Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз

12

Сіра плямиста голова наближалася до них, раз у раз виринаючи з густої трави. Створіння, чим би воно не було, було не надто високим. З думкою про те, що це може бути ще один скрійлінг, Келен щосили натягнула тятиву, так що оперення стріли торкнулося щоки. Найбільше вона боялася, що не встигне вистрілити. Втім, судячи по минулій зустрічі зі скрійлінгом, стріла тут не допоможе, подумала Келен. І навряд чи їй вдасться знову закликати блискавку.

— Почекай, — раптом сказав Річард і відвів її лук в сторону.

Приземкувата безволоса фігура з довгими руками і товстими ногами раптово виринула перед ними. На прибульця були лише брудні рвані штани, підперезані мотузкою. Жовті очі втупилися в Келен.

— Красива пані.

— Самюель, — вигукнув Річард, дізнавшись незмінного супутника відьми Шоти. Що ти тут робиш?

Потворне створення з шипінням потягнулося до Меча Істини:

— Моє! Віддай!

Річард загрозливо махнув мечем, і Самюель відсмикнув руку. Кінчик меча торкнувся сірих складок шкіри у нього на шиї.

— Я запитав, що ти тут робиш.

Заплили очі блиснули.

— Господині потрібен Шукач.

— В такому випадку ти дарма сюди приперся. Нам нічого робити в землі Агад.

Самюель подивився на Річарда жовтим оком:

— Господиня залишила Агад. — Він повернувся і ткнув довгим пальцем у бік села. — Господиня чекає тебе там, де багато людей живуть разом. Він знову повернувся до Річарда. — Вона сказала, що, якщо ти не прийдеш, вона вб'є людей і дозволить мені засмажити їх і з'їсти.

Річард зціпив зуби.

— Якщо вона хоч когось зачепить…

— Вона обіцяла не завдавати їм зла… якщо, звичайно, ти прийдеш.

— Що вона хоче?

— Тебе.

— Це я зрозумів — навіщо?

— Господиня не сказала Самюелю. Веліла тільки тебе привести.

Келен послабила тятиву:

— Річард, адже Шота говорила, що вб'є тебе, якщо побачить знову.

Не зводячи очей з Самюеля, Річард відповів:

— Ні. Вона говорила, що вб'є мене, якщо знову побачить у межах Агада. Але вона покинула Агад.

— І все ж…

— Якщо я не піду, вона вб'є людей. Чи ти сумніваєшся, що вона виконає свою загрозу?

— Ні… Але ж вона може вбити й тебе.

Річард посміхнувся:

— Мене? Не думаю. Вона мене любить. Я врятував їй життя. Принаймні побічно.

Келен розлютилася. Вона не забула, як Шота одного разу хотіла спокусити Річарда, і їй це зовсім не подобалося. Крім сестер Світу, відьма була останньою людиною, кого Келен хотіла б побачити ще раз.

— Мені це не до душі, — сказала вона. Річард кинув на неї швидкий погляд:

— Якщо ти бачиш інший вихід, скажи.

— Знаю, знаю, — сердито буркнула Келен. — Вибору, як завжди, немає. І все ж тримайся подалі від її лап.

Річард здивовано подивився на неї і повернувся до Самюелю:

— Веди нас, але не забувай, в чиїх руках тепер меч. І пам'ятай, що я говорив тобі минулого разу. Я насаджу тебе на рожен перш, ніж ти тільки захочеш підсмажити мене.

Самюель скоса подивився на меч і, ні слова не кажучи, рушив у бік села. Він раз у раз озирався, чи йдуть вони за ним. Річард, не прибираючи меч, одягнув лук на плече і пішов, тримаючись між Самюелем і Келен. В очах у нього як і раніше танцював магічний гнів. Самюель швидко пробирався крізь густу траву. Час від часу він обертався і сичав на своїх супутників.

Келен буквально наступала Річарду на п'яти.

— І нехай краще не пробує знову напустити на мене своїх змій! — Бурмотіла вона. — Ніяких змій! Я не жартую!

— Наче у тебе є вибір, — пробурчав Річард. Коли вони дійшли до села, вже майже стемніло. Село здавалося мертвим. Всі жителі збилися в купку на площі, оточені кільцем воїнів, що стояли плечем до плеча.

Келен знала, що Плем'я Тіни панічно боїться цієї відьми. Тут навіть не наважувалися вголос вимовляти її ім'я.

Власне кажучи, всі, хто хоч раз зустрічався з Шотою, боялися її — в тому числі і Келен. У той пам'ятний день, в землі Агад, Шота вбила б її, якби не Річард: відьма пообіцяла виконати будь-яке його бажання, і він скористався цим, щоб врятувати Келен. Було дуже сумнівно, що вона запропонує йому виконати ще одне бажання.

Самюель провів їх до будинку духів з такою впевненістю, наче прожив у селі все життя. Сміх його нагадував булькання. Він раз у раз підстрибував і посміхався своїми безбарвними губами. Час від часу Річард погрожував йому мечем, на що Самюель невдоволено сичав і виблискував жовтими очима.

Нарешті вони підійшли до будинку духів, Самюель вхопився своїми довгими пальцями за засув, але відкривати не поспішав.

— Красива пані почекає тут. І Самюель теж. Господиня хоче бачити тільки Шукача.

— Річард, я піду з тобою, — твердо сказала Келен. Він скоса глянув на неї і повернувся до Самюелю:

— Відкривай.

З неприязню глянувши на нього, Самюель відсунув засув. Тримаючи меч напоготові, Річард увійшов до будинку. Слідом за ним увійшла Келен. Двері зі скрипом зачинилися, і кисла фізіономія Самюеля зникла з очей.

Посередині будинку духів стояв високий, витончений трон, освітлений факелами.

Відблиски полум'я грали на різьблених позолочених зображеннях троянд, змій, кішок та інших тварин, що покривали кожен дюйм його поверхні. Над троном нависав важкий парчевий балдахін, прикрашений золотими китицями. Підставою трону служили три біломармурові плити, що утворювали високі сходинки. Трон був суцільно оздоблений щільним червоним оксамитом. Вся ця величезна споруда виглядала вельми велично. Келен не могла уявити собі, як його примудрилися втягнути у вузькі двері і скільки для цього знадобилося чоловіків.

