Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз

20

Серце відчайдушно калатало в грудях. З усіх сил намагаючись не піддаватися страху, вона сховалася за товстим стовбуром старої сосни і притиснулася до шорсткої кори. Якщо сестри дізнаються, що за ними стежать…

Нічне повітря було сирим і холодним. Вона затамувала подих, вдивляючись в морок. У горлі стояв клубок. «О Творець, захисти мене!» — Беззвучно заблагала вона.

Чорна тінь нечутно присунулася ближче — ще один крок, і незнайомець виявить її укриття. Придушивши крик, вона зосередилася і, торкнувшись свого Хань, приготувалася до сутички. Діяти треба швидко, але в той же час акуратно, інакше невідомий встигне підняти тривогу. Перш за все потрібно його знерухомити, а потім вже з'ясовувати, хто він такий, і вирішувати, що робити з ним далі.

Незнайомець нерішуче зробив ще один крок, і в наступну мить, вислизнувши з-за стовбура, вона накинула на нього чарівну павутину.

Невидимі нитки, тугі, як канати, моментально позбавили його здатності рухатися. Людина хотіла закричати, але вона спритно заткнула йому рот повітряним згустком і випросталась, насилу переводячи подих.

Ніякий звук не порушив нічну тишу, але радіти поки рано — адже поблизу можуть бути й інші. Ні на секунду не послаблюючи хватки, вона з бухаючим від напруги серцем підійшла ближче, і на долоні її замерехтів крихітний вогник.

— Джедідія! — Здивовано вигукнула вона. — Ох, Джедідія… Як ти мене налякав! — Вона вдивилася в його перекошене від страху обличчя і слабо посміхнулася:

— Зараз я тебе відпущу, але ти повинен мовчати. Обіцяєш?

Той, наскільки йому дозволяла мережа, кивнув. Вона прибрала її і витягла повітряний кляп.

— Сестра Маргарита, — одними губами прошепотів Джедідія, — ти ледь не змусила мою бідну душу розлучитися з тілом.

— Прости, — беззвучно розсміялася вона, — але через тебе я й сама була близька до цього.

Маргарита обрізала тонку нитку Хань, що підтримувала вогник, і вони обидва опустилися на землю, намагаючись прийти в себе після пережитого потрясіння.

Джедідія був на кілька років молодший сестри Маргарити, але набагато вищим за неї і дуже гарний. До болю гарний, подумала вона.

Сестра Маргарита була приставлена до нього з першого ж дня, як Джедідія потрапив у Палац. Тоді вона була ще послушницею. Навчання давалося йому легко, і він багато займався. Працювати з ним було одне задоволення. З іншими учнями виникало багато труднощів, але тільки не з Джедіді. Він виконував всі її доручення. Досить було попросити, і він уже біг це робити.

У Палаці вважали, що насправді він просто намагається догодити Маргариті, але ніхто не заперечував, що він кращий учень і напевно стане кращим чарівником, а тільки це мало значення. Завдяки успіхам свого підопічного Маргарита досить швидко з послушниці стала сестрою Світла, і в той день Джедідія був по-справжньому щасливий. Він пишався нею більше, ніж вона сама. Втім, вона ним теж пишалася — у Палаці вже багато сторіч не бачили чарівника такого рівня.

— Маргарита, — прошепотів він, — що ти тут робиш?

— Сестра Маргарита, — поправила вона.

Він поцілував її у вухо:

— Ми тут одні.

— Припини! — Осмикнула його вона. Від поцілунку в неї мурашки пробігли по шкірі. Джедідія підкріпив поцілунок магією, і Маргарита пошкодувала, що свого часу навчила його цьому. Втім, в інший час вона жадала б, щоб він не тільки це зробив. — А ти як тут опинився? У тебе немає причини супроводжувати сестру за межі Палацу.

— Я бачив, що ти щось задумала, і не намагайся мене переконати. Щось небезпечне. Спочатку у мене зародилися лише смутні підозри, але, коли я зрозумів, що ти прямуєш в Хагенський ліс, мені стало за тебе страшно. Я не дозволю тобі бродити по таких небезпечних місцях. В усякому разі, наодинці. Я повинен бути поруч, щоб захищати тебе.

— Ах, так ти зібрався мене захищати! З твого дозволу, я нагадаю тобі, що я тільки що скрутила декого в одну мить. Ти ледве зміг торкнутися свого Хань, не кажучи вже про те, щоб розпорядитися ним. Тобі ще багато чому слід навчитися, перш ніж серйозно захищати кого-небудь. А зараз вирушай додому і лягай спати.

Приголомшений, Джедідія не знайшовся навіть, що відповісти. Маргарита пошкодувала про свою різкість, але іншого виходу в неї не було. Якщо її побоювання виправдані, Джедіді краще залишатися осторонь. Маргарита зовсім не хотіла позбутися свого улюбленого учня.

Правда, вона злегка покривила душею. Уже зараз Джедідія був сильнішим будь-якої сестри, якщо, звичайно, йому вдавалося належним чином зосередитися.

Правда, таке поки що траплялося нечасто, але тим не менше багато в Палаці побоювалися, як би цей хлопець не зайшов надто далеко.

— Прости мене, Маргарита, — прошепотів Джедідія, опустивши очі. — Просто я дуже за тебе турбувався.

Від звуку його голосу у неї солодко защеміло серце. Маргарита нахилилася і ледь чутно промовила:

— Я знаю. Я прощаю тебе, Джедідія, і не серджуся, однак те, що відбувається зараз, стосується тільки сестер Світла.

— Але я не хочу, щоб ти тут залишалася. Ти сама знаєш, що таке Хагенський ліс.

Джедідія був правий. Ось вже протягом тисячоліть Хагенський ліс і справді був дуже небезпечним місцем. Свого часу в Палаці був прийнятий спеціальний закон про збереження лісу в первозданному вигляді. «Смішно, — подумала Маргарита, — наче в нашій владі щось тут змінити».

Перекази з уст в уста говорили, що в Хагенському лісі завершують своє навчання чарівники, наділені особливим даром. Розповідали, що ніхто і ніколи спеціально не посилав їх туди — вони йшли самі, не в силах противитися таємничому поклику.

