Знак Афіни

VI Лео

Поїздка на Аріоні була найкращим, що сталося за день... Хоч це небагато про що свідчило, оскільки день видався препоганим. Під кінськими копитами поверхня озера перетворювалася на солоний туман. Лео поклав долоню на бік тварини й відчув м’язи, що працювали, наче добре налагоджена машина. Уперше в житті хлопець усвідомив, чому потужність автодвигунів вимірюють у кінських силах. Аріон був чотириногим «Мазераті».

Попереду розташувався острів, лінія піску вздовж нього була настільки білою, що могла виявитися кухонною сіллю. За нею здіймалась широчінь трав’янистих дюн та зубчатих валунів.

Лео сидів позаду Хейзел, тримаючись однією рукою за її талію. Від такої близькості він ніяковів, але це був єдиний спосіб не випасти за борт (чи як там кажуть, коли ти на коні).

Перш ніж вони з Хейзел вирушили в дорогу, Персі відвів Лео в бік, щоб дещо розповісти про дівчину. Він удавав, наче робить Лео велику послугу, але в його голосі відчувався натяк: «Якщо скривдиш мою подругу, я особисто згодую тебе величезній білій акулі».

За словами Персі, Хейзел була донькою Плутона. Вона померла в сорокових роках минулого століття, а повернули її до життя тільки декілька місяців тому.

Лео було важко в таке повірити, адже Хейзел здавалась теплою і дуже живою, не такою, як привиди чи інші відроджені смертні, з якими йому доводилося зустрічатися.

А ще вона, здавалось, ладнала з людьми, на відміну від Лео, який значно краще почувався з машинами. Щось живе, на кшталт коней чи дівчат? Він навіть гадки не мав, як вони влаштовані.

До того ж Хейзел — дівчина Френка, тому Лео розумів, що має триматися на відстані. Та попри все це волосся так приємно пахнуло, і його серце калатало проти волі. Можливо, справа у швидкості коня.

Аріон ураганом увірвався на берег. Він затупотів копитами й переможно заіржав, зовсім як тренер Хедж з його бойовим кличем.

Хейзел і Лео спішились. Аріон почав загрібати копитом пісок.

— Він хоче їсти, — пояснила Хейзел. — Йому до смаку золото, але...

— Золото?

— Але погодиться й на траву. Іди, Аріоне. Дякую за поїздку. Я тебе покличу.

За мить кінь зник, залишивши по собі лише смугу пари над поверхнею озера.

— Швидкий кінь, — промовив Лео, — але дуже затратний.

— Насправді ні. Золото — це просто.

Лео здійняв брови.

— Тобто просто? Благаю, скажи мені, що ти не родичка царя Мідаса. Не дуже приємний тип.

— Не зважай. — Хейзел стиснула губи, наче шкодувала, що почала розмову.

Від цього цікавість Лео тільки зросла, але він вирішив не тиснути на дівчину. Він став навколішки й зачерпнув рукою білосніжний пісок.

— Ну... одна проблема розв’язана. Це — вапно.

Хейзел насупилася.

— Усе узбережжя?

— Еге. Бачиш? Гранули бездоганно круглі. Це не пісок, це — оксид кальцію.

Лео дістав з пояса для інструментів пластиковий пакет і занурив руку у вапно.

Раптом він застиг: пригадав усі рази, коли богиня Гея з’являлась перед ним у землі — її спляче обличчя з пилу, піску та бруду. Вона любила дражнити його. Лео уявив на білому кальції її заплющені очі та замріяну посмішку.

«Іди, маленький герою, — промовила Гея. — Без тебе корабель не можна полагодити».

— Лео? — спитала Хейзел. — З тобою все гаразд?

Хлопець важко зітхнув. Геї тут немає, він просто сам себе залякує.

— Так. Так, усе гаразд.

Він почав заповнювати пакет.

Хейзел стала навколішки поряд і почала допомагати.

— Треба було взяти відерце й лопатки.