На троні з царственим видом сиділа Шота. Її мигдалеподібні очі безпристрасно дивилися на Річарда. Звільна відкинувшись на червоний оксамит, вона поклала руки на широкі підлокітники у вигляді золотих горгуль. Горгулі відразу ж взялися лизати їй зап'ястя, а відьма незворушно постукувала по підлокітниках нафарбованими нігтиками. Її пишне, відливаюче бурштином волосся каскадом спадало на плечі.

Шота перевела погляд своїх дивних очей на Келен. Цей важкий, як скеля, і настільки ж непроникний погляд пронизав Келен наскрізь. Вона не могла рушити з місця. З балдахіна зісковзнула покрита різнокольоровими смугами змія і, зашипівши, торкнулася Келен роздвоєним язиком. Потім змія вповзла на коліна господині і згорнулася там, немов задоволена кішка.

Це був натяк на те, яка доля чекає непрохану гостю, якщо вона наважиться прогнівити відьму. Келен проковтнула клубок у горлі, намагаючись зробити це непомітно. Їй здалося, що минула ціла вічність, перш ніж Шота, переконавшись, що натяк зрозумілий, знову не кліпаючи дивилася на Річарда.

— Прибери меч, Річард. — Голос відьми був м'який, як оксамит, що покривав трон. Келен подумала, що несправедливо на додачу до краси мати ще й голос, здатний розтопити серце будь-якого чоловіка.

— Пам'ятається, під час нашої останньої зустрічі ти обіцяла вбити мене. Голос Річарда теж був на диво спокійним.

— Якщо мені прийде в голову вбити тебе, мій хлопчику, меч тобі не допоможе.

Раптово Річард скрикнув і, немов обпікшись, випустив меч. Він здивовано подивився на нього, трясучи обпаленою рукою.

— А тепер Всунь його у піхви, — все так же ласкаво сказала Шота.

Спідлоба глянувши на неї, Річард підібрав меч і вклав його в піхви.

Задоволена усмішка торкнула повні губи Шоти. Вона прибрала з колін змію і встала, пильно дивлячись на Річарда. Потім вона нахилилася вперед, і при цьому русі її пишні груди ледь не випали з глибокого вирізу повітряної сірої сукні. Чому цього не сталося, Келен так і не зрозуміла. З улоговинки між грудей вискочив невеликий флакончик на витонченому срібному ланцюжку.

Келен скривилася, дивлячись, як Шота граціозно спускається по трьох мармурових сходах. Поділ її сукні здіймався і опадав, немов від легкого вітру. Але в будинку духів не було ніякого вітру. Ця тканина, подумала Келен, занадто тонка для одягу. Вона уявила себе в цьому платті і почервоніла.

Спустившись на землю, Шота вийняла з флакончика пробку. Трон за її спиною розплився, немов затуманившись легким серпанком, і раптово перетворився на сіру хмару. Хмара закрутилася, все швидше і швидше, звилася в тонкий джгут і втягнулася у флакончик. Шота заткнула флакон корком і відправила на колишнє місце. Келен шумно зітхнула.

Погляд відьми опустився на розстебнуту сорочку Річарда. Здавалося, вона вражена, але разом з тим і задоволена. Річард зніяковів.

— Яке чудове порушення пристойності! — Посміхнулася Шота. Її довгий нафарбований нігтик торкнувся його оголених грудей і опустився нижче, до самого живота. — Застебни гудзики, Річард, інакше я можу забути, навіщо я тут.

Обличчя його стало червоним. Він почав застібати сорочку, а Келен інстинктивно присунулася ближче до нього.

— Шота, — сказав Річард, заправляючи сорочку в штани. — Я повинен подякувати тобі. Може, ти цього і не знаєш, але ти мені дуже допомогла.

Допомогла мені розкрити таємницю.

— Я, власне, і хотіла тобі допомогти.

— Ні, ти не розумієш. Я маю на увазі себе і Келен. Ти допомогла мені зрозуміти, як ми можемо бути разом. Розкрити таємницю любові. — Він посміхнувся. — Тепер ми одружимося.

На мить в повітрі повисло крижане мовчання.

— Це правда, — сказала Келен, намагаючись тримати голову вище. — Ми любимо один одного… І тепер можемо бути разом… Завжди. — Вона ненавиділа себе: якась відьма змушує її пояснюватися і мало не виправдовуватися!

Шота пильно глянула на Келен, і усмішка повільно сповзла з її обличчя.

Келен знову відчула клубок у горлі.

— Ви просто діти, — прошепотіла Шота, похитавши головою. — Дурні, неосвічені діти!

Річард відчув прилив гніву.

— Можливо, ми дечого і не знаємо, але ми не діти. Ми любимо один одного.

І збираємося одружитися. Я сподівався, що ти порадієш за нас, адже в цьому частково є й твоя заслуга.

— Хіба не я говорила тобі, мій хлопчику, що її треба вбити?

— Але все вже позаду, — обурилася Келен. — Ми впоралися з цим завданням, і тепер все буде добре. У нас все буде в порядку.

Келен охнула, відчувши, що відривається від землі. Їх з Річардом жбурнуло через всю кімнату, і від удару об стіну у Келен перехопило подих. Вони повисли, притиснуті до глиняної стіни, на висоті в добрих три фути. Келен виявила, що може рухати тільки головою, та й то з труднощами. Навіть її плащ був розпластаний по стіні, немов вона лежала на підлозі.

Річард був так само безпорадний. Обидва вони відчайдушно крутили головами і намагалися звільнитися, але марно.

Шота підійшла до них. В її очах палав небезпечний вогонь. Вона зупинилася прямо навпроти Келен.

— Так, значить, йому не потрібно було вбивати тебе? І тепер у вас все в порядку? Так чи ні, Мати-сповідниця?

