Хто боїться смерті

Розділ 41

Я прокинулася перша. Коли вилізла з намету, поруч стояла, чекаючи на мене, Санді. Коли я притулилася до неї, вдихаючи свіжість її хутра, вона глухо, гортанно заревла.

— Ти покинула свій народ, щоб лишитися з нами, так? — запитала я. Позіхнула і глянула на захід. У мене всередині все обірвалося. — Мвіто! Негайно йди сюди!

Він незграбно виліз і подивився на небо.

— Я мав знати, — сказав він. — Я знав, але думав про інше.

— Ми всі думали про інше, — відповіла я.

Ми зібрали та закріпили свої речі, закривши плоть наметами й рапами. Обв’язали обличчя ганчір’ям і пов’язали покривала на очі. Тоді зарилися в пісок і збилися докупи, повернувшись спинами до вітру, взявшись за руки й учепившись за хутро Санді.

Піщана буря була така сильна, що я не розуміла, куди дме вітер. Буря неначе спустилася до нас із неба.

Пісок шмагав нас по одягу, вгризався в нього. Я закутала морду та очі Санді у товсту тканину для рапи, але мене бентежила її шкура. Біля мене ридала Діті, а Фанасі намагався її втішити. Ми із Мвітою прихилились одне до одного.

— Чула коли-небудь про Червоний народ? — прошепотів мені у вухо Мвіта.

Я хитнула головою.

— Люди піску. Лише в переказах… вони мандрують у величезній пиловій бурі.

Він хитнув головою. Для розмов було надто шумно.

Минула година. Буря нікуди не поділася. У мене від напруження, з яким доводилося триматися, почало зводити м’язи. Шум, жалючий вітер, і цьому не видно було кінця-краю. Коли я жила в пустелі з матір’ю, бурі й близько не були такими тривалими. Вони починалися швидко й потужно і так само хутко полишали нас. Минуло ще півгодини.

Тоді вітер і пісок нарешті вляглись. Абсолютно раптово. У несподіваній тиші ми закашлялися й почали лаятися. Я перекотилася на бік. У мене боліли оголені ділянки шкіри й виснажені м’язи. Санді заревла й поволі встала. Струсила пісок зі шкури, розсипаючи його довкола. Ми всі кволо бурмотіли нарікання. У велетенську буру воронку з піску та вітру опустилося сонячне світло. Око бурі. Воно, мабуть, мало багато миль завширшки.

Вони прийшли до нас зусібіч, закутані з голови до ніг у темно-червону одіж, так само, як і їхні верблюди. Мені було видно лише їхні очі. Один з них під’їхав до нас на верблюді. Перед цією людиною на верблюді сиділо мале дитя. Дитина захихотіла.

— Оньєсонву, — промовила глибоким голосом людина. Жінка.

Я підняла підборіддя.

— Це я.

Я повільно встала.

— Хто з вас — її чоловік, Мвіта? — запитала вона мовою сіпо.

Він не став відмовлятися від цього звання.

— Я, — сказав Мвіта.

Дитина сказала щось — чи то іншою мовою, чи то по-дитячому.

— Ви знаєте, хто ми? — запитала жінка.

— Ви — Червоний народ, ва. На Заході я чув про вас багато історій, — сказав Мвіта.

— Ти швидше говориш як житель Сходу.

— Я спершу ріс на Заході, а потім на Сході. Зараз ми прямуємо на Захід.

— Так, мені казали, — відповіла жінка й повернулася до мене.

Чоловік позаду неї заговорив незрозумілою мені мовою. Жінка відповіла, і всі інші заворушилися — відступили, злізли з верблюдів і познімали в’юки. Зняли свої покривала. Я побачила, чому їх називають Червоним народом. Їхня шкіра була червона, як пальмова олія. Вони дуже коротко стригли своє рудувато-каштанове волосся, усі, окрім малих дітей, які ходили з великими пишними дредлоками.

Жінка зняла покривало. Серед інших її вирізняли одне золоте кільце в носі, ще два у вухах і одне у брові. Дитина несподівано вправно зіскочила з верблюда. Скинула з себе покривало, оголивши дредлоки. Я помітила, що мала теж носила у брові золоте кільце.

