Хто боїться смерті

Розділ 23

— Бриколер — той, хто використовує все, що має, щоби зробити те, що мусить, — промовив Аро. — Ось ким ти маєш стати. Всі ми маємо свої знаряддя. Серед твоїх знарядь є енергія — тому тобі так легко розгніватися. Знаряддя завжди напрошується на використання. Заковика в тому, щоб навчитися його використовувати.

Я робила нотатки загостреною видовженою вуглинкою на папірці. Спершу він вимагав, щоб я запам’ятовувала всі уроки, але я найкраще навчаюся, коли щось записую.

— Також серед твоїх знарядь — здатність змінювати свою подобу. Отже, ти вже маєш знаряддя для застосування двох із чотирьох Аспектів. А якщо замислитися, то в тебе є знаряддя і для третього. Ти вмієш співати. Спілкування. — Він кивнув і насупився. — Так, ша.

— Ми йшли до цього довго, тож послухай. — Він ненадовго замовкнув. — І відклади ту вуглинку — записувати це тобі не можна. В жодному разі не навчай цього людей, крім тих, хто також пройшов ініціацію.

— Не буду, — збентежено пообіцяла я.

Звісно, як ти розумієш, я збрехала, бо розповідаю все це тобі. Тоді я казала правду. Але відтоді сталося багато всякого. Тепер таємниці значать для мене менше. Але я розумію, чому цих уроків не знайти ніде, навіть у Домі Осуґбо — у місці, що, як я знаю тепер, витурило мене своїми обурливими витівками. Воно знало, що навчати мене може тільки Аро.

— Навіть Мвіті, — додав він.

— Гаразд.

Аро засукав довгі рукави.

— Ти несла ці знання, відколи… познайомилася зі мною. Це може стати у пригоді, а може й не стати. Побачимо.

Я кивнула.

— Все засновано на рівновазі. — Він поглянув на мене, перевіряючи, чи я слухаю.

Я кивнула.

— Золоте правило таке: хай сидить і орел, і яструб. Хай п’є і верблюд, і лисиця. За цим гнучким, але довговічним правилом існують усі місця. Рівновагу неможливо порушити, але її можна поставити під загрозу. Саме тоді все й іде шкереберть. Кажи щось, щоб я знав, що ти мене чуєш.

— Гаразд, — озвалася я. Він хотів, щоб моє розуміння постійно підтверджувалося.

— Містичні аспекти — це прояви всього на світі. Чаклун може маніпулювати ними за допомогою своїх знарядь, щоб спричиняти якісь події. Це не «чари» з дитячих казок. Застосування Аспектів значно складніше за будь-яке джуджу.

— Ясно, — сказала я.

— Але в ньому є своя логіка, безжальна спокійна логіка. Все, у що необхідно вірити, можна побачити, помацати чи відчути. Ми не такі глухі до того, що оточує нас і міститься в нас, Оньєсонву. Якщо ти уважно слухаєш, то можеш це зрозуміти.

— Ясно, — сказала я.

Він зупинився.

— Це складно. Я ще ніколи не казав про це вголос. Це чудно.

Я зачекала.

— Аспектів чотири, — голосно промовив він. — Окіке, алусі, ммуо, ува.

— Окіке? — перепитала я, не втримавшись. — Але ж…

— Це просто назви. Велика Книга стверджує, що люди з народу океке були першими людьми на Землі. Містичні аспекти були відомі задовго до появи цієї нещасної книжки. Велику Книгу написав чаклун, який вважав себе пророком. Назви, назви, назви, — промовив він і змахнув рукою. — Вони не завжди рівняються за значенням.

— Ясно, — сказала я.

— Аспект ува символізує фізичний світ, тіло, — промовив Аро. — Зміни, смерть, життя, зв’язок. Ти ешу. Це твоє знаряддя для маніпуляцій ним.

Я наморщила лоба й кивнула.

— Аспект ммуо — це дичавина, — сказав він і змахнув рукою, наче проводячи нею по хвильках на воді. — Величезна енергія дає тобі планерувати дичавиною, несучи тягар життя. Життя дуже важке. Ти двічі побувала в дичавині. Підозрюю, були й інші випадки, коли ти туди ступала.

