Хто боїться смерті

Розділ 43

Тієї ночі ні Діті, ні Лую не повернулися. Фанасі просидів усю ніч, вдивляючись у залишки кам’яного багаття. Коли я наступного ранку встала, щоб заварити чаю, він і досі там сидів.

— Фанасі, — покликала я. Мій голос його сполохав. Можливо, він спав із розплющеними очима. — Піди поспи.

— Вони не повернулися, — сказав він.

— Із ними все гаразд. Піди поспи.

Він почалапав до свого намету, заповз у нього й застигнув, так і не прибравши ноги всередину. Коли я була в купальному наметі й уже наполовину змила із себе мило, то почула, як повернулася одна з них. Я завмерла.

— Радий, що ти зуміла повернутися, — долинув до мене Мвітин голос.

— Ой, годі вже, — почувся голос Діті.

Тиша.

— Не намагайся нав’язати мені почуття провини, — додала Діті.

— Коли це я казав, ніби тобі не слід розважатися? — запитав Мвіта.

Діті буркнула.

— Він пробув тут усю ніч?

— Він усю ніч чекав на вас обох, — відповів Мвіта. — Щойно пішов спати.

— На нас обох? — пирхнула вона.

— Діті…

Я почула, як вона повернулася до свого намету.

— Дай мені спокій. Я втомилася.

— На здоров’я, — озвався Мвіта.

Три години по тому повернулася Лую. Діті відсипалася невідомо після чого — можливо, після близькості та після пальмового вина водночас. Лую неначе посвіжішала, а з нею прийшов чоловік приблизно нашого віку.

— Доброго ранку, — сказала вона.

— Добрий день, — виправила її я. Цей ранок я провела в медитації. Мвіта кудись подався. Як мені здалося, пішов шукати або Ссайку, або Тінґ.

— Це Ссун, — промовила вона.

— Добрий день, — привіталася я.

— Вітаю, — сказав він. — Уночі мені від твоїх співів наснилися гарні сни.

— Коли ти нарешті ліг спати, — уточнила Лую. Вони широко всміхнулись одне одному.

— Він не спав, чекаючи на тебе, — сказала я, показавши на Фанасі.

— Це чоловік Діті? — запитав Ссун і схилив голову набік, намагаючись його розгледіти.

Я мало не розсміялася.

— Сподіваюся, він не образився через те, що мій брат забрав у нього Діті на ніч, — додав він.

— Може, трішки, — відповіла Лую.

Я насупилася й замислилася: «Які норми та правила в цього народу?» Здавалося, тут усі вступають у близькість з усіма. Навіть Еєсс не була рідною чоловікові вождині Сесси. Поки Лую і Ссун розмовляли, я тихцем підійшла до Фанасі й добряче кÓпнула його по нозі. Він застогнав і перекотився.

— Що таке?! — обурився він. — Я спокійно спав.

Лую дуже сердито зиркнула на мене. Я їй усміхнулася.

— Фанасі, — промовив Ссун і підійшов до нього. — Цієї ночі я був із твоєю Лую. Вона каже мені, що ти можеш на це образитися.

Фанасі швидко звівся на ноги. Він трохи похитувався, але, випроставшись на повен зріст, був вищий і загрозливіший на вигляд за Ссуна. Той мимоволі позадкував. Зі свого намету з усмішкою на обличчі визирнула Діті.

— Бери її, коли тільки схочеш, — промовив Фанасі.

— Ссуне, — заговорила я. Уже була готова потягнутися й узяти його за руку, але передумала. — Приємно з тобою познайомитися. Ходімо.

Я відійшла разом з ним від нашого табору. Він тримався за кілька дюймів від мене.

— Ми з братом накоїли якогось лиха? — запитав він.

— Це все було ще до вас, — відповіла я.

— У нас у Ссолу слухаються власних бажань. Вибач, ми забули врахувати, що ви нетутешні.

— Та нічого, — сказала я. — Можливо, ти владнав наші стосунки.

Того вечора Лую повернулася до свого намету і митися нам довелось у Бінтиному.

Ці дні перед відходом були найгірші для нас усіх. Діті, Лую та Фанасі вперто не розмовляли одне з одним. А Лую з Діті постійно щезали по обіді та вечорами.