Ця думка поліпшила Лео настрій. Він навіть усміхнувся.

— Могли б збудувати палац із піску.

— Палац із вапна.

Їхні погляди зустрілись.

Хейзел відвернулась.

— Ти такий схожий на...

— Семі?

Вона відсахнулася.

— Ти знаєш?

— Гадки не маю, хто такий Семі. Але Френк запитував у мене, чи впевнений я, що це не моє ім’я.

— І... не твоє?

— Ні! Трясця.

— А в тебе немає брата-близнюка або... — Хейзел затялася. — Твоя родина з Нового Орлеану?

— Ні. З Х’юстона. А що? Семі — це хлопець, якого ти колись знала?

— Я... пусте. Ти просто схожий на нього.

Неважко було здогадатися, що дівчина занадто збентежена, щоб розповідати ще щось. Але якщо Хейзел — дитина з минулого, то чи означає це, що Семі жив у сорокових? Якщо так, то звідки його знає Френк? Хай там як, чому Хейзел припускала, що Лео — це Семі, якщо минуло стільки часу?

Вони мовчки наповнили пакет. Лео запхав його у свій пояс, і пакет зник — ані ваги, ані об’єму, ані незручностей, — хоча Лео знав: торба буде на місці, варто за нею потягнутися. Усе, що вміщується в кишеню пояса, Лео міг носити при собі. Він обожнював цю річ. От би кишені були достатньо великими для бензопили чи, можливо, базуки.

Він підвівся й оглянув острів: кришталево-білі дюни, трав'яні ковдри й валуни, вкриті кіркою солі, що нагадувала морозний візерунок.

— Фестус запевнив, що неподалік є небесна бронза, але я не знаю де...

— Сюди. — Хейзел указала вздовж пляжу. — Ярдів п’ятсот звідси.

— Звідки ти?

— Дорогоцінні метали, — відповіла дівчина. — Подарунок від Плутона.

Лео пригадав, що вона розповідала про золото.

— Корисна здібність. Ведіть, пані Металодетектор.

Сонце схилялося за горизонт, небо заграло химерною сумішшю пурпурового та жовтого. За інших умов, Лео б насолоджувався прогулянкою пляжем у компанії привабливої дівчини, та що далі вони йшли, то більше він нервував. Нарешті Хейзел повернула в глиб суші.

— Упевнена, що це слушна думка? — запитав він.

— Ми вже близько, — відповіла вона. — Ходімо. Одразу за дюнами вони побачили жінку.

Вона сиділа на валуні посеред луки. Неподалік стояв чорний хромований мотоцикл, але в кожного з його коліс, там де мали б бути спиці та диск, бракувало трикутного фрагмента, тож вони нагадували Пакмена. У такому стані мотоцикл далеко не поїхав би.

Жінка була худорлявої статури та мала чорне кучеряве волосся. Весь одяг на ній був зі шкіри: чорні байкерські штани, високі чоботи та криваво-червона куртка — одне слово, Майкл Джексон, який приєднався до «Пекельних Янголів»[1]. Земля навколо її ніг була всипана чимось, схожим на розкриті мушлі. Схиливши голову, жінка діставала з мішка черговий предмет та розкривала його. Їсть устриць? Хіба у Великому Солоному озері водяться устриці? Лео мав сумніви.

Він не хотів наближатися, адже мав неприємний досвід спілкування з дивними жіночками. Його стара нянька тія Калліда виявилась Герою і мала жахливу звичку вкладати його спати у палаючий камін. Богиня землі Гея вбила його маму, влаштувавши пожежу, коли Лео виповнилося вісім. А снігова богиня Хіона намагалася перетворити його на крижану іграшку в Сономі.

Проте Хейзел рушила вперед. Лео пішов за нею.

Підійшовши ближче, Лео почав помічати тривожні деталі. На ремені жінки висів закручений батіг, а криваво-червону куртку вкривав ледве помітний малюнок: звивисті гілки яблуні, на яких сидять кістяки птахів. Устриці, які вона, начебто, відкривала, виявилися печивом з передбаченням.

