Хто боїться смерті

Розділ 58

Ця будівля яскраво нагадала мені Дім Осуґбо. Зведена з каменю, з товстими зовнішніми стінами, прикрашеними різьбою, вона випромінювала енергетику таємничої влади. На блакитних дверях насправді були намальовані блакитні хвилі з білими баранцями на якійсь водоймі. Безіменне озеро? Перед будівлею стояв кам’яний знак, увінчаний жердиною, на якій майорів жовтогарячий прапор. У камені було глибоко вирізано такий напис:

ШТАБ ГЕНЕРАЛА

ДАЇБ ЯҐУБ

РАДА КОРОЛІВСТВА СЕМИ РІК

— Я ввійду перша, — сказала Лую. — На мене просто подумають, що я — темна рабиня.

Не встиг хтось із нас відповісти, як вона пробігла сходами нагору й відчинила блакитні двері. Вони грюкнули в неї за спиною. Мвіта взяв мене за руку. Його долоня була холодна, та й моя, мабуть, теж. Мені хотілося поглянути на нього, та ми досі лишалися нехтовними. Минуло кілька хвилин. Нас іззаду минали люди — на верблюдах, пішки та на скутерах. Ніхто не заходив до будівлі й не виходив із неї. Насмілюся сказати, що в бік будівлі навіть не дивилися. Так, вона була дуже схожа на Дім Осуґбо.

— Якщо вона не вийде за хвилину, вона, ймовірно, мертва, — сказав Мвіта.

— Вона прийде, — пробурмотіла я.

Минула ще хвилина.

— Як гадаєш, це Даїб повісив отих двох у печері? — запитав він.

Я про це й не замислювалася. І не хотіла думати про це тепер. Але вбити людину, а потім зробити так, щоб її тіло не могло згнити, — це було цілком у дусі Даїба.

— То ким тоді були павуки? — запитала я.

Він захихотів.

— Не знаю.

Я теж захихотіла. І стиснула його руку. Раптом широко розчинилися, гучно ляснувши, блакитні двері. Вийшла задихана Лую.

— Вона порожня, — сказала дівчина. — Якщо він там, то хіба на другому поверсі.

Ми із Мвітою стали видимими, навіть не озирнувшись.

— Він нас чекає, — сказав Мвіта.

Ми зайшли.

Усередині було прохолодно, ніби десь неподалік працювала вловна станція. Звідкись долинало гудіння якоїсь машини. Стояли письмові столи із синіми стільницями й синіми стільцями. Офісні приміщення. На кожному столі був запорошений старий комп’ютер. Я ще ніколи не бачила так багато паперу. У стосах на підлозі, у кошиках для сміття, а також у численних книжках. Це місце було марнотратством. У кінці приміщення закручувалися вгору сходи.

— Я туди не ходила, — сказала Лую.

— Розумно, — похвалила я.

— Стій тут, — наказав їй Мвіта. — Якщо хтось прийде, кричи.

Вона кивнула й поклала руку на один зі столів, щоб відновити рівновагу. Її очі розширилися й виблискували сльозами.

— Будьте обережні, — ледве вимовила вона.

Ми із Мвітою зробилися нехтовними й пішли вгору. Зупинилися біля входу. Велике приміщення за ним докорінно відрізнялося від приміщення внизу. Саме таким я його й пам’ятала. Стіни блакитні. Підлога блакитна. Пахло ладаном і запиленими книжками. А ще там панувала моторошна тиша.

Він сидів за своїм письмовим столом і гнівно на нас дивився. За його спиною було велике вікно, що пропускало всередину сонячне світло. Воно водночас кидало тінь на його обличчя й відбивалося сонячними зайчиками від крихітних дисків у кошику, що стояв на його столі. Він був водночас світлий і темний… але здебільшого темний. Його великі руки гнівно вчепилися в підлокітники крісла. На ньому красувалися блискучо-білий кафтан із вишитим коміром і тонке золоте кольє. Гранітно-чорна борода доходила йому до грудей, а чорне кучеряве волосся в нього на голові прикривала біла шапочка. Коли він продовжив мовчки витріщатися на нас, ми із Мвітою зрозуміли його натяк і зробилися видимими.

— Мвіта, мій потворний учень, — промовив він. А коли поглянув на мене, я одразу захолола зі страху, згадавши біль, якого він завдав мені за мить до того, як ударом залишити на моїй руці той символ повільної та жорстокої отрути. Я почала втрачати впевненість у собі. Я була жалюгідна. Він захихотів собі під носа, ніби знаючи, що я щойно остаточно втратила самовладання.

— А ти мала б лишатися зниклою безвісти, мертвою чи що там з тобою було, — додав він.

