Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз

44

І ось вони з'явилися з туману, як білі примари смерті. Їхні жертви, в першу мить заціпенівши від жаху, спробували рятуватися втечею, але білі смертоносні клинки, подібно іклами самої смерті, невблаганно наздоганяли їх.

Нічну імлу розірвали передсмертні крики. Збожеволілі люди самі кидалися на мечі. Безстрашні воїни Ордена упізнали смак страху перед тим, як смерть наздогнала їх.

Білий смерч привидів налетів на табір, перекидаючи все на своєму шляху.

Скрегіт сталі, тріск дерева і розірваної тканини, рев полум'я, хрускіт кісток, крики, дике іржання коней — все злилося в страхітливо немислимій какофонії смерті.

Ні їдкий запах диму від згорілого дьогтю і лампового масла, ні сморід паленого м'яса не могли заглушити різкий запах крові.

І білі клинки, і сніг під ногами почервоніли від крові. Вітер ніс клуби чорного диму. Палали намети і вози. Розліталися уламки розколотих списів.

Сотні мечів свистіли в повітрі над головами тих, хто намагався врятуватися втечею… Воїни падали в сніг…

Вартові були давно вбиті, і ніхто не підняв тривогу в таборі Ордена.

Небагато взагалі зрозуміли, що сталося.

Уже кілька днів у таборі влаштовувалися галасливі пиятики і багато хто був настільки п'яні, що взагалі вже мало що розумів. Чимало воїнів отруїлися банду, підмішаним в пиво, і лежали близько багать. Інші настільки ослабли, що не змогли навіть вибратися з палаючих наметів. Знаходилися і такі, хто, впавши в п'яне заціпеніння, посміхався ворогам, які з'явилися зарубати їх.

Але навіть ті, хто не був настільки п'яний, не змогли відразу зрозуміти, що трапилося. У них в таборі постійно спалахували п'яні бійки, і нікого не дивувало, якщо раптом десь виникали шум і плутанина. Всю ніч горіли великі багаття, так що вогонь пожеж не викликав тривоги в перші хвилини нальоту.

Поєдинки в таборі також були справою звичайною, і на крики поранених ніхто вже не реагував. Серед д'харіанців не прийнято допомагати один одному, кожен сам по собі. Міцна дружба тут зустрічалася нечасто, а частіше за все люди об'єднувалися ненадовго, в основному керуючись міркуваннями вигоди. До того ж, будучи одурманені алкоголем, вони і не могли відрізнити передсмертні крики від звичайних криків п'яних бійок.

У період бойових дій у війську Імперського Ордена панувала сувора дисципліна, але на відпочинку був повний безлад — справа цілком звична. Платою за військову службу для д'харіанців було перш за все награбоване добро, і коли вони розграбували Ебініс, їх бойовий запал помітно охолов. При перших звуках бойової тривоги військо Імперського Ордена, об'єднане загальним поривом, перетворювалося на могутню силу, але зараз це було просто збіговисько людей, де кожен займався лише власними справами. Отже, сигнал тривоги не пролунав, а на стоянці і так завжди шум і гам. Воїни пиячили, сміялися, щось вигукували, грали в кості, розпутничали, билися — так що неоголошена битва на іншому краю табору залишилася спочатку непоміченою. Привиди смерті застали д'харіанцев зненацька.

Багатьох воїнів вразив жах перед примарами Шахар, за яких вони сп'яну прийняли галейців. Деяким навіть привиділося, що кордон між їх світом і світом мертвих зовсім зник або ж — що вони раптом провалилися в Підземний світ.

Не будь пива, в яке до того ж підмішали отруту, можливо, такого і не сталося б. Але пияцтво, як і впевненість у своїй могутності, зробило людей Ордена вразливими, як ніколи. Правда, не всі були мертвецьки п'яні або хворі. Були й такі, хто робив людям Келен шалений опір.

Сама Келен, верхи на бойовому коні, безпристрасно дивилася на все, як і личить її сану.

Вона знала, що всі ці люди в таборі абсолютно аморальні, це звірі, що визнають тільки право сильного, гвалтівники та вбивці, які нещадно винищили населення Ебініса, не шкодуючи ні старих, ні дітей.

