Хто боїться смерті

Розділ 36

Тієї ночі я захворіла. Мене так розлютили й засмутили постійні чвари, що я відмовилася від їжі й пішла спати натщесерце. Мвіта більшість ночі провів надворі — силкувався напоумити Фанасі. Якби він був поруч, то змусив би мене поїсти перед сном. Повернувшись майже на світанку, він побачив, що я скрутилася щільним клубочком, тремчу і бурчу якусь маячню. Йому довелося згодовувати мені з ложки сіль, а потім — юшку з учорашньої печені. Я навіть не могла втримати ложку.

— Наступного разу не будь такою впертою і легковажною, — сердито заявив він.

Я була надто квола, щоб іти, але невдовзі змогла сісти й поїсти самотужки. У таборі панувала напруга. Бінта з Діті залишались у своєму наметі. Фанасі та Мвіта відійшли поговорити. Лую залишилася зі мною. Ми лежали в моєму наметі та відточували разом мову нуру.

— Як гадати, що проблема Діті? — запитала Лую жахливою мовою нуру.

— Вона дурна, — відповіла я мовою нуру.

— Я… — Лую зупинилась, а тоді запитала мовою океке: — Як мовою нуру буде «свобода»?

Я їй підказала.

Вона замислилася на мить і сказала мовою нуру:

— Думати, я… Діті відчути смак свободи й тепер без неї не може.

— На мою думку, вона просто дурна, — знову сказала я мовою нуру.

Лую перейшла на океке.

— Ти бачила, якою щасливою вона була в тій таверні. Деякі з тих чоловіків дійсно були приємні... У Джвагірі жодній з нас не дозволяли такої свободи.

Я засміялася.

— Тобі дозволяли.

Вона теж засміялася.

— Тому що я навчилася брати те, чого мені не дають.

Тієї ночі, лежачи біля Мвіти, я ще думала про дурість Діті. Мвіта міцно спав і тихенько дихав. Я почула м’які кроки надворі. Я звикла до ворушіння верблюдів, які часто виходили ночами на пошуки їжі чи для парувань. Ці ж кроки не були ні великими, ні численними. Я заплющила очі й прислухалася. «Не пустельна лисиця, — подумалося мені. — Не газель». Затамувавши подих, я прислухалася ще дужче. «Людина». Ці кроки прямували до намету Фанасі. Я почула шепіт і розслабилася. У Діті нарешті з’явилася клепка в голові.

Прислухатися я, звісно, не припинила. А ти хіба припинив би? Я почула шепіт Фанасі. А далі… Я насупилася. Прислухалася ще дужче. Зітхання, потім — тихий порух і приглушений стогін. Я мало не розбудила Мвіту. Треба було його розбудити. Це було кепсько. Але яке право я мала не пускати Лую до намету Фанасі? Я чула їхнє ритмічне дихання. Воно не вщухало понад годину. Врешті-решт я поступово заснула, тож хтозна, коли Лую повернулася до свого намету.

Ми спакували речі до світанку. Діті та Фанасі не розмовляли одне з одним. Фанасі старався не дивитися на Лую. Лую поводилась абсолютно нормально. Коли ми пішли, я подумки засміялася. Хто знав, що в маленькій групці в глушині можуть розігратися такі пристрасті?