Хто боїться смерті

Епілог

Усі ці години я сидів із нею, набираючи текст і слухаючи, більше слухаючи. Оньєсонву. Вона поглянула на свої розписані символами руки, а тоді піднесла їх до обличчя. Врешті-решт вона заридала.

— Все, — схлипнула вона. — А тепер іди від мене.

Я спершу відмовився, але тоді побачив, як її обличчя змінилося. На моїх очах воно стало схожим на тигрячу морду — смугастим, волохатим і з гострими зубами. Я вибіг звідти, міцно тримаючи ноутбук. Тієї ночі я не спав. Вона не давала мені спокою. Вона могла б утекти, полетіти геть, зробитися невидимою, перейти до астрального світу й утекти або ж «спланерувати» геть, як вона полюбляла казати. Але вона не стала робити нічого такого. Через те, що побачила під час своєї ініціації. Вона була наче замкнена в історії персонажка. Це було по-справжньому жахливо.

Наступного разу я побачив Оньєсонву, коли її тягнули до тієї ями й зарили по шию. Їй відтяли довге кудлате волосся, а те, що від нього лишилося, стало сторчака, непокірне, як вона сама. Я стояв у натовпі чоловіків і нечисленних жінок. Усі кричали, вимагаючи крові й помсти.

— Вбити еву!

— Розірвіть її, о!

— Демониця-еву!

Люди сміялись і зловтішались.

— Рятівниця океке потворніша за океке!

— Справжня чаклунка — тільки й може, що нашкодити нашим очам.

— Убивця-еву!

Я помітив високого бородатого чоловіка, в якого частково обгоріло лице, одна нога була явно сильно пошкоджена, а ще бракувало руки. Він спирався на ціпок майже попереду. Як і всі інші, він був нуру. На відміну від решти, він тримався спокійно, уважно спостерігав. Я ніколи не бачив Даїба, та Оньєсонву чітко його описала. Не сумніваюся, що це був він.

Що сталося, коли те каміння влучило їй у голову? Я досі роздумую над цим запитанням. Із неї полилося світло, синє й зелене водночас. Пісок довкола її заритого тіла почав плавитися. Сталося й інше, та я не наважуюся розповідати про все. Це лише для тих із нас, хто був там присутній, для свідків.

Тоді земля задрижала, і люди побігли. Гадаю, тієї миті всі — всі ми, нуру — зрозуміли, де помилилися. Можливо, нарешті почалося її переписування. Жоден з нас не сумнівався, що це Ані прийшла стерти нас на порох. На той час уже відбулося так багато. Оньєсонву сказала правду. Все місто Дурфа, всі його плідні чоловіки були знищені, а всі його плідні жінки блювали й були вагітні.

Малі діти не знали, що робити. Повсюди в Семи Королівствах на вулицях зчинився хаос. Чимало з тих океке, які залишилися, відмовилися працювати, і хаосу та насильства стало ще більше. Провидець Рана, який передрік, що щось станеться, був мертвий. Даїбова будівля згоріла дощенту. Жоден з нас не сумнівався, що це кінець.

Тож ми лишили її там. У тій ямі. Мертвою.

Але ми із сестрою не забігли далеко. Ми повернулися за п’ятнадцять хвилин. Моя сестра… так, я один із двійнят. Моя сестра, моя близнючка, користується моїм комп’ютером. І вона читала історію Оньєсонву. Вона прийшла на страту зі мною. А коли це скінчилося, туди повернулися лише ми.

А позаяк моя сестра знала історію Оньєсонву і позаяк вона моя близнючка, вона не боялась. Оскільки ми — двійнята, ми завжди почувалися зобов’язаними творити добро. Мені дозволили провідати її у в’язниці саме завдяки тому, що я — один із близнюків Часси. Це й спонукало мене записати її історію. І саме це допоможе мені поборотися за її публікацію та вберегтися разом із сестрою від поганих наслідків. Мої батьки належали до тих нечисленних нуру, які вважали, що все неправильно: наш спосіб життя, наша поведінка, Велика Книга. Вони не вірили в Ані. Тож ми із сестрою теж виросли, не вірячи.

Коли ми йшли назад до тіла Оньєсонву, моя сестра зойкнула. Коли я глянув на неї, виявилося, що вона пливе за дюйм над землею. Моя сестра може літати. Згодом м‑и дізнаємося, що вона не одна така. Всі жінки, як океке, так і нуру, виявили, що в них щось змінилося. Одні можуть обертати вино на свіжу прісну питну воду, інші сяють у нічній темряві, дехто чує мертвих. Інші ж пам’ятають минуле, те, що було до Великої Книги. Ще хтось може оглядати світ духів, водночас живучи у фізичному світі. Тисячі здібностей. І всі дані жінкам. Ось він. Дарунок Оньє. Загинувши разом із власною дитиною, Оньє народила нас усіх. Це місце вже ніколи не буде таким, як раніше. З рабством тут покінчено.

Ми дістали її тіло з тієї ями. Це було нелегко, бо довкола неї був самий розтоплений пісок, саме скло. Щоб витягнути її, нам довелося його розбити. Моя сестра при цьому весь час плакала, ледве торкаючись ногами землі. Я теж плакав. Але ми її забрали. Сестра зняла з себе покривало й закутала в нього розбиту голову Оньє. Ми вивезли її тіло на верблюді в пустелю, на схід, узявши з собою ще одного верблюда, щоб привезти дрова. Ми спалили труп Оньєсонву на вартому її поховальному багатті та зарили попіл біля двох пальм. Коли ми почали засипати ямку, на дерево сів гриф і став за нами стежити. Коли ми закінчили, він полетів геть. Ми вшанували Оньєсонву кількома словами, а тоді пішли додому.

Ми не могли більш нічого зробити для тієї, хто врятувала народ Королівства Семи Рік, місцевості, яка колись була частиною Королівства Судан.