Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз

29

Широкі — двадцять кроків від краю до краю — щаблі були запорошені снігом, і тільки в кутку, біля балюстради, вітер оголив вузеньку смужку рожевого мармуру. Повагавшись мить, щоб зібратися з духом, Келен рішуче зробила крок вперед. Уздовж сходів стояли витончені статуї, виконані з такою майстерністю, що здавалося: вітер ось-ось зметне поли їхнього одягу. Десять білосніжних колон підтримували високу арку над входом. Тіла полеглих у безнадійній битві купами лежали на засніжених галявинах і в просторому холі зі склепінчастими стелями. На мармуровій підлозі валялися зірвані з петель двері, прикрашені витонченою різьбою, з зображеннями могутніх левів, що підтримують герби королівського будинку Амнеллів. Біля входу стояли статуї короля Вайборна і королеви Бернадін висотою в людський зріст. У правій руці у кожної статуї були щит і спис. У лівій руці королева тримала пшеничний сніп, а король — ягнят. Обидві статуї були обезголовлені, а у королеви до того ж відбиті груди. На світло-бежевих мармурових плитах валялися три купки щебеню.

Неслухняними пальцями Келен зняла снігоступи і поклала їх біля статуї королеви. Чандален послідував її прикладу і слідом за сповідницею увійшов до палацу. Під ногами хрумтіли осколки розбитих дзеркал та вітражів.

Чудові гобелени були зірвані зі стін і роздерті на шматки. Келен щільніше загорнулась у вовчу шкуру: всередині було навіть холодніше, ніж зовні. Пара від дихання ліниво клубочилася в холодному повітрі.

— Для чого служило це місце? — Пошепки запитав Чандален, немов побоюючись потривожити душі загиблих.

Келен довелося зробити над собою зусилля, щоб говорити нормальним голосом:

— Це було житло королеви цих земель. Її ім'я — Цірілла.

— Одна людина живе в такому великому будинку?! — Забувши про обережність, здивовано вигукнув Чандален. Високі склепіння відгукнулися гучним відлунням.

— Тут жило багато людей. Радники — це приблизно те ж, що ваші старійшини, — і інші люди, які дбають про потреби країни. Крім того, тут же живуть і ті, хто дбає про потреби радників, щоб вони могли без перешкод виконувати свої обов'язки. Багато хто називає палац своїм будинком, але править тут королева, так само, як править вона і країною. Королева найголовніша серед них.

Чандален мовчки йшов за Келен, оглядаючи палац. Його очі розбігалися при вигляді стількох чудових речей. На жаль, від колишньої пишноти мало що вціліло. Різьблені меблі були перетворені в уламки, важкі різнокольорові завіси і драпірування були роздерті… Всюди панувало руйнування.

Вони спустилися на нижній поверх. Промерзлі дубові сходинки жалібно заскрипіли. Чандален наполіг на тому, щоб йти першим. Ударом ноги він відкривав двері, тримаючи напоготові лук з десятикроковою стрілою, і лише переконавшись, що в кімнаті нікого немає, дозволяв увійти Келен.

Але скрізь вони знаходили тільки трупи. Слуг, судячи з усього, ставили до стін і розстрілювали відразу. На кухнях, упереміж з трупами кухарів, учнів, кухарок і чашників, валялися порожні барильця з-під пива і вина: ймовірно, покінчивши з різаниною, загарбники вирішили відзначити перемогу. Що стосується закуски, то вони, схоже, не стільки їли, скільки розкидали їжу по підлозі і по стінах.

Поки Чандален перевіряв розграбовані комори, погляд Келен впав на тіла двох молодих служниць. Вони лежали біля колоди для рубання м'яса. Одягу на них не було. Як видно, перше враження виявилося невірним: не всім пощастило померти відразу.

З застиглим обличчям Келен вийшла з кухні і швидко піднялася по чорних сходах, що вели на верхні поверхи. Перестрибуючи через сходинки, Чандален в три стрибки наздогнав її. Келен не сумнівалася, що він почне обурюватися тим, що вона пішла одна, але він заговорив не про це:

— Там є солонина. Може бути, ми візьмемо трохи? Не думаю, що духи вбитих вважатимуть це крадіжкою. Будь ці люди живі, вони самі запропонували б нам їжу.

