Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз

52

Вечоріло. Нарешті Річард почув стукіт копит і голос Паші, яка показувала дорогу. Він вклав меч у піхви.

— Бонні! — Річард поплескав кобилу по холці. — Як життя, дівчинко? Кінь ткнувся носом йому в груди. — Я радий, сестра, що ти користуєшся звичайними удилами, — зауважив він, торкнувши вудила.

Сестра Марена підозріло зиркнула на нього.

— Конюхи кажуть, що не можуть знайти гострі вудила. Вони всі таємничим чином зникли. Річард знизав плечима:

— Он як? Не можу сказати, щоб я жалкував про це. Паша важко дихала.

Всю дорогу вона йшла пішки, намагаючись встигнути за конем, на якому їхала сестра Марена. Мабуть, остання змусила послушницю йти пішки в якості покарання.

— Отже, Річард, — сказала сестра, спішившись, — Я тут згідно твоєї вимоги. Чого ти хочеш?

Вона прекрасно знала, чого він хоче, але Річард вирішив не починати з загострення.

— Все дуже просто, — довірливо сказав він. — Верна повинна знову стати сестрою. І ти повинна повернути їй дакрил.

Вона махнула рукою.

— А я-то думала, ти хочеш чогось нерозумного. Це дійсно просто, і все вже зроблено. Верна вже знову стала сестрою. Для мене це не настільки вже й важливо.

— А якщо вона запитає, чому, — продовжував Річард, — я не хочу, щоб їй сказали, ніби це через мене. Скажи, наприклад, що ти передумала. Можеш сказати, що ти молилася цьому вашому Творцеві, щоб він вказав тобі шлях, і тоді тебе осяяло, і ти вирішила, що Верна повинна знову стати сестрою.

— Це мене влаштує, — посміхнулася сестра Марена. — Ну, тепер ти задоволений?

— Так, перемир'я відновлено.

— Добре. Тепер, коли ми покінчили з дрібницями, покажи мені цього убитого ведмедя. Паша роздзвонила по всьому Палацу, що ти, мовляв, убив мрісвіза. Сестра Марена кинула насмішкуватий погляд на послушницю, яка, насупившись, дивилася вниз. — Ця дурненька дівчинка завжди боялася забруднити ніжки. Вона висуває ніс з Палацу, тільки коли в Танімур привозять мережива. Кролика від бика не вміє відрізнити, а не те що… Що це за запах?

— Дохлий ведмідь смердить, — відповів Річард. Він жестом вказав на мрісвіза.

Паша з повагою відступила в сторону, і сестра Марена попрямувала до дерев.

Паша скоса глянула на Річарда, і коли сестра Марена скрикнула від подиву, послушниця підняла голову і заусміхалася.

Нарешті сестра Марена, смертельно бліда, повернулася до них.

— Ти сказала правду, дитя моє, — прошепотіла вона. — Прости. — Паша присіла.

— Зрозуміло, сестра Марена. Спасибі, що не пошкодувала часу засвідчити мої слова.

Колишня зарозумілість сестри змінилося щирою тривогою. Вона повернулась до Річарда.

— Як померла ця тварюка? — Річард напіввитягнув меч, показав їй клинок, і знову вклав його в піхви. — Отже, це правда? Ти вбив його?

Річард знизав плечима:

— Я багато років провів в лісах. Я-то знаю, що це не кролик.

Сестра Марена знову подивилася на убитого мрісвіза.

— Я повинна вивчити його. Така можливість не представлялася ще нікому.

Паша зморщилася від огиди, коли сестра почала обмацувати рот і вуха, а потім провела пальцями по чорній шкірі чудовиська. Оглянувши нутрощі, сестра Марена обернулася до Річарду:

— А де його покрив? Паша говорила, що він був на ньому.

Коли меч розсік чудовисько, покрив, що нагадував плащ, сам собою піднявся вгору і тому залишився неушкоджений. Чекаючи повернення послушниці з сестрою, Річард вивчив його і виявив одну дивну властивість. Тоді він відмив плащ від крові і повісив на дерево сушитися, а потім прибрав в мішок. Він не мав наміру розлучатися зі своєю здобиччю.

— Він у мене. Це мій трофей. Сестра Марена здивувалася.

— А як же… ножі? Хіба чоловіки не намагаються заволодіти саме такими трофеями? Навіщо тобі знадобився покрив?

— У мене є меч, — відповів Річард. — Навіщо мені ножі, які, як з'ясувалося, поступаються моєму мечу? А цей великий чорний плащ мені ще знадобиться, ось я і вирішив залишити його собі.

Сестра насупилася:

— Це що, теж умова перемир'я?