— Але ж…

— Не перебивай, — наказав він. — Аспект алусі символізує сили, божества, духів, істот, не пов’язаних з ува. Маскарад, якого ти зустріла, прийшовши сюди вперше, був алусі. Алусі населяють дичавину. Правлять алусі й світом ува. Дурні чародії та ворожбити вважають, що все навпаки, — він сухо розсміявся.

— Нарешті, аспект окіке представляє собою Творця. Цього аспекту не можна торкнутися. Жодним знаряддям не можна віднадити Творця від того, що Він створив. — Він розкинув руки. — Арсенал чаклуна, до якого належать чаклунські інструменти, називається наукою бушу. — Він замовкнув і став чекати. Я зрозуміла, що час ставити запитання.

— Як я можу… Я була в дичавині — це означає, що я була мертва?

Аро тільки знизав плечима.

— Слова, назви, слова, назви. Часом вони не мають значення. — Він плеснув у долоні й підвівся. — Зараз я навчу тебе того, від чого тобі стане зле. У Мвіти сьогодні урок у цілительки, але з цим нічого не можна вдіяти. Він повернеться досить скоро, щоб за потреби доглянути тебе. Ходімо. Попіклуймося про моїх кіз.

У повітці біля хатини Аро сиділи в затінку кози, чорна й бура. Коли ми підійшли ближче, чорна коза підвелася й розвернулася. Нам добре було видно, як її анус відкрився і виштовхнув із себе крихітні чорні кульки калу. Через козячий послід запах у повітці посилився ще більше, мускусний, гострий через сухість і спеку. Я насупилася й роздула ніздрі від огиди. Мені ніколи не подобався цей запах, хоча козлятину я їла.

— А, ось вона, доброволиця, — засміявся Аро. Взявши чорну козу за маленькі ріжки, він повів її за хатину.

— Візьми, — сказав він і поклав мою руку на один ріг. Тоді зайшов у свою хатину. Я опустила погляд на козу, яка спробувала звільнити голову з моєї хватки. Коли я обернулася, Аро якраз вийшов із хатини з великим ножем.

Я підняла руку, зупиняючи його. Він обійшов мене, схопив козу за ріг, повернув її голову й розрізав їй горлянку. Я була така наструнчена до бою, що сприйняла кров кози та її вражене, зболене мекання як власні. Не розуміючи, що роблю, я стала на коліна біля нажаханої тварини, притиснула руку до її скривавленої горлянки та заплющила очі.

— Рано! — сказав він, схопив мене за руку й потягнув назад. Я незграбно сіла на пісок. «Що це зараз було?» — тільки й думалося мені, поки коза в мене на очах помирала від втрати крові. Її очі стали сонними. Вона опустилася на вузлуваті коліна, докірливо глипаючи на Аро.

— Ще ніколи не бачив, щоб це робив хтось невчений, — сказав Аро самому собі.

— Що? — задихано перепитала я, дивлячись, як згасає життя кози. У мене засвербіли руки.

Аро торкнувся підборіддя.

— І вона б теж це зробила. Не сумніваюся, ша.

— Що…

— Тс-с-с, — шикнув він, не виходячи із задуми.

Коза поклала голову на копита, заплющила очі й заклякла.

— Чому ви… — почала я.

— Пам’ятаєш, що ти зробила зі своїм батьком?

— Т-так, — сказала я.

— Зроби це зараз, — відповів він. — Ммуо-а цієї кози ще поруч, воно спантеличене. Поверни його, а тоді залатай рану, як ти й хотіла.

— Але я не знаю, як це зробити, — зауважила я. — Раніше… я просто це зробила.

— Тоді просто зроби це ще раз, — сказав він, дедалі сильніше тривожачись. — Що мені робити з такими сумнівами, ша? Ой-йой. — Він зіп’яв мене на ноги й підштовхнув до трупа кози. — Зроби це!

Я стала на коліна й поклала руку на її скривавлену шию. Я трусилася з відрази — не через мертву козу, а через те, що вона померла так недавно. Завмерла на місці. Я відчувала, як довкола мене ходить її ммуо-а. Воно було світлом, що рухалося в повітрі, тихим непевним звуком неподалік.

— Вона біжить, — тихо сказала я.

— Це добре, — промовив Аро за мною, вже без роздратування в голосі.

Нещасна істота була нажахана й розгублена. Я поглянула на Аро.

