Знак Афіни

XLII Пайпер

Знайти місце виявилось легко. Персі привів їх просто до нього. Воно знаходилось на зарослому схилі, який здіймався над руїнами форуму.

Потрапити всередину теж виявилось неважко. Джейсонів золотий меч розрубав замок — і металеві ворота зі скрипом відчинилися. Жодний смертний їх не побачив. Сигналізації начебто не було. Кам’яні сходи спіраллю опускались у темряву.

— Я піду першим, — промовив Джейсон.

— Ні! — скрикнула Пайпер.

Обидва хлопці повернулись до неї.

— Пайпс, у чому справа? — поцікавився Джейсон. — Зображення у клинку... ти бачила його раніше, еге ж?

Вона кивнула. В очах саднило.

— Я не знала, як вам розповісти. Я бачила кімнату там унизу, наповнену водою. Бачила, як ми троє тонемо.

Джейсон і Персі обидва нахмурились.

— Я не можу втонути, — заперечив Персі, хоча його слова пролунали, як запитання.

— Можливо, майбутнє змінилось, — припустив Джейсон. — У зображенні, яке ти нещодавно нам показала, не було води.

Пайпер хотілось вірити, що він має рацію, але вона сумнівалась, що їм так пощастить.

— Слухайте, — промовив Персі. — Я подивлюсь першим. Усе гаразд. Повернусь за мить.

Перш ніж Пайпер устигла заперечити, він зник у темряві.

Вона почала мовчки рахувати секунди до його повернення. Десь на тридцять п’ятій пролунали кроки. Персі з’явився на сходах. На його обличчі швидше було спантеличення, ніж полегшення.

— Гарні новини: води немає, — промовив він. — Погані новини: я не бачу проходу далі. І, гм, дивні новини: ну, це ви самі повинні побачити...

Вони обережно почали спускатись. Персі йшов попереду з піднятим Анаклузмосом, Пайпер — за ним, а Джейсон прикривав їх позаду. Тісні кам’яні сходи нагадували штопор і були діаметром не більше, ніж шість футів. І хоча Персі сказав, що все чисто, Пайпер пильнувала. На кожному повороті сходів вона очікувала засідку. Зброї в неї не було, тільки ріг достатку на плечі. Якби халепа таки сталась, мечі хлопців навряд чи виявились би ефективними у такій тисняві. Можливо, Пайпер зможе розстріляти ворогів чергою з копчених окостів?

Опускаючись під землю, Пайпер помітила старе графіті на стіні: римські цифри, імена і фрази італійською. Це означало, що інші люди бували тут, значно пізніше існування Римської імперії, але Пайпер це не підбадьорювало: якщо знизу чекали чудовиська, то їм було байдуже до смертних. Вони чекали смачненьких і соковитих напівбогів.

Зрештою, вони дісталися дна.

Персі повернувся.

— Обережно з останньою сходинкою.

Він стрибнув на підлогу циліндричної кімнати (сходи закінчувалися за п’ять футів від неї). Навіщо комусь було конструювати такі сходи? Пайпер гадки не мала. Можливо, кімнату і сходи збудували в різні періоди часу.

Їй хотілось повернутись і піти до виходу, але позаду стояв Джейсон. До того ж вона не могла просто так залишити Персі тут одного. Стиснувши щелепи, Пайпер стрибнула вниз, а Джейсон — за нею.

Кімната була такою самою, як у видінні в Катоптрісі, якщо не зважати на відсутність води. Зігнуті стіни колись були розмальовані фресками, але тепер від них залишились тільки побляклі кольорові цяточки. Склепінчаста стеля здіймалась футів на п’ятдесят над головою.

У дальньому кінці кімнати Пайпер помітила дев'ять заглиблень у стіні. Кожна ніша знаходилась за її ять футів над підлогою і була достатньо великою, щоб у ній умістилася статуя розміром з людину, але ніші були порожніми.

Повітря було холодним та сухим. Як і сказав Персі, єдиний вихід знаходився вгорі.

— Ну, гаразд. — Персі здійняв брови. — От дивна частина. Дивіться.

Він вийшов на середину кімнати.

Тієї самої миті на стінах замерехтіли зелені та блакитні вогники. Пайпер почула гуркіт фонтана, але досі не бачила води. Також начебто не було жодних джерел світла, окрім мечів Персі та Джейсона.

— Відчуваєте запах океану? — спитав Персі.

Пайпер не одразу це помітила. Вона стояла біля Персі, а він завжди пахнув морем. Але хлопець мав рацію. Запах солоної води та бурі посилювався, ніби наближався літній ураган.

— Ілюзія? — запитала вона і несподівано відчула дивну спрагу.

