Хто боїться смерті

Розділ 59

— Я почуваюся якось дивно, — сказала Лую, а тоді підбігла до краю річки й удруге за день виблювала.

Я стояла з відкритим обличчям, чекаючи, поки Лую закінчить. Я не цікавила нікого. Можливо, люди й чули дещо про навіжену жінку-еву, але це відступило на другий план через те, що відбувалося в місті Дурфа. Поки що відступило.

Всі до одного люди чоловічої статі у центральному місті Дурфа, здатні запліднити жінку, були мертві. Їх убили мої дії. Війська, які я бачила, всі їхні бійці до останнього, миттєво перемерли. Йдучи до річки, ми бачили чоловічі тіла на вулиці, чули крики з будинків, минали вражених дітей і жінок. Я знову здригнулася, безпорадно згадуючи Даїба… «Він мій батько, а я його дитя, — думалося мені. — Ми обоє лишаємо по собі трупи. Цілі поля трупів».

— Ти все? — запитала я. У мене запалало обличчя, і мені здалося, що я теж ось-ось заблюю.

Вона гмикнула й поволі встала.

— Мій живіт… Я не знаю.

— Ти вагітна, — сказала я.

— Що?

— Я теж.

Вона витріщилася на мене.

— Ти що…

— Я завагітніла силою волі. Через це щось сталося. Щось… жахливе. — Я поглянула на свої руки. — Сола казав, що моєю найбільшою проблемою буде недостатнє самовладання.

Лую витерла рота тильним боком обох долонь і торкнулася свого живота.

— Отже… виходить, не тільки я. Всі жінки.

— Я не знаю, як далеко це зайшло. Не думаю, що воно торкнулось інших міст. Але де мертві чоловіки, там і вагітні жінки.

— Ш-що сталося? Чому чоловіки мертві? — запитала вона.

Я хитнула головою й подивилася на річку. Лую краще було не знати. Десь поблизу зарепетувала жінка. Мені теж хотілося зарепетувати.

— Мій Мвіта, — прошепотіла я. Мені запекло очі. Я не хотіла підіймати очей і бачити, як вулицями бігають знавіснілі жінки, що втратили близьких.

— Він помер гарно, — сказала Лую.

— Син убиває батька, — промовила я й подумала: «Але Даїб не мертвий».

— Учень убиває свого Майстра, — втомлено додала Лую. — Даїб тебе ненавидів, Мвіта тебе любив. Мвіта і Даїб — можливо, один не може щасливо жити без іншого.

— Ти говориш, як чаклун, — буркнула я.

— Я бачила вдосталь чаклунів, — відказала Лую.

— Мій Мвіта, — знову прошепотіла я. А тоді згадала й сягнула у складки своєї рапи. Я сподівалася, що його там не було. Але він там був. Я підняла крихітний металевий диск. — Лую, твоя портативка ще при тобі?

У будівлі на другому боці вулиці якась жінка зарепетувала так, що їй урвався голос. Лую скривилася.

— Так, — сказала вона й примружилася. — Звідки в тебе цей диск?

Я підійшла до неї, а вона обережно всунула диск у портативку. Моє серце билося так швидко, що я схопилася за груди. Лую насупилася й пригорнула мене до себе. Знизу із дзижчанням піднявся крихітний дисплей. Лую перекинула його.

Моя мати, лежачи в піску, дивилася просто на нас. Мій батько встромив срібний ніж у пісок біля її голови. Я помітила, що руків’я ножа було прикрашене символами, дуже схожими на викарбувані на моїх руках. Тінґ би знала, що вони означають. Він розсунув материні ноги, а далі залунало гарчання, важке дихання і спів; спів перемежався сердитими словами. Та цього разу я переглядала запис, а не видіння від матері. Я чула його слова, сказані мовою нуру, не з материної точки зору. Я їх розуміла.

— Я тебе знайшов. Ти — саме та. Чаклунка. Чаклунка!

Він співав пісню.

— Ти народиш мого сина. Він буде величним.

Ще одна пісня.

— Я возвеличу його, і нічого видатнішого за нього ця земля ніколи не побачить. — Він заспівав. — Так записано! Я бачив!