Мвіта ввійшов до кімнати.

— Мвіто, щ-що ти робиш? — прошипіла я.

Він проігнорував мене, підійшов упритул до Даїба і схопив кошика з дивними дисками.

— Твій мозок хворий, — заявив Мвіта й потрусив кошиком у Даїба перед носом. — У твоєму будинку було знищено все! Але ти якось зумів урятувати це? Думаєш, я не знав про твою збочену колекцію?! Я знайшов їх, коли чистив твій письмовий стіл. Уставив один у твою портативку перед заворушеннями. Мені випало подивитися, як ти забиваєш людину до смерті. При цьому ти сміявся і був… збуджений!

Даїб відкинувся назад і знову захихотів.

— Я старію. Часом люди не обходяться без невеличкої допомоги. Мене теж частенько підводить пам’ять. Утратити їх було б усе одно що втратити часточку свого розуму.

Він схилив голову набік.

— То ось для чого ти прийшов аж сюди — щоби сказати мені це? Оце тому ти докучаєш мені своїми дитячими вибриками?

Він відібрав кошик у Мвіти й сунув туди руку. Всі диски здавались однаковими, проте він зумів за кілька секунд знайти той, який шукав. Тоді підняв його.

— Заради цього? Заради честі своєї жінки?

Він кинув диском у Мвіту. Диск не влучив у нього, а приземлився й покотився біля моїх ніг. Я підняла його. Він був заледве більший за мій ніготь. Мвіта поглянув на мене, а тоді знову повернувся до Даїба.

— Забирайтеся звідси, — сплюнув Даїб. — Я ще мушу виконати план. Здійснити пророцтво Рани: «Прийде високий бородатий чаклун-нуру й силою призведе до переписування Великої Книги». Як же зміниться ця книга, коли я винищу решту океке.

Він підвівся. Високий бородатий нуру. Чаклун із цілительськими здібностями. Саме такий, якого віщувало пророцтво Рани. Я насупилася, засумнівавшись у всьому, заради чого подорожувала. Чи не міг Рана-Провидець дійсно казати правду? Може, у пророцтві йшлося про чоловіка, не про жінку? Може, слово «мир» означало загибель усіх океке.

— Ох, спаси нас, Ані, — прошепотіла я.

— Але тебе, дівко, я теж мушу знищити, — продовжив Даїб. — Я пам’ятаю твою матір.

Він насупився.

— Я мав її вбити. Я дозволив своїм людям потішитись і лишити більшість отих жінок океке в живих. Відпускати їх на волю — все одно що насилати вірус на східні громади. Зганьблені жінки біжать туди народжувати своїх дітей-еву. Я сам запропонував цю частину плану голові ради Семиріччя. Я — її найвидатніший генерал, і мій план був блискучий. Звісно, вона прислухалася. Вона — слабка маріонетка.

Він усміхнувся, насолоджуючись власними словами.

— Це джуджу легко насилати на солдатів. Вони стають як корови — все виробляють і виробляють молоко. А що я? Мені більше до вподоби оволодіти жінкою океке та проломити їй голову. Твоя мати — виняток. — Його усмішка сіпнулася. Погляд став відстороненим. — Вона дуже припала мені до душі. Не хотілося її вбивати. Вона мала дати мені видатного, видатного сина. Чому ти дівчина?

— Я… — Я зітхнула.

— Тому що так записано, — сказав Мвіта.

Даїб повільно розвернувся до Мвіти й уперше побачив його по-справжньому. Даїбові рухи були блискавичні. Ось він стоїть за своїм письмовим столом, а ось він уже кидається на Мвіту, хапаючи його за горло сильними руками. Моє тіло намагалося здійснити тисячу дій водночас, але жодна з них не давала мені рухатися. Мене щось тримало. Тоді почало стискати. Я захрипіла і, певно, повалилася б уперед, якби не те, що мене тримало.

Я кліпнула. Я це бачила. Довкола мене змією обвилася блакитна трубочка. Дерево з дичавини. Холодне, шорстке і страшенно сильне, хоч і цілком прозоре для мене. Що більше я борсалася, то сильніше воно скручувалося. Воно видушувало з мене повітря.

— Завжди така непоштива, — промовив Даїб, душачи Мвіту й вишкіривши зуби. — Це твоя брудна кров. Ти народилася неправильною. — Він стиснув іще сильніше. — Навіщо Ані так обдаровувати таку дитину, як ти? Я мав розрізати тобі горло і спалити тебе дощенту, щоб із другої спроби Ані зробила все як слід.

Він кинув Мвіту на землю й плюнув на нього. Мвіта кашляв і белькотів, намагаючись звестися на ноги, але повалився назад.

