Хто боїться смерті

Розділ 28

Ми із Мвітою мовчали про свої проблеми. Це було легко, тому що наступного дня Мвіта пішов разом з Фанасі шукати яйця ящірок.

— Хліб черствіє. Фу, — поскаржилася Бінта, вгризшись у кусень жовтого коржа. — Мені потрібна справжня їжа.

— Не будь принцесою, — відповіла я.

— Ну коли ми вже дійдемо до якогось села? — сказала Бінта.

Я знизала плечима. Мені не надто кортіло побачити інші села чи міста на нашому шляху. Шрам у мене на чолі добре показував, що люди бувають агресивними.

— Ми маємо навчитися жити в пустелі, — сказала я. — Нам іще дуже довго йти.

— Атож, — докинула Лую. — Але свіжих чоловіків ми знайдемо тільки в містах і селах. Ви з Діті, може, й не проти триматися від них подалі, але у нас із Бінтою теж є потреби.

Діті щось буркнула. Я поглянула на неї.

— Що не так? — запитала я.

Вона тільки відвела очі.

— Оньє, — заговорила Бінта. — Ти казала, що на твій спів у дитинстві зліталися сови. Ти й зараз так можеш?

— Можливо, — відповіла я. — Я вже давно цього не пробувала.

— Спробуй, — пожвавішала Лую.

— Якщо ти хочеш почути співи, ввімкни Бінтин музичний програвач, — сказала я.

— Там майже сіли батарейки, — відповіла Лую.

Я гигикнула.

— Він же на сонячній енергії, хіба ні?

— Та ну тебе. Не будь жаднюгою, — сказала Лую.

— Еге ж, — стиха докинула Діті з роздратуванням у голосі. — Світ не крутиться навколо тебе.

— Я ніколи не бачила сови зблизька, — промовила Бінта.

— А я бачила, — відповіла Лую. — Колись моя мати щоночі підгодовувала одну за вікном. Вона була…

Лую затихла. Ми всі затихли, думаючи про своїх матерів.

Я швидко заспівала пісню пустелі у прохолодну ніч. Сови — нічні птахи. Така пісня мала їм сподобатися. Поки я співала, вона наповнювала мене радістю, яку я відчувала рідко. Мене нарешті покинули залишки головного болю. Я підвелася й заспівала гучніше, розкинувши руки й заплющивши очі.

Я почула тріпотіння крил. Мої подруги заохали, захихотіли й почали зітхати. Я розплющила очі, не припиняючи співати. Одна із сов сіла на Бінтин намет. Вона була темно-бура і мала великі жовті очі. Інша сова сіла на намет Лую. Вона була така крихітна, що могла б уміститися на моїй долоні. Коли я закінчила співати, обидві сови вдячно загукали й полетіли геть. Велика сова лишила на Бінтиному наметі купку калу.

— Усе має свої наслідки, — засміялася я.

Бінта застогнала з відрази.

Тієї ночі я лежала в нашому наметі, чекаючи на Мвіту. Він купався у воді зі вловної станції надворі. Вони з Фанасі принесли кілька яєць ящірок, одну черепаху (ніхто з нас, навіть Фанасі, не наважився її вбити і приготувати) та чотирьох пустельних зайців. Я підозрювала, що Мвіта впіймав зайців і знайшов яйця ящірок за допомогою простого джуджу. Мвіта зі мною не розмовляв, тож напевне я цього не знала.

Поки я лежала там у зав’язаній рапі, над моїми думками панував страх. Я сподівалася, що це відчуття лише тимчасове, що це дивний побічний ефект видіння. Я без упину трусилася. Я не сумнівалася, що цієї ночі він мене поб’є або навіть уб’є. Коли вони з Фанасі повернулися й показали нам свою здобич, Мвіта оглянув мене. Злегка поцілував у губи. Тоді зазирнув мені в очі. Лють, яку я побачила в його очах, жахала. Але я не захотіла його уникати.

Я вміла захищатися за допомогою Містичних аспектів. Уміла обертатися на тварину, вдесятеро сильнішу за Мвіту. Могла провалитись у дичавину, де він практично не міг мене торкнутися. Могла атакувати й подерти самий його дух, як зробила з Аро, коли мені було всього шістнадцять. Але тієї ночі я не хотіла вдаватися до цих речей. Крім Мвіти я не мала більше нічого.

Запона намету піднялася. Мвіта зупинився. Я відчула тріпотіння у грудях. Він очікував, що я буду з Лую чи Бінтою. Він хотів цього. Я сіла. На ньому були лише штани з тієї ж тканини, що й моя рапа. Через темряву я не бачила його обличчя як слід. Він опустив запону й застібнув намет на «блискавку». Я запевнила себе, що нічого поганого не зробила. «Якщо він сьогодні мене вб’є, я не буду в цьому винна, — подумала я. — Це мене влаштовує». Та чи справді? Якщо саме я мала владнати все на Заході згідно з пророцтвом, то яка користь від мене мертвої?

— Мвіто, — тихо озвалася я.

— Тобі тут не місце, — сказав він. — Сьогодні тобі тут не місце, Оньєсонву.

— Чому? — запитала я, контролюючи голос. — Що такого сталося, що…

— Не дивись на мене, — відповів він. — Я тебе бачу.

Він хитнув головою, згорбивши плечі.

Я завагалась, а тоді таки пішла вперед і обняла його. Він напружився. Я міцно його тримала.

— Що це? — прошепотіла я так, щоб не почули інші. — Скажи мені!

Після довжелезної паузи він насупився і гнівно подивився на мене. Мені стало лячно ворухнутися.