Правда, документально це ніде зафіксовано не було, і Маргарита ні разу не чула, щоб хтось став свідком такого випадку, проте легенди вперто твердили, що на зорі часів існували чарівники, наділені надзвичайно могутнім даром, сила якого змушувала їх добровільно відправлятися в цей ліс. Деяким навіть вдавалося повернутися, і, мабуть, на основі їхніх свідчень були розроблені певні правила, дотримуючись яких людина могла відчувати себе в Хагенському лісі у відносній безпеці.

— Я прийшла сюди в темряві, після заходу сонця, і не збираюся затримуватися тут до світанку. А якщо сонячні промені не торкнуться того, хто наважився ступити під священні крони, то він зможе безперешкодно повернутися назад. Втім, в будь-якому випадку це стосується тільки мене, а ти повинен негайно покинути ліс.

— Але я хочу знати, що привело тебе сюди, і чекаю правдивої відповіді, сестра Маргарита. Напевно сталося щось дуже важливе, і якщо тобі загрожує небезпека, я не залишуся осторонь.

Маргарита намацала на грудях химерну прикрасу у вигляді золотої квітки — подарунок Джедіді. Він зробив його власними руками, не вдаючись до допомоги магії. Золота квітка символізувала його дар, який розпустився завдяки сестрі Маргариті, і вона цінувала цю дрібничку більше, ніж будь-яку іншу прикрасу.

Маргарита опустила руку і, обійнявши Джедіді, всім тілом притулилась до нього.

— Добре, я скажу тобі, милий, але не все. Це дуже небезпечно.

— Що значить небезпечно?! — Обурився він, але Маргарита перебила:

— Мовчи і слухай, або я негайно змушу тебе піти звідси. Ти знаєш, що це в моїй владі. Він мимоволі схопився за нашийник:

— Маргарита, ти цього не зробиш! Після того, як ми…

— Тихо!

Він замовк на півслові. Вона почекала трохи, щоб переконатися, що він так і буде мовчати, і продовжувала:

— З деяких пір я підозрюю, що від нас приховують, що насправді сталося з тими, хто покинув Палац або помер. По-моєму, їх просто вбивали.

— Що?!

— Та тихіше ти! — Прошепотіла вона сердито. — Ти що, хочеш, щоб нас теж убили? — Він знову замовк. — Я думаю, що в Палаці пророків відбувається щось жахливе. Я думаю, їх вбивала якась із сестер.

— Вбивала? Сестра? Тільки безумець може припустити таке.

— Ні, я-то якраз в своєму розумі, але всі подумають саме так, якщо я скажу це привселюдно. Я повинна мати докази.

Джедідія задумався.

— Ну що ж… Ти знаєш, я повірю всьому, що ти скажеш, але це так дивно… Втім, я готовий допомогти. Що, якщо викопати тіла або розпитати слуг? Може, хтось щось бачив. Я непогано знайомий з деякими з них, і…

— Джедідія, це ще не найстрашніше.

— Але що може бути страшніше? Пальці її нервово стиснули квітку, а голос, і без того ледве чутний, став ще тихіше.

— У Палаці з'явилися сестри Тьми. У темряві було погано видно, але Маргарита виразно уявила, як зіщулився при цих словах Джедідія.

Якийсь час тишу порушувало лише настирливе гудіння мошкари і хрипке дихання чарівника.

— Маргарита… Сестри… Ні, це неможливо! Та їх просто не існує!

Це всього лише міф. Казка.

— Ні, це не казка, Джедідія. Я знаю, про що говорю.

— Маргарита, благаю тебе, схаменись! Це серйозне звинувачення, і якщо ти не пред'явиш доказів, тебе просто стратять. А як можна довести те, чого немає? Не існує ніяких сестер… — Він замовк, не наважуючись вимовити жахливе слово, і Маргарита добре його розуміла. Вона відчувала те ж саме, але в Палаці відбувалися дивні і страшні речі, яких вже не можна було не помічати. Маргарита зітхнула. Вже краще б їй було не ходити вчора до пророка або принаймні не слухати його промов.

Абатиса розгнівалася, бо Маргарита відмовилася передати послання пророка її помічниці, але в кінці кінців Маргарита добилася аудієнції, хоча користі від цього було небагато. Абатиса байдуже запитала, що означає «камінь у ставку», а коли Маргарита зізналася, що й сама не знає, суворо відчитала її за те, що та наважилася потурбувати її заради такої нісенітниці. Сестра вирушила до пророка за роз'ясненнями, але той геть заперечував, що взагалі щось комусь передавав, і абатиса просто сказилася від злості.

— Я всією душею бажаю, щоб ти мав рацію, — зітхнула Маргарита, — але ти помиляєшся. Сестри Тьми існують, і вони тут, серед нас. Ось чому я прийшла сюди вночі. Я хочу отримати докази.

— І як же ти збираєшся це зробити?

— Простежити за ними. Сьогодні вночі вони збиралися в Хагенський ліс, і я хочу з'ясувати, навіщо.

— А ти кого-небудь з них знаєш?

— Так, знаю. Не всіх, звичайно, але деяких.

— І хто ж це?

— Джедідія, я не скажу. Якщо вони що-небудь пронюхають, то вб'ють нас обох.

Краще я знайду докази і одразу доповім абатисі.

— Добре, але все-таки, як ти дізналася про них?

Маргарита напружено вдивилася в темряву. Начебто тихо. Мить повагавшись, вона зважилася:

— В однієї з сестер є якась магічна річ — атрибут чорної магії. Я бачила це в неї в кабінеті. Взагалі там повно всяких старовинних дрібничок, але ця статуетка привернула мою увагу. Розумієш, коли один з наших хлопчиків загинув, я прийшла до цієї сестри, щоб обговорити її доклад. Так от, я побачила, що статуетка стоїть у найдальшому кутку і ніякої пилу на ній немає. Вона була прикрита книгою — мабуть, від сторонніх очей, — але я все одно розгледіла.

