XLIX Аннабет


Аннабет дійшла до межі свого страху.

Їй погрожували силою привиди-шовіністи. Вона зламала щиколотку. Їй довелось лізти через прірву, щоб утекти від армії павуків. А тепер, у нестерпних муках, зі щиколоткою, примотаною до дощок з бульбашковою обгорткою, з одним тільки кинджалом у руці, вона зустрілась віч-на-віч з Арахною — потворним напів-павуком, який хотів вбити її та зобразити це на меморіальному гобелені.

Останні кілька годин Аннабет тремтіла, пітніла, скиглила та придушувала сльози стільки разів, що її тіло просто відмовилось боятися далі. Її мозок сказав щось таке: «Гаразд, вибач, але я не можу бути ще більш наляканою, ніж зараз».

Тож натомість Аннабет почала міркувати.

Потворна істота повільно прокрадалася до неї з вершини вкритої павутинням статуї. Вона рухалась від ниті до ниті та задоволено шипіла, блискаючи крізь темряву своїми чотирма очима. Їй або нікуди було поспішати, або у неї були повільні ноги.

Аннабет сподівалась, що справа у повільності.

Хоча чи мало це значення? Аннабет неспроможна була втекти і не дуже вірила в перемогу у битві. Арахна, певно, важила кілька сотень фунтів. Її ноги з шипами були бездоганними для захоплення та вбивства здобичі. До того ж, павучиха певно мала інші жахливі здібності — отруйний укус, жбурляння павутинням, як давньогрецька людина-павук.

Ні, бійка не допоможе.

Залишаються хитрощі та мозок.

У давніх легендах Арахна зазнала неприємностей через гординю. Вона хизувалась своїми гобеленами, стверджуючи, що вони кращі, ніж в Афіни. Це призвело до першого олімпійського реаліті-шоу «То ти вважаєш, що плетеш краще, ніж богиня?», у якому Арахна зазнала нищівної поразки.

Аннабет дещо розумілася на гордині. Вона мала таку саму фатальну ваду. Їй часто доводилось нагадувати собі, що не усе на світі слід робити самотужки. Вона не завжди була найкращою у кожній справі. Іноді Аннабет занадто зосереджувалась на меті та забувала про потреби інших, навіть Персі. Її легко було відволікти розмовою на улюблені теми.

Але чи зможе вона використати цю слабкість проти павучихи? Можливо, якщо тягнути час... хоча навіщо? Її друзі не зможуть до неї дістатись, навіть якщо дізнаються, куди йти. Кавалерія не прийде. І все ж, тягнути час — це краще, ніж помирати.

Намагаючись зберегти спокійний вираз обличчя, що було складно через зламану щиколотку, Аннабет покульгала до найближчого гобелена — пейзажів Стародавнього Рима.

— Неймовірно, — промовила вона. — Розкажіть мені про цей гобелен.

Арахна стиснула губи з мандибулами.

— Тобі навіщо? Ти незабаром помреш.

— Ну, так. Але ви так приголомшливо зобразили світло. Ви користувались справжніми золотими нитками для сонячних променів?

Плетіння і справді було вражаючим. Аннабет не треба було навіть вдавати цікавість.

Арахна самовдоволено посміхнулась.

— Ні, дитя. Не золото. Я змішала декілька кольорів — яскраво-жовтий з більш темними відтінками. Саме це дало ефект тривимірного зображення. .

— Прекрасно.

Розум Аннабет розділився на два відділення: одне підтримувало розмову, інше несамовито хапалося за будь-яку хитрість, що може допомогти вціліти. На думку не спадало нічого корисного. Арахну перемагали тільки раз — це була сама Афіна. Для цього їй знадобились божественні чари та неймовірні навички у плетінні.

— То... — промовила вона. — Ви бачили цю картину на власні очі?

Арахна зашипіла — її рот вкрився не дуже привабливою піною.

— Ти намагаєшся відтягнути свою смерть. Це марно.