Келен на ходу торкнулася дерев'яних перил, але тут же відсмикнула руку і сунула її під накидку: полірована поверхня була настільки холодною, що обпікала пальці.

— Якщо з'їси це м'ясо, помреш. Воно, безумовно, отруєне. Це пастка для тих, хто прийде сюди потім. Вони хочуть, щоб померли всі.

Нагорі трупів не виявилося. Схоже, тут загарбники вирішили влаштувати нічліг. Величезний бальний зал був завалений порожніми флягами-під вина, недоїдками, використаними бинтами та іншим сміттям. Розбитий столик з горіхового дерева. Почорнілі простирадла і брудні ковдри. Зламані списи і тріснуті щити. Відбитки брудних чобіт на дорогих килимах.

— Два, можливо, три дні вони були тут, — сказав Чандален, уважно вивчивши цей мотлох.

— Схоже на те, — погодилася Келен, оглядаючись по сторонах. Чандали відкинув ногою порожню флягу.

— Не розумію, навіщо їм знадобилося тут залишатися. Тільки для того, щоб пити і танцювати?

— Не знаю, — зітхнула Келен. — Ймовірно, вони хотіли відпочити і зайнятися пораненими. А може, дійсно, просто святкували перемогу.

Чандали насупився:

— Убивство — не привід для свята.

— Для цих людей — привід.

Келен змусила себе повернутися до сходів, що вели на наступний поверх. Їй дуже не хотілося туди підніматися. Там розташовувалися королівські покої.

Спочатку вони оглянули західне крило: апартаменти придворних кавалерів.

Цю частину палацу облюбували для себе ворожі офіцери. Тут вони спали і тут же веселилися.

Зробивши глибокий вдих, Келен стиснула зуби і рішуче пішла через центральний зал в східне крило. Чандален не відставав ні на крок. Він хотів і тут піти першим, але Келен йому не дозволила. Біля першої кімнати вона на мить завмерла і відчинила двері. Майже відразу ж вона закрила її і попрямувала до наступної.

У кожній кімнаті на ліжку лежало оголене жіноче тіло. Кімната за кімнатою — і скрізь те ж саме. Судячи з кількості відбитків чобіт, тут побувала вся армія. Там, де солдати чекали своєї черги, бруду було буквально гори.

— Тепер зрозуміло, навіщо їм знадобилися ці кілька днів, — сиплим голосом сказала Келен, намагаючись не зустрічатися з Чандаленом очима. Той мовчав.

Ці дні, без сумніву, були найдовшими в житті нещасних жінок.

Келен молилася, щоб хоча б їхні душі знайшли спокій.

Вони дійшли до останніх дверей. Тут жили наймолодші фрейліни. Келен повільно відчинила двері і завмерла на порозі. Чандален стояв поруч, дивлячись через її плече. Придушивши зойк, вона повернулась і поклала руку йому на груди.

— Будь ласка, почекай тут.

Він кивнув і почав зосереджено розглядати носки своїх черевиків.

Келен закрила за собою двері і притулилася до них спиною, збираючись з духом. Однією рукою тримаючись за живіт, іншою прикриваючи рот, вона обігнула повалену шафу і рушила між рядами ліжок. Витончені ручні дзеркальця, щітки, шпильки — одним словом, все те, що дівчата так дбайливо розкладають на туалетних столиках, валялося на підлозі. Крижаний вітер ворушив сині муарові фіранки на розбитих вікнах.

Найстаршій з цих дівчат було шістнадцять з половиною, багатьох з них Келен знала особисто. Тіла на ліжках були для неї не просто безіменними трупами. Приїжджаючи на засідання Ради, королева Цірілла завжди брала з собою своїх юних фрейлін. Келен пам'ятала, якими захопленими очима вони розглядали величне місто. Їх непідробне захоплення змушувало також і її по-новому поглянути на місто, де вона провела майже все дитинство. Їй були симпатичні ці дівчатка, і вона злегка заздрила їх безтурботності і простому погляду на життя. Келен хотіла особисто показати дівчатам місто, але не наважилася: вона була Матір'ю-сповідницею і знала, що їм буде незатишно в її суспільстві.

