Знак Афіни

IV Аннабет

Аннабет хотіла ненавидіти Новий Рим. Але як молодий архітектор вона не могла змусити себе не захоплюватися терасованими садами, фонтанами і храмами, звивистими брукованими вуличками та блискучими білосніжними віллами. Після Війни Титанів, минулого літа, вона отримала роботу мрії — переконструювання палаців Олімпу. Тепер, ідучи цим мініатюрним містом, вона не припиняла розмірковувати: «Слід було зробити ось такий купол. Які чудові ці колони обабіч доріжки до внутрішнього двору». Хто б не спланував Новий Рим, він, напевне, вклав багато часу та любові у цей проект.

— У нас найкращі архітектори й будівельники у світі, — промовила Рейна, наче прочитавши її думки. — Так само завжди було в Римі, у давні часи. Багато напівбогів залишаються жити тут після служби легіону. Вступають до університету. Залишаються і створюють родини. Персі, здається, це зацікавило.

«І як це розуміти?» — подумала Аннабет. Вона, певно, нахмурилась сильніше, ніж усвідомлювала, тому що Рейна розсміялась.

— Ти воїн, я бачу, — промовила претор. — Твої очі палають вогнем.

— Вибач, — Аннабет намагалася пом’якшити свій погляд.

— Не перепрошуй. Адже я донька Беллони.

— Римської богині війни?

Рейна кивнула. Вона повернулась і свиснула, так наче окликала таксі. За мить до них примчали два металевих собаки — механізовані хорти, срібний і золотий. Вони потерлись об ноги Рейни й привітали Аннабет іскристими рубіновими очима.

— Мої улюбленці, — пояснила Рейна. — Аурум і Арґентум. Не заперечуєш, якщо вони прогуляються із нами?

Знову Аннабет здалось, що це було не прохання. Вона помітила, що зуби хортів виглядають, як сталеві наконечники стріл. Може, зброя в місті і була заборонена, проте улюбленці Рейни все одно могли б, за бажання, розірвати її на шматки.

Рейна привела гостю на літній майданчик кав’ярні. Офіціант, вочевидь, був її знайомим. Він усміхнувся і протягнув Рейні паперовий стаканчик, а тоді запропонував такий самий Аннабет.

— Хочеш? — запитала Рейна. — Вони готують дивовижний гарячий шоколад. Не зовсім римський напій...

— Але шоколад універсальний.

— Погоджуюсь.

Був теплий день червня, але Аннабет охоче випила напій. Удвох вони рушили далі. Срібний і золотий собаки блукали поряд.

— У нашому таборі, — промовила Рейна, — Афіна — це Мінерва. Ти знаєш, чим вони відрізняються?

Аннабет не замислювалася над цим раніше. Вона пригадала, як Термін назвав Афіну цією богинею, наче її тут зневажали. Октавіан поводився так, нібито саме існування Аннабет було образою.

— Я зрозуміла, що Мінерва не... ну, не така поважна тут?

Рейна дмухнула на пару зі стаканчйка.

— Ми поважаємо Мінерву. Вона богиня ремесла і мудрості... але не війни. Не для римлян. Вона також богиня цноти, як Діана... та, яку ви називаєте Артемідою. Ти не знайдеш тут дітей Мінерви. Думка про те, що Мінерва може мати дітей... якщо відверто, то це дещо приголомшливо для нас.

— О.

Аннабет відчула, як її обличчя спалахнуло. Їй не хотілось удаватися в подробиці щодо народження дітей Афіни (просто зі свідомості богині, точнісінько так, як сама вона народилася з голови Зевса). Аннабет завжди соромилася цих розмов, бо почувалася якимось виродком. Її часто запитували, чи є в неї пупок, оскільки вона народилась чарівним чином. Авжеж у неї був пупок. Проте вона не знала чому. Та й не дуже хотіла знати.

— Я розумію, що ви, греки, сприймаєте все інакше, — промовила Рейна. — Але римляни дуже серйозно ставляться до обітниці зберігати дівоцтво. Весталки, наприклад... Якщо вони порушать клятву і закохаються у когось, їх поховають заживо. Тож ідея того, що незаймана богиня може мати дітей...

— Зрозуміла. — Аннабет ковтнула гарячого шоколаду, але той видався на смак, неначе бруд. Зрозуміло, чому римляни так дивилися на неї. — Я не повинна існувати. І навіть якби в таборі з’явилися діти Мінерви...