— Так. — Келен постаралася додати своєму голосу впевненість.

— А тобі не приходило в голову, Мати-сповідники, що у мене були причини сказати йому те, що я сказала?

— Так, але ж все обернулося…

— І тобі не приходило в голову, Мати-сповідниця, що існують причини, через які серед сповідниць не прийнято любити своїх чоловіків? І що, можливо, це одні і ті ж причини?

Келен не знала, що на це відповісти. Думки в неї розбігалися.

— Про що ти говориш? — Втрутився Річард. Шота не звернула на нього ніякої уваги.

— Відповідай, Мати-сповідниця.

В горлі у Келен пересохло, і вона ледве зуміла прохрипіти:

— Що ти маєш на увазі? Які причини?

— Ти вже спала з ним? Спала з людиною, яку любиш, Мати-сповідниця?

Це питання змусло її почервоніти.

— Як ти смієш запитувати мене про це?

— Відповідай, Мати-сповідниця, — прошипіла Шота, — інакше я прямо зараз здеру з тебе шкіру і зроблю собі який-небудь симпатичний сувенір. Втім, я і так вже подумую про це. Відповідай негайно і не думай збрехати!

— Я… Ми… Ні! Але в будь-якому випадку це тебе не стосується!

Шота підійшла ближче. Погляд її очей обпікав.

— І двічі подумай, перш ніж лягти з ним, Мати-сповідниця!

— Що це означає? — Видихнула Келен, широко розкривши очі.

Шота схрестила на грудях руки. Голос її став загрозливим.

— Сповідницям не дозволяється любити свого чоловіка, бо, якщо у них народиться хлопчик, вона зобов'язана наказати батькові вбити дитину. Людина, якої вона торкнулася своєю владою, зробить все, що вона побажає. І не стане задавати питань.

— Але…

Шота підійшла ще ближче. Очі її палали.

— Але якщо ти любиш його, чи зможеш ти вимагати від нього такого? Чи зможеш ти попросити Річарда вбити власного сина? І думаєш, він тебе послухає? А ти? Чи зможеш ти вбити дитину, народжену тобою від коханої людини? Відповідай, Мати-сповідниця!

Слова відьми, немов клинок, впивалися в душу і серце. У Келен вистачило сил прошепотіти тільки:

— Ні.

Вона бачила, як руйнуються всі її надії. У радості від того, що може любити і бути коханою, Келен забула про майбутнє. Про наслідки. Про дітей.

Вона думала тільки про те, що вони з Річардом можуть бути разом.

— А що потім, Мати-сповідниця? — Шота кричала їй прямо в обличчя. — Ви його виростите, так? І в світ прийде Сповідник-чоловік! Сповідник-чоловік! Вона стиснула кулаки так, що побіліли пальці. — І знову настануть темні часи! Темні часи! Через тебе! Через те, що ти любиш цю людину! Ти навіть не подумала про це, ти, неосвічена дурепа!

Келен вже не могла дихати. Їй хотілося кудись бігти без оглядки, але вона була не в змозі навіть поворухнути рукою.

— Не всі Сповідники були втіленням зла, — ледве знайшла в собі сили прошепотіти вона.

— Всі як один! Всі! — Шота, не дивлячись, ткнула пальцем у бік Річарда. — І ти збираєшся ризикнути долями світу, тому що любиш його?

Ризикнеш ввергнути нас всіх в безодню беззаконня тільки тому, що тобі дуже захочеться залишити вашу дитину в живих?

— Послухай, Шота, — раптом на подив спокійно сказав Річард. — У сповідниць, як правило, народжуються доньки. Чи не занадто рано ти забила тривогу? Може трапитися так, що у нас взагалі не буде дітей. Бездітні пари — не рідкість.

Несподівано він з'їхав вниз по стіні і опинився на підлозі. Шота в гніві схопила його за комір і кілька разів ударила об стіну.

— Ти думаєш, я так ж дурна, як і ти? Я відьма! Яка здатна бачити крізь час! Я вже говорила тобі, що точно знаю, які події відбудуться, а які — ні! У вас з Келен неминуче народиться хлопчик. Хоч вона і сповідниця.

Діти сповідниць завжди успадковують дар. Завжди! Тому якщо ти ощасливиш її дитиною, це обов'язково буде хлопчик!

Вона знову вдарила його об стіну. Келен ніколи не бачила відьму в такому стані. Шота завжди вселяла їй жах, але при цьому залишалася спокійною і розсудливою. Принаймні зовні. Зараз вона була сама на себе не схожа.

Річард поки не намагався чинити опір, але Келен бачила, що в ньому закипає гнів.

— Послухай, Шота…

Вона знову вдарила його об стіну:

— Вкоротити язика, поки я тобі не вкоротила його сама!

Гнів Річарда зрівнявся з люттю відьми.

— Ти вже не раз помилялася, Шота! — Вигукнув він. — Помилялася! Є багато шляхів, по яких можуть піти події! Якби я послухався тебе в той раз і вбив Келен, Даркен Рал зараз правив би світом! Ось до чого призвела б твоя дурна порада! Тільки завдяки їй мені вдалося здолати його. А зробии я по-твоєму — всі б загинули! — Він важко дихав, з ненавистю дивлячись на відьму. — Якщо ти пустилася в дорогу, тільки щоб лякати нас порожніми погрозами, то даремно витратила час. Я не послухався тебе тоді й не збираюся слухатися зараз! Я не вб'ю Келен і не кину її, що б ти не говорила. І що б не говорив мені будь-хто інший.

Кілька секунд Шота мовчки дивилася на нього, а потім опустила руки.

— Я прийшла сюди не заради порожніх погроз. І не для того, щоб обговорювати ваше інтимне життя, Річард Рал.

Річард відсахнувся, наче його вдарили.

— Я не…

— Я прийшла сюди тому, що сама готова вбити тебе за те, що ти зробив, Річард Рал. Ваша майбутня дитина — ніщо в порівнянні з тим чудовиськом, якому ти вже дав життя.