Даїб повернувся до мене. Коли рослина-дух відпустила мене, моє обличчя було мокре від сліз і поту. Світ довкола померкнув, а тоді став яскравішим. Я широко роззявила рота, вдихаючи, й непевно звелася на ноги.

— У мене з’являється єдина дитина, і Ані дає мені ось це, — проказав він, роздивляючись мене з голови до ніг.

Довкола нас постала дичавина. Нас оточили нові дичавинні дерева, схожі на приголомшених глядачів. За ним я бачила Мвіту. Його жовтий дух несамовито палав.

— Я стежив за тобою, — прогарчав Даїб. — Сьогодні помре Мвіта. Сьогодні помреш ти. І на цьому я не зупинюся. Я наздожену твій дух. Ти спробуєш сховатися. Я тебе знайду. Я знищу тебе ще раз. Привівши війська нуру та здійснивши пророцтво, я знайду твою матір. Вона народить мені сина.

З кожним його словом я втрачала якусь частину себе. Щойно моя віра у пророцтво почала згасати, почала згасати й моя відвага. Мені було важко дихати. Захотілося благати його. Молити. Плакати. Я була готова плазувати біля його ніг, аби він не заподіяв зла моїй матері та Мвіті. Моя подорож була даремна. Я — ніщо.

— Не маєш чого сказати? — запитав він.

Я опустилася на коліна.

Він переможно повів далі:

— Я не сподіваюся…

Мвіта заволав, кидаючись на Даїба. А тоді прокричав щось, схоже на мову ва. Вхопив Даїба однією рукою за шию. Той заверещав і крутнувся. Те, що Мвіта з ним зробив, уже почало діяти. Мвіта незграбно позадкував.

— Що ти накоїв?! — крикнув Даїб, намагаючись сягнути рукою за себе і дряпаючи собі шию. — Ти не можеш!..

Я відчула, як усе повітря в кімнаті змістилось і тиск упав.

— Тоді вперед, — відповів Мвіта. Він перевів погляд із Даїба на мене. — Оньєсонву, ти точно знаєш, де правда, а де брехня.

— Мвіто! — скрикнула я так голосно, що відчула, як мені в горло хлюпнула кров.

Я побігла до них, практично не помічаючи, які страшні синці та порізи лишає на моєму тілі дичавинне дерево. Перш ніж я встигла до них добігти, Даїб по-котячому накинувся на Мвіту. Коли обидва грюкнулися на підлогу, Даїбів одяг порвався, а його тіло заколивалося, потовщуючись і обростаючи рудо-чорним хутром, великими зубами й гострими кігтями. У подобі тигра він заходився дерти Мвітин одяг, розпанахав йому груди та вгородив зуби глибоко в шию. Тоді Даїб ослабнув і перекинувся, хриплячи й трусячись.

— ЗЛІЗЬ із нього! — заволала я, вхопивши Даїба за хутро. Спихнула його із Мвіти. Крові було море. Він наполовину відірвав Мвіті шию. Із Мвітиних грудей, булькаючи, лилася кров. Я поклала на нього ліву руку. Він здригнувся, намагаючись заговорити.

— Мвіто, тс-с, — сказала я. — Я… Я все виправлю.

— Н-ні, Оньєсонву, — відповів він, кволо взявши мене за руку. Звідки в нього взагалі були сили говорити? — Це…

— Ти знав! ОСЬ що ти побачив, намагаючись пройти ініціацію! — закричала я і схлипнула. — О Ані! Ти знав!

— Та невже? — перепитав він. Із кожним ударом його серця із шиї вихлюпувалася кров, яка збиралася в калюжу довкола мене. — Чи… сталося… через… знання?

Я схлипнула.

— Знайди її, — прошепотів він. — Закінчи її.

Він важко вдихнув і проказав сповнені болю слова.

— Я знаю, хто ти… і ти теж маєш знати.

Коли він обм’як у мене на руках, моє серце теж мало зупинитися. Я міцно його стиснула. Мені було байдуже, що він сказав. Я поверну його.

Я шукала й шукала його дух. Він зник.

— Мамо! — заволала я, здригаючись від ридань усім тілом.

У роті в мене геть пересохло.

— Мамо, допоможи!

Ввійшла Лую. Побачивши Мвіту, вона впала на коліна.

— Мамо! — заволала я. — Він не може покинути мене тут!

Я почула, як Лую встає, вибігає й хутко спускається сходами. Мені було байдуже. Все скінчилося.