— І це все? Тільки тому, що хтось витер пил з якоюсь статуетки, ти уявила…

— Ні. Ніхто не знає, навіщо потрібна ця статуетка, а в мене, коли з неї стерли пил, з'явилася причина про це задуматися. Я була дуже обережна, і ніхто не здогадався, чим я займаюся, але в кінці кінців я з'ясувала.

— І як же ти це зробила?

Вона згадала, як Натан взяв з неї клятву мовчати про те, хто розповів їй про статуетку.

— Це тебе не стосується.

— Але, Маргарита…

— Я сказала, тебе не стосується! — Відрізала вона. — І взагалі це не важливо.

Важливо лише те, що я це дізналася. Статуетка зображає людину, що тримає в руках кристал. Цей кристал називається квілліон.

— І що це значить?

— Це дуже рідкісний магічний кристал. Він має здатність витягати з чарівника магічну силу. Від подиву Джедідія на мить втратив дар мови.

— Звідки ти знаєш, що це квілліон, якщо він так рідкісний? Може, ти просто переплутала його з чимось схожим?

— Я могла б помилитися, якщо б їм не скористалися. Коли квілліон витягає з чарівника силу, він починає світитися оранжевим світлом. Його змушує горіти Хань чарівника, сила його дару. Я була в кабінеті буквально мить, але встигла розгледіти статуетку, що стояла за книгами.

На ній не було пилу, а квілліон горів помаранчевим світлом. Тільки тоді я ще не знала, що це таке. А коли дізналася, то відразу повернулася, щоб віднести його абатиси як доказ Але кристал уже не горів.

— А це що означає? — Злякано прошепотів Джедідія.

— Це означає, що сила чарівника покинула квілліон і перейшла до когось іншого. Квілліон — просто посудина для зберігання дару. Я думаю, Джедідія, що сестри вбивали чарівників і забирали їх дар собі.

Його голос затремтів.

— Тоді якою ж могутністю вони володіють? З даром чарівника…

Маргарита кивнула:

— Так. Вони володіють такою могутністю, яку ми навіть не в змозі собі уявити. І отже, вони дуже небезпечні. Якщо вони мене знайдуть, це страшніше, ніж будь-яка кара. Я не знаю, як їх зупинити. Ніхто не в силах змагатися з ними. Потрібні докази, щоб абатиса повірила мені: можливо, вона знає, що робити в такій ситуації. Я — ні. Єдине, чого я не можу зрозуміти, — як сестрам вдається вийняти дар з квілліона, дар чарівника. Його Хань має чоловічу природу, а сестри жінки. Жінка не може прийняти чоловічий Хань. Ймовірно, для цієї мети вони і використовують квілліон, а не забирають дар, коли вбивають чарівника. Але яким саме способом — розуму не прикладу.

— І все-таки — навіщо ти прийшла сюди? Вона мерзлякувато зіщулилась, хоча ніч була теплою.

— Пам'ятаєш той день, коли Сем Вебер і Невілл Ренсон отримали право зняти нашийники і покинути Палац? Джедідія кивнув:

— Так. Я тоді дуже засмутився, тому що Сем обіцяв зайти до мене попрощатися, а заодно похвалитися тим, що на ньому вже немає Рада-Хань. Але він так і не прийшов, а потім мені сказали, що він виїхав вночі, тому що терпіти не може слізних прощань. Тільки Сем був моїм другом і дуже ввічливою людиною. Піти не попрощавшись було зовсім на нього не схоже. Я був дуже засмучений, тому що від усієї душі хотів побажати йому щасливої дороги.

— Вони вбили його.

— Що?! — Джедідія відсахнувся. — О Творець, ні! — Його голос зламався. Ти впевнена? Звідки ти знаєш?

Вона поклала руку йому на плече:

— Мені теж видався дивним такий від'їзд, і я запідозрила, що сталося щось жахливе. І я вирішила поглянути на квілліон — чи не світиться він знову.

Але двері виявилися запечатані.

— Це нічого не доводить! Сестри іноді запечатують свої кімнати і кабінети. Ти сама так робиш, якщо не хочеш, щоб тебе турбували.

Наприклад, коли ми вдвох.

— Звичайно. Але я хотіла поглянути на квілліон, тому почекала в куточку, поки не повернеться господиня. А потім зробила вигляд, що проходжу мимо.

Вона не встигла закрити за собою двері, і я заглянула всередину. Квілліон світився. Пробач, Джедідія.

— Хто вона? — Похмуро запитав він. — Ім'я?!

— Я не скажу тобі, Джедідія. У всякому разі, поки не знайду докази. Це дуже небезпечно. Він задумався.

— Якщо цей кристал справді квілліон, чому ж вона не сховала його трохи краще?

— Мабуть, впевнена, що ніхто не знає про його призначення. А може, вона настільки впевнена в собі, що не вважає за потрібне дотримуватися обережності.

— Тоді треба повернутися, зняти захист і віднести статуетку абатисі. Я впевнений, що зможу зняти печатку.

— Саме це я і збиралася зробити. Сьогодні ввечері. Але коли я повернулася, кабінет був відкритий, а статуетка зникла. Потім я побачила, як ця сестра та інші сестри йдуть з Палацу. Я пішла за ними. Якщо мені вдасться забрати квілліон в той момент, коли він світиться, я зможу довести, що ці сестри служать Темряві. Я повинна зупинити їх, поки вони не зробили ще одного вбивства. Вони вбивці, Джедідія, але це ще не найстрашніше. Набагато страшніше те, в ім'я чого вони вбивають. Він покірно зітхнув:

— Добре. Але ми йдемо разом.

Вона зціпила зуби:

— Ні. Ти повернешся до Палацу.

— Я люблю тебе, Маргарита, і якщо ти хочеш примусити мене тривожитися на самоті, я тобі цього ніколи не пробачу. Я сам піду до абатиси, доб'юся аудієнції і попрошу її про допомогу. Нехай мене за це стратять, але, може, вона все ж щось запідозрить, і підніметься тривога. Це все, що я можу зробити, щоб тебе захистити. Або я йду з тобою, або йду до абатиси. Обирай.

Вона знала, що Джедідія не жартує. Він завжди виконував свої обіцянки, як і личить могутньому чарівникові. Маргарита підвелася і обвила руками його шию.

— Я люблю тебе, Джедідія.