— Чому ти мене так називаєш? — Прошепотів Річард.

Шота придивилася в його зблідле обличчя:

— Тому що тебе звуть саме так.

— Я Річард Сайфер. Джордж Сайфер був моїм батьком.

— Тебе виховав чоловік на ім'я Сайфер. Але зачав тебе Даркен Рал. Він згвалтував твою матір.

Річард зблід ще більше. Келен було боляче за нього, але тепер вона зрозуміла, що в глибині душі завжди знала правду. Він був дуже схожий на свого батька, Даркена Рала. Вона намагалася звільнитися, щоб стати поруч з ним, але не могла.

Річард похитав головою:

— Ні. Це неправда. Цього не може бути.

— Може, — огризнулася Шота. — Твоїм батьком був Даркен Рал. Зеддікус З'ул Зорандер твій дід.

— Зедд? — Прошепотів Річард. — Зедд — мій дідусь? — Він випростався. Даркен Рал… Ні, це неможливо. Ти брешеш.

Він обернувся і подивився на Келен. І прочитав у її очах істину. Він знову повернувся до відьми.

— Зедд повинен був мені сказати. Повинен. Я не вірю тобі.

— Мені все одно, — втомлено сказала Шота. — Мені все одно, чи ти віриш.

Досить того, що я знаю правду. А істина в тому, що ти незаконнонароджений син байстрюка. — В голосі її знову почулася лють. — Всі твої предки по цій лінії були незаконнорожденнимі, і кожен мав дар. Але найгірше, що дар є у Зедда. Твій дар — це страшна суміш. — Вона глянула в його розширені очі. — Ти дуже небезпечна особистість, Річард Рал. Я б, мабуть, назвала твій дар прокляттям.

— Так, прокляттям, — луною відгукнувся Річард.

— Так ти вже знаєш про свій дар? Про це принаймні суперечки не буде? — Річард приречено кивнув.

— От і прекрасно. Решту мене не хвилює. Ти син Даркена Рала, а з іншого боку, онук Зеддікуса З'ула Зорандера. Він батько твоєї матері. Як ти до цього поставишся — справа твоя. Можеш повірити, можеш спробувати себе обдурити. Вести дискусії про твоє походження я не збираюся.

Річард подався назад і задкував до тих пір, поки не вперся в стіну. Він підніс пальці до скронь.

— Іди, Шота. Будь ласка, йди. — Голос його звучав мляво. — Я не хочу нічого більше чути. Іди. Залиш мене одного.

— Я розчарувалася в тобі, Річард.

— Мені все одно.

— Я і не знала, що ти такий дурний.

— Мені все одно.

— Я думала, Джордж Сайфер дещо для тебе значив. Я думала, що в тебе є честь.

Він підняв голову:

— Що ти хочеш цим сказати?

— Джордж Сайфер виховав тебе. Віддав тобі свою любов. Він навчав тебе, дбав про тебе, годував тебе. Зрештою він тебе створив. І ти хочеш відкинути це тільки тому, що хтось поглумився над твоєю матір'ю? Невже це так важливо?

Очі Річарда спалахнули. Він стиснув кулаки, і Келен здалося, що зараз він ударить Шоту. Але в наступний момент пальці його розтулилися.

— Але… Якщо Даркен Рал мій батько… Шота сплеснула руками.

— І що? Ти вже готовий загорітися до нього любов'ю? Почати вбивати людей? Чи ти боїшся, що почнеш творити зло тільки тому, що народжений від Дарка Рала? Або забудеш все, чому вчив тебе Джордж Сайфер, просто тому, що в тебе інше прізвище? І ця людина називає себе Шукачем! Я розчарувалася в тобі, Річард. Я думала, що ти вважаєш себе особистістю, а не блідою тінню своїх далеких предків.

Річард опустив голову. Шота замовкла, сердито дивлячись на нього. Нарешті він тяжко зітхнув:

— Прости мене, Шота. Спасибі, що не дозволила мені виявитися дурнішим, ніж я є. — Він повернувся до Келен. — Будь ласка, відпусти її. Келен відчула, що сила, яка притискає її до стіни, ослабла. Опинившись на землі, вона хотіла кинутися до Річарда, але погляд відьми прикував її до місця. Річард уважно вивчав носки своїх чобіт. Шота торкнулася його підборіддя і змусила підняти голову.

— Ти повинен радіти, Річард. Твій батько хоча б не був виродком. Тому що зовнішність — це все, що ти від нього успадкував. Можливо, ще темперамент. Ну і, природно, дар.

Річард різко відштовхнув її руку.

— Дар! — Вигукнув він. — Я не бажаю мати ніякого дару! І не хочу мати нічого, що з ним пов'язано. Тим більше якщо я отримав його від Даркена Рала. Я ненавиджу його! І ненавиджу магію!

— Але ти отримав дар ще й від Зедда. — В голосі Шоти Келен з подивом почула співчуття. — Таке трапляється раз на сторіччя, а то і рідше. Це дуже небезпечна суміш, Річард.

— У сім'ї не без виродка.

Шота з усмішкою погладила його по щоці.

— Згадай ці слова, коли ляжеш в ліжко зі своєю коханою. Від Келен хлопчик отримає дар Сповідника. Від тебе — чарівника. Чи здатний ти збагнути небезпеку, приховану тут? Чи здатний уявити собі Сповідника, наділеного даром? Я сумніваюся. Ти повинен був убити її, коли я тобі казала, ти, нерозумне дитя! Вбити до того, як відшукаєш спосіб з'єднатися з нею. Ти повинен був це зробити.

Річард гнівно глянув на неї:

— Досить! Я слухав тебе достатньо і більше не бажаю! Я вже казав тобі, що лише завдяки Келен мені вдалося здолати Дарка Рала. Якби я вбив її, переміг би він. Я сподіваюся, ти не станеш більше втрачати час, повторюючи цю нісенітницю.

