Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз

51

Навіть вночі на вулицях Танімура народу, здається, не поменшало. На вогнищах, як і раніше смажили м'ясо, а вуличні торговці все так же пропонували свій товар перехожим. Гравці запрошували Річарда пограти в кістки. Побачивши його нашийник, торговці відразу приймалися умовляти його купити всяку всячину, від їжі до бус для його дами. Річард відповідав, що у нього немає грошей, але торговці лише сміялися і говорили, що в Палаці за все заплатять. На що, опустивши очі, він швидко йшов далі.

Жінки в нарядах, які ледь прикривали тіло, посміхалися йому, чіпали його за плече, намагалися запустити руки до нього в кишені. Вони робили Річарду пропозиції, які дивували його. Відштовхувати їх було марно. Їх відлякував тільки його важкий погляд.

Вийшовши з міста, Річард відчув полегшення. Ніч була місячна, повітря — свіже. Ще раз озирнувшись на місто, освітлений численними ліхтарями і факелами, він став підніматися на найближчий пагорб.

Він постійно відчував тяжкість нашийника і думав про те, що трапиться, відійди він занадто далеко. Хоча, судячи зі слів Паші, для цього йому слід було зайти набагато далі, ніж він мав намір. Все ж Річард боявся, що вона помилилася.

Боявся відчути, що не може йти далі перш, ніж досягне мети.

Нарешті він відійшов на достатню відстань. За пагорбом, з якого виднівся місто, лежала топка низина. Неподалік чорнів ліс, похмурий, немов сама смерть. Деякий час Річард вдивлявся в цю моторошну темряву, борючись з бажанням негайно вирушити туди. Він немов знудьгувався по таких місцях.

Магія притягувала його. Йому потрібно було виплеснути на щось приховано клекочучі в ньому злість і ненависть.

Туга бранця, страх перед невідомістю, біль за Келен шукали виходу і, не знаходячи, лише посилювали злість і відчай. Здавалося, цей ліс принесе йому якусь розрядку.

Все-таки він не пішов одразу в Хагенський ліс, а для початку зібрав хмиз.

Розчистивши місце для багаття, Річард склав сухі гілки, висік вогонь, і коли багаття як слід розгорілося, додав гілок потовстіше. Потім він дістав казанок, налив туди води і поставив варитися юшку з квасолі з рисом. Поки юшка варилась, Річард доїв останній що залишився у нього корж.

Він сидів біля багаття, дивлячись то на зловісний ліс, то на далеке місто, то на зоряне небо, з хвилини на хвилину очікуючи побачити вгорі знайомий темний силует.

Чиїсь лапи схопили його і кинули на землю. Річард засміявся. Він почув булькаючий сміх Гратча, який, безглуздо махаючи крилами, намагався обхопити його передніми і задніми лапами. Гучна метушня завершилася тим, що Гратч нарешті опинився нагорі.

— Гратч люб Раачаарг, — прогурчав юний звір. Річард міцно обійняв його.

— І я тебе люблю, Гратч.

Гратч своїм зморщеним носом торкнувся носа Річарда.

— Гратч, від тебе чимось пахне. — Він сів, посадивши маленького гара собі на коліна. — Ти що, сам роздобув собі здобич?

Гратч радісно закивав, і Річард знову обійняв його.

— Я дуже радий за тебе. І ти зробив це без допомоги кривавих мух? Що ти спіймав сьогодні? Гратч мовчки схилив голову набік.

— Черепаху? — Гратч захихикав і похитав головою. — Ну, тоді, може, оленя? — Гратч похитав головою і пробурчав щось. — Може бути, кролика? Гратч знову похитав головою, явно насолоджуючись цією грою.

— Здаюся. Кого ж ти з'їв?

Гратч прикрив очі лапою, дивлячись на Річарда-під пазурів.

— Ти зловив єнота?

Гар кивнув, оголивши в усмішці здоровенні ікла. Річард поплескав звіря по спині.

— Молодець! Хвалю!

Гратч знову захихотів і спробував зіштовхнути Річарда на землю — він явно хотів трохи повозитися. Річард був дуже задоволений, що маленький гар нарешті навчився полювати сам. Змусивши Гратча сидіти спокійно, він переконався, що юшка зварилася, і зняв казанок з вогню.

— Хочеш повечеряти зі мною?

Гратч нахилився і понюхав вариво в казанку. Гаряче. Гар вже якось раз обпікся і був тепер обережніший з їжею. Він видав якийсь гортанний звук і пересмикнув плечем. Річард зрозумів, що його пропозиція не викликала у гара захоплення, але, якщо немає нічого кращого, він згоден спробувати. Річард налив юшку в миску і передав гару.