Купа розламаного печива майже вкривала щиколотки жінки. Та вона продовжувала діставати з мішка нові смаколики, розламувала їх та читала передбачення. Більшість із них жінка жбурляла геть. Прочитавши деякі — невдоволено бурмотіла. У таких випадках вона проводила пальцем по клаптику паперу, наче стираючи написане, а потім чарівним чином відновлювала печиво й жбурляла до найближчого кошика.

— Що ви робите? — поцікавився Лео, перш ніж устиг зупинити самого себе.

Жінка здійняла очі. Лео ледь не вдавився ковтком повітря, здавалося, його легені ось-ось вибухнуть.

— Тітко Розо? — запитав він.

Це якась нісенітниця, але жінка виглядала точнісінько як його тітка. Той самий широкий ніс з бородавкою на одному боці, той самий стиснутий рот та суворі очі. Але це не могла бути його тітка Роза. Та нізащо б не вдягнулася так. До того ж вона зараз у Х’юстоні, наскільки йому відомо. Та й вона не трощила б печиво з передбаченнями посеред Великого Солоного озера.

— Оце ти бачиш? — запитала жінка. — Цікаво. А ти, Хейзел, люба?

— Звідки ви? — Хейзел насторожено відступила. — Ви... ви виглядаєте, як пані Лер. Моя вчителька в третьому класі. Я вас ненавиділа.

Жінка захихотіла.

— Чудово. Вона тебе ображала, еге ж? Несправедливо до тебе ставилася?

— Ви... Вона прив’язувала мої руки до парти за погану поведінку, — промовила Хейзел. — Називала мою маму відьмою. Звинувачувала мене в тому, чого я ніколи не робила, і... Ні. Вона мусила б уже померти. Хто ви така?

— О, Лео знає, — промовила жінка. — Що ти відчуваєш до тітки Рози, міхо?

«Міхо». Так його завжди називала мама. Після її смерті, Роза відмовилась від Лео. Вона називала його диявольським дитям та звинувачувала в пожежі, де загинула її сестра. Роза обернула родину Лео проти нього і залишила його — кощавого восьмирічного сироту — на милість громадських служб. Лео тинявся з одного притулку до іншого, поки нарешті не оселився в Таборі Напівкровок. Він мало кого ненавидів, але навіть після стількох років обличчя тітки Рози змушувало його обуритися.

Що він відчуває? Йому хотілося помститися.

Лео поглянув на мотоцикл з колесами-пакменами. Де він раніше бачив щось схоже? Будиночок 16 у Таборі Напівкровок... Символ над їхніми дверима — зламане колесо.

— Немезида, — промовив він. — Ви — богиня помсти.

— Бачиш? — посміхнулася богиня до Хейзел. — Він мене впізнав.

Немезида розламала чергове печиво й зморщила ніс.

— «Ти отримаєш статок, коли найменше цього очікуватимеш», — прочитала вона. — Саме таку дурню я ненавиджу найбільше. Хтось відкриває печиво і — ти диви! — отримує передбачення, що розбагатіє. Усе через цю легковажну Тіхе. Тільки те й робить, що роздає удачу людям, які на неї не заслуговують!

Лео поглянув на купу поламаного печива.

— Е-е... ви ж знаєте, що це не справжні пророцтва, так? Їх просто додають до печива на якійсь там фабриці...

— Не намагайся її виправдати! — гаркнула Немезида. — Це так схоже на Тіхе — підбадьорювати всіх. Ні, ні, я повинна їй протистояти. — Богиня провела пальцем по папірцю. Літери почервоніли. — «Ти помреш болісною смертю, коли найменше цього очікуватимеш». От! Значно краще.

— Це жахливо! — промовила Хейзел. — Ви дозволите комусь прочитати це пророцтво?

Немезида глумливо посміхнулась. Посмішка на обличчі тітки Рози виглядала дійсно моторошно.