— Ні, — спокійно відповіла Шота. — І взагалі, все це не має значення. Я тут не через те, що ви зробите в майбутньому, а через те, що вже зроблено в минулому. А це, Річард, гірше, ніж вся ваша впертість. Будь-яке чудовисько, яке ви можете собі уявити, — дрібниця порівняно з тим чудовиськом, яке вже існує по твоїй милості.

Річард насупився:

— Я зупинив Даркена Рала. Я вбив його, і в світі більше не залишилося чудовиськ.

Відьма повільно похитала головою:

— Його вбила магія Одена. Адже я говорила тобі, що не можна дозволяти йому відкривати шкатулку. Ти не вбив його, а лише підштовхнув його до самогубства.

Вбила його магія Одена. А ти повинен був убити його сам, до того, як він відкриє скриньку.

— Але як? Іншого шляху не було! Це був єдиний спосіб знищити його. І потім, яка тепер різниця? Головне, що він мертвий!

— Вже краще б ти дозволив йому перемогти, аніж щоб він зазнав поразки.

— Ти з глузду з'їхала! Що може бути гірше, ніж Даркен Рал, який поневолив світ за допомогою магії Одена?

— Володар тьми, — прошепотіла Шота. — Все, що міг зробити з нами Даркен Рал, не йде ні в яке порівняння з тим, кому ти відкрив дорогу.

— Про що ти?

— Про Володаря Підземного світу. Світ живих захищений від нього магічною завісою. Вона відкидає Володаря і його служителів геть. Це межа, що розділяє смерть і життя. Але тепер завдяки твоїм діям завіса порвана. І деякі з слуг Володаря вже проникли в наш світ.

— Скрійлінги… — Видихнув Річард. Шота кивнула:

— Так. Звільнивши магію Одена, ти дав їй можливість порушити завісу. Якщо діра збільшиться, Володар тьми проникне в наш світ. Ти навіть уявити не можеш, що це означає. — Шота торкнулася ейджу на шиї у Річарда. — Те, що з тобою робили за допомогою цієї штучки, здасться тобі ніжним поцілунком. І ніхто не уникне такої долі. Вже краще б нами правив Даркен Рал. Ти прирік всіх живучих на немислимі муки.

Шота стиснула пальцями ейдж:

— Я рада була б вбити тебе за це. Рада була б замучити тебе до смерті.

Але я — ніщо в порівнянні з Володарем тьми. Чи знаєш ти, як він обходиться з тими, у кого є дар? Чи знаєш ти, як жадає він роздобути таку жертву? Але відьом і чаклунок він любить ще більше.

З очей Шоти бризнули сльози, і Келен зрозуміла нарешті, що відьма охоплена не люттю, а страхом.

Так ось чому вона тут! Не через Келен і її майбутню дитину! Її пригнав сюди жах. Келен спробувала уявити собі, що ж могло до такого ступеня налякати Шоту, і здригнулася. Це було вище її розуміння.

Річард втупився в Шоту широко відкритими очима:

— Але… Повинен же бути спосіб, яким ми можемо запобігти цьому?

— Ми? — Зойкнула відьма і ткнула пальцем Річарда в груди. — Ти! Тільки ти! Тільки ти можеш зупинити Володаря!

— Я? Чому я?

— Не знаю! — Процідила вона крізь зуби. — Але тільки у тебе є для цього влада. — Вона знову ткнула Річарда в груди. — Тільки в тебе є така можливість! Не знаю, чому, але ти і більше ніхто здатний замкнути завісу. — Шота заплакала навзрид. — Тільки ти, дурний, нерозумний хлопчисько!

Келен дивилася на неї як заворожена. Думка про те, що Володар тьми може вирватися на свободу, не вкладалася в неї в голові. Підземний світ вторгнеться в світ живучих… Вона була не в змозі уявити собі, як це виглядає, але, бачачи перелякану Шоту, розуміла, що насувається щось жахливе.

— Але, Шота… Адже я нічого про це не знаю… Не знаю навіть, за що вчепитися.

Шота, як заведена, продовжувала тикати йому пальцем в груди.

— Ти повинен! Повинен! — Кричала вона. — Ти навіть не уявляєш, що він зі мною зробить! Якщо тобі плювати на мене, подумай про себе! Тебе ж чекає те ж саме! А якщо тобі плювати на себе, подумай про Келен! Вона приречена на вічну муку вже тільки тому, що ти її любиш! Він буде мучити її, щоб тобі було болючіше! Ми всі будемо висіти між життям і смертю, і це не скінчиться ніколи. — Голос Шоти спотворився до невпізнання. — Він витягне з нас душі… І забере їх до себе… Назавжди!

Річард обійняв Шоту і привернув до себе, втішаючи.

— Назавжди, Річард! — Схлипувала вона. — Розум, позбавлений душі, у вічній пастці смерті. Ти занадто дурний, щоб це зрозуміти. А коли зрозумієш, буде вже пізно!

Келен встала поряд з Річардом, поклавши руку йому на плече. Вона навіть не відчувала ревнощів, дивлячись, як він утішає Шоту. Вона розуміла її стан, хоча не могла розділити її страх, бо не знала того, що знала Шота. Втім, її поведінка сама по собі говорила про те, що сталася катастрофа.

— Скрійлінги увірвалися в Агад, — раптом схлипнула відьма.

Річард здивовано втупився на неї.

— Скрійлінги? На землі Агада?

— Скрійлінги — і з ними чарівник. Огидний, мерзенний чарівник! Ми з Самюелем ледь винесли ноги.

— Чарівник? — Річард злегка відсунувся від Шоти. — Що ти розумієш під цим словом? Чарівників більше немає.

— І все ж один є, в Агаді. І Скрійлінги теж. Це мій дім, Річард!

Мій дім!

— Шота, — не втрималася Келен, — а ти впевнена? Можливо, це все-таки не чарівник? На землі не залишилося жодного чарівника. Крім Зедда. Вони всі загинули.

Шота насупилася, хоч по щоках у неї текли сльози:

— Коли справа стосується магії, мене не обдуриш! Я впізнаю чарівника з першого погляду і відразу зрозумію, чи є у нього дар. Вогонь чарівника ні з чим не сплутаєш. Так от, цей чарівник з даром. Правда, він молодий. Не знаю, звідки він взявся і чому про нього раніше ніхто не чув. Але він був зі скрійлінгами! З скрійлінгами!