Якийсь чоловік, пробившись крізь кільце галейців, підбіг до Келен і вхопився за її сідло, мабуть, у пошуках захисту. Він шепотів молитву, звернену до добрих духів. Ударом меча вона розкроїла йому череп. Повернувшись до десятника Куллена, Келен запитала:

— Чи захоплено командирські намети? По сигналу десятника один з голих, побілених воїнів кинувся на розвідку. Десь за спиною Келен чула стукіт копит і дзенькіт ланцюгів — звуки, що несли ворогам смерть. Люди на конях, пов'язаних ланцюгами, на всьому скаку летіли на ворожі конов'язі. Відчайдушне іржання коней, що падали на землю, змішувалося з хрускотом ламання кісток. Навіть п'яні, налякані білими привидами, не могли не помітити, що коїться щось жахливе. Одні в повному подиві дивилися на погром. Інші бродили з кружками в руках і витріщалися на всі боки, як на базарі. Галейці вбивали їх одного за другим.

Але не всі були настільки п'яні. Знайшлися воїни, які зрозуміли, що на них напали зовсім не привиди, а набілені ворожі мечоносці. А зрозумівши це, воїни Ордена зі зброєю в руках кинулися на ворога. Галейцям вдалося придушити вогнище відчайдушного опору, але без втрат не обійшлося. Все ж Келен та її людям вдалося пробитися в глиб ворожого табору.

Мати-сповідниця помітила двох воїнів верхи на ломових конях, пов'язаних ланцюгом. Мабуть, покінчивши з тими ворожими кіньми, яких вдалося виявити, вони тепер обрушилися на намети, сіючи паніку. Ланцюг володів великою нищівної силою. Коні д'харіанців стикалися між собою, а вершники падали на землю, відразу стаючи здобиччю мечів і бойових сокир галейців.

Раптово один воїн, озброєний мечем і, як із занепокоєнням зауважила Келен, тверезий, з'явився поруч з нею. Він кинув на неї лютий погляд, і вона раптом відчула себе просто голою жінкою верхом на коні.

— Це ще що за… — Почав він, але несподівано для себе отримав удар мечем у груди і впав.

— Мати-сповідниця! — Гукнув її голий воїн, вказуючи мечем кудись удалину. — Командирські намети он там!

— Вперед, до командирських наметів! За мною! — Крикнула вона.

Галейці, кинувши переслідувати і знищувати свої жертви, кинулися слідом за нею. Вони бігли, вбиваючи всіх, хто попадався на їхньому шляху. Іноді спалахували сутички з тими, хто пробував чинити опір.

— Галейські мечоносці щільним кільцем оточили просторі намети ворожих воєначальників. Чоловік п'ятнадцять вдалося взяти в полон. Ще тридцять нерухомо лежали на снігу.

Галейці покидали в багаття захоплені ворожі прапори.

На землі валялося кілька порожніх бочок. У момент нападу на табір Ордена командири не змогли віддати наказ своїм воїнам.

Помічник командира Слоан показав на нерухомі тіла на землі.

— Ці були вже мертві, — сказав він. — Отрута зробила свою справу. Але ті, що подалі, — ще живі, хоча й не в кращому виді. Вони валялися в наметах, і нам ледве вдалося витягти їх звідти. Можеш собі уявити, вони просили у нас рому! Ми вчинили, як ти розпорядилася.

Келен спочатку оглянула тих, хто лежав на снігу, потім перевела погляд на полонених, що стояли перед нею. Але ні серед тих, ні серед інших вона не знайшла того, хто найбільше її цікавив.

Подивившись на кельтонского командира, вона запитала в нього, намагаючись, щоб її голос звучав владно:

— Де Рігс?

Він кинув на неї злий погляд і плюнув. Келен перевела погляд на галейця, який захопив у полон цього командира. Коли вона провела пальцем по своєму горлу, галеанец, не вагаючись, зарубав кельтонца.

— Де Рігс? — Запитала Мати-сповідниця у наступного бранця.

Він в жаху подивився на неї, очевидно, вирішивши, що перед ним — привид.

— Він був поранений Матір'ю-сповідницею… Тобто тобою… — Голос бранця тремтів. — Коли ти ще… була жива.

— А де він зараз?

Д'харіанец злякано замотав головою.

— Не знаю, о дух! Його вдарив копитом в обличчя твій кінь. Зараз він у когось із лікарів. Я не знаю, де їх намети.

— Хто знає, де намети лікарів? — Піднесла голос Келен.

Полонені, з жахом дивлячись на неї, кивали головами. Раптом вона помітила знайоме обличчя.

— Воєначальник Карш! — Вигукнула Мати-сповідниця. — Дуже рада бачити тебе. Де Рігс? Він презирливо посміхнувся, оглянувши її:

— Я не сказав би тобі, навіть якщо б знав. А ти в голому вигляді виглядаєш краще, ніж я думав! Навіщо ти розпутничаєш з цією бандою? Ми могли б зробити те ж саме краще цих хлопчаків.