Він піднявся їй назустріч, і вона міцно поцілувала його. Руки Джедіді ковзнули їй під плаття. В його обіймах Маргарита танула. Його гарячі губи торкнулися її шиї, і по всьому тілу пробігла магічна хвиля. Він коліном розсунув їй ноги, і руки його піднялися вище. Вона тихенько застогнала.

— Ходімо зі мною, — зашепотів він їй у вухо. — Повернімося, запечатаємо кімнату, і я доведу тебе до божевілля. Ти зможеш кричати на весь голос, і тебе ніхто не почує.

Вона відштовхнула його, але Джедідія не підкорився. Він хотів спокусити її, щоб відвернути від небезпеки. Маргарита виявила, що їй доводиться робити над собою зусилля, щоб його зупинити. Ще трохи — і вона б не встояла.

— Джедідія, — хрипко прошепотіла вона, — будь ласка, не змушуй мене вдаватися до нашийника. Це дуже важливо. Мова йде про життя і смерть.

Він знову спробував її обійняти, але вона тонкою ниткою Хань скрутила йому руки і не відпускала.

— Я розумію, Маргарита. Тільки розмова йде і про твоє життя. Я не хочу, щоб з тобою щось трапилося. Я люблю тебе більше всього на світі.

— Джедідія, це набагато важливіше, ніж тільки моє життя. Мова йде про життя всіх людей на землі. Я думаю, це справа рук Безіменного.

Юнак закам'янів.

— Цього не може бути!

— Навіщо, по-твоєму, сестри так прагнуть отримати магічну силу? Для чого вона їм потрібна? Чому заради неї вони готові вбивати? Яка їх мета?

Кому, як ти вважаєш, служать сестри Темряви?

— Милостивий Творець, — повільно прошепотів Джедідія, — зроби так, щоб вона помилялася! — Він міцно схопив її за плечі. — Маргарита, хто ще знає про це? Кому ти встигла сказати?

— Тільки тобі, Джедідія. Я знаю чотирьох, може бути, п'ятьох сестер Темряви.

Але є й інші, про які мені нічого не відомо. Я не знаю, кому можу довіряти. Сьогодні з Палацу Вийшло одинадцять сестер, але їх з таким же успіхом може бути більше.

— А абатиса? Раптом ти підеш до неї, а вона теж із них?

Вона зітхнувши похитала головою:

— Може, ти і правий, але це єдина надія. Не уявляю, хто ще, крім неї, може допомогти. Я повинна піти до неї. — Вона торкнулася кінчиками пальців його щоки. — Будь ласка, Джедідія, повертайся. Якщо зі мною щось трапиться, залишишся ти. Ти вже дещо знаєш і зможеш почати діяти.

— Ні. Я тебе не залишу. Якщо ти змусиш мене повернутися, я піду до абатиси. Я тебе люблю. Краще мені померти, ніж жити без тебе.

— Але подумай про інших! Від цього залежить життя багатьох людей.

— Я не хочу ні про кого думати, крім тебе. Навіть не проси мене йти, коли тобі загрожує небезпека.

— Іноді ти буваєш просто нестерпний, коханий. — Вона взяла його руки в свої. — Джедідія, якщо нас схоплять…

— Ми будемо разом, і я розділю твою долю.

— Тоді стань моїм чоловіком. Ми стільки разів говорили про це… Якщо мені судилося померти сьогодні вночі, я хочу померти твоєю дружиною.

Він притягнув її до себе і прошепотів їй прямо у вухо:

— Я був би найщасливішою людиною в світі. Я так люблю тебе, Маргарита! Але ми не можемо одружитися прямо тут.

— Зате можемо вимовити слова обряду. Наша любов — ось єдине, що має значення. Слова, що йдуть від серця, з'єднають нас міцнішими, ніж будь-яка церемонія.

— Це найщасливіші хвилини в моєму житті. — Він узяв її за руку. — Я, Джедідія, клянусь бути твоїм чоловіком в горі і радості, в житті і смерті. Я вручаю тобі своє життя і вічну відданість. Нехай наші серця навіки з'єднаються перед ликом Творця.

Зі сльозами на очах Маргарита повторювала за ним слова обітниці. Жодного разу в житті їй не бувало так страшно — і в той же час вона була на вершині блаженства. Потім вони поцілувалися, і ніколи ще Джедідія не цілував її так ласкаво і так ніжно. Маргарита притулилася до нього, і він обійняв її за плечі. В його обіймах вона відчувала себе в цілковитій безпеці. Як це чудово — бути коханою. Нарешті Джедідія розімкнув обійми.

Маргарита уривчасто зітхнула:

— Я люблю тебе, мій чоловік.

— Я люблю тебе, дружина моя. Відтепер і навіки.

Вона посміхнулася і, хоча в темноті не могла бачити його обличчя, знала, що Джедідія посміхнувся також.

— Ну а тепер подивимося, чи вдасться нам роздобути докази. Чи вдасться зупинити сестер Темряви. Чи вдасться зробити так, щоб Творець пишався сестрою Світла і майбутнім чарівником.

Він стиснув її руку.

— Тільки обіцяй, що не наробиш дурниць. Дай слово, що не станеш ризикувати життям. Я хочу провести залишок ночі в тебе в ліжку, а не в лісі.

— Я повинна знати, куди вони пішли. Я повинна дати абатисі докази. Але ці сестри набагато сильніші мене, не кажучи вже про те, що їх там одинадцять. Крім того, якщо вони дійсно служать Темряві, то напевно володіють Магією Збитку. А проти неї у нас немає захисту. Не уявляю собі, як ми заберемо у них квілліон. Хіба що трапиться щасливий випадок. Треба тримати очі відкритими, і, можливо, Творець вкаже нам спосіб. Але я не збираюся ризикувати даремно. Нас не повинні виявити.

Джедідія кивнув:

— Добре. Така позиція мені до душі.

— Але пам'ятай, Джедідія, я — сестра Світла. Я несу відповідальність.