— Це може означати лише одне, — сказав Річард. — Він служить Володарю тьми.

Мабуть, його завдання — ще більше розірвати завісу і дати дорогу своєму панові. Отже, слуги Володаря вже знаходяться в нашому світі. Ймовірно, і Даркен Рал був одним з них. Ось чому він володів Магією Збитку!

Шота повернулася до Річарда:

— Раз Володар тьми використовує чарівників, значить, завісу здатний пройти тільки чарівник. У тебе є дар. Ти теж чарівник. Дурний чарівник, але все-таки чарівник. Не знаю чому, але тільки в тебе є шанс перешкодити їм і відновити завісу.

Річард змахнув сльозу зі щоки Шоти.

— І що ж ти будеш робити?

Очі відьми блиснули:

— Як — що? Повернуся в Агад і відберу у них своє житло!

— Але ж ти його вже програла?

— Мене застали зненацька, — фиркнула Шота. — Я тільки забігла сюди, щоб сказати тобі, який ти дурень. І що тобі потрібно робити. Ти повинен замкнути завісу, інакше ми всі… — Вона не договорила і повернулася до нього спиною. Я повернуся в Агад. А Володар тьми нехай шукає собі іншого посібника. Я заберу у цього чарівника дар. Ти знаєш, що можна відняти дар у чарівника, Річард?

— Ні. — Річард глянув на неї з цікавістю. — Навіть не думав, що таке можливо.

— О так, це цілком можливо! — Шота знову повернулася до нього і підняла брову. — Якщо здерти з чарівника шкіру, магія витече з нього. Це єдиний спосіб, і я збираюся скористатися ним. Я почеплю цього чарівника вниз головою і здеру з нього шкіру живцем. Дюйм за дюймом. А потім я вкрию нею свій трон. Я буду сидіти на його шкурі і дивитися, як він корчиться і стікає магією. — Відьма стиснула кулак. — Або я помру.

— Шота, мені потрібна допомога. Я нічого не знаю про завісу.

Шота подивилася на нього. Кулак її розтиснув, рука опустилася.

— Я не можу сказати нічого, що допомогло б тобі.

— Тобто ти можеш сказати щось, що мені не допоможе?

Вона кивнула.

— І що ж це?

Шота схрестила руки на животі. Очі її знову зволожилися.

— Ти потрапиш в пастку. Не питай, що це означає, тому що я не знаю. Ти не зможеш закрити завісу, поки не виберешся з неї. І пам'ятай, що, поки ти будеш в пастці, Володар тьми зможе розширити дорогу в наш світ. Але перш за все тобі потрібно навчитися використовувати свій дар.

Річард відійшов до протилежної стіни і став там, не обертаючись. Келен теж не дивилася на відьму. Їй не хотілося зайвий раз зустрічатися з нею поглядом.

— Щось ще? — Запитав Річард через плече. — Щось ще ти можеш мені підказати? Будь-яку дрібницю?

— Ні. І, повір, я не стала б нічого приховувати. Я не хочу зазирнути в очі Володаря тьми.

Річард скуйовдив рукою волосся. Він щось обдумував. Потім він повернувся назад і зупинився перед Шотою.

— У мене весь час болить голова. Болить дуже сильно. Відьма кивнула:

— Це твій дар.

— До мене приходили три жінки. Назвалися сестрами Світла. Сказали, що я повинен поїхати з ними, щоб навчитися керувати своїм даром, інакше головний біль мене вб'є. — Річард помовчав, вдивляючись в її обличчя. — Ти щось про них знаєш?

— Я відьма. Про чарівників мені відомо досить мало. Але сестри Світла дійсно якимось чином пов'язані з ними. Вірніше, з їх підготовкою.

Це все, що я знаю. Не маю навіть уявлення, звідки вони, ці сестри.

Просто, коли народжується людина з даром, до нього рано чи пізно приходять сестри.

— Що буде, якщо я відмовлюся йти з ними. Я помру?

— Якщо ти не навчишся керувати своїм даром, біль в голові вб'є тебе.

Більше мені нічого не відомо.

— Тобто без них мені не обійтися?

Шота знизала плечима:

— Не знаю. Але якщо ти не оволодієш своїм даром, то не зможеш вибратися з пастки і замкнути завісу. Та й вижити, якщо вже на то пішло: головні болі вб'ють тебе.

— Тобто ти хочеш сказати, що я повинен піти з ними?

— Ні. Я сказала лише, що ти повинен опанувати своїм даром. Можливо, для цього є й інший шлях.

— Який?

— Не знаю, Річард. Я навіть не знаю, чи існує він взагалі. Пробач, але я нічим не можу тобі допомогти. Я просто не знаю. Тільки дурень буде давати поради щодо тих речей, в яких не розбирається.

— Шота, — благально сказав Річард. — Я наче в тумані. Я нічого не розумію. Сестри, дар, Володар… Невже тобі більше нічого мені сказати?

— Я сказала тобі все, що знаю. Я в такому ж тумані, як і ти. Навіть гіршому.

Ти хоча б маєш можливість вплинути на події. Я — ні. — Очі її знову зрадницьки заблищали. — Я боюсь. З тих пір як я вперше почула про смерть Рала, я не можу заснути. Мені здається, я вже відчуваю на собі погляд мертвих очей Володаря. Якби я знала що-небудь ще, я б обов'язково сказала. Але мені нічого не відомо про Підземний світ. Та й ніхто з живучих жодного разу не стикався з ним лицем до лиця. Річард опустив голову.

— Шота, — прошепотів він, — я навіть не знаю, з чого почати. Мені страшно. Мені дуже страшно. Вона кивнула:

— Так само, як і мені. — Вона простягла руку й торкнулася його обличчя. — Прощай, Річард Рал. І не намагайся боротися з тим, що всередині тебе. Краще використай це. — Шота повернулася до Келен. — Я не знаю, чи зумієш ти йому допомогти, але впевнена, що, якщо в тебе буде така можливість, ти постараєшся.