— Хто ви? — запитала жінка інших, злізши зі свого верблюда.

— Фанасі.

— Діті.

— Лую.

Вона кивнула й поглянула на Санді. Всміхнулася на весь рот.

— Тебе я знаю.

Санді видала такий звук, якого я ще ніколи не чула. Якесь гортанне муркотіння. Вона потерлася мордою об щоку жінки, і та захихотіла.

— Ти теж маєш гарний вигляд, — промовила вона.

— Хто ви взагалі такі? — запитала Лую. — Мвіта про вас знає, а я — ні.

Жінка оглянула Лую з голови до п’ят, а Лую поглянула на неї. Мені згадалося, як вона опиралася Аді під час нашого Одинадцятого ритуалу. Лую ніколи не поважала владу.

— Лую, — заговорила жінка. — Я вождиня Сесса. Он там стоїть інший, вождь Уссон. — Вона показала жестом на чоловіка з такими ж кільцями, який стояв біля свого верблюда.

— Інший хто? — спитала Лую.

— Ти ставиш неправильні запитання, — відповіла вождиня Сесса.

— Ви зустріли нас у слушний час. Ми зупинимося тут, доки місяць не завагітніє, — Вона поглянула на стіну з пилу й широко всміхнулася. — Можете лишатися з нами… якщо бажаєте.

Вона пішла геть, залишаючи вибір за нами. Довкола нас ва заходилися ставити намети, затишніші за наші, а також значно більші та вищі. Ці намети було зроблено з блискучої натягнутої козячої шкіри. Я помітила вловні станції, але не побачила жодного комп’ютера.

— Наступний «вагітний місяць» буде аж за три тижні! — зауважила Лую.

— Що з цими людьми таке? — запитав Фанасі. — Чому в них такий вигляд? Наче вони їдять і п’ють пальмову олію та кактусові десерти, ще й купаються в них. Це дуже дивно.

Мвіта, роздратувавшись, втягнув повітря крізь зуби.

— Хто його зна? — сказала Лую. — А що їхня «подруга», пилова буря?

— Вона подорожує разом з ними, — пояснив Мвіта.

— Чому?

Він знизав плечима.

— А чому вони червоні?

Лую заверещала й підскочила: їй у потилицю врізався біло-брунатний горобець. Пташка впала на землю, випрямилась і спантеличено заклякла на місці.

— Облиш його, — порадив Мвіта. — З ним нічого не буде.

— Саме це я і збиралася робити, — відповіла Лую, дивлячись на пташку.

— Ми не можемо залишатися тут, — сказала Діті.

— А хіба в нас є вибір? — гарикнула я. — Хочеш спробувати прорватися крізь оту бурю?

Ми поставили намети там, де вони стояли до приходу бурі. Всі, крім Лую. Вона вирішила розміститись у Фанасі.

Перші кілька годин ва зводили свої оселі як досвідчені кочівники, якими, власне, й були. Сонце сідало, і пустеля холонула навіть в оці бурі, але я не стала розводити кам’яного багаття. Хто знає, як ці люди реагують на джуджу?

Ми тримались осторонь від усіх, а одне з одним поводилися ще відстороненіше. Діті сховалась у своєму наметі, так само, як і Фанасі з Лую. Однак ми із Мвітою сиділи надворі перед своїм наметом, не бажаючи видаватися надто нетовариськими. Але, поки ва отаборювалися, на нас не зважали навіть діти.

Коли стемніло, люди почали спілкуватися. Я відчула себе дурною. Всі намети, які я бачила, сяяли світлом кам’яних багать. До нас підійшли привітатися вождиня Сесса, вождь Уссон і якийсь старий. Обличчя старого було порите такими зморшками, які приносить вік і вітер. Я б не здивувалася, якби в цих зморшках навічно застрягли піщинки. Він пильно подивився на мене. Він збентежив мене сильніше, ніж сердитий на вигляд і мовчазний вождь Уссон.

— Не можеш подивитися мені в очі, дитино? — запитав старий низьким грубим голосом.

Мене в ньому щось дуже насторожувало. Перш ніж я встигла відповісти, вождиня Сесса сказала:

— Ми прийшли запросити вас усіх на наше свято поселення.

