Хто боїться смерті

Розділ 31

Я відчула місто за кілька годин до того, як ми його дісталися. Поки всі спали, я політала в подобі грифа. Пролетіла кілька миль на холодному вітрі. Мені треба було обміркувати прохання Діті. Я мала знати, як зняти джуджу Одинадцятого ритуалу. Це й дратувало в ситуації найбільше. Мені не спадало на думку жодного наспіву, поєднання трав чи застосування предметів, здатного подіяти. Аро посміявся б із моєї повільності та вилаяв би мене за неї. Але я не хотіла нашкодити своїм подругам, помилившись.

Вітри понесли мене на захід. Так я й натрапила на місто. Я побачила гарно зведені будівлі з піщанику, що сяяли електричним освітленням і вогнем, на якому щось готувалося. З півдня на північ місто перетинала мощена дорога, що в обох напрямках зникала в темряві. На півночі було видно зморшки невеличких пагорбків і один великий пагорб, на якому стояв будинок із яскравим світлом усередині. Повернувшись до табору, я розбудила Мвіту й розповіла йому про місто.

— Там узагалі не має бути міста, — заявив він, дивлячись на мапу.

Я знизала плечима.

— Може, мапа надто стара.

— Те місто явно існує вже давно. Мапа не може бути аж така стара. — Він лайнувся. — Здається, ми збилися зі шляху. Нам потрібно дізнатися, як воно зветься. Скільки до нього йти?

— Ми дістанемось його до кінця дня.

Мвіта кивнув.

— Ми не готові, Мвіто.

— Нас щойно залишила геть без їжі зграя тварин, — нагадав він.

— Ти ж знаєш, як небезпечно це може бути. — Я торкнулася шраму в себе на лобі. — Ми маємо обійти його і по всьому. Їжу можна знайти дорогою.

— Я тебе розумію, — запевнив він. — Просто не згоден з тобою.

Я втягнула повітря крізь зуби й відвела погляд.

— Приховувати щось від них неправильно, — сказав він.

— Як багато ти приховуєш від Фанасі? — запитала я.

Він схилив голову набік і всміхнувся.

— Лую тебе підозрює, — додала я.

Він кивнув.

— У неї гострий зір і слух. — Він відкинувся назад, спершись на лікті. — Він ставить запитання. Я відповідаю на них, коли хочу.

— Які запитання?

— Довірся мені, — сказав він. — І трішки розслабся. Ніхто з нас не лишається осторонь.

До кінця дня нас відділяло від міста менше однієї милі. Мвіта набрав каміння для кам’яного багаття. Ми помилися й поїли, а тоді сіли перед багаттям і врешті-решт затихли. Фанасі та Діті сиділи близько одне до одного, але Діті постійно скидала його руку зі своєї талії. Лую заговорила першою.

— Нам не обов’язково туди йти. Про це думаємо ми всі, чи не так?

Мвіта позирнув на мене.

— Ми мандруємо вже кілька тижнів, — продовжила Лую. — Це не довго. Я не знаю, як довго нам доведеться йти до… жахіття. Ми всі говорили, що це забере місяців із п’ять, але затримати нас у дорозі може що завгодно. Тому я кажу: нам треба загартуватися. Ходімо далі.

— Я хочу справжньої їжі, — роздратовано заявила Бінта. — Скажімо, фуфу[12] і супу з еґусі[13], перцевого супу зі справжнім перцем, а не з чудернацьким на смак гострим кактусом! Нам усе одно рано чи пізно доведеться «загартуватися». Вранці треба буде купити все необхідне й піти далі.

— Я згодна з Бінтою, — сказала Діті. — Прошу всіх не ображатись, але я була б не проти подивитися на якісь інші обличчя, навіть усього кілька годин.

Фанасі гнівно зиркнув на неї.

— Нам треба йти далі, — промовив він. — Там може статися лихо, а в нас немає наглої потреби так ризикувати.

Почувши слова Фанасі, Лую енергійно закивала, і вони всміхнулись одне одному. Діті відсунулася від Фанасі, щось бурмочучи. Він закотив очі.

— Я був би не проти побачити нове місто, — сказав Мвіта. Я глянула на нього й насупилася. — Але в нас іще буде вдосталь можливостей це зробити, — додав він. — І так, це може бути небезпечно. Особливо для Оньє та мене. Невдовзі ми опинимося так далеко від дому, що навіть дихати будемо новим для себе повітрям. Далі буде лише небезпечніше… для нас усіх. Але я скажу ось що: на моїй мапі тут немає ніякого міста, тож або ми збилися зі шляху, або моя мапа помиляється. Пропоную таке: ми з Фанасі підемо дізнаємося, як зветься місто, і негайно повернемося.