Келен кивнула:

— Не сумнівайся. Бажаю тобі повернути своє житло.

— Спасибі, — відьма посміхнулася, — Мати-сповідниця.

Шота повернулася і попрямувала до дверей. Її невагоме плаття злегка майоріло. Вона штовхнула двері, і зовні блиснули два жовті вогники очей Самюеля. На порозі Шота зупинилася:

— Якщо ти замкнеш завісу, Річард, я на все життя я буду твоєю боржницею.

— Спасибі, Шота.

— Але знай: якщо у вас з Келен народиться дитина, то вона буде хлопчиком. І сповідником. Ні в тебе, ні в неї не вистачить сил убити його, хоча ви і будете знати про наслідки. — Вона помовчала. — Моя мати жила в темні часи. — Голос її став крижаним. — У мене ж сила є, і я нею скористаюся. Даю вам слово. І зрозумійте — в цьому немає нічого особистого.

Двері рипнули і закрилися. У будинку духів раптово стало дуже тихо. І дуже порожньо.

Келен спробувала скинути з себе заціпеніння. Вона подивилася на свої руки.

Вони тремтіли. Їй хотілося, щоб Річард обняв її, але він цього не зробив. Він мовчки дивився на двері. Обличчя його було білим, як сніг.

— Не можу повірити, — прошепотів він. — Як таке могло статися? Чи це мені тільки сниться?

Келен відчула слабкість в колінах.

— Річард, що ми тепер будемо робити?

Він повернувся до неї. Погляд у нього був відсутній. По щоках текли сльози.

— Це просто сон… Кошмарний сон…

— Якщо це сон, то він сниться нам обом. Що нам тепер робити, Річард?

— Чому всі питають мене? Чому мене? Чому вам здається, що я все знаю?

Келен немов всохла. Розум відмовлявся їй служити. Вона марно намагалася зібрати докупи думки.

— Тому що ти — Річард. Тому що ти — Шукач.

— Я нічого не знаю ні про Підземний світ, ні про Володаря. Це світ смерті.

— Шота говорила, що ніхто з живучих не знає.

Але Річард, здавалося, вже впорався з потрясінням. Він грубо схопив її за плечі.

— Отже, запитаємо у мертвих!

— Що?

— Духи предків. Ми можемо поговорити з ними. Я буду просити про раду і задам духам пару запитань. Вони повинні мені відповісти. І може, вони підкажуть, як можна замкнути завісу. А заодно — як позбутися головного болю і навчитися управляти даром. — Він потягнув її за руку. — Пішли.

Келен відчула полегшення і насилу стримала посмішку. Без сумніву, Річард справжній Шукач.

Вони швидко йшли селом, а там, де було посвітліше, навіть бігли. Місяць зникав за хмарами, і тоді між будинками була непроглядна темінь. Від крижаного вітру у Келен сльозилися очі.

Площа була яскраво освітлена. З факелами в руках люди тулилися один до одного, оточені кільцем мисливців. Вони ще не знали, що відьма пішла. Коли підійшли Келен з Річардом, всі мовчки втупилися в них. Мисливці розступилися, пропустивши їх туди, де стояв Птахолов і інші старійшини. Недалеко від них Келен побачила Чандалена.

— Вам більше нічого не загрожує! — Крикнула вона. — Відьма пішла!

Пролунало дружне зітхання полегшення. Чандален люто вдарив списом об землю:

— Ви знову принесли лихо! Не звертаючи на нього уваги, Річард попросив Келен перекладати і звернувся до Птахолова:

— Поважний вождь, відьма приходила не для того, щоб заподіяти вам зло. Вона хотіла попередити мене про велику небезпеку.

— Це слова! — Гаркнув Чандален. — Звідки нам знати, що ти не брешеш?

Келен бачила, що Річард насилу зберігає спокій.

— Ти вважаєш, що якщо б вона хотіла відправити тебе в світ духів, то не змогла би зробити цього?

Відповіддю йому був тільки злобний погляд Чандалена. Птахолов кинув на Чандалена незадоволений погляд, від якого той відразу став немов нижче ростом.

— Що за небезпека?

— Підземний світ загрожує поглинути світ живих.

— Це неможливо. Завіса відкине його назад.

— Ти знаєш про завісу?

— Так. У світі смерті, який ви називаєте Підземним, є багато рівнів, і у кожного існує своя завіса. Коли ми влаштовуємо раду і закликаємо духів наших предків, вони на короткий час можуть пройти її.

На мить Річард втратив дар мови.

— А що ти ще можеш сказати мені про завісу?

Старійшина знизав плечима:

— Нічого. Ми знаємо лише те, що сказали нам духи: їм дозволено проходити крізь завісу, але тільки якщо ми закличемо їх, і то ненадовго. Потім вони зобов'язані повертатися. Вони ж розказували нам і про декілька рівнів світу мертвих. За їх словами, вони живуть на самому верхньому і тому можуть приходити до нас. Але духи тих, хто був позбавлений честі, опускаються на самий нижній рівень і не можуть звідти піднятися. Вони назавжди замкнені в світі мертвих.

Річард по черзі оглянув старійшин.

— Завіса прорвана. Якщо її не замкнути, світ смерті поглине нас всіх.

Люди занепокоїлися. За натовпі пробіг переляканий шепіт. Річард знову подивився на Птахолова.

— Поважний старійшина, я прошу вас скликати раду. Я сподіваюся, що духи ваших предків не відмовлять мені в допомозі. Я сподіваюся дізнатися спосіб замкнути завісу до того, як Володар Підземного світу вирветься звідти. Духи ваших предків можуть мені допомогти, і я повинен використовувати цю можливість.

Чандален знову стукнув списом об землю.

— Брехня! Твоїми устами говорить відьма! Ми не станемо турбувати духів наших предків через її брехливі слова! Духи наших предків повинні приходити за нашим бажанням, а не за бажанням якоїсь відьми! Вони покарають нас за таке святотатство!