— Ні, ви що, — запевнила Аннабет. — Просто так шкода, що ці прекрасні гобелені не можуть побачити всі. Їм місце у музеї, або...

— Або?

У голові Аннабет виник шалений, але повністю готовий план, просто як її мама, коли та вистрибувала із Зевсової голови. Але чи зможе Аннабет його втілити?

— Нічого. — 3 тугою зітхнула Ацнабет. — Безглузда думка.

Арахна швидко поповзла вниз по статуї, поки не вмостилась на щиті богині. Навіть на такій відстані Аннабет відчувала павучий сморід, наче повну пекарню булочок залишили гнити на місяць.

— Яка? — наполягла павучиха. — Яка думка?

Аннабет змусила себе залишитись на місці. Попри зламану щиколотку кожний нерв у її тілі пульсував від страху та наказував дівчині забратися геть від величезного павука, який нависав над нею.

— О... просто мені доручили переконструювання Олімпу. Ну, після війни титанів. Я виконала більшість роботи, але у нас зовсім немає справжніх витворів мистецтва. Тронна зала богів, наприклад... я подумала, що там було б бездоганне місце для виставки ваших робіт. Олімпійці нарешті б побачили, наскільки ви талановита. Як я і казала — це безглуздість.

Волохате черево Арахни затремтіло. Чотири її ока заблищали так, наче за кожним з них ховалась окрема думка. Павучиха намагались сплести з них цільне полотно.

— Ти перебудовуєш Олімп! Мої роботи... у тронній залі.

— Ну, і в інших місцях. Головному павільйону не завадять кілька гобеленів. Оцей з грецьким пейзажем — дев’ять муз були б у захваті від нього. А ще я певна, що боги битимуться за ваші роботи. Вони змагатимуться за змогу забрати ваші гобелени у свій палац. Гадаю, окрім Афіни, жодний з богів не бачив того, на що ви здатні?

Арахна клацнула мандибулами.

— У тому й біда. У давні часи Афіна розривала всі мої найкращі роботи. Бач, мої гобелени зображували богів з дещо неулесливого боку, а твоїй матері це не подобалось.

— Це досить лицемірно. Боги весь час глузують одне з одного. Як на мене, було б весело нацькувати їх одне на одного. Арес, наприклад, був би у захваті від гобелена, що висміює мою матір. Він завжди ненавидів Афіну.

Голова Арахни нахилилась під неприроднім кутом.

— І ти підеш проти власної матері?

— Я просто кажу, що сподобалось би Аресу. А Зевс залюбки забере щось таке, що висміюватиме Посейдона. О, я певна, якщо Олімпійці побачать ваші роботи, то зрозуміють, наскільки ви приголомшлива. Мені ще доведеться проводити аукціон. А щодо того, щоб піти проти матері: чому б і ні? Хіба вона не послала мене сюди помирати? Під час останньої нашої зустрічі у Нью-Йорку вона відмовилась від мене.

Аннабет розповіла свою історію. Поділилась гіркими скорботами і, напевно, здавалась щирою, бо павучиха на . неї не накинулась.

— Така природа Афіни, — прошипіла Арахна. — Позбулася навіть власної доньки, коли та стала некорисною. Вона б ніколи не дозволила повісити мої роботи у палацах богів. Вона завжди мені заздрила.

— Але тільки уявіть, що ви могли б нарешті помститись.

— Убивши тебе!

— Можливо, й так. — Аннабет почухала голову. — Або... можете дозволити мені стати вашим агентом. Я можу зробити так, щоб ваші роботи потрапили на Олімп. Можу домовитись про виставку для інших богів. Коли моя матір дізнається, уже буде запізно. Олімпійці нарешті побачать, що ваші роботи кращі.

— Отже, ти це визнаєш! — крикнула павучиха. — Донька Афіни визнає, що я краща! Ох, це нектар для моїх вух.