Келен зупинялася у кожного ліжка, зусиллям волі примушуючи себе дивитися на знайомі обличчя. Джуліана. Вона була наймолодшою, але неймовірно напористою і самовпевненою. Завжди знала, чого вона хоче, і не збиралася відступати. Пам'ятається, вона була без розуму від військових і одного разу посварилася з цього приводу зі своєю наставницею, пані Нелдою. Келен тоді потайки заступилася за Джуліану і запевняла розлючену пані Нелду, що гвардійці в Ейдіндрілі всі як один люди чесні і не посміють навіть пальцем зачепити королівську фрейліну. Дивлячись на зап'ястя Джуліани, прикручені до узголів'я ліжка, Келен прокляла духів за те, що ті настільки буквально виконали її прохання.

На сусідньому ліжку, залитому кров'ю, лежала Ешлі; її груди були сполосовані ножем, а горло перерізане. Ешлі. Її батьків Келен добре знала: батько Ешлі був секретарем посла Галеї в Ейдіндрілі. Її мати плакала від радості, коли королева Цірілла погодилася взяти Ешлі до себе на службу. Якими словами розповість тепер Келен її батькам, чим закінчилася королівська служба?

Повертаючись назад під поглядами мертвих очей, в яких навіки застигли жах і біль, Келен мляво здивувалася про себе, що не плаче. Хіба вона не повинна була розридатися? Розридатися, впасти на коліна, стиснути кулаки і кричати — кричати, поки не розірвуться легені? Але очі її були сухі. У неї просто не було сліз. Ймовірно, тому, що це занадто багато для однієї людини. За останні дні вона бачила стільки, що її душа закам'яніла. Це як гаряча ванна: спочатку здається, що зваришся заживо, а потім нічого, звикаєш…

Чандален стояв там же, де вона його залишила. Його пальці, що стискали лук, побіліли. Келен обережно закрила двері і пішла по коридору. Вона думала, що Чандален піде за нею, але помилилася.

— Будь-яка жінка плакала б на твоєму місці, — сказав він, дивлячись на двері. Її щоки спалахнули.

— Я не будь-яка!

— Так, ти не будь-яка. — Він відвернувся від дверей і тепер дивився на свій лук так, наче бачив його вперше. — Я хочу розповісти тобі одну історію.

— Я не хочу зараз ніяких історій, — різко сказала вона, роблячи ще кілька кроків по коридору. — Може бути, пізніше.

— Я хочу розповісти тобі одну історію, — немов не чуючи, повторив Чандалов.

Вона зітхнула:

— Ну, якщо це для тебе так важливо, розповідай.

Чандален підійшов ближче. Він був на кілька дюймів нижче Келен, але їй чомусь раптом здалося, що вона дивиться на нього знизу вгору.

— Коли мій дід був таким же молодим і сильним, як я, — він поплескав себе по грудях, — у нього вже були дружина і двоє синів. Тоді багато приходили в наше село, щоб обмінюватися. Ми нікому не відмовляли. Ми всім були раді.

Приходили до нас і Джакопо.

— Які ще Джакопо? — Келен знала все племена в Серединних Землях, але ні разу не чула про Джакопо.

— Джакопо жили на заході, майже біля самого кордону.

Келен насупилася, подумки уявивши карту.

— На захід від Племені Тіни ніхто не живе. Земля там безлюдна.

Чандали подивився на неї з-під брів.

— Джакопо були високі люди. І дуже сильні. — Він показав рукою зріст людини, на голову вище його самого, а потім широко розвів руки. — Тільки це був мирний народ. Як бантаки. Як люди Тіни. Але потім вони напали на нас. Ніхто не знав, чому. Але наше плем'я боялося. Ми здригалися ночами від думки, що завтра знову прийдуть Джакопо. Вони вбивали чоловіків, гнали жінок і робили з ними таке ж. — Чандалов махнув рукою в бік дверей.