— ...вони не були б такими, як ти, — закінчила Рейна. — Вони можуть бути ремісниками, художниками, можливо, радниками, але не воїнами. Не ватажками небезпечних походів.

Аннабет почала заперечувати, що вона не ватажок цього походу. Принаймні, не офіційно. Та чи погодились би із цим її друзі на «Арго II»? Останні кілька днів вони покладались тільки на її накази — навіть Джейсон, який міг би й сам очолити похід, адже він син Юпітера; і тренер Хедж, який узагалі не терпів нічиїх наказів.

— Є ще дещо. — Рейна клацнула пальцями. Її золотий собака Аурум підтюпнув до неї. Претор почесала його за вухом. — Гарпія Елла... То було пророцтво, те що вона прочитала. Ми обидві це розуміємо, чи не так?

Аннабет глитнула. Щось у рубінових очах Аурума змушувало нервувати. Вона чула, що собаки здатні відчувати страх людини за її запахом, навіть розпізнавати зміни в диханні та серцебитті. Вона не знала, чи це так само стосується і чарівних металевих собак, але вирішила, що краще казати правду.

— Звучало як пророцтво, — визнала вона. — Але я ніколи раніше не зустрічала Еллу, тому ніколи не чула саме ці рядки.

— Я чула, — пробурмотіла Рейна. — Принаймні деякі з них...

За кілька футів від них загавкав срібний собака. Гуртдітей ринув із сусіднього провулку й оточив Арґентума. Вони почали його пестити і сміялись, зовсім не зважаю, чи на гострі, наче леза, ікла собаки.

— Нам час іти, — промовила Рейна.

Вони почали підійматися на пагорб. Хорти йшли за ними, залишивши дітей позаду. Аннабет постійно поглядала на обличчя Рейни. У голові почали спливати туманні спогади: манера Рейни зачісувати волосся за вухо, срібне кільце з факелом і мечем.

— Ми зустрічались раніше, — наважилась Аннабет. — Здається, ти була тоді меншою.

Рейна сухо їй посміхнулась.

— Дуже добре. Персі мене не згадав. Авжеж, ти розмовляла здебільшого з моєю старшою сестрою Гілою, яка тепер цариця амазонок. Вона поїхала сьогодні зранку, просто перед вашим прибуттям. Хай там як, в останню нашу зустріч я була лише служницею у домі Цирцеї.

— Цирцея... — Аннабет пригадала свою подорож на острів чаклунки. Їй виповнилося тринадцять. Її з Персі викинуло на один з берегів Моря Чудовиськ. Гіла тоді зустріла їх. Вона допомогла Аннабет причепуритись, дала їй гарну нову сукню та повністю змінила її зовнішність. А потім Цирцея зробила свою пропозицію: якщо Аннабет залишиться на острові, її навчать чаклувати та подарують їй неймовірну силу. Дівчину це не спокусило, ну, може, трохи й спокусило, але потім вона дізналась, що Персі перетворили на гризуна. (Це потім ця частина стала смішною, але тієї миті лякала до смерті.) Щодо Рейни... точно, вона тоді була однією зі служниць, які причісували Аннабет.

— Ти... — вражено промовила Аннабет. — А Гіла цариця амазонок? Як ви обидві?

— Довго розповідати, — промовила Рейна. — Але я чудово тебе пам’ятаю. Ти була хороброю. Я ніколи раніше не бачила, щоб хтось відмовився від пропозиції Цирцеї, а тим паче перехитрив її. Не дивно, що Персі в тебе закоханий.

У її голосі відчувалась туга. Аннабет вирішила, що безпечніше буде промовчати.

Вони дісталися вершини пагорбу, де з тераси відкривався приголомшливий краєвид на всю долину.

— Моє улюблене місце, — промовила Рейна. — Сад Бахуса.

Сплетіння виноградних лоз утворювали навіс над головою. Бджоли дзижчали серед жимолості та жасмину, що наповнювали денне повітря запаморочливою сумішшю ароматів. У центрі тераси стояла статуя Бахуса у балетній позиції. З одягу на богові була лише пов’язка на стегнах, у нього були надуті щоки, а з витягнутих у трубочку губ лилась у фонтан вода.

Незважаючи на свої турботи, Аннабет ледве не розсміялась. Вона знала бога у його грецькій формі — Діоніса, або пана Д., як його називали у Таборі Напівкровок. Побачивши їхнього ексцентричного колишнього директора увічненим у камені в пелюшках, вона почала почуватись трохи краще.