— Але хіба ви не можете отримати більше? Якщо я помру тут, ви продовжите жити в тіні. Гея знищить богів. Вони ніколи не дізнаються, що ви краща ткачиха.

Павучиха зашипіла.

Аннабет боялась, що матір раптом з’явиться поряд та прокляне її якоюсь жахливою недугою. Перший урок, що засвоює кожна дитина Афіни, — мама найкраща в усьому, і ти ніколи, ніколи не повинен навіть припускати протилежне.

Але нічого не сталось. Можливо, Афіна розуміла, що Аннабет каже усі ці слова тільки, щоб урятуватись. Або богиня була в такому кепському стані, розділена між грецькою та римською особистостями, що навіть не звертала на це уваги.

— Так не вийде, — пробурчала Арахна. — Я не можу на це погодитись.

— Ну... — Аннабет нахилилась убік, щоб позбутися напруження з пульсуючої щиколотки. У підлозі з’явилась нова тріщина. Дівчина покульгала назад.

— Обережно! — рявкнула Арахна. — Фундамент цього святилища згризли багато віків тому!

Серце Аннабет завмерло.

— Згризли?

— Ти гадки не маєш, скільки ненависті кипить під нами. Злобні думки стількох чудовиськ, що намагаються дістатись до Афіни Парфенос та знищити її. Моє павутиння — єдине, на чому тримається ця кімната! Один хибний крок — і ти провалишся у Тартар. Повір мені, приземлення буде дуже неприємним і, на відміну від Брами Смерті, крізь цей прохід ти назад не повернешся! А тобі не дозволено помирати, перш ніж ти не розповіси свої плани щодо моїх робот.

Аннабет відчула присмак іржі в роті. Аж до самого Тартару ?

Вона намагалася не втрачати ясного розуму, але це було нелегко — підлога скрипіла та тріщала, у прірву падали камінці.

— Авжеж, план, — промовила Аннабет. — Ну... як я вже казала, я б з радістю віднесла ваші гобелени на Олімп та розвісила їх усюди. Зможете довіку нагадувати Афіні, як утерли їй ніс своєю майстерністю. Але єдиний спосіб це зробити... Ні. Це занадто важко. З таким саме успіхом можете просто мене вбити.

— Ні! — скрикнула Арахна. — Це неприйнятно. Очікування вже давно не приносить мені насолоди. Мої роботи повинні опинитись на Олімпі! Що я мушу зробити? Аннабет похитала головою.

— Вибачте, не варто мені було взагалі починати. Просто штовхніть мене у Тартар чи щось таке.

— Нізащо!

— Що за нісенітниці. Убийте мене.

— Ти мені не наказ! Скажи, що робити! Або... або...

— Або вб’єте мене?

— Так! Ні! — Павучиха схопилась передніми ногами за голову. — Я мушу показати свої роботи на Олімпі.

Аннабет намагалася стримати свою радість. Її план міг спрацювати... але вона досі мусила переконати Арахну зробити дещо неможливе. У її голові сплинула чудова фраза Френка: «Усе легше, ніж здається».

— Мабуть, я можу потягнути за деякі ниточки... — здалась вона.

— Я бездоганно вмію тягнути за ниточки! — заявила Арахна. — Я ж павучиха!

— Так, але щоб ваші роботи потрапили на Олімп, нам потрібна належна співбесіда. Я повинна сформувати пропозицію, висунути її на перегляд богів та скласти портфоліо. Гм... у вас є світлини?

— Світлини?

— Глянсові, чорно-білі... Ой, не зважайте. Головне — зразки роботи. Ці гобелени відмінні. Але богам потрібне щось дуже особливе — щось таке, що сповна розкриє ваш талант.

Арахна сердито насупилась.

— Ти хочеш сказати, що це не мої найкращі роботи? Ти викликаєш мене на змагання?

— О, ні! — Аннабет розсміялась. — Зі мною? Лишенько, ні. Ви занадто майстерні для мене. Це буде радше змагання із самою вами, щоб подивитись, чи ви дійсно гідні того, щоб показати свої роботи на Олімпі.