— Гвалтували, — рівним голосом підказала йому Келен. — Це називається «гвалтувати».

Чандали кивнув.

— Вони робили це з нашими жінками. Вони брали їх у полон і гвалтували. Він знову покосився на двері. — Так само, як тут. Ти розумієш, про що я говорю?

— Так, — коротко сказала Келен. — Вони гвалтували ваших жінок, мучили їх, а потім вбивали.

Він кивнув, радіючи, що не потрібно вдаватися в подробиці.

— У той час у Племені Тіни не було воїнів, як зараз. Ми ніколи ні з ким не воювали. Ми думали, що це недобре. Але Джакопо змусили нас захотіти воювати. Вони забрали мою бабусю, дружину мого діда. І дід поклявся відправити Джакопо в світ духів. Він зібрав усіх, хто втратив дружину, сестру або матір, і… — Чандален витер лоб, хоча спітніти в такий холод було неможливо.

— Я розумію. — Келен торкнулася його плеча, і на цей раз він не відсахнувся.

— Мій дід попросив про раду, і духи предків прийшли до нього. Він оплакував перед ними свою дружину і просив духів навчити його, як зупинити Джакопо. І духи сказали, що перш за все потрібно забути про сльози, поки не закінчиться війна.

Келен неуважно пощипувала вовчу шкуру.

— Мій батько вчив мене того ж, — сказала вона. — Він говорив: «Не проливай сліз по тих, хто вже в землі, поки не помстишся тим, хто відправив їх у землю. Потім у тебе буде достатньо часу».

— Твій батько був мудрою людиною, — схвально закивав Чандален. Келен мовчки чекала, поки він збереться з думками і продовжить розповідь. — Кожну ніч духи предків приходили до мого діда і вчили його вбивати, а вдень він передавав ці знання іншим. Він навчив їх обмазувати себе брудом і обв'язувати пучками трави, щоб стати невидимими. Наші воїни стали як тіні. Джакопо не могли побачити їх навіть на відстані витягнутої руки. А потім ми почали воювати. Але не так, як воювали Джакопо, а так, як вчили нас духи. Джакопо звикли воювати вдень, тому що їх було багато і нас вони не боялися. Духи сказали моєму дідові, що він не повинен битися так, як звикли Джакопо, а повинен змусити їх боятися темряви, боятися трави, боятися криків птахів і жаб'ячого квакання. На кожну людину з Племені Тіни доводилося п'ять Джакопо, і спочатку вони не боялися нас. Але ми вбивали їх, коли вони йшли на полювання, вбивали, коли вони збирали урожай зі своїх полів, вбивали, коли вони пасли своїх кіз, коли вони спали і коли їли. Будь-якого Джакопо. Кожного Джакопо. Ми не билися з ними. Ми їх вбивали. Убивали до тих пір, поки в нашому світі не залишилося жодного Джакопо, поки всі вони не переселилися в світ духів.

Келен хотіла запитати, чи означає це, що вони вбивали навіть дітей, але не стала, оскільки знала відповідь: адже племені з такою назвою більше не існувало. В пам'яті її знову спливли слова батька: «Якщо тобі нав'язали війну, ти повинен забути про милосердя. Тоді милосердя не матиме ніхто, а проявляючи його, ти погубиш своїх людей так само вірно, як якщо б кинув їх беззбройними назустріч ворогу. Це буде помилка, за яку ті, хто йде за тобою, поплатяться життям».

— Я розумію, Чандален, — сказала вона вголос. — Твій народ зробив єдине, що залишалося. Це було необхідно. Мій батько казав: «Якщо тобі нав'язали війну, нехай вона стане такою, яку твій супротивник не в змозі уявити собі навіть в нічних кошмарах. Трішки менше — і ворог переможе».

— Мабуть, твій батько теж слухав голоси своїх предків. Він добре зробив, що навчив тебе цьому, — з повагою сказав Чандален. — Але я знаю, як важко носити це знання в своєму серці. Воно робить людину жорстоким.