— Не знаю, — відповів Персі. — Таке відчуття, що тут має бути вода... багато води. Але її тут немає. Вперше бачу подібне місце.

Джейсон підійшов до однієї ніші та доторкнувся до її нижнього виступу, що знаходився на рівні його очей.

— Цей камінь... він украплений морськими мушлями. Це німфеум.

У Персі в роті, вочевидь, теж пересохнуло.

— Нім... що?

— У нас є один такий у Таборі Юпітера, — промовив Джейсон, — на священному пагорбі. Це святилище, призначене для німф.

Пайпер провела долонею по поверхні іншої ніші. Джейсон мав рацію: заглиблення було всипане черепашками каурі та устриць. Мушлі наче танцювали у переливчастому світлі. Вони були крижаними на дотик.

Пайпер. завжди вважала німф дружелюбними духами: дурнуватими та кокетливими, але, загалом, не здатними нікому нашкодити. Вони чудово ладнали з дітьми Афродіти, обожнювали ділитись плітками та таємницями краси. Однак, це місце було зовсім не таким, як озеро в Таборі Напівкровок або лісні струмки, де Пайпер, зазвичай, зустрічала німф. Воно здавалось їй неприродним, ворожим, і дуже наганяло спрагу.

Джейсон відступив і оглянув низку ніш.

— У Стародавньому Римі такі святилища були на кожному кроці. Заможні люди будували їх біля своїх віл, щоб ушанувати німф та запевнитись, що місцева вода завжди залишатиметься питною. Деякі святилища будували на природних джерелах, але більшість були цілковито штучними.

— Отже... німфи тут не мешкали? — з надією спитала Пайпер.

— Не певен, — відповів Джейсон. — Місце, на якому ми стоїмо, могло бути ставком з фонтаном. Багато німфеумів належали напівбогам. Вони запрошували німф мешкати у збудованому святилищі. Якщо духи оселялись, то це вважалось гарним знаком.

— Для господаря, — припустив Персі. — Але це також прив’язувало німф до нового водного джерела. І це чудово, якщо фонтан знаходиться під сонечком у милому парку і з нього б’є свіжа вода, що підкачує акведук...

— Але це місце століттями знаходиться під землею, — продовжила Пайпер. — Висохле та поховане. Що могло статись із німфами?

Журчання води поступилося місцем хору шиплячих зміїних голосів. Переливчасте світло змінилося з синього та зеленого на пурпурове та блякло-салатове. Дев’ять ніш угорі запалали. Вони більше не були порожніми.

В усіх заглибленнях стояли зморщені старі жінки, настільки кволі та сухі, що нагадали Пайпер мумій (якщо не брати до уваги те, що мумії зазвичай не рухаються). Очі жіночок палали пурпуром, наче чиста блакитна вода їхнього життєвого джерела згустилась та потемнішала. Витончені шовкові сукні стали вицвілим лахміттям. Колись завите у пишні локони та прикрашене римськими коштовностями волосся перетворилось на сухі, наче солома, патли. Якщо водяні людожери існували, то ймовірно виглядали саме так.

— Що могло статись із німфами? — промовила істота у центральній ніші.

Вона знаходилася навіть у гіршому стані, ніж решта. Її спина нагадувала рибальський гачок, а кістляві руки вкривав тонкий, наче папір, шар шкіри. На її голові, зверх моторошних патлів, блищав побитий золотий лавровий вінець.

Жінка впилась у Пайпер своїми пурпуровими очима.

— Яке цікаве запитання, моя люба. Німфи могли залишитись тут, у муках, в очікуванні змоги помститись.

Пайпер присягнулась собі, що наступного разу, коли матиме змогу, розплавить Катоптріс та здасть його на металобрухт. Ідіотський кинджал так і не показав їй повної картини. Звісно, вона побачила, як тоне, але якби знала, що на неї чекатимуть дев'ять висушених зомбі-німф, то ніколи б сюди не спустилась.

Першою думкою стало помчати до сходів, але, коли Пайпер повернулась, вихід зник. Зовсім. Тепер там не було нічого, окрім суцільної стіни. Дівчина підозрювала, що це ілюзія. Та навіть якщо це було так, Пайпер нізащо б не встигла дістатися до протилежного боку кімнати швидше, ніж зомбі-німфи на них накинуться.

Джейсон і Персі стали обабіч неї з мечами напоготові. Пайпер була рада, що вони поряд, але сумнівалась, що їхня зброя чимось допоможе. Вона бачила, що станеться у цій кімнаті. Якимсь чином ці істоти переможуть їх.

— Хто ви? — вимогливо запитав Персі.

Середня німфа повернула голову.

— А... імена. Колись ми мали імена. Я була Гагно, першою з дев’ятки!