— Може, й так.

Вона зітхнула і махнула рукою.

— Ну, та це, мабуть, не важливо. Важлива сама тварюка, а не її покрив. Я повинна вивчити ці останки покраще.

Вона повернулася до вбитого чудовиська, а Річард приторочив до сідла мішок, лук і сагайдак, а потім і сам сів верхи на Бонні.

— Не залишайся в лісі до заходу, сестра Марена! — Крикнув він.

Вона обернулася.

— Це мій кінь! Ти не можеш залишити мене без коня!

Річард винувато посміхнувся:

— Я підвернув ногу, коли бився з мрісвізом. Ти ж не хочеш, щоб ваш новий учень всю дорогу йшов, накульгуючи? Я можу впасти і розбити голову…

— Але…

Нічого не кажучи, Річард схопив здивовану Пашу за руки і посадив її на коня позаду себе.

— Прошу вас, сестра Марена, ні в якому разі не затримуйтеся в Хагенському лісі до вечірньої зорі! Я чув, це дуже небезпечно, — крикнув він.

Паша не дивилася на сестру, але Річард, що сидів попереду неї, відчув, що вона беззвучно сміється.

— Добре, добре, — відповіла сестра Марена, поглинена вивченням мрісвіза. — Повертайтеся до Палацу. Ви обоє вчинили правильно. А я займуся рештками цього чудовиська, поки його не зжерли звірі.

Паша так міцно трималася за Річарда, що йому важко було дихати. Її пружні груди притискалися до його спини, і це відволікало його. Мабуть, вона дуже боялася впасти з коня.

Коли вони виїхали з лісу, Річард пустив Бонні кроком і прибрав руки Паші, але вона тут же знову схопилася за нього.

— Річард! Я впаду!

— Не впадеш. Тримайся вільно, рухайся в одному ритмі з конем, старайся тримати рівновагу. Тобі зовсім не обов'язково чіплятися за мене, щоб вціліти.

— Добре, я спробую, — відповіла Паша. Сонце вже сідало, коли вони спустилися з пагорбів і поскакали по дорозі, що вела до міста. Річард все згадував поєдинок з мрісвізом і несподівано зловив себе на думці, що його чомусь знову тягне в Хагенський ліс.

— Ти ж не підвернув ногу? — Після досить довгого мовчання запитала послушниця.

— Ні.

— Значить, ти збрехав сестрі. Річард, хіба ти не знаєш, що брехати погано? Творець ненавидить брехунів.

— Сестра Верна теж так говорила.

Річарду набридло, що Паша постійно притискається до нього. Він спішився і повів Бонні в приводу. Паша пересіла в сідло.

— Навіщо ж ти брешеш, якщо знаєш, що це недобре?

— Я просто хотів, щоб сестра Марена назад йшла пішки. Адже вона змусила тебе всю дорогу до лісу йти пішки в покарання за те, в чому ти була не винна.

Паша теж злізла з коня і пішла поруч з Річардом.

— Це дуже мило з твого боку, — сказала вона, торкнувшись його руки. Сподіваюся, ми з тобою подружимося.

Річард зробив вигляд, що йому чогось треба швидко озирнутися, і як би мимоволі скинув її руки.

— А ти можеш зняти з мене цей нашийник?

— Рада-Хань? Ні, звичайно. Тільки справжня сестра може зняти його. Я навіть не знаю, як це робиться.

— Ну, значить, не подружимося.

— Але ж ти ризикував заради сестри Верни. Виходить, з нею-то ти подружився?

Зазвичай такі речі роблять заради друзів. Ти подбав про те, щоб я їхала назад верхом. Це — теж по-дружньому.

— Сестра Верна мені не друг, — відповів Річард. — Я зробив так тільки тому, що з нею, з моєї вини, обійшлися несправедливо. А оскільки я хочу позбутися від ошийника, друзями мені можуть бути тільки ті, хто допоможе мені в цьому. Сестра Верна ясно дала мені зрозуміти, що не має наміру мені допомагати. Настане час, і якщо вона перешкодить мені, я уб'ю її, як вб'ю кожного, хто спробує зупинити мене.

— Річард! — Вигукнула послушниця. — Ти ж тільки учень. Тобі не слід так вихвалятися своєю могутністю. Тобі не слід навіть жартувати такими речами. Я не вірю, що ти здатний не те що вбити, але навіть просто поранити жінку.

— Значить, ти помиляєшся.

— У більшості молодих людей спочатку бувають труднощі, але я вірю: ти будеш довіряти мені, і ми станемо друзями.