— Подуй! Гаряче!

Гар розсудливо послухав його поради. Річард, орудуючи ложкою, спостерігав за тим, як Гратч намагається язиком виловити з миски рис і квасоля. Нарешті він ліг на спину і, обхопивши миску лапами, вилив її вміст собі в рот. Потім сів і, жалібно бурчачи, простягнув миску Річарду. Той показав йому порожній казанок.

— Більше нема.

Гратч вчепився кігтями за миску Річарда і потягнув до себе, але Річард погрозив йому пальцем.

— Це моя вечеря!

Гратч заспокоївся і покірно чекав, поки Річард повечеряє. Коли Річард сів, обхопивши руками коліна, і став дивитися на далеке місто, гар сів поруч навпочіпки, намагаючись у всьому наслідувати людину.

Річард витягнув з кишені локон Келен і довго дивився на нього. Гратч простягнув лапу.

— Ні, зовсім не дам, — тихо сказав Річард. — Можеш помацати, але тільки дуже легенько.

Гратч обережно помацав кігтем локон і здивовано подивився на нього своїми палаючими зеленими Очима. Потім він торкнувся лапою волосся Річарда, потім — його щоки, По якій текла сльоза. Річард проковтнув клубок і сховав локон в кишеню.

Гар обійняв Річарда за плечі, Річард обійняв гара, і так вони мовчки сиділи в нічній тиші. Нарешті, вирішивши, що непогано б і поспати, Річард розстелив на густій траві ковдру. Гар, як вірний пес, ліг поруч, і обидва вони швидко заснули.

Прокинувся Річард, коли місяць уже майже зайшов. Він сів і потягнувся. Гратч знову спробував скопіювати його рухи. Річард потер очі. До світанку залишалося години зо дві. Пора діяти.

Він встав.

— Послухай мене, Гратч. Я повинен повідомити тобі щось важливе. Ти мене слухаєш?

Гар кивнув. Річард показав на місто.

— Бачиш он те місце, де багато вогнів? Я тепер буду жити там. Але тобі туди ходити не можна. Те місце для тебе небезпечне. Не приходь туди. Я сам буду приходити до тебе сюди. Добре?

Гратч подумав трохи і кивнув.

— Бачиш он там річку? — Продовжував Річард. — Річка — це вода, я показував тобі воду. Тобі потрібно бути з цього боку від води. Розумієш?

Річард не хотів, щоб гар шукав собі здобич в селах, на іншому березі річки. Це могло для нього погано скінчитися. Гратч прогурчав щось, мабуть, на знак того, що він розуміє.

— І ось ще. Якщо ти зустрінеш людей, — Річард ткнув себе кулаком у груди, потім показав на місто, — людей, схожих на мене, то не треба їх їсти. — Він погрозив гару пальцем. — Люди — не їжа. Не можна їсти людей. Ти мене зрозумів?

Гратч розчаровано кивнув. Річард знову обійняв гара за плечі і повернув його обличчям до Хагенського лісу.

— Є ще одна важлива річ. Бачиш он той ліс? Гар загрозливо загарчав, показавши ікла.

— Туди не ходи! Я не хочу, щоб ти туди ходив, Гратч. — Бачачи, що гар все ще дивиться в сторону лісу і бурчить, Річард труснув його за плече. — Не смій туди ходити, зрозумів? — Гратч нарешті кивнув. — Мені треба туди піти, — продовжував він, — але ти за мною не ходи. Для тебе це небезпечно. Тримайся від лісу подалі. Гратч заскиглив і спробував відтягнути Річарда назад. — Зі мною нічого поганого не станеться, у мене є меч. Пам'ятаєш, ти бачив мій меч? Він мене захистить. Але тобі туди не можна.

Річард сподівався, що це правда і що меч захистить його. Сестра Верна попереджала, що Хагенський ліс — джерело чорної магії. Але вибору у нього не було, як не було й іншого плану.

Він обняв гара.

— Будь хорошим хлопчиком., Полюй і сам собі добувай їжу. Я ще прийду, і ми з тобою поборемося, добре? — При слові «поборемося» Гратч радісно посміхнувся і схопив Річарда за руку. — Не зараз, Гратч. Зараз у мене справи. Ми з тобою поборемося в інший раз, коли я знову прийду.

Річард швидко зібрав речі, помахав гару і рішучим кроком пішов у низину. Гратч дивився йому вслід.