Галеєць, що стояв з мечем за спиною Карша, вивернув йому руку.

— Як ти смієш виявляти неповагу до Матері-сповідниці, кельтонська свиня?

— Кого це я повинен поважати? — Глузливо перепитав кельтонець. — Повію з мечем в руці? Ніколи! Келен нахилилася до нього:

— Ці «хлопчаки» взяли тебе в полон, Карш. По-моєму, вони більше чоловіки, ніж будь-який з вас. Ви хотіли війни, і ви її отримали. Це не різанина, не вбивство жінок і дітей, а справжня війна без пощади, і очолюю її я — Мати-сповідниця! Ти можеш передати Володареві Підземного світу, Карш, при вашій зустрічі, яка вже близька, що йому скоро буде потрібно багато місця, щоб прийняти його учнів, яких я відішлю до нього.

Перевівши погляд на своїх людей, Келен знову швидко провела пальцем по горлу. Ті, так само швидко, взялися за справу. Але коли полонені стали падати на землю, вона скрикнула, схопившись за шию. Біль обпекла те саме місце… Їй здалося, ніби губи Дарка Рала знову торкнулися шиї, і знову, як тоді, в будинку духів, вона відчула біль. Тоді він обпік Річарда, доторкнувшись до нього, і поцілував її, безмовно обіцяючи неймовірні жахи.

Стривожені воїни кинулися до неї, запитуючи, що з нею сталося.

Подивившись на руку, якою вона перед цим торкнулася шиї, Келен побачила, що її пальці в крові. Вона була впевнена, хоча й сама не знала чому, що кров пішла від укусу гострих, як ножі, сніжно-білих зубів Дарка Рала.

— Мати-сповідниця, у тебе на шиї кров! — Вигукнув хтось із воїнів.

— Нічого страшного, просто випадкова стріла, — відповіла Келен, намагаючись не втратити холоднокровність. Оволодівши собою, вона продовжувала:

— Посадіть голови всіх цих командирів на жердини, щоб всі тут бачили, що вони залишилися без командирів. І швидше.

Перш ніж вони встигли до кінця виконати наказ, їх з усіх боків оточили д'харіанці. Хоча більшість були п'яні і, мабуть, розцінювали все, що відбувається просто як бійку, але їх число само по собі викликало побоювання.

Галейці люто відбивалися, але їх було надто мало. Ті, кого вона тільки що вела за собою в бій, падали на землю з криками страху і болю. Вони занадто затрималися у ворожому таборі. Уже зав'язалася справжня битва. Д'харіанці тіснили галейців назад, відрізаючи їм шлях до втечі. Вони не могли піти тим же шляхом, що прийшли сюди, тому що різанина змусила д'харіанців прийти в себе і повернула їм здатність битися.

Втім, весь загін Келен складався з купки голих хлопчаків з мечами. Те, що вийшло один раз завдяки винахідливості і раптовості, другий раз вже не пройде. Тепер її людям слід було пробити собі дорогу в долину в іншому кінці табору.

Д'харіанці продовжували напирати. Хтось схопив Келен за ногу. Вона відрубала йому руку. Не звертаючи уваги на передсмертні крики її воїнів, забувши про обіцянку не піддавати себе небезпеці і не залишати охороняючих її найсильніших галейських бійців, Келен змусила Ніка кинутися вперед, прямо на ворогів.

Вона рубала ворожих воїнів направо і наліво, відчуваючи, що рука її вже втомилася за час цієї битви, і побоюючись, що вона недовго ще зможе наносити удари мечем.

Боячись, що Келен захоплять вороги, її люди кинулися за нею. Їм вдалося трохи потіснити людей, одягнених в темну шкіру.

Підвівшись в стременах, Келен підняла над головою меч і закричала:

— За Ебініс! За вбитих! В ім'я духів! Це справило бажану дію.

Люди Ордена, які були збентежені навалою білих привидів, але все-таки вирішили знищити ворогів, хто б вони не були, тепер стали зупинятися, в подиві дивлячись на білу жінку, яка сиділа верхи на коні, яка раптом виникла з туману в самій середині їх війська. Виникла було упевненість, що на них напали люди, а не духи, знову похитнулася. Келен оглянула розгублених ворогів і, розмахуючи мечем, проголосила:

— Від імені духів я постала помститися за вбитих! Д'харіанці опустилися перед нею на коліна, кидаючи зброю, молитовно склавши руки. Вони просили про помилування. Келен з подивом подумала про те, як би вони всі це сприйняли, будь вони тверезими. Але зараз вона справила на них приголомшуюче враження.

