав мене злетіти вище, але я трималася низько, біля будівель і вершечків пальм. У подобі грифа я по-справжньому відчувала свого батька. Він дійсно був у Дурфі. Якусь мить я ширяла із заплющеними очима. Розплющивши їх, поглянула туди, де він, за моїми відчуттями, перебував. Там було відкрите Місце Розмов. Мій погляд привабила будівля трохи на північ від нього. Я знала, що в неї мають бути блакитні двері.

Я описала коло, запам’ятовуючи шлях. Птах завжди знає, де він є. Я засміялася. Сміх вийшов з мене кряканням. «Як я тільки могла подумати, що не зможу відшукати Мвіту й Лую?» — подумалося мені. Коли я летіла назад до провулка, мені в око впав блиск золота. Я повернулася й полетіла на схід, до широкої вулиці, де неначе відбувався якийсь парад. Сіла на якусь будівлю та згорбилася, як гриф.

Поглянувши вниз, я побачила не просто блиск одного золотого предмета, а сотні круглих золотих пластинок, вшитих у жовто-брунатні військові однострої. Кожен вояк ніс великий наплічник схожого кольору. Вони були готові до всього. Люди радісно гукали, а солдати тим часом маршували. Збиралися в якомусь місці, якого я не бачила. «Ми спізнилися», — подумала я, згадавши Солине попередження. Ці армії не могли піти, поки я не зробила того, що мала, хоч що я мала зробити.

Я пролетіла над солдатами досить низько, щоб вони мене помітили. Мені потрібно було простежити за ними. Я мигцем поглянула на їхні обличчя. Це були молоді чоловіки з рішучим виглядом і золотавою шкірою, геть не схожою на темно-брунатну шкіру моєї матері. Вони маршем входили до величезної будівлі з металу й цегли. Назви на табличці будівлі я розібрати не встигла. Я вже побачила достатньо. Вони ще не виходили. Скоро мали вийти. Може, за кілька годин, але не зараз.

Я полетіла назад у завулок. Мвіта й Лую зникли. Я вилаялась. Обернулася назад. Одягаючись, я обливалася потом, а мої руки трусилися. Ледве натягнувши через голову сорочку, я зустрілася поглядом із чоловіком нуру, який стояв біля входу до завулка. Він вирячив очі, бо щойно побачив мої груди, а тепер споглядав обличчя. Я надягнула покривало, зробилася нехтовною й оббігла його. Коли озирнулася, він і досі стояв там, дивлячись у завулок. «Хай гадає, що побачив привида, — подумала я. — Хай збожеволіє від цього».

Я шукала кілька хвилин. Безрезультатно. Я стояла посеред великого натовпу нуру, в якому де-не-де траплялись океке. Як же я зневажала це місце. Я вилаялася собі під носа, і чоловік нуру, який саме проходив повз мене, насупився й роззирнувся довкола. «Як мені їх знайти?» — з розпачем подумала я. Через паніку мені ставало важко зосередитися. Я заплющила очі й зробила те, чого по-справжньому не робила ще ніколи. Я помолилась Ані, Творцю, татові, Бінті — будь-кому, хто готовий дослухатися. «Будь ласка. Я не можу зробити цього сама. Я не можу бути сама. Приглянь за Лую. Мвіта мені потрібен. Бінта має бути живою. Аро, ти мене чуєш? Мамо, якби ж то мені знову стало п’ять років».

Я й сама не розуміла, що верзу, — я просто молилася, якщо це було молитвою. Хоч що це було, воно мене заспокоїло. Мені яскраво згадався перший урок Містичних аспектів від Аро.

— Бриколер, — сказала я вголос, стоячи там. — Той, хто використовує все, що має, щоби зробити те, що мусить.