Він йшов близько години. Щоб привести план у виконання, йому потрібно було зайти в ліс досить далеко. Гілки, вкриті мохом, були схожі на лапи, які тягнулися до непроханого гостя, немов бажаючи схопити його. Крізь дерева долинали різкі звуки, схожі на тріск і гучний протяжний свист. У гнилих водоймах плескали невидимі істоти.

Нарешті, весь спітнілий і захеканий від важкої ходьби, він дійшов до невеликої галявини. Місце було високе, а тому не топке. Не виявивши ні колоди, ні каменю, Річард сів у густу траву і поклав поруч мішок. Закривши очі, він глибоко зітхнув.

Він згадав Оленячий ліс. Як же йому хотілося туди повернутися! Потім він подумав про друзів — про Чейза, про Зедда. Він так давно не бачився з ними. Зедд…

Річард з дитинства знав цього старого, але навіть гадки не мав, що Зедд — його рідний дідусь. Але вони все одно завжди були друзями. І вони любили один одного.

То яка різниця, що Річард не знав про їх спорідненість? Хіба вони з Зеддом менше любили один одного через це?

Річард вже давно не бачив Зедда. Хоча вони й зустрічалися в Д'харі, в Народному Палаці, там у них майже не було можливості поговорити спокійно. От було б здорово поговорити зараз з Зеддом, попросити в нього допомоги. Річарду і в голову не приходило, що Келен могла відправитися до Зедда. Навіщо? Хіба вона не хотіла звільнитися від нього, і хіба вона свого не досягла? Але більше всього на світі він хотів помилитися.

Він тужив за Келен, за її усмішкою, очима, тихим голосом. Йому так не вистачало зараз її мудрих порад. Тільки з нею його життя набувало сенсу. Він би все віддав, аби побути з нею хоч кілька хвилин. Але вона сама прогнала його.

А він дав їй свободу. І на краще. Хіба він гідний її?

Несподівано для себе Річард спробував закликати Хань, як і вчила його сестра Верна.

В дорозі він вправлявся щодня, і, хоча він і не відчував Хань, йому все одно було приємно налаштовуватися на нього. Це приносило йому спокій. І зараз це заняття трохи заспокоїло Річарда. Він відчув себе краще.

Знову, як завжди, він уявив собі Меч Істини, який немов висить в повітрі, намагаючись чітко розгледіти кожну деталь. У цьому стані спокійного споглядання Річард вийняв меч з піхов. Він і сам не знав навіщо.

Просто відчув, що треба.

Він поклав меч на коліна. Стан спокою пройшов, і він відчув магію. Ну що ж, якщо з'явиться ворог, він буде до цього готовий.

Тепер йому залишалося тільки сидіти і чекати. Він не знав, коли прийде Паша, але вона прийде обов'язково. Відразу прибіжить, як тільки зрозуміє, де він знаходиться.

Поки він був зосереджений на спогляданні, Річард не звертав уваги на дзижчання комах, квакання жаб, шурхіт мишей та інших дрібних тварин.

Зараз він почув всі ці звуки, наче вперше.

Потім раптом все стихло.

Річард сидів, закривши очі. Перед його внутрішнім зором виник неясний темний силует якогось чудиська.

Ззаду!

В одну мить він скочив, обернувся, і меч, діючи немов сам по собі, завдав удару. Тварюка відскочила, але тут же знову кинулася на нього. Річарда захлиснула хвиля радісного збудження. Добре, що все не скінчилося одразу.

Добре, що він може, виплеснути всю свою лють в танці духів.

Звір був чорний, як сама смерть, і пересувався з невблаганною швидкістю самої смерті. Вони бігали по галявині. Меч розтинав повітря, а жахливий противник Річарда намагався нанести смертельний удар. Його кігті були схожі на ножі. Річард весь віддався магії меча, з'єднавши свою лють з люттю чарівної зброї.

Він знову танцював танець смерті. Він знову помножив свою силу. Йому допомагали духи. Духи тих, хто раніше володів мечем. Він підкорився їх волі і тепер немов спостерігав збоку, як він сам завдає ударів і уникає ударів ворога.

Він жадав цього знання. Жадав танцю смерті.

Він діяв не замислюючись. Він уже не просто тримав в руках магічний меч. Тепер він став його повновладним господарем.

Чудовисько напало на нього і з передсмертним криком звалилося на землю, розрубане надвоє Мечем Істини.

І знову настала тиша.

Річард стояв, важко дихаючи. Йому було навіть шкода, що все скінчилося. У цьому чаклунському танці він знайшов бажане полегшення. Він дав вихід не тільки тузі і безсилій люті, а й чогось більш темному, що таїлося в самій глибині його душі.