Річард гнівно глянув на нього:

— Вони будуть покликані не за бажанням відьми! Про раду прошу я, а я теж належу до Племені Тіни. Мені потрібна допомога, щоб уберегти від загибелі все живе!

— За тобою по п'ятах йде смерть. За тобою по п'ятах приходять вбивці з повіками, розмальованими чорним. За тобою по п'ятах слідують звірі і відьми. Ти кажеш, що тобі потрібна допомога. Але чому була порвана ця завіса?

Річард розстебнув рукав і закотив його. Повільно дістав Меч Істини. Не зводячи очей з Чандалена, він провів лезом меча по своєму передпліччю. Обидві сторони клинка забарвилися кров'ю. Двома руками взявшись за меч, він опустив його до землі.

— Келен, я хочу, щоб ти дещо перевела йому. І постарайся не пропустити жодного слова. — Голос його був спокійним, майже м'яким, але в очах палала смертельна загроза. — Чандален, якщо сьогодні вночі я почую від тебе ще хоч одне слово, навіть якщо це буде слово згоди чи дружби, я вб'ю тебе. Дещо з того, що сказала мені відьма, змусило мене жадати крові. І якщо ти надасиш мені хоч найменший привід, я вб'ю тебе.

Старійшини витріщили очі. Чандален відкрив було рот, щоб щось сказати, але, побачивши вираз обличчя Річарда, тут же його закрив і втупився в землю.

Річард знову звернувся до Птахолова:

— Поважний вождь, моє серце відкрите тобі. Ти знаєш, що я не хочу заподіяти зла твоєму народові. Я не звернувся б до тебе з таким проханням, не будь це так важливо або якщо б у мене був вибір. Прошу тебе, склич раду і дай мені можливість запитати у духів, як мені запобігти загрозі, що нависла над усім світом.

Птахолов повернувся до старійшин. Всі вони по черзі кивнули. Келен знала, що це проста формальність. Савідлін був на їхньому боці, а інші, виходячи з минулого досвіду, просто побоялися зв'язуватися з Шукачем. Крім того, вирішальне слово все одно було за Птахоловом. Він ще раз глянув на старійшин і повернувся до Річарда:

— Мені це не до душі. Я не хотів би турбувати духів розпитуваннями про світ, в якому вони живуть. Вони можуть бути незадоволені. Вони можуть розгніватися. — Він подивився Річарду в очі. — Але твоє серце відкрите мені. Я знаю, що ти прагнеш запобігти великій загрозі і не просив би мене про це, будь у тебе вибір. — Його жорстка долоня лягла на плече Річарда. — Я даю згоду.

Келен полегшено зітхнула. Річард кивнув і подякував старійшинам. Келен знала, що дійсно, будь у нього вибір, він постарався б уникнути зустрічі з духами. Остання зустріч ще була свіжою в її пам'яті.

Раптово в повітрі промайнула чорна тінь. Келен інстинктивно підняла руки. У наступну мить Річард захитався і відступив на крок: щось вдарило його прямо в лоб. Пролунали здивовані вигуки. Між Річардом і Птахоловом на землю впало щось темне. Річард випростався, притискаючи долоню до чола. Між пальцями у нього текла кров.

Птахолов схилився над темним предметом. Коли він випростався, в руках у нього була мертва сова; шия зламана, крила розкинуті. Старійшини переглянулися. Чандален насупився, але нічого не сказав.

Річард підніс до очей закривавлені пальці.

— Перший раз в житті стикаюся з совою. Але чому вона загинула?

Птахолов ласкаво погладив сіре пір'я.

— Птахи живуть в повітрі, на іншому рівні нашого світу. Вірніше, на кількох: адже їм належить і повітря, і земля, і вони можуть переміщатися з одного рівня на інший. Птахи тісніше пов'язані зі світом духів, ніж ми, особливо сови. Вони можуть бачити вночі, коли ми сліпі — так само, як і ми сліпі в світі духів. Я — духовний наставник Племені Тіни. Тільки Птахолов може бути духовним наставником, бо тільки йому доступні такі речі. — Він підняв мертву птицю вище і продовжував:

— Це попередження. Вперше я бачу, щоб послання зі світу духів принесла сова. Вона віддала своє життя, щоб застерегти тебе. Річард, прошу тебе, обміркуй ще раз своє прохання.

Це повідомлення означає, що рада буде небезпечною — досить небезпечною, щоб духи прислали нам свого вісника.

Річард перевів погляд з обличчя старійшини на мертву птицю. Потім простягнув руку і теж торкнувся скуйовдженого пір'я. Ніхто не промовив ані звуку.

— Небезпечною для мене — чи для старійшин?

— Для тебе. Адже це ти ж просиш про раду. Сова принесла послання саме тобі. Ти — той, кого духи хочуть застерегти. — Він глянув на Річарда з-під брів. — Це — криваве застереження. Одне з найбільш жахливих. Гірше сови тільки ворон. Якби застереження приніс ворон, воно означало б вірну смерть.

Не відриваючи очей від мертвої сови, Річард витер пальці об сорочку.

— У мене немає вибору, — прошепотів він. — Якщо я не буду діяти, завіса буде порвана остаточно, і Володар Підземного світу прийде до нас. Смерть поглине нас всіх. Я повинен дізнатися, як зупинити його. Я повинен хоча б спробувати.

Птахолов кивнув:

— Як побажаєш. Приготування займуть три дні.

Річард скинув очі:

— Минулого разу вони зайняли два. Нам не можна втрачати часу, вождь.

Птахолов глибоко зітхнув:

— Два дні.

— Дякую тобі, поважний вождь. — Річард повернувся, і Келен побачила, що очі його мутні від болю. — Келен, будь ласка, знайди Ніссель і приведи її в будинок духів. Я буду там. І нехай захопить з собою що-небудь сильнодіючие.

Вона стиснула його руку:

— Звичайно, Річард. Я швидко.

Річард кивнув. Він витягнув меч із землі і пішов до будинку духів.