Із вікна будинку на другому боці дороги вилетів якийсь скляний предмет і впав на землю. Далі залунали дитячі схлипи. Мені все це було байдуже: мої очі опалив образ чаклуна-нуру, що ґвалтував мою матір, і мої думки спохмурніли. Я подумала про зболених жінок, дітей, стариганів довкола себе, які вили, мучились і схлипували; вони допустили, щоб це сталося з моєю матір’ю. Вони б їй не допомогли.

Що сталося б, якби моя мати, як і просив її батько, була чаклункою того дня, коли на неї напав Даїб? Був би неабиякий бій. Натомість вона могла захиститися лише своїм боком алусі.

— Досить, — нарешті сказала Лую й забрала в мене портативку.

Вулиці наповнювалися людьми. Люди бігли, сунули, ходили туди-сюди, відходили на узбіччя тієї дороги, прямували кудись, а куди, мене не обходило. Привиди себе колишніх. Їхні життя змінилися назавжди. Я стояла на місці з розфокусованим поглядом. Мій батько справді цінував оцей диск так, що зберігав його двадцять років.

— Нам треба йти далі, — нагадала Лую й потягнула мене за собою. Але з її очей на ходу теж лилися сльози.

— Зачекай, — попросила вона, не відпускаючи моєї руки. Випустила портативку. — Наступи на неї, — сказала вона. — З усієї сили. Вчави її в землю.

Я на мить витріщилася на портативку, а тоді чимдуж наступила на неї. Коли я почула, як вона ламається, мені стало краще на душі. Я підняла її й вийняла диск. Роздушила диск зубами й кинула в річку.

— Ходімо, — сказала я.

Опинившись на озері, ми на мить зупинилися. Так, я його вже бачила, та під час видіння мені не випало можливості зупинитись і оглянути його по-справжньому. Десь на озері був острів.

За нами панував хаос. Вулиці повнилися жінками, дітьми і старими, які бігали, спотикались і стогнали: «Як таке може бути?!» Починалися бійки. Жінки роздирали на собі одяг. Чимало з них падали на коліна й криком просили в Ані спасіння. Я не сумнівалася, що десь на світі витягали й роздирали останніх жінок океке. Дурфа була хвора, а через мене її хвороба ошаліла, як кобра в лихоманці.

Ми махнули на все це рукою. Стільки води. На яскравому сонячному світлі вона сяяла ніжною блакиттю; її поверхня була спокійною. Саме повітря здавалося вологим, і я замислилася, чи не пахнуть риби та інші водні істоти так само. Цей металевий солодкий запах був насолодою для моїх змучених чуттів. У Джвагірі ні я, ні Лую не могли й уявити собі такого.

На краю води зупинилися кілька водних транспортних засобів. Вони розрізали, порушили спокій води. Човни, вісім штук. Усі з жовтого полірованого дерева із намальованими спереду квадратними блакитними емблемами. Ми швидко зійшли зі схилу.

— Ви! Стійте! — крикнула якась жінка за нами.

Ми пішли швидше.

— То ж дівка-еву! — сказала жінка.

— Хапайте демоницю! — вигукнула ще одна.

Ми побігли.

Човни були маленькі, щонайбільше на чотирьох людей. Їхні мотори, збаламучуючи воду, випускали дим і гикали. Лую побігла до човна, яким керував молодий нуру. Я розуміла, чому вона обрала його: він здавався трохи не таким, як інші керманичі. Він мав приголомшений вигляд, тоді як усі решта витріщилися на мене з жахом. Коли ми дісталися до нього, вираз його обличчя не змінився. Він відчинив дверцята до свого човна. Ми сіли.

— Ти… ти…

— Так, це я, — сказала я.

— Заведи цю штуку! — прикрикнула на нього Лую.

— Та жінка вбила всіх чоловіків у Дурфі! — прокричала чоловікам жінка, що збігала зі схилу. — Хапайте її, вбийте її!

Чоловік повів свого човна саме вчасно. Вирвалася тонка цівка диму, і човен різко зашумів. Керманич схопився за якийсь важіль, і човен рвонув уперед. Інші човнярі кинулися до бортів своїх човнів. Перестрибнути на наш вони не могли — надто далеко.