— А чому ти? — запитала Діті. — Ти привертатимеш забагато уваги. З Фанасі піду я.

— Ви, здається, не дуже добре ладнаєте між собою, — зауважила я.

Діті, схоже, була готова мене вкусити.

— Гаразд, тоді Лую й Фанасі, — сказав Мвіта.

— Як на мене, треба піти нам УСІМ, — твердо заявила Діті.

— Інакше б вийшло по-дурному, — докинула Бінта.

Всі подивилися на мене. Якби я висловилася за те, щоб піти, голоси розділилися б порівну.

— Пропоную обійти місто.

— Хто б сумнівався, — просичала Діті. — Ти звикла жити в піску, як тварина. І ти можеш дозволяти Мвіті зігрівати себе вночі.

Я відчула приплив крові до обличчя, чудуючись, як це вона стала такою дурепою. Я звикла, що Лую, Діті й Бінта відчувають до мене… ну, може, не стільки повагу, скільки якийсь страх. Вони були моїми подругами й любили мене, але в мені було щось таке, через що вони стуляли писок тоді, коли це було важливо.

— Діті, — обережно заговорила я. — Ти зачіпаєш небезпечну…

Вона підскочила, схопила жменю піску й кинула мені в обличчя. Я підняла руки, ледве встигнувши захистити очі. Мвіта навчив мене заспокоювати свої емоції. Аро навчив контролювати та зосереджувати їх. Я могла відчувати гнів і навіть лють, але за жодних обставин не вдавалася наосліп до того, чого навчив мене Аро. Принаймні саме цього він мене навчав. Тоді моє навчання ще тривало. Не встиг Мвіта за мене схопитись, як я бездумно кинулася на Діті, яка саме розвернулася, щоб побігти, й ударила її просто по спині. До подруги я застосувала лише фізичну силу. Аро і Мвіта добре мене намуштрували.

Вона зарепетувала і не облишила спроб утекти, але я міцно в неї вчепилася й перекинула її на землю. Вона знову заверещала й дала мені ляпаса. Я відповіла їй сильнішим ляпасом. Схопила за руки, всівшись їй на груди. Тримаючи їх у правій руці, лівою я заходилася так і сяк ляскати її по обличчю.

— Ах ти ж дурнувата хвойда! Ах ти ж хворий козлячий прутень! Ах ти ж придуркувата безгруда шмаркачка…

З моїх очей полетіли сльози. Світ довкола мене поплив. А тоді Фанасі почав стягувати мене з неї з криком:

— Припини! Припини!

Я зосередилася на ньому. Він був вищий і сильніший, але я теж була висока й сильна. У фізичному плані ми були не такими вже й нерівними супротивниками.

Лють скрутилася кільцем у мене в грудях, готуючись до нової атаки. Мені обридло терпіти таке навіть від людей, яких я любила. Їм достатньо було роздратуватися. Саме це й відрізняло мою матір і Мвіту від усіх інших, навіть від Аро. Навіть у найстрашнішому гніві з їхніх вуст не злітало таких образ. Ніколи.

Фанасі кинув мене на землю. Мвіта схопив за руку, доки я не кинулася на Фанасі. Відтягнув мене вбік. Я це йому дозволила. Його дотик мене розрядив. Мвіта був просто необхідний мені в цій подорожі.

— Опануй себе, — промовив він, з відразою дивлячись на мене згори вниз.

Досі важко дихаючи, я повернулася й виплюнула з рота пісок.

— А якщо я не хочу? — видихнула я. — А якщо це нічого не дає?

Мвіта став на коліна біля мене.

— Тоді продовжуй так і далі, — сказав він і трохи помовчав. — Це нас і відрізняє. Відрізняє від міфу про еву, відрізняє від тих, з ким ми зіткнемося на Заході. Самовладання, розсудливість і розуміння.

Я виплюнула ще трохи піску й дозволила йому зіп’яти мене на ноги. Фанасі повів Діті до їхнього намету. Я чула, як вона схлипує, а Фанасі тихо щось говорить. Бінта сиділа біля свого намету, слухаючи й сумно дивлячись на свої руки, складені на колінах.

— Ти знаєш, чому Діті така сердита, — промовила Лую, підійшовши до мене.

— Мене це не обходить, — сказала я й подивилася вбік. — Є важливіші речі!

— Якщо ти хочеш, щоб ми дійшли туди, куди йдемо, це має тебе обходити, — сердито відказала Лую.

— Лую, — заговорив Мвіта. — Якщо порівняти з дечим іншим, стан твого клітора — дрібниця. — Він показав жестом на своє обличчя. — Уяви собі, як це — мати таке тавро. Хоч де ми з нею опинимося, там усі — як океке, так і нуру, — віритимуть у ту маячню, яку верзла Діті, — ніби Оньєсонву звикла «жити як тварина». Нас ненавидять, як саму пустелю.