Минуло години дві після сходу сонця, коли прийшла Паша. Спочатку Річард почув хрускіт гілок, потім вона з'явилася на галявині, насилу продираючись крізь колючий чагарник.

Річард сидів, закривши очі, схрестивши ноги, і меч знову лежав у нього на колінах.

— Річард! — Вигукнула послушниця.

— Доброго ранку, Паша, — відповів він, відкриваючи очі. — Гарна сьогодні погода, чи не так?

Її волосся розтріпалося, біла блузка намокла від поту.

— Тобі треба негайно піти! Це ж Хагенський ліс!

— Знаю. Сестра Верна мені про нього розповіла. Цікаве місце. Мені тут навіть сподобалося. Паша здивовано дивилася на нього.

— Річард, тут же небезпечно! Що ти тут робиш?

Він посміхнувся:

— Чекаю тебе.

— Який жахливий запах! — Пробурмотіла послушниця.

Вона присіла поруч з ним навпочіпки, посміхаючись так, як посміхаються тому, кого вважають збожеволілими.

— Річард, ти вже добре погуляв сьогодні. А тепер давай я візьму тебе за руку, і ми підемо звідси!

— Я звідси не піду, поки Верна знову не стане сестрою.

— Що? — Паша схопилася.

Річард, з мечем у руці, встав перед нею.

— Я звідси не піду, поки Верна знову не стане сестрою, — повторив він. Нехай у Палаці вирішують, що для них важливіше: моє життя або послушництво сестри Верни.

Паша відкрила рот від подиву.

— Але зняти покарання може тільки сестра Марена!

— Знаю. Ось чому ти повинна скоріше повернутися до Палацу і передати сестрі Марені, щоб вона прийла сюди сама і присягнулася мені, що Верна знову стане сестрою Світу.

— Річард, ти, звичайно, жартуєш! Сестра Марена нікуди не піде.

— Її справа. Ну а я не зійду з цього місця, поки вона не виконає моє прохання.

— Річард, давай повернемося разом і поговоримо про це з сестрою Мареною.

Тобі не можна тут залишатися. Сестра Верна все ж не варта того, щоб ти через неї загинув.

— Ну а це — моя справа, — холодно відповів Річард.

— Але ти сам не знаєш, що робиш! Тут дуже небезпечно. Я за тебе відповідаю, я не можу тебе тут залишити! Якщо ти відмовишся піти зі мною, мені доведеться вдатися до сили Рада-Хань. Ти ж цього не хочеш?

— Сестра Верна була покарана через мене, — флегматично відповів Річард. — Я дав собі слово, що зроблю так, щоб з неї зняли покарання. А раз я дав собі слово, значить, зроблю все, що від мене залежить. Я помру тут, якщо буде потрібно.

Якщо ж ти спробуєш відвести мене насильно, я воюватиму з тобою, як з ворогом.

Не знаю, хто переможе, але одне я знаю точно: хтось із нас загине. Якщо загинеш ти, почнеться війна між мною і вашим Палацом. Якщо загину я, ти провалиш своє завдання і покажеш, що негідна бути сестрою. До того ж провалиш його в перший же день. Сестра Верна залишиться послушницею, але я принаймні зроблю все, що в цьому відношенні від мене залежить.

— Невже ти готовий заради цього померти?

— Так. Для мене це важливо. Я не бажаю, щоб замість мене карали сестру Верну. Це несправедливо.

— Але… — Паша зам'ялася. — Сестра Марена — старша наставниця послушниць, а я послушниця. Не можу ж я прийти до неї і сказати, щоб вона скасувала свій наказ. Вона ж вб'є мене!

— Ти-то тут при чому? Прошу скасувати наказ я. Ти — лише посередник. Якщо вона покарає тебе, цього я теж не потерплю. Як і того, що сталося з сестрою Верною.

Якщо ж сестра Марена має намір дотримуватися перемир'я, нехай прийде сюди і прийме мої умови.

— Річард, але якщо вечірня зоря застане тебе тут, ти помреш! вигукнула Паша.

— Отже, тобі слід поквапитися. Вона повернулась, дивлячись у бік міста.

— Але… мені доведеться пройти таку відстань пішки! На це піде кілька годин. А потім мені ще треба буде розшукати сестру Марену, переконати її, що ти говориш цілком серйозно, і, навіть якщо вона погодиться прийти, нам знадобиться час на дорогу!

— Тобі варто було приїхати верхи.