— Шукву! — крикнув один з них. — Що ти робиш?

— Хе, та він уже був зачарований, — промовив інший човняр.

Зі схилу бігла юрба жінок. У човен влучив камінь, а потім, коли я відвернулася, мені по сідницях влучив інший.

— Куди? — запитав човняр Шукву.

— На острів Рани, — сказала я. — Знаєш, де він?

— Знаю, — підтвердив він і повернув човен на південь, до глибокої води.

За нами жінки хутко переговорили з чоловіками. Ті завели мотори та швидко кинулися навздогін.

— Зупини човен! — прокричав якийсь чолов’яга. Їх від нас відділяло близько чверті милі.

— Шукву, ми тебе не скривдимо! — крикнув інший. — Нам потрібна тільки дівка.

Шукву повернувся до мене.

Я поглянула йому в очі.

— Не зупиняй човна, — сказала я.

Ми помчали далі.

— То чутки правдиві? — запитав він. — Усі чоловіки… що сталося в Дурфі?

Він приплив з іншого боку озера, можливо, з Сантауна або Часси. Новини поширювалися швидко. Перетинаючи воду, він неабияк ризикнув. Що я могла йому сказати?

— Чому ти нам допомагаєш? — підозріливо запитала Лую.

— Я… не вірю в Даїба, — сказав він. — Багато хто з нас не вірить. Ті, хто благочестивий, моляться п’ять разів на день і люблять Велику Книгу, знають, що Ані бажає не цього.

Він поглянув на мене, щоб роздивитися моє обличчя. Здригнувся й відвів погляд.

— А ще я бачив її, — додав він. — Жінку океке, якої ніхто не міг торкнутися. Хто б міг її ненавидіти? Її донька не могла би вчинити щось лихе.

Він говорив про мою матір, яка вдавалася до алу й намагалася допомогти мені, розповідаючи про мене людям. Отже, вона являлася й нуру. Вона розповідала всім, яка я гідна людина. Від цієї думки я мало не розсміялася. Мало.

Ми не могли обігнати інших човнів, хоч вони й були добре навантажені. За ними я побачила ще п’ять човнів, повних чоловіків.

— Вони тебе вб’ють, — сказав Шукву й показав направо. — Ми щойно припливли з Часси, і все було гаразд. Прошу. Скажи, що сталося в Дурфі?

Я тільки хитнула головою.

— Просто довези нас, — сказала Лую.

— Сподіваюся, я чиню правильно, — пробурчав він.

Наближаючись, вони вигукували прокльони та погрози.

— Скільки ще? — гарячково запитала Лую.

— Гляньте туди, — сказав він.

Я побачила його, острів, на якому стояла хатинка з пісковику, вкрита стріхою. Але мотор човна ледь тримався, ще більше плюючись брудним чорним димом. Він почав кашляти, а це, вочевидь, було кепсько. Шукву вилаявся.

— Паливо майже скінчилося, — сказав він і взяв невеличкий глечик. — Я можу підзаправитися…

— Часу немає! Вперед, — сказала Лую, вхопивши мене за плече. — Обернись і полети до нього. Облиш мене. Я з ними битимуся.

Я хитнула головою.

— Я тебе не покину. Ми допливемо.

— Ми не допливемо, — заперечила Лую.

— Допливемо! — закричала я. Стала на коліна й перехилилася за борт. — Допоможи!

І я заходилася грести рукою. Лую схилилася на другий бік і зробила так само.

— Гребіть оцим, — сказав Шукву й передав нам великі весла.

Він увімкнув мотор на повну потужність, яка була зовсім невелика. Ми поволі наближалися до острова. У мене в голові крутилося лише одне: «Допливи туди, ДОПЛИВИ ТУДИ!» Моя блакитна рапа та біла сорочка змокли від поту й холодної води безіменного озера. Вгорі сяяло сонце. Над нами пролетіла зграя дрібних птахів. Я гребла, як тільки могла.

— Давай! — вигукнула я, коли ми опинилися достатньо близько.