Відповідальність перед Творцем і його дітьми. І хоча ми тепер чоловік і дружина, моє завдання як і раніше керувати тобою. У цьому сенсі рівності між нами немає. Я дозволю тобі супроводжувати мене, тільки якщо ти даси слово у всьому мене слухатися. Ти ще не став справжнім чарівником. Якщо я щось скажу, ти зобов'язаний підкоритися. Я краще володію своїм Хань, ніж ти.

— Я розумію. Я хотів стати твоїм чоловіком ще й тому, що поважаю тебе. Мені не потрібна покірна дурочка-дружина. До цих пір ти мною керувала, і я не бачу сенсу щось змінювати. Ти навчила мене всього, що я знаю. Я завжди готовий слідувати за тобою.

Вона з посмішкою похитала головою:

— У мене не чоловік, а просто чудо. Ти станеш великим чарівником. Воістину, великим. Я ніколи не говорила тобі про це, тому що боялася, що ти загордитися, але інші сестри стверджують, що ти будеш чарівником, рівних якому не бачили в Палаці ось вже тисячу років.

Він промовчав. Маргарита не могла бачити його обличчя, але була впевнена, що він почервонів.

— Єдине, що мені потрібно, — це те, щоб ти завжди могла мною пишатися.

Вона поцілувала його в щоку і взяла за руку.

— А тепер підемо й спробуємо зупинити зло.

— А як ти дізнаєшся, куди вони пішли? Тут темно, як в могилі. Навіть місяця не видно.

Вона лукаво усміхнулася.

— Цьому трюку навчила мене мати. Я його нікому не показувала. Коли я побачила, що сестри йдуть з Палацу, то розлила по підлозі свій Хань. Вони пройшли крізь нього і тепер залишають сліди, які видно тільки мені. Я розрізняю їх так само ясно, як блиск дзеркала в сонячний день.

— Ти повинна навчити цьому і мене.

— Обов'язково, але в свій час. Йдемо.

Вона потягнула його за руку, і вони заглибилися в гущавину. Вдалині лунали крики нічних птахів, Ухаль сова. Вони йшли, то продираючись через кущі, то спотикаючись об коріння дерев, і лише завдяки хитрості Маргарити не збилися з дороги.

Ніколи ще Маргарита не забиралася так глибоко в Хагенський ліс. Час від часу на шляху траплялися невеликі болітця, над якими стояв задушливий сморід гниючих рослин. У глибоких ярах, порослих густим мохом, Маргарита раз у раз оступалася, а крислаті гілки, що нависали над головою, раз у раз намагалися схопити подорожніх за волосся або дряпнути по обличчю.

Видершись на вершину чергового пагорба, Маргарита з тугою оглянулась туди, де височів Палац пророків — величезна кам'яна брила, освітлена примарним місячним світлом, і мерехтіли вогники Танімури. Як було б добре бути зараз вдома! Але Маргарита знала, що від неї залежить доля багатьох людей. Сам Творець поклав на неї цю місію, і вона повинна виконати Його волю.

Втім, якщо її підозри вірні, покої Палацу в сенсі безпеки мало чим відрізняються від Хагенського лісу. Правда, незважаючи на все, що їй вдалося з'ясувати, Маргарита сама насилу в це вірила. А раптом абатиса просто посміється над її страхами? Ні-ні, цього не може бути, адже більше Маргариті немає до кого звернутися! Іншим сестрам не можна довіряти — недарма Натан застерігав її.

Тепер вона була рада, що Джедідія з нею. Нехай толку від нього небагато, але, поділившись з ним своєю таємницею, Маргарита відчула величезне полегшення. Яке щастя, що у неї є чоловік, на якого можна покластися! Вона посміхнулася у темряві і дала собі слово в разі чого захистити його навіть ціною власного життя.

Потім грунт пішов під ухил — враження було таке, ніби вони спускаються в якусь величезну яму, стінки якої усіяні великими і маленькими каменями. Раптово черговий камінь зрадницьки вислизнув з-під ноги Маргарити, але вона вчасно встигла поставити на його шляху повітряну перешкоду.

Не вистачало ще оповістити про своє наближення невеликим обвалом!

Переконавшись, що все обійшлося, Маргарита з полегшенням перевела подих і з граничною обережністю рушила далі. Джедідія мовчазною тінню слідував за нею.

Нарешті камені знову змінилися м'яким мохом, заглушаючим кроки, і Маргарита трохи заспокоїлася. Тут, внизу, повітря було дуже важким, але вона не звернула на це уваги.

Незабаром до них долинув спів. Маргарита не розбирала слів, але, почувши нелюдськи низькі голоси, вона ледь стримала вигук відрази.

Відчуття було таке, наче в повітрі розливався огидний сморід.

Джедідія злякано схопив Маргариту за руку.

— Прошу тебе, давай повернемося, поки не пізно, — прошепотів він. — Мені страшно.

— Джедідія! — Вона обурено смикнула його за нашийник. — Схаменися, ти ж чарівник! Для чого я, по-твоєму, вчила тебе стільки років? Щоб ти показував фокуси на ярмарку? Ми з тобою обидва служимо Творцеві, і прийшов час довести Йому нашу відданість. Над світом нависла загроза, і ми повинні відвести її. Де ж твоя честь?

Навіть у темряві вона помітила, як зніяковів Джедідія.

— Прости мене. Ти права. Я проявив слабкість, але, клянусь, більше цього не повториться!

Її гнів охолов.

— Я теж боюся. Торкнися свого Хань і будь готовий звільнити силу в будь-який момент. Якщо щось трапиться, не відступай. І не думай про те, скількох ти покалічиш або вб'єш. Якщо ти не втратиш голову, у тебе вистачить сил захистити себе. Згадай все, чого вчили тебе я і інші сестри. І не втрачай віри в Творця. Він нічого не робить без причини, і, можливо, сьогоднішня ніч і є те, заради чого ми з тобою покликані в цей світ.

Джедідія кивнув, і Маргарита знову відшукала ланцюжок слідів, зникаючий серед дерев. Судячи з усього, спів долинав з самого центру гігантської чаші, і Маргариті здалося, що вона впізнає деякі голоси.

«О милостивий Творець, дай мені сили виконати свій обов'язок перед тобою. Дай сили і Джедіді. Допоможи нам, щоб ми допомогли дітям Твоїм».