— Це так. Я знаю це на власному досвіді. Але твій дід зберіг честь Племені Тіни. І я впевнена, що, коли війна скінчилася, він пролив чимало сліз над загиблими одноплемінниками.

Чандали швидким рухом скинув з себе хутряну накидку. На кожному передпліччя у нього бовталися на стрічках, сплетених з лляних ниток, гострі, немов голки, кістяні ножі. Ручки їх були обмотані, щоб не ковзали в руці, і прикрашені чорними перами.

Чандали торкнувся одного з ножів.

— Цей з мого діда. — Він доторкнувся до іншого. — А цей з мого батька.

Коли в мене виростає сильний син, він буде носити зброю, зроблену з моїх кісток і кісток мого батька, а кістки мого діда заспокояться нарешті в землі.

Коли Келен вперше побачила ці ножі в той день, коли вони покидали село, вона подумала, що це якесь ритуальна зброя. Тепер вона розуміла, що помилялася. Це було справжнісіньке зброя. Зброя духу.

— А що означає пір'я?

Чандален торкнув чорне пір'я у себе на правому плечі.

— Ці дав мені Птахолов, той, що був в нашому племені тоді, коли був зроблений цей ніж. А ці, — він показав на ліве передпліччя, — нинішній Птахолов. Пір'я ворона.

У Племені Тіни ворон вважався наймогутнішим духом. Духом, що волає до смерті. Думка про те, щоб носити на собі ножі, зроблені з кісток твого батька чи діда, представлялася Келен огидною, але вона розуміла, що Чандален цим пишається і промовчати в такій ситуації означає образити воїна.

— Ти надаєш мені велику честь, закликаючи духів своїх предків, щоб захистити мене. Схоже, Чандалена не обрадували її слова.

— Я надів їх тому, що Птахолов велів мені захищати тебе, як того, хто належить Племені Тіни. Це мій обов'язок. — Він знову торкнувся ножа на правому плечі. — Мій дід навчав мого батька і дядька Тоффалара, якого ти вбила, захищати своїх одноплемінників. — Він доторкнувся до іншого ножа. — А мій батько навчив мене. Коли в мене буде син, я стану вчити його, і коли прийде час йому захищати людей Тіни, мій дух буде з ним. З тих пір, як ми перебили Джакопо, чужинцям не дозволяється вступати в наші землі. Духи предків сказали нам, що запрошувати до себе чужинців — означає запрошувати смерть. Духи говорили правду. Ти привела до нас Річарда-з-характером, а слідом за ним прийшов Даркен Рал і вбив чимало людей.

Знову все звелося до цього. Чандален карався тим, що він, захисник племені, виявився не в змозі зупинити вбивць. Келен добре його розуміла, але…

— Духи предків допомогли нам врятувати Плем'я Тіни і ще дуже багато інших людей. Вони бачили, що Річард, як і ти, ризикує життям щоби врятувати тих, хто не хоче війни. Вони знають, що серце його не брехливе.

— Він залишився в будинку духів, коли Даркен Рал вбивав моїх одноплемінників. Він навіть не спробував його зупинити. Він не захотів битися. Він дозволив вмирати нашим людям.

— А чи знаєш ти, чому? — Келен чекала відповіді, але Чандален мовчав. Обличчя його було кам'яним. — Духи сказали йому, що якщо він вийде і стане битися, то буде битися так, як того хоче Даркен Рал, і неминуче загине, не зумівши допомогти нікому. Щоб перемогти, Річард повинен був витримати час і битися по-своєму. Чи не те ж саме чи говорили духи твоєму дідові?

— Так говорить Річард, — недовірливо буркнув мисливець.

— Я була там, я чула духів власними вухами. Річард рвався в бій, але вони заборонили йому битися. Ніхто тоді не міг зупинити Даркена Рала.

Річард загинув би марно, а Даркен Рал зараз панував би над світом.

— Якби ти не привела Річарда до нас у село, Даркен Рал не став би його там шукати. Келен розправила плечі.

— Послухай, Чандален! Ти знаєш, хто я і в чому полягає моє покликання?