Я перебрала три аспекти з чотирьох. «Аспект ммуо рухає та формує дичавину. Аспект алусі говорить з духами. Аспект ува рухає та формує фізичний світ, тіло». Мені потрібно було знайти тіла Мвіти та Лую. До мене дійшло: «Я можу знайти Мвіту». У мені була його часточка. Його сперма. Зв’язок. Я застигла на місці та замкнулася в собі. Пройшла крізь шкіру, жир, м’язи до своєї матки. Ось вони, намагаються втекти.

— Де він? — запитала їх я.

Вони мені сказали.

— Еву! — зарепетував хтось. — Он воно, погляньте!

Кілька людей охнуло. Всі, хто був на ринку, раптом витріщилися на мене й відсунулися подалі. Я так зосередилася на своєму внутрішньому світі, що стала видимою. Хтось схопив мене за руку. Я відсмикнула її, стала нехтовною та проштовхалася крізь щільний натовп. Знову замислилася про цих людей, які здавалися дуже вдоволеними й мирними, проте оберталися на чудовиськ, варто було їхньому стерильному середовищу нуру хоч трохи попсуватися. Вони заходилися гарячково мене шукати, і зчинився безлад. Новина неодмінно мала поширитися, тим паче в такому місці, де дуже багато людей мали засоби зв’язку.

У нас закінчувався час.

Я побігла, дивлячись не стільки очима, скільки чимось іншим, що було в мені. Помітила Лую біля великого Місця Розмов. Вона стояла разом з іншою жінкою океке. Вони гляділи гурт дітей нуру, поки їхні батьки пішли до молільні. Лую мала нещасний вигляд.

— Я тут, — сказала я, підійшовши до неї.

Вона підскочила й роззирнулася довкола.

— Оньє? — запитала вона.

Жінка океке, що стояла біля Лую, поглянула на неї.

— Тс-с, — шикнула я.

Лую всміхнулася.

— Мвіто! — покликала я.

— Я тут, — озвався він.

— Я бачила, як солдати готуються до виходу. У нас мало часу, — прошепотіла я.

Дитина нуру, десь дворічна, смикнула Лую за рукав.

— Хлібця? — попросила дівчинка. — Хлібця?

Лую сягнула в торбинку, що стояла біля неї, відламала шматочок хліба й дала його дитині. Маленька їй усміхнулася:

— Дякую.

Лую всміхнулась у відповідь.

— Ми маємо йти. Негайно, — сказала я, намагаючись не підвищувати голосу.

— Тс-с! — зашепотіла Лую. — Якщо я просто піду, ота жінка заб’є на сполох. Я не знаю, що з цими океке.

— Вони раби, — відповіла я.

— Все одно спробуй з нею поговорити, — почула я тихий Мвітин голос.

— Поквапся!

Лую повернулася до жінки:

— Ти знаєш про Оньєсонву-Чаклунку?

Вона подивилася на Лую порожніми очима, а тоді здивувала мене: роззирнулася й підійшла до дівчини.

— Так.

Лую теж здивувалася.

— Ну, що… що ти думаєш?

— Хотіти не шкідливо, та від цього бажання не здійснюється, — прошепотіла жінка.

— Тоді побажай цього ще раз, — сказала їй я.

Жінка верескнула й витріщилася на Лую. Відступила, вирячивши очі та притиснувши руки до грудей. Коли Лую відійшла, вона не закричала й не здійняла ґвалту. Вона взагалі нічого не сказала. Просто заклякла на місці, притиснувши руки до грудей.

Я зробилася видимою й насунула покривало на обличчя. Мене мали бачити Лую та Мвіта. Ми могли дістатися будівлі з блакитними дверима лише під моїм проводом. Ми бігли протягом п’ятнадцяти хвилин. Через світлу шкіру в мене на руках люди з першого погляду вирішували, що я нуру, а Лую — моя рабиня. А оскільки ми бігли, я зникала, перш ніж хтось устигав зупинитись і добре мене оглянути. Ми ухилялися від стрімких окад і сердитих верблюдів, минали дітей нуру в шкільній формі, нещасних океке за роботою та заклопотаних нуру. А тоді опинилися на місці, під блакитними дверима.