Ми з Лую вистрибнули, похлюпали крізь воду й вибігли на крихітний острів, де ледве вміщувалися хатина та два приземкуватих дерева. До хатини лишалося всього кілька ярдів. Я зупинилася й побачила, як Шукву гарячково відгрібає на човні геть.

— Дякую! — крикнула я.

— Як… зволить… Ані! — долинув до мене його задиханий крик.

Човни нуру наближалися. Я повернулася й побігла до хатини.

Я зупинилася на порозі поряд із Лую. Дверей там не було. Всередині згорбилося безживне тіло Рани. В кутку лежала велика запорошена книжка. Я не знаю, що сталося з Раною. Можливо, він став моєю жертвою, та чи поширилася смерть, яку я ненароком принесла, так далеко? Я ніколи про це не дізнаюся. Лую повернулася й побігла назад.

— Зроби це! — гукнула вона через плече. — Я їх затримаю.

Надворі, поки я була в тій хатині, чоловіки, що погналися за нами, побачили, як вона вийшла на берег. Лую була красива й сильна. Вона не злякалася, побачивши, як вони виходять із човнів і не поспішають, знаючи, що ми в пастці. Здається, я чула, як вона засміялась і сказала:

— Ну, то підходьте!

Ці нуру побачили красиву жінку океке, яку захищало тільки власне почуття обов’язку та ще пара беззбройних рук, огрубілих від роботи за останні кілька місяців. І вони накинулися на неї. Зірвали з неї зелену рапу, брудну вже жовту кофтину, браслети з намистинками, які вона тільки вчора, ціле життя тому, взяла з кошиків із подарунками. А тоді розірвали на шматки її. Я не пам’ятаю, щоб чула її крики. Я була зайнята.

Мене одразу потягнуло до цієї книги. Я стала перед нею на коліна. Палітурка в неї була тонка, але міцна, виготовлена з довговічного матеріалу, якого я не могла назвати. Він нагадав мені чорну палітурку електронної книжки, яку я знайшла в тій печері. На ній не було ні заголовка, ні якогось малюнка. Я потягнулась, а тоді завагалася. «Що це…» Ні, я зайшла надто далеко, щоб таке питати.

На дотик книга виявилася тепла. Як у гарячці. Я поклала руку на палітурку. Та була шорстка, як наждаковий папір. Мені хотілося звернути на це більше уваги, та я знала, що мені ніколи. Я перетягнула книгу собі на коліна й розгорнула. Негайно відчула, ніби мене сильно вдарили по голові — так, що з моїм зором щось сталося. Мені майже не ставало снаги дивитися на шрифт на сторінках — так сильно він мучив мої очі й голову. Тепер я вже зосередилася. Я прийшла сюди лише з однією метою, метою, передреченою в цій-таки хижі.

Швидко прогортавши сторінки книги, я зупинилася на тій, що була гарячішою за інші. Поклала на неї ліву руку. Це видавалося безглуздим, але мені хотілося це зробити — такою огидною здавалася книга. Я зупинилася й подумала: «Ні». Змінила руку, згадавши, що казала Тінґ: «Ми не знаємо, які будуть наслідки». Ця книга була повна ненависті й саме тому огидна. Моя ж правиця була повна Даїбової ненависті.

— Я не ненавиджу тебе, — прошепотіла я. — Я радше помру.

А тоді почала співати. Я заспівала пісню, яку вигадала в чотири роки, живучи з матір’ю в пустелі. У найщасливіший час свого життя. Я співала цю пісню пустелі, коли вона була задоволеною, спокійною, стабільною. Тепер я співала її таємничій книзі, яку тримала на колінах.

Моя рука сильно нагрілась, і символи на ній у мене на очах почали розпадатися. Символи-копії перетекли в книгу, де вмостилися серед інших символів, утворюючи письмена, яких я все одно не могла прочитати. Я відчувала, як книга смокче щось із мене, наче дитина смокче материні груди. Забирає й забирає. Відчула, як у моєму лоні щось клацнуло. Перестала співати. Книга на моїх очах темніла й темніла. Але не потемніла аж так, щоби стати для мене невидимою. Коли вона сховалася в кутку, до хатини ввірвалися чоловіки та знайшли мене.