— Лягай, — нарешті сказав він. — Знімай оце і лягай.

Я зняла рапу, і він ліг біля мене та обняв мене. З ним трапилася якась страшна халепа. Та я дозволила йому згадати себе. Він провів руками по моєму тілу, взяв у руки мої коси та вдихнув їхній запах, а далі — цілував їх, цілував і цілував. Увесь цей час на мене падало стільки сліз, що я аж змокріла від них.

— Пов’яжи її знову, — сказав він і сів, і я послухалася.

Мвіта провів рукою по своєму жорсткому волоссю. Він поголив його перед виходом із Джвагіра, але воно відростало, як і рослинність на його обличчі. У Мвіті все ставало жорстким.

— Я чув твій спів аж там, — сказав він, дивлячись убік. — Ми, певно, відійшли на кілька миль, а я все одно чув твій голос. Ми бачили, як повз нас пролетів великий птах. Я вирішив, що він летить до тебе.

— Я співала для Лую, Бінти та Діті, — пояснила я. — Вони хотіли побачити сов.

— Займайся цим частіше, — сказав він. — Твій голос тебе зцілює. Ти зараз… виглядаєш краще.

— Мвіто, — почала я. — Скажи, що…

— Я намагаюся сказати. Помовч. Не думай, що ти хочеш це чути, Оньє.

Я зачекала.

— Я не знаю, що з тебе буде, — заговорив він. — Я ще ніколи не чув, щоби хтось зробив так, як ти. Ми справді були там. Поглянь на моє обличчя. Це слід від його кулака! Не думаю, що ти бачила села на кордонах Королівства Семи Рік, але я їх бачив. Ми пролетіли над повстанцями-океке, що билися з нуру. На кожного океке припадало про сто нуру. Нападали й на мирних океке. Все палало.

— Я відчувала запах диму, — тихо докинула я.

— Твоє видіння захищало тебе, але не мене. Я бачив це! — сказав Мвіта, вирячивши очі. — Не знаю, що за чари тут задіяні, але ти мене лякаєш. Усе це мене лякає.

— І мене, — обережно промовила я.

— Ти здебільшого схожа на матір — хіба що колір шкіри не той та ще, може, ніс. Ти часом поводишся, як вона… а ще є дещо інше, — сказав він. — Але тепер я бачу це у твоїх очах. У тебе його очі.

— Так, — відповіла я. — Більше нас нічого не об’єднує.

«Крім уміння співати», — подумала я.

— Твій батько був моїм учителем, — продовжив він. — Це Даїб. Я тобі про нього розповідав. Саме через нього було вбито моїх дядька й тітку, тих, хто мене врятував і виростив.

Ця новина мене вразила. Мене все одно що ляснула по обличчю мати, вдарив Аро чи заходився душити Мвіта. Я почала хапати повітря роззявленим ротом. «І моїй рідній матері, і моєму коханому чоловікові є за що мене ненавидіти, — безпорадно подумала я. — Їм достатньо лише зазирнути мені в очі». Я потерла собі потилицю, очікуючи повернення головного болю, але він не повернувся. Мвіта наблизив своє обличчя до мого.

— Що з цього ти знала, Оньє?

Я насупилася — не лише через його запитання, а й через те, як він його поставив.

— Нічого, Мвіто.

— Цей Сола, про якого ти мені казала, він що, планував…

— Мвіто, ніякої змови проти тебе немає. Ти справді вважаєш, що я — несправжня…

— Даїб — могутній, могутній чаклун, — заговорив Мвіта. — Він може керувати часом, може являти те, чого взагалі не має бути, може навіювати людям недобрі думки, а його серце повне неймовірного зла. Я добре його знаю. — Він іще наблизив своє обличчя. — Навіть Аро не міг завадити Даїбові тебе вбити.

— Ну, це йому якось вдалося, — заперечила я.

Мвіта, роздратувавшись, сів.

— Ну, гаразд, — за якийсь час сказав він. — Гаразд. Але… Оньє, ми все одно майже брат і сестра.

Я зрозуміла, що він має на увазі. Мій біологічний батько, Даїб, був його першим Майстром, його вчителем. Хоча Даїб і не дозволив Мвіті спробувати сили на ініціації, Мвіта навчався в нього кілька років. А стосунки між чаклуном і його учнем дуже близькі — багато в чому ближчі за стосунки з батьками. Аро, попри всі мої конфлікти з ним, був мені другим батьком (першим був не Даїб, а тато). Аро породив мене через інший канал життя. Я здригнулася, а Мвіта кивнув.

— Б’ючи мене, Даїб співав, — продовжив Мвіта. — Дисципліна і здатність дуже швидко навчатися вбиті в мене важкою рукою твого батька. Щоразу, коли я робив щось не так, надто повільно чи надто неточно, я чув його спів. Його голос завжди прикликав ящірок і скарабеїв.

Він зазирнув углиб моїх очей, і я зрозуміла, що він вирішує. Я теж скористалася моментом, щоб вирішити. Вирішити, чи не маніпулюють мною. Чи не маніпулюють усіма нами. Зі мною з одинадцяти років щось відбувалося, щось штовхало мене на певний шлях. Неважко було уявити собі, що моїм життям маніпулює хтось наділений великою містичною силою. Щоправда, була одна заковика: вражений і мало не зляканий вираз обличчя Даїба, коли він мене побачив. Така людина, як Даїб, нізащо не змогла б удати страх і непідготовленість. Цей вираз обличчя був справжній і щирий. Ні, Даїб був так само не владний над усім цим, як і я.

Тієї ночі Мвіта не відпускав мене, а мені не потрібно було за нього триматися.