— Чому ви так її вбили? Це було жорстоко.

— Та що з вами, жінками, таке?! — гарикнув Аро. — Ви що, над усім маєте плакати?

У мені спалахнув гнів, і я відчула, як піді мною нагрілася земля. Потім мене неначе опустили колінами на кількасот металевих мурах. Вони ворушилися піді мною, пропускаючи щось крізь моє тіло. Я зрозуміла. Я підняла це з землі й сунула собі в руки. Більше, більше — його запаси були нескінченними. Я черпала зі свого гніву на Аро і з власного запасу сили. Черпала також і з сили Аро. Якби поруч був Мвіта, я б черпала і з нього.

— Давай, — тихо сказав Аро. — Побач його.

Я побачила.

— Тепер керуй ним, — наказав він.

Мої очі бачили тільки труп кози. Але її ммуо-а бігало довкола мене. Я відчула його присутність зовсім поруч, дотик його копита до своєї ноги: вона стежила за моїми діями. Рана в неї на шиї під моєю рукою… нуртувала. Краї рани зросталися. Від цього видовища мене почало нудити.

— Вперед, — сказала я ммуо-а.

За хвилину я прибрала руку, повернула голову й добряче зблювала. Я не бачила, як коза підвелася й потрусила головою. Я блювала надто гучно, щоб почути її радісний крик або відчути, як вона вдячно поклала голову мені на стегно. Аро допоміг мені підвестися. Короткою дорогою до Мвітиної хатини мене знову знудило. Здебільшого я блювала сіном і травою. Моє дихання смерділо живою козою, і від цього запаху мене ще раз знудило.

— Наступного разу буде краще, — пообіцяв Аро. — Невдовзі повернення когось до життя майже перестане справляти на тебе фізичний вплив.

Мвіта повернувся пізно. З Аро доглядач був кепський. Він подбав про те, щоб я не вдавилася власною блювотою, але заспокоїти словами був нездатен. Не такою він був людиною. Того ж вечора Мвіта збрив козячу шерсть, що виросла на тильному боці моєї долоні. Він запевнив мене, що шерсть не відросте, але це мене не турбувало. Мені було надто зле. Він не питав мене, через що я так занедужала. Відколи я почала навчатися, він знав: певна частина мене буде йому недоступна.

Мвіта знав більше за найкращу цілительку Джвагіра. Навіть Дім Осуґбо вважав його гідним своїх книжок, оскільки Мвіта читав багато медичних праць, які там знайшов. Знаючи так багато про людське тіло, він зумів заспокоїти моє. Але дещо з того, від чого я страждала, прийшло з дичавини. З цим він нічого не міг вдіяти. Тож тієї ночі я страждала сильно, але не так сильно, як могла б.

Так тривало три з половиною роки. Знання, жертви та головні болі. Аро навчив мене розмовляти з маскарадами. Через це я чула голоси та співала дивних пісень. Навчившись планерувати дичавиною, я стала нехтовною на тиждень. Мати мене ледве бачила. Кільком людям здалося, що вони побачили мого привида, і їм, мабуть, подумалося, що я вмерла. Навіть опісля в мене часто бували моменти, коли я перебувала не зовсім там і не зовсім тут.

Я навчилася користуватися навичками ешу не лише для того, щоб обертатися на інших тварин, а й для того, щоб відрощувати та змінювати собі частини тіла. Я зрозуміла, що можу трохи змінити обличчя, перебудувавши губи та вилиці, а порізавшись, можу загоїти рану. Лую, Бінта й Діті стежили за моїм навчанням. Вони боялися за мене. А часом трималися осторонь, боячись за самих себе.

Мвіта зблизився зі мною й водночас віддалився від мене. Він був моїм цілителем. Він був моїм партнером: ми не могли вступати у близькість, але могли лежати в обіймах одне одного, цілуватися в губи й щиро кохати одне одного. Проте він не мав можливості зрозуміти, що саме виліплює з мене те, що викликало в нього зачудування й заздрість водночас.

Моя мати не заважала тому, що мало статися. Мій біологічний батько чекав.

Мій розум розвивався і зростав. Але все це було не просто так. Доля готувалася до наступного етапу. Я розповім тобі про це, а ти вирішуй сам, чи була я до нього готова.