— Це не гра, Паша! — Зло сказав Річард. — Якщо прийде така пора, що ти встанеш на моєму шляху, я перерубаю твою гарненьку шийку.

Вона посміхнулася вдавано соромливо.

— Ти справді знаходиш, що в мене гарна шия?

— Це я так, для красного слівця, — пробурчав Річард.

Він пішов далі, ведучи Бонні на повідку. Паша прискорила крок, щоб не відстати від нього. Деякий час вони йшли мовчки. Річард був не в кращому настрої. Розрядка, що наступила, коли він убив мрісвіза, знову змінилася напруженістю.

Повернулися туга і злість.

Між тим лице Паші прояснилося, і вона знову посміхнулася йому:

— Я ж нічого про тебе не знаю, Річард. Чому б тобі не розповісти щось про своє життя?

— Що тебе цікавить?

— Ну, наприклад, чим ти займався до того, як потрапив у Палац? Було в тебе якесь ремесло?

— Я був лісовим провідником.

— Так? А де?

— У себе на батьківщині, в Оленячому лісі. В Вестланді.

— Боюся, я не знаю, де це, — сказала Паша. — Я взагалі нічого не знаю про Новий світ. Коли-небудь, якщо я стану сестрою Світла, мені, можливо, доведеться відправитися туди, щоб допомогти якомусь хлопчикові. — Річард нічого не відповів, і вона, помовчавши, продовжила. — Значить, ти був лісовим провідником? Це, мабуть, страшно? Ти не боявся лісових звірів? Я б лякалася.

— Чому? Якщо, наприклад, заєць вискочить з-за кущів, ти можеш запросто спопелити його своїм Хань. Вона засміялася.

— А мені все одно було б страшно. Мені більше подобається в місті. — Паша поправила волосся і подивилася на Річарда. У неї була кумедна манера морщити носик. — У тебе була… ну, дівчина, кохана?

Питання застало Річарда зненацька. Він відкрив рот, але не знайшовся, що відповісти. Він не збирався говорити з Пашею про Келен.

— У мене є дружина, — нарешті вимовив він. Паша ледь не оступилася.

— Дружина? — Голос її став якимсь дитячим. — Як її звати?

— Дю Шайю, — відповів Річард, не дивлячись на неї.

— А вона гарненька?

— Так. У неї густе чорне волосся, природніше, ніж твоє, гарні груди… Ну і взагалі вона дуже приваблива жінка. — Він зауважив, що Паша почервоніла. Голос її став холодним, і вона намагалася показати, що їй це байдуже.

— А ви давно з нею знайомі?

— Кілька днів. — Тобто як? Як же ти тоді міг одружитися?

— Коли ми з сестрою Верною прийшли в землю маженді, а це було кілька днів тому, цю жінку тримали в оковах. Її хотіли принести в жертву духам.

Вони побажали, щоб убив її я. Сестра Верна сказала, що я повинен виконати бажання маженді, щоб вони пропустили нас через їх землю. Але я не послухався і вистрілив з лука в їх Королеву-Матір. Стріла пришпилила її руку до стовпа. А людям маженді я сказав, що, якщо вони не відпустять Дю Шайю і не помиряться з бака-бан-мана, наступна стріла вб'є їх Королеву. Вони проявили розсудливість і прийняли мою пропозицію.

— Твоя дружина — з племені дикунів?

— Вона з народу бака-бан-мана, і вона мудра жінка, а не дикунка.

— Значить, вона вийшла за тебе, бо ти врятував їй життя?

— Ні. Щоб прийти сюди, нам із сестрою Верною треба було пройти і через їх землю. На їхній землі я вбив п'ятьох її чоловіків.

Паша схопила його за рукав.

— Так адже бака-бан-мана найкращі фехтувальники!

Невже ти вбив всіх п'ятьох?

— Ні, я вбив тридцять чоловік. — Паша ахнула. — А серед тих тридцяти були і її п'ять чоловіків. Дю Шайю — жінка, присвячена духам, і вона сказала, що тепер я повинен стати вождем їхнього народу. А раз вона — жінка, присвячена духам, а я їх вождь, Кахарін, то ми з нею повинні стати чоловіком і дружиною. Паша знову посміхнулася:

— Значить, ти їй не справжній чоловік. Вона просто розповіла тобі чергову байку про духів. У цих дикунів… тобто у бака-бан-мана таких байок багато.

Річард нічого не відповів. Паша знову насупилася.

— Але звідки ж тоді ти знаєш, які в неї груди… І все інше? Вона пирхнула. — Напевно, ця жінка винагородила тебе за твою мужність?