— Та я помчала сюди з усіх ніг, як тільки зрозуміла, де ти знаходишся! Мені ніколи було думати про коня! Я боялася, що трапилася біда.

Річард байдуже подивився на неї.

— Отже, ти зробила помилку. Наступного разу ти, може, спочатку подумаєш, перш ніж щось робити.

— Річард, у нас так мало часу… — Паша благально притиснула руки до грудей.

— Тоді тобі краще поспішити. Інакше твій підопічний так і залишиться тут до заходу сонця.

— Річард, будь ласка, зрозумій, це не гра. Це дуже небезпечно! — На очах її стояли сльози.

— Знаю. — Він вказав мечем туди, де закінчився поєдинок. Паша озирнулася і ахнула. Потім неохоче підійшла до дерев — подивитися ближче. Річард не пішов за нею. Він і так знав, що там лежить розрубане чудовисько.

Огидна голова, наполовину — як у людини, наполовину — як у ящірки. Шия покрита гладкою чорною шкірою. Біля основи шиї луска. Гнучкий тулуб, схожий на людський. Шкура, покрита короткою шерстю, а зверху ще якийсь темний покрив, що нагадує плащ.

Те, що Річард в темряві прийняв за кігті, виявилося зовсім не кігтями, а трьома гострими ножами, прикріпленими до пальців — щоб краще наносити удари.

Паша стояла, як громом уражена. Річард нехотя підвівся і став поруч.

Що б це не була за тварюка, в її жилах текла звичайнісінька кров, і труп смердів, як риб'ячі тельбухи у спеку.

— О Творець! — Прошепотіла нарешті Паша. — Це ж — мрісвіз! Але що з ним сталося?

— Я вбив його, ось що сталося! А що це за тварина? Вона подивилася на нього широко відкритими очима.

— Тобто як це «вбив»? Мрісвіза вбити неможливо. Це ще нікому не вдавалося.

— Отже, тепер вдалося.

— Ти вбив його вночі?

— Так. — Річард нахмурився. — Звідки ти знаєш?

— Мрісвізи рідко покидають Хагенській ліс, — відповіла Паша, — але за останні кілька тисячоліть були розповіді людей, яким вдалося вижити після зустрічі з цим звіром. Мрісвізи завжди приймають забарвлення навколишньої місцевості. Бували випадки, коли вони маскувалися під колір прибережної грязюки і мулу або під колір піску в дюнах. Ще є одне оповідання про те, що на заході мрісвіз став золотистим. Вночі вони стають чорними. Їх не можна побачити, коли вони нападають на людей. Цей — чорний, ось я і здогадалася, що ти вбив його вночі.

Паша як заворожена дивилася на убите чудовисько. Річард м'яко відсторонив її. Він відчув, що вона тремтить.

— Паша, що вони собою являють?

— Вони живуть в Хагенському лісі. Я мало що знаю про них, але чула, що, коли була війна, що розділила Старий світ і Новий світ, чарівники створювали війська з цих тварюк. Є люди, які вважають, що мрісвізів в наш світ послав Безіменний. Але живуть вони, як і інші породження темряви, в Хагенському лісі. Ось чому люди не селяться на цьому березі річки. Іноді мрісвізи виходять з лісу і нападають на людей. Вони не пожирають жертви. Вони вбивають, щоб вбивати. Вони розпорюють людям животи, але деякі вмирали не відразу і встигали розповісти про цих тварюк.

— А давно існує Хагенський ліс?

— Наскільки мені відомо, принаймні стільки ж, скільки Палац пророків. Значить, більше трьох тисяч років. Але за весь цей час ще ніхто ніколи не вбивав мрісвіза! Серед їхніх жертв були сестри, були навіть чарівники, і нікому з них не допоміг Хань. Вони говорили, що не змогли відчути наближення чудовиська. Так, наче зовсім не мали вродженого дару. Як же тобі вдалося вбити його?

Річард згадав, як чудовисько виникло перед його думкою.

— Напевно, мені просто пощастило. Повинно ж це було рано чи пізно статися. А може, мені попався якийсь недоумок.

— Річард, прошу тебе, давай підемо звідси! — Продовжувала наполягати Паша. Не слід таким чином мірятися силою з нами. Тебе і так вже мало не вбили.

— Я ні з ким не міряюся силами. Я просто сам відповідаю за свої вчинки. З моєї вини постраждала сестра Верна, і я повинен це виправити. Я домагаюся справедливості. Якщо я навіть на це не здатний, отже, я нічого не вартую.

— Річард, якщо вечірня зоря застане тебе тут…

Він перебив її:

— Паша, ми втрачаємо дорогоцінний час!