Даїб лежав поруч голий і в людській подобі, пускаючи слину і здригаючись. На його шиї досі тримався клаптик тканини, розмальований символами. Це джуджу, напевно, дала Мвіті Тінґ. Вона, вочевидь, скористалася аспектом ува, аспектом фізичного світу та тіла. Найкориснішим і найнебезпечнішим аспектом для вроджених ешу. Поки я тримала Мвітине тіло, у мене виникла думка. Я вхопилася за неї й негайно нею скористалася. Ні про наслідки, ні про можливості, ні про небезпеки я не думала.

Минулої ночі ми із Мвітою не спали. Я згадала, як він рухався в мені й кінчив. Він ще був у мені. Він ще був живий. Я відчула їх у собі — вони плавали й смикалися. Я не була на своєму місячному піку, але зробила, щоб це було так. Я пересунула свою яйцеклітину ближче до тих залишків Мвітиного життя, які спромоглася знайти. Але з’єднала їх не я. Я могла лише зробити це з’єднання можливим. Решту обрало щось інше. Те, що не мало жодного зв’язку з людством і не дбало про нього. У момент зачаття від мене поширилася величезна ударна хвиля — така, яка з’явилася колись давно, під час поховальної церемонії мого батька. Вона висадила в повітря стіни довкола мене та стелю наді мною.

Я сиділа із Мвітиним тілом серед пилу й уламків, сподіваючись, що на мене щось упаде й закінчить моє життя. Та на мене нічого не впало. Невдовзі все почало влягатися. Вціліли тільки сходи. Я чула вереск і крик на вулицях і в будівлях. Усі голоси були досить високими. Жіночими. Я здригнулася.

— Прокинься! — заволала якась жінка. — Прокинься!

— Ані, вбий і мене, о! — скрикнула ще одна.

Мені згадалась учениця Санчі, що стерла з лиця землі ціле місто, завагітнівши під час навчання. Мені згадалося небажання Аро навчати дівчат і жінок. А ще я тримала на руках Мвіту. Мертвого. Мені захотілося відкинути голову назад і верескливо розсміятися. Через думку про нашу дитину в моїй утробі? Можливо. Через повільне зісковзування в шок від наслідків своїх дій? Імовірно. Через ясність розуму, забезпечену нестачею їжі й відпочинку та надмірним стресом? Можливо. Хоч у чому була річ, хмари в моїй голові розсіялись і показали мій сон про Мвіту. Про острів.

Хтось біг нагору сходами.

— Оньє! — прокричала Лую й перескочила шмат пісковику та книжкову шафу, що впали на Даїба. — Оньє, що сталося? Ох, хвалити Ані, з тобою все гаразд.

— Я знаю, що нам треба зробити, — просто сказала я.

— Що? — запитала Лую.

— Знайти Провидця, — пояснила я. — Того, який виголосив пророцтво про мене. — До мене дійшло, і я кліпнула. — Рана, його звати Рана.

Сола говорив про Рану незадовго до того, як ми пішли із Джвагіра.

— Цей провидець, Рана, — він зберігає безцінний документ. Тому він, певно, й одержав це пророцтво, — казав Сола.

Надворі досі кричали й вили жінки.

— Тоді… тоді попрощайся, і ходімо, — сказала Лую, поклавши руку мені на плече. — Його більше немає.

Я поглянула на неї. Тоді — на Мвіту.

— Встань, — сказала Лую. — Нам треба йти.

Я востаннє поцілувала його прекрасні губи. Поглянула на голе Даїбове тіло, що ще дрижало, й вишкірилася. У роті в мене вже не було слини, а інакше я б на нього плюнула. Я його не вбила. Його я теж залишила там. Мвіта мною б пишався.

Думаєш, піщана цегла не може сильно палати? Може. Я б ніколи не кинула Мвітине тіло там, де його знайшли б і сплюндрували. Ніколи. Все може горіти, бо все має обернутися на порох. Я зробила так, щоб Генералова будівля палала яскраво. Хіба я була винна в тому, що Даїб там залишився? Сумніваюся, що Мвіта розсердився б на мене за те, що я спалила будівлю, в якій лежав безпорадний Даїб.

Будівля генерала Даїба перестала горіти, лише спопелівши. Однак, коли ми стояли перед нею, я побачила, як із полум’я з чималими зусиллями вилетів великий кажан, схожий на шматок обвугленого сміття. Пролетів кілька ярдів, знизився на кілька футів, зупинився, а тоді полетів далі. Мій батько був скалічений, та все ж вижив. Мені було байдуже. Якщо мені вдасться зробити те, що я маю зробити, з ним розквитаються у слушний час.

Ми швидко пішли вулицею, якою гасали знавіснілі жінки. Ніхто не дивився на нас двічі. Ми прямували до озера без імені.