— Ми нікого не щадимо!

Вони як і раніше в переляці дивилися на неї. Її люди вже приставили до їх спин мечі. Д'харіанці, мабуть, впевнилися, що потрапили до полон до духів. Їх товариші, які ще боролися, здригнулися і побігли, кидаючи зброю, в страху перед Підземним світом.

Галейці зробили все, заради чого вони з'явилися сюди. Час зараз працював проти них. Тепер їм самим потрібно рятуватися. Вони кинулися вперед, пробиваючи собі дорогу через ворожий табір, сіючи паніку серед тих, хто ще не бачив білих привидів, вбиваючи всіх на своєму шляху. Білі примари смерті знову йшли, щоб зникнути в тумані, з якого прийшли.

Келен озирнулась і побачила позаду кілька пар ломових коней, з'єднаних ланцюгами. Вершники відкидали ланцюги, роз'єднуючи пари, щоб дати коням більшуу свободу руху тепер, коли треба було швидше забратися.

Келен замахала їм рукою, щоб вони поквапилися.

Вдалині, крізь туман, вона побачила ще одну конов'язь. Брін і Пітер знову з'єднали свою пару коней ланцюгом і погнали їх галопом вперед. Келен хотілося крикнути, щоб вони йшли разом з іншими, тому що вони і так вже багато зробили, а всіх коней у таборі їм все одно не знищити. Але вона розуміла, що вони все одно не почують. Вона в останній раз подивилася на Бріна і Пітера, думаючи, що більше ніколи не побачить їх у цьому житті. Потім вона знову стала дивитися вперед.

— Он там вози з припасами! — Крикнула вона, вказуючи мечем.

Її люди знали, що треба робити. Вози облили ламповим маслом і підпалили. Вози спалахнули, як смолоскипи. Галейці підпалили ще декілька наметів. Їх мешканці, прокинувшись від шуму, занадто пізно зрозуміли, що намети охоплені полум'ям. Келен і її люди продовжували свій шлях до порятунку. І раптом вони зрозуміли, що ворожий табір уже скінчився, що вони вирвалися на волю і опинилися на відкритому просторі. Ті, хто їхав попереду, сповільнили крок, щоб озирнутися.

— Вислати розвідників вперед! — Закричала Келен. — Де розвідники?

Двоє вийшли вперед. Келен пошукала очима інших, але більше ніхто не з'явився.

— Де ж решта? — Запитала вона. — Їм було наказано вести нас назад.

Відповідь Келен прочитала в сумних очах воїнів.

— Ну що ж… Ви знаєте дорогу. Виводьте нас звідси.

П'ятдесят чоловік відправилися шукати дорогу назад. Цілих п'ятдесят чоловік, щоб була впевненість, що провідники у її людей будуть в будь-якому випадку. Тільки двоє залишилися в живих.

Келен про себе прокляла духів, але, засоромившись, тут же взяла свої слова назад. Вони врятували життя хоча б цим розвідникам, інакше Келен та її людям довелося б бродити в тумані, поки вони не замерзнуть або поки їх не наздоженуть люди Імперського Ордена.

Зупинивши Ніка, Келен закричала, звертаючись до мечоносцями:

— Швидше, швидше, будьте ви прокляті! Втікайте! Вони ось-ось наздоженуть нас! В цей час з нею порівнялися візники, верхи на ломових конях. Пітера і Бріна серед них не було. — Гей, візники! — Крикнула вона. — Слідуйте за розвідниками попереду. Вони знають дорогу.

Ті мовчки закивали.

Слідом за ними з'явилася група галейців, одягнених в д'харіанські мундири.

Тих самих, що проникли в табір ворога, переодягнувшись в мундири ворожих вартових.

— Не забудьте про віхи, коли будете сідати на коней, — нагадала Келен. — Треба їх прибрати.

Вони повинні були сісти на ломових коней позаду погоничів, щоб їхати на одну із стоянок, влаштованих раніше неподалік від ворожого табору. Ще вдень вони проклали кілька обманних стежок, так що потрапити на стоянки можна було, тільки орієнтуючись по віхах. По слідах на снігу, залишеним пішими воїнами, ворогові було б легко їх вистежити, тому вони і придумали цей спосіб.

Незабаром Кален помітила, що їх ар'єргард вступив в бій з противником.

Помічник командира Слоан повинен був запобігти цьому. Проклинаючи все на світі, вона повернула коня, і галопом поскакала назад. Вона вклинилася між галейцями і д'харіанцями на подив тих і інших. Скориставшись розгубленістю, Келен влетіла в натовп галейців.