Попереду з'явилося якесь світло. Маргарита і Джедідія перебігали від дерева до дерева, ховаючись за товстими стовбурами. Під ногами ледве чутно похрускувала опала хвоя. Таємниче сяйво ставало все виразніше.

Взявшись за руки, вони ковзнули в густий чагарник на самому краю ялинника, і перед ними відкрилася широка галявина.

Не менш сотні свічок утворювали правильне коло, що займало майже весь простір галявини.

Усередині розташовувався ще одне коло, трохи менше, викладене з білого піску.

Пісок мерехтів, відкидаючи на всі боки райдужні відблиски. Маргарита подумала, що це, напевно, і є той самий магічний пісок, про який вона стільки чула, але ніколи не бачила.

На білому піску були написані магічні знаки. В деяких місцях вони торкалися краю кола, але ніякої закономірності в цьому Маргарита не вловила. Магічні фігури були їй незнайомі, хоча деякі символи, з яких вони перебували, вона впізнала. Вона бачила їх у старовинних фоліантах. Вони були зв'язані з підземним світом.

Приблизно посередині між білим колом і свічками сиділи, утворюючи ще одне коло, одинадцять сестер. Маргарита вдивилася, намагаючись у тьмяному мерехтливому світлі розгледіти їхні обличчя. Але в кожної на голові був капюшон з прорізами для очей. Сестри співали в унісон. Їх довгі тіні сходилися до центра кола.

У центрі лежала жінка, повністю оголена, якщо не вважати такого ж, як у інших, капюшона на голові. Вона лежала на спині. Руки її були схрещені на грудях, а ноги щільно стиснуті.

Разом, дванадцять. З тією, що в центрі, буде дванадцять. Маргарита знову напружила зір, але було занадто темно, щоб щось розгледіти. Раптом вона побачила темну фігуру на протилежному боці кола. У неї перехопило подих, Ця істота була більша людини. Голова істоти була опущена, і капюшона на ньому не було. Поруч з нею сходилися лінії магічних знаків.

Це була не сестра. В очі Маргариті впало слабке оранжеве сяйво.

На колінах у цієї істоти лежав квілліон.

Сховавшись за кущами, Маргарита і Джедідія спостерігали за сестрами. Через деякий час одна з них, та, що сиділа поруч із загадковою постаттю, піднялася на ноги. Спів припинився. Сестра уривчасто заговорила якоюсь незнайомою Маргариті мовою, при цьому вона кидала на оголену жінку іскристий пісок. Пісок яскраво спалахував, осяваючи темні фігури сестер. На кожен спалах сестри відповідали дивними тягучими словами.

Маргарита і Джедідія переглянулися, і її розгубленість і переляк відбилися в його очах.

Сестра здійняла руки і викрикнула останнє заклинання. Потім вона підійшла до оголеної жінки і, вставши в неї в головах, знову підняла руки.

Іскристий пісок знову спалахнув, і помаранчеве сяйво квілліона стало яскравішим.

Зловісна постать повільно підняла голову. Маргарита беззвучно скрикнула, побачивши морду чудовиська. Зубата паща розчинилися з низьким гарчанням.

Сестра витягла з-під плаща тонкий срібний жезл і знову заспівала, роблячи ним короткі помахи. Одночасно вона бризкала водою на лежачу жінку.

На мить квілліон спалахнув ще яскравіше і раптом почав швидко тьмяніти.

Чорні зіниці звіра втупилися на оголену жінку. Маргарита дивилася у всі очі. Її серце так калатало, що, здавалося, ось-ось вискочить з грудей.

Коли квілліон погас, очі звіра засвітилися — таким же помаранчевим світлом, як до цього кристал.

Ще дві сестри піднялися на ноги і встали по обидві сторони від першої. Одна з них схилила коліна і опустила голову, дивлячись на оголену жінку.

— Прийшов час. Ти знаєш, що зараз буде. Ми всі пройшли через це.

Тепер твоя черга. Я пропоную тобі дар. Чи хочеш ти взяти його?

— Так. Я обрана. Дар мій. Я хочу його. Маргариті здалося, що вона впізнала обидва голоси, але поручитися не змогла: капюшон спотворював звуки.

— Дар буде твоїм, сестра. — Жінка зняла з себе плащ і скрутила його в тугий джгут. Дві інші опустилися на коліна поруч. — Ти повинна пройти випробування болем, щоб заслужити дар. Ми не маємо права торкатися тебе магією, але спробуємо допомогти тобі, чим можемо.

— Я зроблю все. Дар мій. Нехай це здійсниться. Оголена жінка розкинула руки. Сестри з усіх сил притиснули їх до землі, а сестра, що стоїть в головах, піднесла скручений джгутом плащ до її обличчя і веліла їй міцно затиснути його зубами.

— Тепер розсунь ноги. Ти повинна весь час тримати їх в такому положенні.

Якщо спробуєш зрушити ноги, то назавжди втратиш можливість одержати дар. Назавжди.

Оголена жінка напружено дивилася вгору. Вона задихалася від страху, груди її високо здіймалися. Вона повільно розсунула ноги. Звір, підвівшись, низько загарчав.

Маргарита з усіх сил стиснула пальці Джедіді.

Звір принюхався. Він став повільно розпрямлятися, і Маргарита зрозуміла, що він набагато більший, ніж їй здалося спочатку. У нього було потужне тіло, дуже схоже на людське. У невірному світлі свічок горби м'язів на його грудях і руках блищали від поту. Ноги, від вузьких стегон до кісточок, були покриті колечками вовни. На кісточках шерсть була найбільш густою і довгою. Але голова звіра нітрохи не нагадувала людську. Це було щось ікласте, зловісне, потворне.

Немов пробуючи повітря на смак, з пащі висунувся тонкий довгий язик. В очах звіра помаранчевим світлом горів дар, який перейшов до нього з квілліона.

Він опустився на коліна і наблизився до оголеної жінки. Маргарита ледь не скрикнула. Вона впізнала цю тварину. Вона бачила його зображення в одній із старовинних книг у тій же книзі, де були магічні символи.

Намлунг. Один із слуг Безіменного.

«О Творець, — беззвучно заблагала вона. — Захисти нас!»