— Я знаю це тому, що, коли маженді хотіли, щоб я вбив її, вона була прикута ланцюгом до стіни. Гола. Щоб кожен, хто захоче, зміг її гвалтувати.

— Паша знову відвела погляд. — Зараз, — продовжував Річард, — вона чекає дитину. Дитину від гвалтівника. Людей приносять у жертву, садять на ланцюг, надягають на них нашийник, а сестрам наплювати, що трапиться з людьми, на яких наділи нашийник.

— Це неправда, — тихо сказала послушниця.

Річард не став сперечатися. Вже сутеніло, але було ще тепло.

Паша здавалася замкнутою і відчуженою, але через деякий час вона знову подивилася на нього і посміхнулася.

— Так розкажи про себе. У тебе ж є дар. Значить, у твого батька теж був дар? Кажуть, дар передається у спадок?

У Річарда знову погіршився настрій.

— Так, у мого батька був дар.

— А він зараз живий?

— Ні, його недавно вбили.

— О, мені дуже шкода, Річард.

— Його вбив я.

Паша зупинилася, як вкопана.

— Ти вбив батька? Рідного батька?

Річард обдарував її гнівним поглядом.

— Він захопив мене в полон, надів на мене ошийник і став катувати. Я вбив молоду, красиву жінку, яка творила все це зі мною за його наказом. А потім я вбив його.

Паша дивилася на нього і чомусь розуміла: все, що він говорить, — правда. І це було страшно. У неї затремтіли губи. Розридавшись, вона побігла геть. Річард зітхнув і прив'язав коня до скелі. Він поплескав Бонні по шиї:

— Будь розумницею. Жди мене тут. Паша сиділа на камені і плакала. Річард підійшов до неї і хотів заговорити, але вона відвернулася. Плечі її здригались.

— Іди геть! — Промовила вона крізь сльози. — Чи ти прийшов вбити і мене?

— Паша!..

— Ти тільки і думаєш, що про вбивства!

— Це неправда. Я хочу тільки, щоб вбивства припинилися.

— Ну звичайно! — Вигукнула Паша. — Тому ти тільки й розказуєш про вбивства.

— Але це тільки тому…

— Я стільки ночей молилася про те, щоб нарешті настав цей день. Я так хотіла бути наставницею. Я завжди мріяла стати сестрою Світла. Сестри допомагають людям. Я теж хотіла, як вони. — Вона розридалася ще сильніше. — Тепер я ніколи не стану сестрою.

— Як це не станеш? Звичайно, станеш!

— Завдяки тобі? Ти ж весь час погрожуєш всіх нас перебити. Тільки про це й говориш з самого початку.

— Паша, ти мене не зрозуміла!

Вона підняла голову.

— Хіба? Ми влаштували в твою честь святкову вечерю. Більш пишну, ніж в честь збору врожаю. Ми так хотіли показати тобі нашу гостинність. А потім я прийшла одна і сказала всім, що ти погано себе почуваєш. Бачив би ти, як вони на мене витріщалися. Іншим послушницям дістаються хлопчики, які хочуть вчитися.

Бувало, мої подружки скаржилися, що їхні підопічні приносили їм жаб або павуків. А ти подарував мені мрісвіза!

— Але сестра Марена говорила, що ми вчинили правильно. Вона рідко когось хвалить, а якщо говорить такі речі, то недаремно, — заперечив Річард.

— Ти обійшовся з нею жорстоко. Скільки себе пам'ятаю, вона була старшою наставницею послушниць. Так, вона сувора, але це тому, що вона піклується про нас і про наше виховання. — Паша знову схлипнула. — Коли я була зовсім маленька, в найперший день в Палаці мені було так страшно! Сестра Марена намалювала тоді для мене картинку. Вона сказала, що намалювала Творця, поклала картинку мені під подушку і заспокоїла мене. Вона говорила, що Він буде оберігати мене вночі і що мені нема чого боятися. — Паша безуспішно намагалася впоратися зі сльозами. — З тих пір я зберігаю цю картинку. Я хотіла подарувати її хлопчикові, якого буду вчити, коли він прийде, щоб йому не було страшно. Коли я вчора побачила, що ти зовсім дорослий, я подумала, що нерозумно було б дарувати її тобі.

Але я вирішила: нехай це не хлопчик, як у інших послушниць. Зате Творець послав мені найкрасивішого чоловіка, якого я бачила в житті. Я так зраділа.

Я одягла найкращу свою сукню. А ти обізвав мене потворою!

— Паша, прости мене! — Вигукнув Річард. — Мені так шкода.