— Авжеж гідна!

— Ну, я теж у цьому не сумніваюсь. Але співбесіда, розумієте... боги такі педантичні. Боюсь, це буде важко. Ви впевнені, що не хочете просто мене вбити?

— Годі це повторювати! — заверещала Арахна. — Що я мушу створити?

— Я покажу. — Аннабет зняла з плечей рюкзак, дістала Дедалів ноутбук та розкрила його. Логотип у формі дельти засвітився у темряві.

— Що це? — поцікавилася Арахна. — Якийсь ткацький верстат?

— У певному сенсі. Він для ткацьких планів. У ньому є схема роботи, що ви виконаєте.

Дівчина відкрила свою програму для тривимірного проектування. Її останній проект досі був там. Це був ключ до плану Аннабет, на який її надихнула найбільш несподівана муза з-поміж усіх можливих: Френк Чжан.

Аннабет провела кілька швидких розрахунків. Вона збільшила розміри моделі й показала Арахні, як її створити: стрічки матеріалу накладені одна на одну, а потім скручені у довгий циліндр.

Золотаве світло з екрану пролилось на обличчя павучихи.

— Ти хочеш, щоб я зробила оце? Але це ж пусте! Таке маленьке і просте!

— Справжній розмір буде значно більшим, — попередила Аннабет. — Бачите оці вимірювання? Зрозуміло, що виріб має бути достатньо великим, щоб вразити богів.

Він, може, й виглядає простим, але його структура матиме неймовірні властивості. Ваше павутиння є ідеальним матеріалом для цього: м’яке та еластичне, але, водночас, міцне як сталь.

— Зрозуміло... — Арахна нахмурилась. — Але це навіть не гобелен.

— Саме тому це випробовування. Ця робота поза зоною вашого комфорту. Така річ — абстрактна скульптура — саме те, що потрібно богам. Вона стоятиме біля входу до олімпійської тронної зали, де її бачитиме кожний відвідувач. Ви прославитесь навічно!

Арахна із сумнівом мугикнула. Аннабет бачила, що павучисі не подобається ідея. Її руки почали вкриватись холодним потом.

— На це знадобиться чимало павутиння, — поскаржилась павучиха. — Більше ніж я здатна створити за рік.

Аннабет сподівалась на це. Вона розрахувала вагу та розмір конструкції відповідно до цього.

— Вам доведеться розплутати статую. Використайте старі нитки.

Арахна було заперечила, але Аннабет змахнула на Афіну Парфенос, наче та була нічого не варта.

— Що важливіше — вкривати стару статую чи довести, що ваші роботи найкращі? Звісно, вам доведеться бути неймовірно обережною, бо треба залишити достатньо павутини, щоб кімната не розвалилась. Тож, якщо ви гадаєте, що це занадто важко...

— Я цього не говорила!

— Гаразд. Просто... Афіна сказала, що створити цю плетену структуру — неможливе завдання для будь-якого ткача, навіть для неї. Тому, якщо ви сумніваєтеся, що...

— Афіна таке сказала?

— Ну, так.

— Та це просто смішно! Я зможу!

— Чудово! Але вам доведеться почати негайно, перш ніж олімпійці оберуть іншого майстра для своїх прикрас.

Арахна заричала.

— Якщо ти обманюєш мене, дівча...

— Я залишусь тут, як ваша заручниця, — нагадала Аннабет. — Куди мені йти? Щойно ви закінчите скульптуру, то погодитесь, що ніколи не створювали нічого видатнішого. Коли ж ні, то я з радістю помру.

Арахна завагалась. Її шпичасті ноги були так близько, що вона могла б одним швидким рухом проколоти Аннабет.

— Гаразд, — промовила павучиха. — Одне останнє змагання... проти себе самої!

Арахна поповзла по павутині та почала розплутувати Афіну Парфенос.

Загрузка...