Божество чистих джерел, ім’я якого звучить майже як «багно»? Пайпер це здалось якимсь жорстоким жартом, але вона вирішила промовчати.

— Дев’ятка, — повторив Джейсон. — Німфи цього святилища. Тут завжди було дев’ять ніш.

— Авжеж. — Гагно лиховісно ошкірилась. — Але ми перша дев’ятка, Джейсоне Грейс! Ми були присутні під час народження твого батька.

Джейсонів меч опустився.

— Тобто Юпітера? Ви були там, коли він народився?

— Зевс, так ми його тоді називали, — відповіла Гагно. — Яке ж верескливе було дитинча! Ми допомагали Реї під час пологів. Коли немовля народилось, ми сховали його подалі від очей власного батька Кроноса, щоб той його не з’їв. Ох, і легені ж він мав, цей малий! Нам нічого не залишалось, окрім як приглушувати крики водою, щоб Кронос не почув. Коли Зевс виріс, нам пообіцяли вічну вдячність. Але це було в старій країні, у Греції.

Інші німфи завили і зашкрябали по нішах. Вони наче були ув’язненими у своїх заглибленнях, наче їхні ноги приклеїли до каменю разом із декоративними мушлями.

— Коли Рим запанував світом, нас запросили сюди, — продовжувала Гагно. — Син Юпітера спокусив нас своїми словами. Він обіцяв новий дім. Більший і кращий! Жодних завдатків та бездоганний район. Рим житиме вічно.

— Вічно, — зашипіли інші.

— Ми піддались спокусі. Залишили скромні струмки та ключі на горі Лікайон і переселились сюди. Багато століть наші життя були дивовижними! Вечірки, підношення на нашу честь, нові сукні та прикраси щотижня. Усі напівбоги Риму залицялись до нас та шанували нас.

Німфи завили, а потім зітхнули.

— Але Рим не вижив, — гаркнула Гагно. — Акведуки відвели. Віллу нашого господаря залишили та зруйнували. Нас забули і поховали під землею, але ми не можемо піти. Наші життєві джерела прив’язані до цього місця. Наш старий господар ніколи не замислювався над тим, щоб нас звільнити. Ми століттями марніємо тут, у темряві, та страждаємо від спраги... такої нестерпної спраги.

Решта почала хапатись за свої роти.

Пайпер відчула, як пересихає у її власному горлі.

— Мені шкода, — промовила вона, намагаючись вкладати чари у свої слова. — Це напевно було так жахливо. Але ми вам не вороги. Якщо ми можемо допомогти...

— Ох, який чарівний голос! — скрикнула Гагно. — Які прекрасні риси. Колись я була такою саме молодою. Мій голос заспокоював, наче гірський струмок. Але знаєш, що трапляється з розумом німфи, коли вона ув’язнена у темряві та здатна живитись тільки ненавистю та жорстокими думками? Так, моя люба. Ви можете нам допомогти.

Персі підняв руку.

— Е-е... я син Посейдона. Я можу створити нове джерело води.

— Га! — скрикнула Гагно і решта озвалась луною. — Га! Га!

— Можеш, сину Посейдона! Я чудово знаю твого батька. Ефіальт і От обіцяли, що ти прийдеш.

Пайпер вхопилась за руку Джейсона, щоб не втратити рівновагу.

— Велетні, — промовила вона. — Ви служите їм?

— Вони наші сусіди. — Гагно посміхнулась. — Їхня оселя під цим місцем, де акведук відвели для ігор. Щойно ми з вами розберемось... щойно ви нам допоможете... близнята пообіцяли, що ми більше ніколи не страждатимемо.

Гагно повернулась до Джейсона.

— Ти, дитино Юпітера, заплатиш за жахливу зраду свого попередника, який привів нас сюди. Я знаю про всі сили небесного бога! Я ростила його немовлям! Колись ми, німфи, могли управляти дощами та джерелами. Коли я закінчу з тобою, ми знову матимемо цю силу. А в тебе, Персі Джексоне, дитя морського бога... в тебе ми заберемо воду, нескінченний запас води.

— Нескінченний? — Очі Персі заметались від однієї німфи до іншої. — Е-е... слухайте, про нескінченність нічого не обіцяю. Але кількох галонів мені не шкода.

— А ти, Пайпер МакЛін, — пурпурові очі Гагно заблищали, — така юна, така вродлива, так обдарована цим чарівним голосом. У тебе ми віднімемо вроду. Ми зберігали останні краплі власних сил для цього дня. Ми дуже прагнемо пити. І ми вдосталь нап’ємось ваших сил!

Усі дев’ять ніш засвітились. Німфи зникли. Із заглиблень ринула нудотно-чорна, наче нафта, вода.