Лую опустила очі та промимрила:

— Знаю.

— Ну то поводься відповідно, — різко сказав Мвіта.

Решта дня минула в напруженні. Такому сильному, що Фанасі та Лую вирішили, що їм краще піти до міста наступного ранку. Це був не найкращий час для того, щоб залишити мене, Діті й Бінту самих, коли розняти нашу сварку буде нікому, крім Мвіти. Але це був найкращий план.

Минула година. Діті з Бінтою трималися вкупі, перучи й шиючи одяг. Фанасі та Мвіта сиділи посеред наметів, стежачи за нами, шаленими. Мвіта навчав Фанасі мови нуру. Також він пропонував уроки Діті, Бінті й Лую. Врешті-решт навчатися погодилася тільки Лую. Після суперечки вона не відходила від мене ні на крок.

— Тобі необхідна практика, — сказала я. Ми сиділи біля мого намету обличчям до міста. Я старалася навчити її медитувати.

— Не думаю, що коли-небудь зможу повністю очистити голову від думок, — заявила вона.

— Я колись теж так думала, — зізналася я. — У тебе бувало так, що ти прокидалася й кілька секунд не розуміла, хто ти така?

— Атож, — відповіла Лую. — Це завжди мене лякало.

— Ти цього не пам’ятаєш, бо перебуваєш у тимчасовому стані, в якому позбуваєшся всього, крім себе самої. Подумай, як ти тоді змушуєш себе пригадати, хто ти така.

— Я нагадую собі про щось, — відповіла вона. — Скажімо, про те, що маю зробити того дня, чи про те, чим хочу зайнятися.

Я кивнула.

— Так. Ти наповнюєш голову думками. А ось тобі жахалка: якщо ти себе не впізнаєш, то хто нагадує тобі, хто ти така?

Лую витріщилася на мене порожніми очима й насупилася.

— Так, хто?

Я всміхнулася.

— Після того, як Мвіта вказав мені на це, я тиждень не могла спати.

— Вже здогадуєшся, як вилікувати нас від вимушеної цнотливості? — спитала вона за мить.

— Ні.

Ми знову затихли.

— Вибач, — сказала за якийсь час Лую. — Я егоїстка.

Я зітхнула.

— Ні. Ти не егоїстка. — Я хитнула головою. — Все це важливо.

— Оньє, вибач. Мені соромно за те, що сказала Діті. Мені соромно, що твій батько…

— Я не буду називати його своїм батьком, — промовила я, дивлячись на неї.

— Правильно. Вибач, — обережно відповіла Лую і помовчала. — Він… він записав це. І напевно зберіг запис.

Я кивнула. Я зовсім у цьому не сумнівалася. Ні на секунду.

Ми мовчки повечеряли й полягали спати, коли сонце ще сідало. На очах у Мвіти я розплела довгі кудлаті коси. Вони були обсипані піском, який лишився після того нападу дурості, що стався в Діті. Я збиралася вичесати його й заплести велику довгу косу, поки не випаде можливості заплести безліч малесеньких кісок, як мені подобалося.

— Ти коли-небудь пострижешся? — запитав Мвіта, поки я розчісувалася.

— Ні, — відповіла. — І ти не стрижися.

— Поживемо — побачимо, — сказав він і потягнув за рослинність на своєму обличчі. — Ця борода мені дуже до вподоби.

— Мені теж, — зізналася я. — Усі мудреці відрощують бороди.

Заснути я не могла. «Ти звикла жити в піску, як тварина», — сказала Діті. Її слова пекли мене зсередини, наче відригнута жовч. А ще — те, як за нею бігала Бінта. Бінта не говорила зі мною від самої сварки. Я делікатно прибрала Мвітину руку зі своєї талії й залишила його. Наново пов’язала собі рапу й пішла з намету. Мені було чути, як Лую хропе у своєму наметі, а Фанасі шумно дихає у своєму. Діставшись намету Діті й Бінти, я не почула нічого. Зазирнула всередину. Вони зникли. Я лайнулася.

— Просто залишімо тут свої речі й пошукаймо їх, — запропонувала Лую.

Я в задумі присіла навпочіпки біля каміння, що холонуло. Вони що, справді гадали, що можуть крадькома піти й повернутися, перш ніж ми помітимо їхню відсутність? А може, вони взагалі не збиралися вертати. «Дурні, дурні ідіотки», — подумала я.

Фанасі стояв спиною до нас. Якщо я була сердита, то він був засмучений. Він так багато покинув заради Діті, а вона навіть не взяла його з собою.