— Так. Ти, як і всі сповідники, змушуєш людей боятися.

— Не тільки. Я стою на чолі Ради Серединних Земель. Я представляю у Раді всі народи, і завдяки мені племена, такі, як плем'я Тіни, зберігають незалежність.

— Ми можемо і самі захищатися.

— Це ти так думаєш. Твій дід був хороброю людиною, і ви перемогли Джакопо, незважаючи на те що їх було вп'ятеро більше. Однак озирнися, Чандален. Солдатів, які загинули тут, було в багато разів більше, ніж всіх людей Тіни, включаючи жінок і дітей. І все ж вони не встояли. А ти? Як ти думаєш, що сталося б, якби ті, хто розорив це місто, вирішили захопити ваші землі?

Чандален мовчав, переминаючись з ноги на ногу.

— Існують народи, які не мають своїх представників у Раді. Наприклад, Плем'я Тіни або бантаки. За них говорить Мати-сповідниця. Я захищаю ваше право жити по-своєму і не дозволяю нікому зазіхати на ваші землі. Ти правий, мене бояться. І тому слухаються. А якби не боялися, давно вже забрали б у вас ваші володіння. Ти сам бачив місцевість, по якій ми йшли. Для землеробства вона майже не годиться. А на ваших рівнинах дуже зручно вирощувати хліб і розводити худобу. Ваші мисливські угіддя були б випалені і засіяні, щоб міняти урожай на золото. Навіть такий хоробрий і сильний воїн, як ти, не зміг би захистити свій народ. Чужинці затопили б вашу землю, як сарана, і ваша хоробрість і сила виявилися би марними. Захисники цього міста були сильні і відважні, їх було в сотні разів більше, ніж вас, — і подивися, що з ними стало. А це всього лише одне місто. Є багато інших, і вони більші, ніж це. Бути хоробрим не означає бути дурним, Чандален. Ти бачиш, що тут сталося. Чи довго, по-твоєму, протрималися б твої воїни проти такої армії? Навіть якщо б кожен з вас забив би не п'ять, а п'ятдесят ворогів, нічого б не змінилося. Вас перебили би так само, як ви перебили Джакопо. Всіх до єдиного! І тільки я, — Келен ткнула себе пальцем в груди, — не дозволяю цього зробити. Тебе ніхто не боїться, зате всі бояться мене і того союзу, який я представляю. В Серединних Землях чимало благородних людей, готових боротися і померти, захищаючи слабких. Ті, хто загинув тут, були з їх числа. Вони завжди підтримували мене, коли я говорила, що сильна країна не має права забирати землю у свого сусіда тільки тому, що сусід слабший. Я стою на чолі Ради Серединних Земель і стежу за тим, щоб всі жили в мирі. За моїм наказом об'єднана армія виступить проти кожного, хто надумає затіяти війну. Так, я змушую людей боятися. Але я примушую їх слухатися.

Я не насолоджуюся владою. Я використовую її, щоб всі народи Серединних Земель, в тому числі і Плем'я Тіни, залишалися вільними і жили так, як вони того побажають. Люди, які загинули тут, теж билися за це право. Вони билися за тебе і твоє плем'я, хоча ти, можливо, ніколи б не дізнався про кров, пролиту за твою свободу. — Її пальці стиснули комір накидки. А ви ніколи не воювали за них — до тих пір, поки не прийшов Даркен Рал. Але коли виникла загроза для всіх, я прийшла до вас разом з Річардом — просити допомоги. Духи ваших предків зрозуміли, за що ми боремося, і відгукнулися на наше прохання. Вперше люди Тіни пролили кров в ім'я свободи і життя всіх народів Серединних Земель. Вони в боргу перед плем'ям Тіни — але й ви теж у боргу перед ними. Річард-з-характером ризикував життям заради твого племені, Чандален, і втратив у цій боротьбі тих, хто був йому дорогий, так само, як і ти. На його долю випали страждання, яких ти просто не в змозі собі уявити. — Вона перевела подих і люто продовжувала:

— Я змушую людей боятися, щоб ти як і раніше мав можливість наполягати на своїй сліпоті і впиватися своєю впертістю. Ми з Річардом врятували від загибелі всіх людей, що населяють Серединні Землі, включаючи і вас, людей Тіни, — так невже ми не заслужили якщо не допомоги, то хоча б простої подяки?

