Хто боїться смерті

Розділ 6

Після того дня я, здавалося, бачила Мвіту повсюди. Він часто приходив до нас додому з повідомленнями. А ще я кілька разів натрапляла на нього, коли він ішов до татової кузні.

— Чого це ви не розповідали мені про нього раніше? — запитала я батьків якось за вечерею. Тато саме долонею набирав до рота рису зі спеціями. Він відкинувся назад, жуючи та опустивши праву руку на свою їжу. Мати поклала йому на тарілку ще один шматок козлятини.

— Я гадав, що ти знаєш, — відповів він, заговоривши одночасно з матір’ю, яка сказала: — Я не хотіла тебе засмучувати.

Тоді мої батьки знали дуже багато. А ще вони мали знати, що не можуть берегти мене вічно. Що має статися, те станеться.

Ми із Мвітою розмовляли щоразу, коли бачилися. Недовго. Він завжди поспішав.

— Ти куди? — спитала я після того, як він доставив татові черговий конверт від старійшин. Тато виготовляв для Дому Осуґбо величезний стіл, і символи на ньому слід було вигравірувати ідеально. У конверті, який приніс Мвіта, були нові малюнки символів.

— Деінде, — посміхнувся Мвіта.

— Чому ти постійно кудись біжиш? — запитала я. — Ну давай. Усього одну відповідь.

Він повернувся, щоб піти, а тоді знову обернувся до мене.

— Гаразд, — погодився він. Ми сіли на сходах до будинку. За якусь мить він сказав: — Якщо пробути в пустелі достатньо часу, неодмінно почуєш, як вона розмовляє.

— Звісно, — сказала я. — Найгучніше вона розмовляє на вітрі.

— Правильно, — підтвердив Мвіта. — Метелики добре розуміють пустелю. Тому вони й пурхають туди-сюди. Вони постійно ведуть Розмову із землею. Однаково говорять і слухають. Метеликів кличуть саме мовою пустелі.

Він підняв підборіддя, глибоко вдихнув і видихнув. Я знала цю пісню. Її пустеля співала, коли все було добре. Кочуючи, ми з матір’ю в ті дні, коли пустеля співала цю пісню, ловили скарабеїв, які повільно пролітали повз нас. Зривали тверді панцирі та крила, висушували м’ясо на сонці, додавали спецій — і виходила смакота. Мвітина пісня прикликала трьох метеликів — крихітного білого і двох великих чорно-жовтих.

— Дай мені спробувати, — захоплено попросила я. Згадала свою першу домівку. Тоді відкрила рота й заспівала пісню пустелі про спокій. Я прикликала двох колібрі, які промайнули довкола наших голів, а тоді полетіли геть. Мвіта вражено відхилився від мене.

— Ти співаєш, як… у тебе прекрасний голос, — сказав він.

Я відвела очі та стиснула губи. Мій голос був подарунком від лихої людини.

— Ще, — попросив він. — Заспівай ще.

Я заспівала йому пісню, яку вигадала у п’ять років, бувши щасливою й вільною. Мої спогади про ті часи були нечіткі, але я чудово пам’ятала пісні, які співала.

Так відбувалася кожна моя зустріч із Мвітою. Він трохи навчав мене простого чаклунства, а потім чудувався легкості, з якою я його засвоювала. Він був третій, хто побачив це в мені (першою та другим стали мої мама й тато), — мабуть, тому що це було і в ньому. Мене цікавило, де він навчився того, що знав. Хто його батьки? Де він живе? Мвіта був такий таємничий… і дуже гарний.

Бінта, Діті й Лую вперше зустрілися з ним у школі. Він чекав на мене на подвір’ї, чого не робив ще ніколи. Побачивши, як я виходжу зі школи разом із Бінтою, Діті та Лую, він не здивувався. Я вже чимало розповіла йому про них. Усі витріщилися. Не сумніваюся, що після цього дня про мене та Мвіту розповідали багато всякого.

— Добрий день, — сказав він, ґречно кивнувши.

Лую тим часом надміру широко всміхалася.

— Мвіто, — швидко сказала я. — Знайомся: Лую, Діті та Бінта, мої подруги. Лую, Діті, Бінто, знайомтеся: Мвіта, мій друг.

Тут Діті реготнула.

— Отже, Оньєсонву — добрий привід сюди прийти? — запитала Лую.

— Єдиний привід, — сказав він.

На мене перевели очі всі четверо, і в мене запалало обличчя.

— Ось, — сказав він і дав мені книжку. — Я гадав, що загубив її, але ні.

Це була брошурка про людську анатомію. Під час нашої останньої розмови його стривожило те, як мало я знаю про численні м’язи у тілі.

— Дякую, — відповіла я, дратуючись через присутність подруг.

Мені захотілося ще раз сказати їм, що ми із Мвітою — просто друзі. Лую та Діті взаємодіяли з хлопцями лише сексуально або кокетуючи.

Мвіта позирнув на мене, а я схвально подивилася на нього у відповідь. Опісля він підходив до мене лише тоді, коли вважав, що я точно сама. Здебільшого він не помилявся, та часом бував змушений мати справу з моїми подругами. Його все влаштовувало.

Я завжди була рада бачити Мвіту. Але якось, кілька місяців по тому, зустріч із ним викликала в мене захват. Полегшення. Побачивши, як він іде дорогою з конвертом у руці, я підскочила. До цього я сиділа на сходах будинку, вдивляючись у порожнечу та чекаючи його, спантеличена й сердита. Щось сталося.