— Люба Хейзел, хіба ти не бажала пані Лер нічого жахливого за те, як вона до тебе ставилась?

— Це не означає, що я хочу, аби це здійснилося!

— Ба! — Богиня запечатала печиво й жбурнула його назад до кошика. — Для тебе, як римлянки, Тіхе — цеФортуна. Вона, як і решта, зараз у жахливій формі. А я? Зі мною все гаразд. Мене називають Немезидою як греки, так і римляни. Я незмінна, тому що помста для всіх однакова.

— Про що ви говорите? — поцікавився Лео. — І що ви робите тут?

Немезида відкрила ще одне печиво.

— «Щасливі числа». Обурливо! Це навіть не пророцтво! — Вона розчавила печиво й розкидала шматочки під ногами. — Щодо твого запитання, Лео Вальдезе, то боги зараз у жахливій формі. Таке трапляється щоразу, коли між греками та римлянами має розпочатися громадянська війна. Олімпійці розриваються поміж двох своїх сутностей, поміж закликами від обох сторін. Як на мене, то вони стають шизофреніками: голова розколюється, дезорієнтація.

— Але зараз немає війни, — наполіг Лео.

— Е-е, Лео... — Хейзел зморщилась. — За винятком того, що ти нещодавно підірвав значну частину Нового Рима.

Лео витріщився на дівчину, гадаючи, на чиєму вона взагалі боці.

— Не навмисно ж!

— Я знаю... — промовила Хейзел. — Але римляни цього не усвідомлюють. І вони переслідуватимуть нас, щоб помститися.

Немезида захихотіла.

— Дослухайся думок дівчини, Лео. Війна незабаром розпочнеться. Гея подбала про це, з твоєю допомогою. І здогадуєшся, кого боги звинувачують у своєму скрутному становищі?

У роті Лео з’явився присмак оксиду кальцію.

— Мене.

Богиня фиркнула.

— Зависокої думки про себе. Ти лише пішак на шахівниці, Лео Вальдезе! Я мала на увазі ту, хто почав цей безглуздий похід і об’єднав греків із римлянами. Боги звинувачують Беру... чи. Юнону, якщо вам так більше подобається! Цариця небес утекла з Олімпу, щоб уникнути гніву своєї родини. Більше не очікуйте допомоги від своєї покровительки!

Лео мав змішані почуття до Бери. Вона почала втручатися в його життя ще з часів, коли він був немовлям, готувала його, аби використати в цьому надважливому пророцтві. Та, принаймні, Бера на їхньому боці, більш-менш. Якщо тепер вона поза грою...

— То чому ви тут? — запитав Лео.

— Щоб запропонувати свою допомогу! — Немезида лиховісно посміхнулась.

Лео глянув на Хейзел. Виглядала вона так, наче їй щойно запропонували безкоштовну змію.

— Вашу допомогу? — перепитав Лео.

— Авжеж! — відповіла богиня. — Я обожнюю розривати на шматки гордих та могутніх. Ніхто не заслуговує цього більше за Гею та її велетнів. Проте я мушу вас попередити, що не хочу миритися з незаслуженим успіхом. Удача — це шахрайство. Колесо фортуни — те саме, що «піраміда Понці»[2]. Справжній успіх потребує жертви.

— Жертви? — голос Хейзел напружився. — Я втратила матір. Померла й повернулася з Підземного царства. А тепер зник мій брат. Хіба вам замало стількох жертв?

Лео чудово її розумів. Йому хотілось закричати, що він теж утратив маму. Та що там, усе його життя було суцільним нещастям: він утратив дракона Фестуса; ледве не загинув, намагаючись закінчити «Арго II»; а тепер він ще й напав на римський табір і, швидше за все, розпочав війну, а до того ж, імовірно, втратив довіру друзів.

— Зараз, — почав було він, намагаючись контролювати свій гнів, — мені потрібна тільки небесна бронза.