Вона замовкла. Чандален повільно відійшов до поручнів і пробігся пальцями по полірованій поверхні. Коли він заговорив, голос його був незвично м'який:

— Ти бачиш в мені впертого. І я в тобі теж. Може, нашим батькам варто було навчити нас тому, що люди часто роблять те, що роблять, не з упертості, а тому, що бояться за тих, кого зобов'язані захистити. Може бути, нам треба намагатися бачити один в одному не ворогів, а людей, що роблять все можливе, щоб врятувати свій народ. Тінь усмішки торкнула її губи.

— Можливо, Чандален зовсім не так сліпий, як я думала. Боюся, і мій погляд повинен стати гостріше, щоб я змогла бачити в тобі людину честі, яким ти і є.

Чандален стримано посміхнувся і кивнув.

— Річард-з-характером недурний, — сказав він і, перехилившись через перила, подивився вниз, на перший поверх, — якщо говорив, що вибрав би Чандалена, щоб Чандален захищав його спину в бою.

— Ти маєш рацію, — тихо сказала Келен. — Річард не дурний.

— І до того ж він пожертвував собою, ставши твоїм чоловіком. Адже якби тобі довелося вибирати чоловіка, ти, безумовно, вибрала б чоловіка з Племені Тіни, тому що ми дуже сильні. — В його голосі прозвучала гордість. — І, ймовірно, ти вибрала б мене, тому що тобі потрібен найсильніший. Річард врятував мене.

— Дуже шкода, що така доля уявляється тобі настільки жахливою, — з натягнутою посмішкою сказала Келен.

Чандален підійшов до неї. Деякий час він дивився їй в очі, а потім почав розв'язувати стрічку на правому передпліччі. Знявши кістяний ніж, він простягнув його Келен.

— Дід буде гордий, що захищає тебе, жінку Племені Тіни.

— Чандален, я не можу його прийняти. У ньому дух твого діда.

Не звертаючи уваги на її слова, він почав прив'язувати ніж до лівого передпліччя Келен.

— Дух мого батька зі мною, і зі мною моя сила. Ти битися за людей Тіни.

Дідусь хотів би бути поруч з тобою в цій битві. Ти надаєш йому честь.

Він зав'язав вузол, і Келен гордо підняла голову.

— Це велика честь для мене, Чандален.

— Це добре. Тепер твій обов'язок — боротися так само, як бився мій дід, і захищати своїх людей. Усіх своїх людей. — Він узяв її праву руку і приклав до ножа. — Поклянись, що завжди будеш вірна цьому обов'язку.

— Я вже присягнулася захищати людей Тіни і всі народи Серединних Земель. Я боролася і буду боротися за всіх вас.

Але мисливець не відпускав її руку:

— Поклянись Чандалену.

Вона придивилася в його суворе обличчя і сказала:

— Клянуся.

Чандален посміхнувся і дбайливо поправив її накидку, яку зрушив, щоб прив'язати ніж.

— Коли Чандален побачить Річарда-з-характером, він подякує йому за позбавлення від долі стати чоловіком Матері-сповідниці. Я бажаю йому удачі, бо він, як і я, захищає людей Тіни. Так говорив Птахолов.

Келен підняла з підлоги накидку Чандалена.

— Одягни. Я не хочу, щоб ти замерз. Тобі ще належить провести мене до Ейдіндріла.

Він кивнув і, накинувши шкуру на плечі, знову подивився на двері.

— Хтось побував тут після того, як вороги пішли. Келен насупилася:

— Чому ти так думаєш?

— Навіщо ти закриваєш двері після того, як оглянеш кімнату?

— З поваги до померлих.

— Коли ми прийшли, двері були зачинені. Ті, хто гвалтував жінок, не стали би цього робити. У них поваги немає. Двері закрив хтось інший, хто був тут до нас.