З низьким утробним гарчанням намлунг, немов величезний кіт, рушив до розпростертої жінки. Очі його горіли, під блискучою шкірою грали потужні м'язи. Опустивши голову, він ткнувся їй між ніг. Якийсь час намлунг принюхувався, а потім його довгий язик пробіг по її тілу. Жінка здригнулася і тихо скрикнула крізь щільну тканину, яку стискала зубами.

Але ноги не зрушила. На намлунга вона не дивилася. Сестри знову почали співати. Намлунг знову лизнув її — на цей раз повільніше — і загарчав. Жінка знову приглушено скрикнула. Тіло її блищало від поту. Але ноги не зрушили ні на дюйм.

Ставши на коліна, намлунг закинув голову і загарчав прямо в чорне небо.

На тлі свічок виразно вимальовувався його шипуватий гострий фалос.

Намлунг нахилився вперед, упираючись руками в землю. Його м'язи напружилися. З бурчанням він облизав їй горло, а потім опустився, накривши її своєю величезною тушею.

Його стегна різко хитнулися вперед. Жінка міцно заплющила очі і закричала.

Намлунг зробив швидкий і сильний ривок вперед, і очі її широко розкрилися від болю. Навіть кляп у роті і спів сестер не могли заглушити її криків, і з кожним разом намлунг входив в неї все сильніше.

Маргарита насилу примушувала себе дихати. Вона ненавиділа цих жінок. Вони зрадили себе злу, для якого немає назви в людській мові. Проте вони були її сестрами, і вона не могла спокійно спостерігати, як страждає одна з них. Раптово вона усвідомила, що вся тремтить. Однією рукою вона стискала золоту квітку на шиї, а іншою вчепилася в Джедіді. Обличчя її було мокрим від сліз.

Намлунг прасував лежачу жінку, а три інші сестри тримали її.

Приглушені крики віддавалися в вухах Маргарити.

Сестра, що тримала кляп, нарешті заговорила:

— Якщо хочеш отримати дар, ти повинна заохотити його. Він не розлучиться з даром, поки ти його не змусиш, поки не візьмеш у нього дар. Ти повинна завоювати його, розумієш?

Жінка кивнула. По щоках її текли сльози.

Сестра висмикнула кляп:

— Намлунг твій! Візьми ж у нього дар!

Дві інші сестри звільнили руки лежачої. Всі втрьох вони повернулися в коло і приєдналися до загального співу. Жінка видали такий крик, що у Маргарити кров застигла в жилах.

Жінка руками і ногами обхопила намлунга, притиснулася до нього всім тілом і стала рухатися разом з ним в такт співу. Крики її припинилися; тепер вона лише важко дихала від натуги.

Маргарита більше не могла на це дивитися. Вона закрила очі, ледь встигнувши придушити крик, вже готовий вирватися з горла. Втім, це не принесло полегшення: адже вона як і раніше все чула.

«Прошу тебе, Творець, нехай це скінчиться. Будь ласка, нехай це швидше скінчиться!»

І тут звір видав протяжний хрип, і все закінчилося. Маргарита відкрила очі і побачила нерухомо застиглу спину намлунга. По тілу його пробігла судома, і звір повільно обм'як. Під його вагою жінка ледь могла дихати.

З несподіваною силою вона скинула з себе намлунга. Відкотившись убік, він став на карачки і повернувся на своє місце в колі. Там він згорнувся чорним клубком і завмер. Спів обірвався. Жінка, важко дихаючи, лежала на землі, поступово приходячи в себе. Її мокре від поту тіло виблискувало в світлі догоряючих свічок.

Нарешті вона зробила глибокий вдих і повільно піднялася. Між її ніг струменіла темна кров. По спині Маргарити пробіг холодок, коли жінка, неквапливим рухом стягнувши капюшон, повернулася в її сторону.

Моторошне помаранчеве світло в її очах згасло, і вони знову стали блідо-блакитного кольору з фіолетовими цяточками. Маргарита добре знала ці очі.

— Сестра Маргарита! — Тон її був таким же фальшивим, як посмішка тонких губ. — Чи сподобалося тобі те, що ти побачила? Я думаю, мало сподобатися.

З широко розкритими від здивування очима Маргарита повільно піднялася на ноги. На іншій стороні кола сестра, яка тримала кляп, теж встала і відкинула капюшон.

— Маргарита, дорога, як мило з твого боку проявити інтерес до нашої маленької компанії. Я й гадки не мала, що ти настільки дурна. Чи не думаєш ти, що квілліон випадково попався тобі на очі? Чи не думаєш ти, що мене не попередили, що хтось намагається сунути ніс не в свою справу? Мені довелося з'ясувати, хто тут шастає навколо. Я дозволила тобі побачити квілліон, але не була до кінця впевнена, поки ти не вирішила простежити за нами. — Від її посмішки Маргарита похолола. — Ти думаєш, ми дурепи? Я побачила Хань, який ти розлила у нас під ногами. Яка ганьба!

Для тебе, зрозуміло.

Маргарита до болю стиснула золоту квітку. Як вона могла помітити її Хань?

Вона їх недооцінила, ось як. Чи не збагнула, що вони володіють даром. І тепер це буде коштувати їй життя.

Але тільки їй! Тільки їй. Будь ласка, шановний Творець, тільки їй.

— Джедідія, — зашепотіла вона, — тікай! Я затримаю їх, наскільки зможу. Біжи, любов моя, рятуй своє життя! Сильна рука міцно стиснула її плече.

— Ну що ти, любов моя. — Від його жорсткого і бездушного голосу у Маргарити все попливло перед очима. — Я намагався врятувати тебе, Маргарита, намагався змусити тебе повернути назад. Але ти мене не послухала. — Він подивився на сестру, яка стояла на тому боці кола. — Якщо я візьму з неї клятву, можна буде?.. — Відповіддю йому був виразний погляд. Він зітхнув. — Ні, я бачу, не можна.

Він виштовхнув Маргариту на середину. Вона підійшла до кордону забороненого кола, окресленого свічками. Ноги були як ватяні. Розум відмовлявся служити. Голос теж не слухався.