— Що відбувається? — Закричала вона. — Ви ж знаєте наказ? Відходьте!

Воїни почали рухатися. Хтось із них зібрався тягнути за собою мертве тіло.

— Де Слоан? — Запитала Келен. — Йому слід було бути тут!

Один з воїнів показав на вбитого. Це і був Слоан. Д'харіанці знову кинулися в атаку. Келен натягнула поводи, і Нік встав на диби. Вороги зупинилися, з побоюванням дивлячись на білу жінку на коні.

— Він уже мертвий! — Продовжувала Келен, звертаючись до своїх. — Залиште його.

Тікайте! Та біжіть же, бовдури! Якщо хоч хтось із вас ще хоч раз затримається, не важливо через що, то я примушу вас до кінця цієї війни битися голими. Швидше! Кому я кажу!

Немов розбуджені її словами, вони помчали вперед, рятуючи своє життя. І знову галейцям вдалося прорватися, змусивши розступитися ворогів, викликавши серед них замішання.

Келен зрозуміла, що зараз вона знову повинна відвернути на себе увагу, щоб виграти час. Вона помчала прямо на д'харіанцев, давлячи тих, хто опинявся на її шляху. Але не всі в страху розбігалися, побачивши білий привид на бойовому коні, деякі схопилися за зброю і кинулися за нею. Якщо їм вдасться схопити Ніка за ноги…

Поки вона тиснула ворожих воїнів і рубала їх мечем, замикаюча група галейців вже зникла в тумані. «Біжіть, — благала вона. — Біжіть швидше».

Оглянувшись в черговий раз, вона вже нікого не побачила.

Відбиваючись від ворогів, намагаючись виграти час, щоб дати своїм піти, Келен зрозуміла, що перестала розуміти, де знаходиться. Навколо були д'харіанські воїни, причому їх, здається, ставало дедалі більше. Вона чула, як хтось кричав, підбадьорюючи товаришів, що вона, Келен, — ніяке не привид, а просто баба, і щоб вони не надумали її вбивати. Здається, ніколи за всю цю ніч вона не відчувала так гостро свою наготу.

Д'харіанци намагалися затримати Ніка, і, хоча він вставав на диби і лягав їх, місце впали займали нові. Келен відрубувала їм руки, розкроювала черепи, наносила удари в груди. Але як і раніше її з усіх боків оточували вороги. Вона зрозуміла, що відбитися від них не зможе. Ясно було, що якщо їм вдасться стягнути її з коня, то їй кінець, а кінь уже зашкутильгав. Вперше за всю ніч вона відчула страх. Невже вона так і загине в цій засніженій долині і ніколи більше не побачить Річарда?

І знову Келен відчула біль у шиї, немов у неї вп'ялися крижані голки. Боліло вкушене місце. Їй здалося, що вона чує тихий сміх Даркена Рала.

Все важче ставало відбиватися від натиску д'харіанців. Вона продовжувала наносити удари мечем направо і наліво, але все нові руки хапалися за вуздечку Ніка. Напевно, ворожі вояки не хотіли вбивати хорошого бойового коня без особливої потреби: він міг стати прекрасною здобиччю.

Якийсь здоровенний чолов'яга вхопився за луку її сідла.

— Не вбивайте її! — Закричав він. — Це ж Мати-сповідниця! Не вбивайте.

Беріть живцем. Їй потім повинні відрубати голову.

Вона нанесла йому удар мечем в шию, і його кров бризнула їй на ноги. Але вже хтось ще волав:

— Беріть її живою! Тягніть з коня цю суку!

Регіт товаришів був йому відповіддю.

Келен з останніх сил наносила удари людям, які норовили схопити її за ноги. Нік відчайдушно намагався вирватися, але кілька сильних рук вже міцно тримали його за вуздечку.

Ще один д'харіанець стрибнув на неї ззаду, схопив за волосся і став стягувати її з коня. Келен закричала від болю. Вона сама не помітила, як опинилася на землі.

Чиїсь ручища хапали її за ноги, за руки, за груди. Почалася звалище.

Хтось з ворогів спробував ухопитися за меч, щоб вирвати його у Келен, але вона вивернулась і відсікла йому пальці. Вона ще намагалася відбиватися, але була вже притиснута до землі, так що їй важко стало дихати.

Келен кусала руки, затискають їй рот. Тоді чийсь величезний кулак вдарив її в щелепу. Ворогів було надто багато. Нарешті їм вдалося схопити її за руки, позбавивши можливості чинити опір.

«О, Річард, де ти?» — Безнадійно подумала Келен.