Фанасі потоваришував із кількома чоловіками і проводив вечори з ними за розмовами, випивкою, годуванням верблюдів і зокрема випіканням хліба. Я не знала, що Фанасі — такий добрий пекар. А мала знати: він був сином хлібника. Фанасі наготував усілякого хліба, і невдовзі жінки почали просити в нього хлібин і питати, як його пекти. Але в нашому таборі він тримався самотою. Мені було цікаво, що в нього на думці. Я думала про всіх трьох своїх супутників. Зовні видавалося, ніби в них усе гаразд, але насправді, як мені здавалося, все було гаразд лише в Лую.

Жити з народом ва було дивно. Якщо забути про те, що мене ніхто не торкався, я була в захваті від цих людей. Тут мені були раді. А ще я вивчила, як кого звуть і в кого яка вдача. У наметі біля нас жила одна пара, Ссаква та Ессоп. Вони мали п’ятьох дітей, у двох з яких був інший батько. Ссаква та Ессоп були жвава парочка, яка сварилася й дискутувала з усіх питань. Вони частенько кликали Мвіту та мене їх розсудити. Наприклад, мене покликали розв’язати суперечку про те, чого в пустелі більше — твердої землі чи піщаних дюн.

— Хто міг би відповісти на це запитання? — сказала я. — Нема такої людини, яка побувала б усюди. Навіть наші мапи обмежені та застарілі. Та й хто може сказати, що пустеля повсюди?

— Ха! — вигукнув Ессоп, тицьнувши дружину в живіт. — Бачиш, я казав правильно! Я переміг!

Діти в селі Ссолу були самостійні в доброму розумінні цього слова. Вони постійно десь комусь допомагали чи в когось навчалися. Усі були їм раді. Навіть дуже маленьким. Навчившись ходити, дитина переходила під загальну опіку. Якось я побачила, як десь дворічну малу погодувала мати, а тоді та побігла щось розвідувати. Кілька годин по тому я угледіла, як дівчинка обідає з іншою родиною на іншому боці села. А ввечері того ж дня я бачила, як вона вечеряє разом із Ссаквою, Ессопом і двома їхніми дітьми!

Звісно, до мене часто навідувалася Еєсс. Ми часто їли разом. Їй подобалося, як я готую; вона казала, що я кладу в їжу «дуже багато спецій». Приємно було трохи посидіти в тіні, але коли приходив Мвіта і крав у неї трохи моєї уваги, вона завжди дратувалася.

Передусім же Ссолу було зручне для мене тим, чим відрізнялося від усіх відомих мені спільнот. Тут усі могли розвести кам’яне багаття — просто знали, як це робиться. А своїми співами я радувала людей, яких також смішило, коли мені на плече сідав птах. Те, що мій спів так їх заспокоює, їх не бентежило.

Ва не були чаклунами. Містичні аспекти знали тільки Ссайку і Тінґ. Але джуджу було частиною їхнього способу життя. Воно було таке звичне, що ва не відчували потреби зрозуміти його повністю. Я жодного разу не питала їх, звідки вони знають ці дрібні трюки — інтуїтивно чи завдяки навчанню. Питати про це видавалося неґречним — усе одно що спитати в людини, як вона навчилася контролювати сечовипускання.

Моя мати була схожа на ва тим, що приймала все непоясненне та містичне. Але коли ми дісталися Джвагіра, а отже, цивілізації, це довелося приховувати. У Джвагірі знати джуджу можна було лише таким старійшинам, як Аро, Ада чи Нана Мудра. Для всіх інших джуджу було мерзотою.

«Якою я була б, якби виросла тут?» — замислювалася я. Еву їх геть не бентежили. Вони прийняли Мвіту як свого. Обіймали його й тиснули йому руку, плескали по спині, пускали до нього своїх дітей. Йому однозначно були раді.

Та все ж вони не могли торкнутися мене. Навіть у Джвагірі люди випадково зачіпали мене на ринку. Коли я була малою, люди постійно смикали мене за волосся чи мацали його, а ще я чимало билася з іншими дітьми. Це була моя єдина претензія до мешканців кочового поселення Ссолу.