— О, це легко, — відповіла Немезида. — Вона одразу за тим пагорбом. Знайдеш її разом із голуб’ятами.

— Стривайте, — промовила Хейзел, — якими ще голуб’ятами?

Немезида кинула печиво до рота й проковтнула його разом із передбаченням.

— Побачиш. Можливо, вони навчать тебе чогось, Хейзел Левек. Більшість героїв не здатні втекти від своєї природи, навіть отримавши другий шанс у житті. — Вона посміхнулась. — А щодо твого брата, Ніко, — у вас обмаль часу. Так, подивимось... зараз двадцять четверте червня? Так, після сьогодні ще шість днів. А потім він помре, разом з усім Римом.

Очі Хейзел округлились.

— Як... що?

— А щодо тебе, дитино вогню, — жінка повернулася до Лео, — найгірші біди чекають на тебе попереду. Ти назавжди залишишся зайвим, сьомим колесом. Тобі не буде місця поміж побратимів. І незабаром ти зустрінешся з проблемою, яку не зможеш розв’язати, але я можу тобі допомогти... за певну ціну.

Лео відчув запах смаленого. Він усвідомив, що його пальці на лівій руці палають, а Хейзел із жахом на нього витріщається.

Він сунув руку в кишеню, щоб загасити полум’я.

— Мені подобається розв’язувати свої проблеми самотужки.

— Дуже добре. — Немезида струсила крихти від печива з куртки.

— Але, е-е, про яку ціну йдеться?

Богиня знизала плечима.

— Одна моя дитина нещодавно обміняла око на здатність змінити дещо в цьому світі.

Нутрощі Лео скрутило.

— Ви... хочете око?

— У твоєму випадку згодиться і щось інше. Але не менш болюче. Ось, тримай. — Вона простягнула йому нерозламане печиво з передбаченням. — Коли знадобиться відповідь, розламай його. Це розв’яже твою проблему.

Рука Лео затремтіла, беручи печиво.

— Яку проблему?

— Дізнаєшся, коли настане час.

— Ні, дякую, — твердо промовив Лео. Але його рука, наче в неї була власна воля, сунула печиво до кишені пояса.

Немезида дістала нове печиво з торби й розламала його.

«Незабаром у тебе з'явиться причина змінити свої рішення». О, це мені подобається.

Вона запечатала печиво й жбурнула його в кошик.

Лише декілька богів зможуть допомогти вам у поході. Більшість уже позбавлена дієздатності, і з часом їхнє сум яття тільки зростатиме. Повернути єдність Олімпу здатна тільки помста за давню образу. О, це, безперечно, буде дивовижно, коли врівноважаться чаші терезів! Але цього не станеться, поки ти не погодишся на мою допомогу.

— Припускаю, ви не маєте наміру пояснювати свою думку, буркнула Хейзел. — І чому моєму братові залишилося жити лише шість днів? І чому Рим знищать?

Немезида захихотіла. Вона підвелась і закинула торбу з печивом за плечі.

— О, усе це пов’язано, Хейзел Левек. Щодо моєї пропозиції, Лео Вальдезе, обміркуй її. Ти гарний хлопець, дуже сумлінний. Разом ми домоглися б багато чого. Але я вже занадто тебе затримала. Відвідай дзеркальне озеро, перш ніж світло згасне. Мій бідолашний проклятий хлопчик стає досить... схвильованим, коли сутеніє.

Лео не сподобалися останні слова, але богиня вже сідала на мотоцикл. Вочевидь, він таки їздив, навіть попри колеса у формі Пакмена, тому що Немезида завела двигун і зникла в грибоподібній хмарі чорного диму.

Хейзел нахилилася: усе розламане печиво та пророцтва зникли, окрім одного зібганого папірця. Вона підняла його й прочитала: «Ти побачиш своє віддзеркалення, і матимеш привід зникнути».

— Фантастика, — буркнув Лео. — Ходімо дізнаємось, що це означає.