Келен теж подивилася на двері, зважуючи його слова.

— Напевно, ти правий. — Вона похитала головою. — Вони не стали б закривати двері.

Чандален знову перехилився через перила, дивлячись на сходи.

— Навіщо ми тут?

— Я повинна була дізнатися, що сталося з людьми.

— Ти бачила це зовні. Навіщо ми прийшли в цей будинок?

Келен опустила очі.

— Тому що я хочу дізнатися, чи вбита королева. Чандален подивився на неї через плече.

— Вона щось для тебе означає?

— Так, — відповіла Келен, відчуваючи, як б'ється серце. — Ти звернув увагу на статуї біля входу?

— Чоловік і жінка? Келен кивнула.

— Жінка — це її мати. Моя мати була сповідницею. Чоловік — це батько королеви. Король Вайборн. Він був і моїм батьком.

Чандали здивовано зігнув брову:

— Ти — сестра королеви?

— Зведена сестра. — Зібравшись з духом, Келен почала підніматися по сходах. — Давай подивимося, чи тут вона. Потім можна буде йти далі, в Ейдіндріл.

Біля входу в королівські покої Келен зупинилася, намагаючись вгамувати посилене серцебиття. Вона не могла змусити себе відкрити двері. В покоях стояв огидний сморід, але Келен не звернула на це уваги.

— Залишся тут, а я подивлюся, — запропонував Чандален.

— Ні, — відповіла Келен, — я повинна побачити своїми очима.

Вона потягнула за ручку, але двері виявилися замкненими. Втім, в замковій щілині стримів ключ. Келен торкнулася обпалююче холодного металу.

— Це і є замок, про який я тобі казала, — сказала вона і, вийнявши ключ, показала його Чандалену. — А це ключ. — Вставивши ключ на місце, вона повернула його тремтячими пальцями. — Якщо у тебе є ключ, ти можеш відімкнути замок і відкрити двері.

Той, хто замкнув двері, зробив це з поваги до королеви.

Вікна в королівській приймальні були цілі, і меблі — теж. Втім, тепліше від цього в кімнаті не було, зате смерділо так, що Келен і Чандален ледь не задихнулися.

Вся приймальня була заляпана людськими екскрементами. Вони були всюди: на килимах, на столах, навіть у каміні, не кажучи вже про оксамитові кріслах і дивани.

Намагаючись дихати крізь хутро на накидках, Келен і Чандален, обережно ступаючи, пройшли в королівську опочивальню. Там було ще гірше — просто нікуди поставити ногу. Тут були вимазані навіть стіни, а на королівському ліжку височіла ціла смердюча піраміда. Якби все це не замерзло, в кімнаті не можна було б перебувати ні секунди.

Але трупів, на щастя, тут не було. Королеви не було в палаці.

Список підозрюваних в голові у Келен скоротився до одного рядка.

— Кельтонці! — Прошипіла вона. Чандали був ошелешений.

— Навіщо вони це зробили? Хіба вони діти, які не знають, як себе вести?

Озирнувшись наостанок ще раз, Келен стрілою вилетіла в коридор, знову замкнула двері і зробила нарешті перший глибокий вдих.

— Це послання, — сказала вона, відсапавшись. — Знак презирства до тих, хто тут жив. І до людей, і до того, що їм належало. Переможці намагалися принизити переможених всіма способами, які могли придумати.

— Принаймні твоєї зведеної сестри тут немає. Келен поправила накидку і тугіше затягнула ремінець на комірі.

— Зате там є це.

Вона почала спускатися по сходах і поверхом нижче зупинилася, щоб ще раз поглянути на закриті двері. Чандален стояв поруч.

— Треба йти до воріт, — сказала Келен. — Пріндін і Тоссідін, напевно, вже повернулися.

— Хіба це не викликає в тебе гніву? — Сам Чандален готовий був вибухнути від люті.

Тільки зараз Келен усвідомила, що на обличчі її знову маска сповідниці.

— Навряд чи мені варто показувати свій гнів прямо зараз. Але коли прийде час, ти побачиш його, обіцяю.