— Фанасі, — гукнула я й підвелася. — Ми її знайдемо.

— Ще рано, — докинув Мвіта. — Ми зберемо всі речі, і ті, що належать Діті з Бінтою, теж, а тоді знайдемо їх. Опісля підемо далі незалежно від часу доби.

Фанасі напросився понести більшість речей Діті — принаймні тих, які вона залишила. З собою вона взяла наплічник і кілька дрібничок. Мвіта поніс скручений намет Бінти. Дорогу низькими пагорбами нам освітлювали вогні міста. Поки ми йшли, я тихенько співала вітерцеві. Переставши співати, я підняла руку і сказала:

— Тс-с.

— Що таке? — прошепотіла Лую.

— Просто зачекайте.

— У мене напоготові кишеньковий ліхтарик, — сказав Мвіта.

— Ні, просто зачекайте. — Я помовчала. — За нами йдуть. Не шуміть. Розслабтеся.

Я знову почула цей звук. Тихе шльопання. У себе за спиною.

— Мвіто, ліхтарик, — попросила я.

Щойно він увімкнув ліхтарик, Лую заверещала й побігла до мене. Перечепившись, вона врізалася в мене з такою силою, що я гепнулась на землю.

— Це… це… — забелькотіла вона, перелізаючи через мене й озираючись назад.

— Звичайні дикі верблюди, — пояснила я, спихнула її з себе й підвелася.

— Він мені вухо облизав! — закричала вона й заходилася енергійно терти собі страшенно змокле вухо та волосся.

— Так, бо ти весь час пітнієш і тобі треба помитися, — сказала я. — Вони люблять сіль.

Їх було троє. Найближчий до мене гортанно забурчав. Лую нажахано притиснулася до мене. Після спільної атаки тварин, яку ми пережили, я не могла з чистим серцем поставити це їй на карб.

— Підніми ліхтарик, — попросила я Мвіту.

Кожен з них мав по два великі горби, а їхня шерсть була густа й запорошена. Вони були здорові. Найближча до мене тварина знову забурчала і зробила три зухвалих кроки вперед. Лую в мене за спиною скрикнула й позадкувала. Я не зрушила з місця. Їх привабив мій спів.

— Що їм треба? — запитав Фанасі.

— Тс-с, — відповіла я.

Мвіта повільно вийшов поперед мене. Верблюд наблизився до нього, сунув м’яку морду до його обличчя й понюхав. Інші верблюди зробили так само. Мвіта щойно показав верблюдам, у яких стосунках зі мною перебуває, і вони це зрозуміли: самець захищає самицю. З ним і треба домовлятися. Зізнаюся, мені було приємно, що мене нарешті хтось захистив.

— Вони хочуть помандрувати з нами, — промовив Мвіта.

— Я здогадалася, — відповіла я.

— Але ж погляньте на них! — охнула Лую. — Вони брудні та… дикі.

Я почула, як Фанасі схвально буркнув.

Я пирхнула.

— І саме тому я не вважаю, що ми готові зайти до міста. Перебуваючи в пустелі, треба перебувати в пустелі. Приймати пісок у своєму одязі, але не у волоссі. Спокійно митися надворі, на видноті. Залишати відро зайвої води зі станції для інших істот, які захочуть попити. А коли хтось, хто завгодно, хоче з тобою помандрувати, відмовляти цим істотам лише якщо вони жорстокі.

Ми пішли далі, цього разу в супроводі трьох верблюдів. Перш ніж дістатися міста, ми опинилися на вимощеній дорозі. Я зупинилася, відчуваючи легке дежа вю.

— Вперше я побачила вимощену дорогу, коли мені було шість, — сказала я. — І гадала, що їх створили велетні. Такі, як у Великій Книзі.

— Може, так і було, — докинув Мвіта і пройшов повз мене.

Верблюдів же вона, здавалося, геть не цікавила. Але, перейшовши її, вони зупинилися. Ми всі за кілька кроків усвідомили, що далі вони не підуть. Верблюди сіли й голосно забурчали.

— Уперед, — сказала я їм. — Ми просто йдемо шукати своїх супутниць.

Верблюди й не ворухнулися.

— Думаєш, вони відчувають щось погане? — запитав Мвіта.

Я знизала плечима. Я любила верблюдів, але не завжди розуміла їхню поведінку.

— Може, вони на нас зачекають, — припустив Фанасі.

— Сподіваюся, що ні, — відповіла Лую.

— Можливо, — промовив Мвіта й підійшов до верблюдів, які хором заревли на нього. Він відскочив назад.

— Ходімо, — сказала я. — Якщо їх не буде тут, коли ми повернемося, так тому й бути.