— Мвіто! — закричала я й побігла. Але коли дісталася до нього, мені відібрало мову і я просто застигла на місці.

Він узяв мене за руку. Ми сіли на сходи.

— Я… я… я не знаю, — пробелькотіла я. Трохи помовчала, поки в мене у грудях наростав потужний схлип. — Цього не могло статися, Мвіто. Потім я замислилася, чи не сталося колись саме цього. Зі мною щось відбувається. На мене щось полює! Мені треба до цілителя. Я…

— Просто скажи мені, що сталось, Оньєсонву, — нетерпляче сказав він.

— Я стараюся!

— Що ж, постарайся краще.

Я зиркнула на нього, а він зиркнув на мене й жестом наказав розповідати далі.

— Я була за будинком, дивилася на материн садок, — сказала я. — Все було нормально, і… тоді все почервоніло. Стало червоним із тисячею відтінків…

Я зупинилася. Я не могла розповісти йому, як до мене підповзла величезна червоноока брунатна кобра й піднялася до мого обличчя. А потім на мене раптом найшла така глибока, відверта ненависть до самої себе, що я почала підіймати руки, щоб видряпати собі очі! Потім я збиралася нігтями роздряпати собі горло. «Я жахлива. Я лиха. Я — бруд. Я не маю існувати!» Ця червоно-біла мантра крутилась у мене в голові, поки я з жахом дивилася на овальне око. Я не розповіла йому, як за мить із неба прилетів маслянисто-чорний гриф, закричав, а тоді заходився клювати змію, доки вона не поповзла геть. Як я ледве встигнула з цього вирватися. Все це я опустила.

— З’явився гриф, — сказала я. — Він дивився просто на мене. Достатньо близько, щоб я бачила його очі. Я жбурнула в нього камінь, а коли він полетів геть, з нього випала одна пір’їна. Довга й чорна. Я… пішла й підняла її. Я стала там і захотіла вміти літати, як він. А тоді… Я не…

— Ти змінилася, — промовив Мвіта, дуже уважно дивлячись на мене.

— Атож! Я стала грифом. Присягаюся! Я не вига…

— Я тобі вірю, — сказав Мвіта. — Закінчуй.

— Я… Мені довелося скинути з себе одяг, — сказала я, витягнувши вперед руки. — Я чула все. Я бачила… здавалося, ніби світ мені відкрився. Я злякалася. А далі лежала там, знову ставши собою, голяка, а біля мене лежав мій одяг. Діаманта в мене в роті не було. Я знайшла його за кілька футів звідти і… — Я зітхнула.

— Ти — ешу, — сказав він.

— Що-що? — слово прозвучало схоже на пчих.

— Ешу. З-поміж іншого, ти можеш кимось обертатися. Я знав це, відколи ти обернулася на горобця та полетіла на дерево.

— Що?! — скрикнула я, відсахнувшись від нього.

— Ти знаєш, що ти знаєш, Оньєсонву, — спокійно промовив він.

— Чому ти мені не сказав? — Я стиснула кулаки, і вони затремтіли.

— Ешу ніколи не вірять у те, хто вони, доки не усвідомлюють цього самі.

— То що мені робити? Що… звідки ти все це знаєш?

— Звідти, звідки й усе інше, — сказав він.

— А звідки це?

— Це довга історія, — відповів він. — Послухай, не розказуй про це подругам.

— Я й не збираюся.

— Перший раз — це важливо. Горобці вміють виживати. Грифи — благородні птахи.

— Що благородного в поїданні мертвечини та крадіжках м’яса з колод для рубання?

— Всі істоти мусять їсти.

— Мвіто, — сказала я. — Навчи мене більшого. Я маю навчитися захищати себе.

— Від чого?

З моїх очей закрапали сльози.

— Здається, хтось хоче мене вбити.

Він помовчав, глянув мені в очі, а тоді сказав:

— Я ніколи цього не допущу.

Моя мати каже, що все незмінне. Вона вважала, що все, від кривавих розправ на Заході до кохання, яке вона знайшла на Сході, має свою причину. Але розум, який за всім стоїть (я називаю його Долею), жорстокий і холодний. Цей розум такий логічний, що навряд хтось міг би стати кращою людиною, схилившись перед ним. Доля незмінна, як крихкий кришталь у темряві. Однак за Мвіту я схиляюся перед Долею і дякую їй.

Ми зустрічалися двічі на тиждень, після школи. Мвітині уроки чудово допомагали мені стримувати страх перед червоним оком. Я борець за природою, і, щойно в мене просто з’явилися знаряддя для боротьби, нехай і вбогі, моя тривога перестала мене паралізовувати. Принаймні в ті дні.

Добре відволікав і сам Мвіта. Він був красномовний, гарно вдягався й шанобливо поводився. А ще він не мав такої репутації ізгоя, як я. Лую та Діті заздрили мені через зустрічі з ним. Вони із задоволенням переповідали мені чутки про те, що йому буцімто подобаються старші заміжні дівчата, майже двадцятирічні. Дівчата, що вже закінчили школу та могли запропонувати більше в інтелектуальному плані.

Мвіту ніхто не міг розкусити. Дехто казав, що він самоук і живе з однією старою, якій читає книжки в обмін на кімнату та гроші на витрати. Дехто казав, що він сам володіє своїм будинком. Я про це не питала. Знала, що він мені не скаже. Однак він був еву, і тому я раз у раз чула, як хтось каже, що в нього «нездорова» шкіра та «огидний» запах і що з нього, хоч скільки книжок він прочитає, однаково нічого доброго не вийде.