— Неправда! — Схлипувала вона. — Ти просто звір! Ми так чекали тебе! Ми відвели тобі найкращі покої у Палаці, але тобі на це начхати. Ми дали тобі багато грошей, щоб ти ні в чому собі не відмовляв, а ти повівся гак, ніби ми тебе образили. Ми приготували для тебе кращий одяг, а ти вернеш від нього ніс! — Вона витерла сльози, але вони знову потекли з її очей. — Я перша готова визнати, що у нас є сестри, які занадто багато думають про себе. Але більшість такі добрі, навіть мухи не скривдять. А ти показав усім закривавлений меч і присягнувся, що вб'єш їх!

Вона знову заридала. Річард поклав руку їй на плече, але вона скинула її.

— Паша, прости мене! Я розумію, що для вас я виглядаю, як…

— Я тобі не вірю! Ти кажеш, що хочеш зняти Рада-Хань, але ж мій обов'язок — навчити тебе оволодіти даром. А коли ти почнеш керувати своїм даром, з тебе знімуть нашийник. Але ти сам цього не хочеш. А без нашийника ти б загинув. Дві сестри пожертвували життям заради тебе. Їх подружки плакали потихеньку, а коли ти прийшов, вони посміхалися тобі. І в подяку за те, що ми намагаємося допомогти тобі, врятувати тебе, ти погрожуєш всіх нас вбити!

Річард обережно погладив її по голові.

— Паша…

— Я ніколи не стану сестрою. Мені дістався не хлопчик, який хоче вчитися, а безумець з мечем! Наді мною весь Палац сміятиметься. Дівчатам будуть говорити, щоб вони вели себе добре, якщо не хочуть закінчити, як Паша Маєс! Всі мої мрії загинули.

Річарду було боляче дивитися, як гірко вона ридає. Він дбайливо обійняв дівчину. Паша спробувала було відштовхнути його, але, коли він поклав її голову до себе на плече, перестала пручатися і тільки продовжувала гірко плакати.

Річард гладив її по спині, намагаючись заспокоїти.

— Я всього лише хотіла допомогти тобі, Річард, повторила вона, схлипуючи. — Я хотіла вчити тебе.

— Знаю, знаю, все буде добре, — заспокоював він її.

— Не буде!

— Буде, ось побачиш. — Він обіймав її, чекаючи, поки вона заспокоїться. — Ти справді думаєш, Паша, що зможеш навчити мене, як оволодіти даром, і сестри Світла знімуть з мене цей нашийник?

— Це ж моя робота, — крізь сльози відповіла послушниця. — Адже мене вчили цьому. Я так хотіла показати тобі благість Творця, який наділив тебе такими здібностями! — Вона раптом обняла Річарда і пригорнулася до нього. Він погладив її по голові. — Річард, вчора, коли я відчула твій Хань, це відкрило для мене твої почуття. Я знаю, що тебе пече гострий душевний біль.

Мені самій було боляче, навіть коли я ненадовго відчула це. — Вона боязко погладила його по шиї, точно бажаючи заспокоїти. — Я не знаю, що заподіяло тобі такий біль, Річард. Я не питаю, чи зможу я замінити її.

Річард закрив очі, і його голова безсило опустилася їй на плече. Він проковтнув клубок у горлі. Тепер уже Паша гладила його по голові.

Через деякий час Річард зміг говорити.

— Може, я таки зможу іноді надягати що-небудь з цих ваших нарядів.

Паша подивилася на нього заплаканими очима:

— Може бути, ми підемо зараз повечеряємо разом з сестрами?

Він знизав плечима:

— Чому б і ні? Ти сама вибереш, у що мені одягнутися. Я в нарядах не розбираюся. — Він змусив себе посміхнутися. — Адже я лісовий провідник.

Її обличчя прояснилось.

— Тобі дуже піде червоний плащ.

— Чому обов'язково червоний?

Вона торкнулася ейджу, що висів у нього на шиї.

— Ні, Річард, не обов'язково червоний. Я тільки подумала, що він буде добре виглядати на твоїх широких плечах.

Він зітхнув.

— Все одно у мене буде безглуздий вигляд.

— У тебе буде зовсім не безглуздий вигляд, ти будеш гарним. — Вона посміхнулася. — Всі жінки будуть задивлятися на тебе. — Вона взяла в руки ейдж. Річард, що це?

— Просто дрібничка. Ти готова повернутися додому? Думаю, що тобі дійсно треба почати вчити мене. Чим швидше ти мене навчиш, тим швидше я зможу зняти нашийник. І тоді ми обоє будемо щасливі: ти станеш сестрою Світла, а я стану вільним.

Він обійняв її за плечі, а вона його — за талію, і вони пішли туди, де Річард прив'язав Бонні.