— Це і запрошення, і наказ, — твердо промовив старий.

Вождиня Сесса продовжила:

— Вберіться у свій найкращий одяг, якщо він у вас є. — Трохи помовчавши, вона показала на старого. — Це Ссайку. З часом ви, без сумніву, добре його пізнаєте. Ласкаво просимо до Ссолу, нашого кочового села.

Вождь Уссон нагородив усіх нас довгим гнівним поглядом, а старий Ссайку, перш ніж піти з нашого табору, оглянув мене, а потім Мвіту.

— Ці люди дуже дивні, — сказав Фанасі, коли ця трійця зникла.

— У мене геть немає гарного одягу, — поскаржилася Діті.

Лую закотила очі.

— У них усіх імена неодмінно починаються на «с» чи містять «с»? Можна подумати, що вони пішли від змій, — промовив Фанасі.

— Цей звук, «с-с-с-с», найкраще розходиться. Вони живуть серед страшенного шуму від пилової бурі, тож це логічно, — відповів Мвіта й пішов до нашого намету.

— Мвіто, ти помітив отого старого? — запитала я, пішовши за ним. — Не можу згадати, як його звати.

— Ссайку, — підказав Мвіта. — На нього слід звернути увагу.

— Чому? Думаєш, він накоїть лиха? — спитала я. — Мені він зовсім не подобається.

— А вождь Уссон? — запитав Мвіта. — Він здавався доволі сердитим.

Я хитнула головою.

— Він, мабуть, постійно супиться. Мені не подобається саме той старий.

— Це тому, що він — чаклун, як і ти, Оньє, — пояснив Мвіта, гірко розсміявся собі під носа і щось пробурчав.

— Що? — насупилася я. — Що ти сказав?

Він знову повернувся до мене і схилив голову набік.

— Ну ради Ані: як так виходить, що я здогадуюся, а ти — ні? — Він знову ненадовго замовкнув. — Як так виходить, що…

Він лайнувся і відвернувся.

— Мвіто, — голосно промовила я і взяла його за зап’ясток. Він руки не відсмикнув, хоч я й зумисне вп’ялася нігтями йому в плоть. — Закінчи свою думку.

Він наблизив своє обличчя до мого.

— Це я маю бути чаклуном, а ти — цілителькою. Саме так завжди жили чоловіки та жінки.

— Що ж, це не ти, — прошипіла я, стараючись не підвищувати голос. — Ти не та людина, чия мати в пустелі відчаю попросила всі сили землі зробити її доньку чаклункою. Це не ти народився від зґвалтування. Ти народився з любові, пам’ятаєш? Не про ТЕБЕ провидець нуру прорік, що ти вчиниш щось аж таке радикальне, що тебе притягнуть до галасливої юрби нуру, закопають по шию і заб’ють камінням на смерть!

Він схопив мене за плечі. У нього засіпалося ліве око.

— Що? — прошепотів він. — Ти…

Ми вглядалися одне в одного.

— Це… моя доля, — була моя відповідь. Я не хотіла розповідати йому про це так. Зовсім не хотіла. — Чого б це я таке обрала? Я боролася від дня свого народження. А ти говориш так, ніби я забрала в тебе щось безцінне.

— Чуєш, Оньє? — гукнула зі свого намету Лую. — Вдягни ту рапу з кофтою, яку тобі подарувала та жінка в Банзі.

— Прекрасна ідея, — гукнула я у відповідь, не відвертаючись від Мвіти.

Я почула, як Фанасі грайливо промовляє:

— Ходи сюди.

Лую захихотіла.

Мвіта вийшов з нашого намету. Я висунула голову надвір, щоб покликати його назад. Але він ішов швидко, минаючи людей без привітань, з непокритою опущеною головою.

Мені у Мвіті не подобалося лише одне — ці старосвітські уявлення про цінність і долю чоловіків і жінок. З якого це дива він гадав, ніби має право бути пупом землі просто через те, що він чоловічої статі? Це було проблемою в наших стосунках, відколи ми познайомилися. Мені знову згадується історія Тіа та Зубейра. Я зневажаю цю історію.