Сестра на іншій стороні кола сплеснула у долоні і подивилася на Джедіді:

— Вона ще комусь розповіла?

— Ні. Тільки мені. Вона шукала доказів, перш ніж звернутися до кого-небудь за допомогою. — Він знову глянув на Маргариту. — Чи не так, любов моя?

Він похитав головою, і губи його скривила посмішка. Губи, які вона цілувала!

Маргариті стало недобре. Чи бачив коли-небудь Творець таку дурну, як вона?

Яка ганьба!

— Ти славно потрудився, Джедідія, і будеш винагороджений. А що стосується тебе, Маргарита, то завтра вранці Джедідія доповість у Палаці, що, втомившись від наполегливих домагань немолодої в порівнянні з ним жінки, він остаточно і безповоротно відмовив тобі у всьому. І ти втекла, не витримавши ганьби і приниження. Якщо хто-небудь прийде сюди і знайде твої останки, це послужить тільки зайвим доказом, що ти вирішила накласти на себе руки, відчувши себе негідною іменуватися сестрою Світла.

Очі в темно-фіолетову цятку звернулися до сестри Маргарити.

— Віддайте її мені. Дозвольте мені випробувати мій новий дар!

Під цим поглядом Маргарита скам'яніла, все ще судорожно стискаючи золоту квітку на шиї. Вона ледь могла дихати. Думка про те, що Джедідія її зрадив, була гірше смерті.

А вона ще благала Творця дати Джедіді сили, щоб він міг допомогти іншим!

І навіть не знала, хто ці інші. Творець почув її молитви — як виявилося, дурні.

Згоду було отримано, і тонкі губи скривилися в хижій усмішці.

Маргарита відчула себе оголеною і беззахисною під пронизливим поглядом цих крапчастих очей.

Нарешті Маргарита змусила свій розум діяти. Вона гарячково намагалася знайти шлях до порятунку. Вона могла придумати лише одне, поки не стало ще занадто пізно: з рішучістю відчаю вона дозволила своєму Хань розтектися по всьому тілу і перетворитися на щит. Самий потужний з відомих їй щитів — повітряний. Вона зробила його твердим, як сталь.

Непроникним. Вона вклала в нього всю свою біль і ненависть.

Тонка усмішка не зникла з лиця сестри Темряви.

— Повітря, значить? За допомогою дару я здатна тепер його бачити. Показати тобі, що я можу з ним зробити? Що може з ним зробити дар?

— Творець захистить мене, — німіючими губами прошепотіла Маргарита.

Тонка усмішка перетворилася на злобний оскал.

— Ти так думаєш? Зараз ти переконаєшся, що твій Творець безсилий.

Вона скинула руку. Маргарита чекала вогняної кулі. Але ні, це виявився повітряна куля, така щільна, що спотворювала перспективу. Вона з ревом понеслася на Маргариту і пройшов крізьїї щит так само легко, як полум'я пропалює папір.

Це було неможливо: повітря не в змозі зламати собі подібний щит, особливо такий міцний, як у Маргарити. Але цей повітряний потік був створений не звичайною сестрою, а сестрою, яка має дар. Дар чарівника.

У наступну мить Маргарита виявила, що лежить на землі і бачить над собою зірки. Прекрасні зірки. Зірки Творця. Тільки вона не могла дихати. Просто не могла.

Дивно, але самого удару вона не пам'ятала. Тільки відчуття того, що її змусили різко видихнути повітря. Їй було холодно, але на обличчі вона відчула щось тепле. Тепле і вологе. І це було приємно.

Ноги не слухалися. Як не старалася, вона не могла змусити їх рухатися.

Маргарита злегка підняла голову. Силуети сестер, здавалося, маячили десь в неймовірній далині. І сестри, всі як одна, дивилися на неї.

Маргарита опустила погляд на свої ноги.

Те, що вона побачила, було жахливо.

Нижче пояса в неї нічого не було. Тільки якесь криваве лахміття. Де ж решта? Ноги, напевно, десь тут. Вони повинні бути десь тут.

Вони дійсно були тут. Вони валялися неподалік. Там, де вона тільки що стояла.

Так. Тепер ясно, чому вона не може дихати. Але повітряний потік не в змозі розірвати людину навпіл. Жодна з сестер не здатна на це…

«О Творець, чому Ти не прийшов мені на допомогу? Я виконала волю Твою. Як же ти допустив таке?»

Вона, ймовірно, повинна відчувати біль, адже так? Що ще може відчувати людина, розірвана навпіл? Але вона не відчувала болю. Зовсім.

Холод. Вона відчувала лише холод. Але кров у неї на обличчі була теплою. Це було приємно. Їй це подобалося.

Можливо, Творець допоміг їй тим, що позбавив від болю? Звичайно ж, це так. Творець забрав її біль. «Дякую тобі, О Творець. Я зробила все, що могла. Пробач, але я зазнала поразки. Пошли іншого».

Чоботи поруч: Джедідія. Чоловік Джедідія. Чудовисько Джедідія.

— Я намагався застерегти тебе, Маргарита. Я хотів, щоб ти повернула назад. Ти не можеш сказати, що я не намагався.

Її руки були розкинуті по сторонах. У правій руці вона як і раніше стискала золоту квітку. Вона її так і не викинула. Навіть розірвана навпіл, вона не випустила його. Вона спробувала зробити це зараз, але не могла змусити себе розтиснути руку. Вона гаряче бажала, щоб у неї все ж вистачило на це сил. Вона не хотіла вмирати з цим подарунком в руці. Але вона не могла розтиснути пальці.

«О Творець, я програла і тут…»

Усвідомивши, що це їй не вдасться, Маргарита зробила єдине, на що ще була здатна. На це в неї пішли останні сили. Може, хтось знайде її і зуміє задати вірний питання.

Втомилася. Як же вона втомилася!

Вона спробувала закрити очі, але очі не закривалися. Як може людина померти, якщо йому нікому закрити очі?

Над головою було безліч зірок. Прекрасних зірок. Тільки, здається, раніше їх було більше. Її мати одного разу говорила їй, скільки зірок на небі.

Але вона не може пригадати.

Ну що ж, тоді вона їх порахує.

Одна… Друга…