Рейна зупинилась на краю тераси. Пейзаж був вартий підйому. Усе місто розкинулося під ними, наче тривимірна мозаїка. На півдні, за озером, височіло скупчення храмів. На півночі до пагорбів Берклі простягався акведук. Будівельні бригади лагодили пошкоджену секцію (швидше за все — наслідок нещодавньої битви).

— Хотіла почути це від тебе, — промовила Рейна Аннабет повернулась до неї.

— Почути що?

— Правду. Переконай мене, що я не припускаюся помилки, довіряючи тобі. Розкажи мені про себе. Розкажи про Табір Напівкровок. У твоєї подруги, Пайпер, чари в голосі. Я перебувала достатньо часу із Цирцеєю, аби впізнавати чаромовство. Я не можу вірити її словам. А Джейсон... що ж, він змінився. Він здається віддаленим, не таким римлянином, як раніше.

Біль у її голосі був гострим, як розбите скло. Аннабет стало цікаво, чи в неї був такий саме голос усі ці місяці, поки вона шукала Персі. Їй принаймні вдалось знайти свого хлопця. У Рейни ж немає нікого. Вона сама відповідає за цілий табір. Аннабет відчувала, що Рейна хотіла бути із Джейсоном. Але він зник, тільки щоб повернутись із новою дівчиною. Натомість Персі підвищився до звання претора, але так само їй відмовив. І тепер прийшла Аннабет, яка забере його із собою. Рейна знову залишиться сама, виконуючи роботу, призначену для двох.

Коли Аннабет збиралась у Табір Юпітера, то готувалась до важких переговорів із Рейною чи навіть до сутички. Співчувати римському претору вона не була готова.

Дівчина залишила ці почуття при собі, бо Рейна не здавалась тією, хто подякує за жалість.

Натомість, Аннабет розповіла Рейні про своє життя. Про батька, мачуху і двох зведених братів у Сан-Франциско, і про те, як вона почувалась чужою у власній родині. Розповіла, як утекла з дому, коли їй виповнилося лише сім, як знайшла друзів, Луку і Талію, і як дісталась Табору Напівкровок на Лонг-Айленді. Описала табір і як зростала там, а ще зустріч із Персі та їхні спільні подорожі.

Рейна вміла слухати.

Аннабет кортіло розповісти їй про актуальніші проблеми, зокрема сварку з мамою і подаровану нею срібну монету. А найбільше — про ті кошмари, що її переслідували: стара фобія, яка лякала настільки, що дівчина ледве не вирішила відмовитися від цього походу. Але цього розповідати претору вона не могла собі дозволити.

Коли Аннабет закінчила, Рейна втупила очі в Новий Рим. Її металеві хорти обнюхували сад, клацаючи іклами на бджіл у жимолості. Зрештою Рейна вказала на скупчення храмів на пагорбі вдалечині.

— Маленька червона будівля, — промовила вона, — там, на північному боці, — це храм моєї матері, Беллони. — Рейна повернулась до Аннабет. — На відміну від твоєї матері, у Беллони немає грецького еквіваленту. Вона повністю, істинно римська. Богиня захисту батьківщини.

Аннабет нічого не відповіла. Їй мало що було відомо про римську богиню. Вона б і хотіла підготуватись краще, але латина ніколи не давалась їй так само легко, як грецька. Знизу блищав корпус «Арго II», що ширяв над форумом, наче величезна бронзова повітряна куля.

— Коли римляни вирушають на війну, — продовжила Рейна, — то перш за все відвідують храм Беллони. Усередині знаходиться символічний клаптик землі, що зображає ворожу територію. Ми кидаємо спис у цю землю, показуючи, що тепер у стані війни. Бач, римляни завжди вірили, що напад — це найкраща оборона. У стародавні часи, коли наші предки відчували загрозу від сусідів, вони починали вторгнення, щоб захиститися.

— Вони завоювали всіх навколо себе. Карфагенян, галів...

— І греків. — Рейна не сперечалася. — Я хочу сказати, Аннабет, що Риму не властиво співпрацювати з іншими силами. Щоразу, коли грецькі та римські на. півбоги зустрічались, вони билися. Суперечки між двома нашими сторонами спричинили одні з найжахливіших війн у людській історії, громадянські війни.

— Але так не має бути! Ми мусимо об єднатись, або Гея знищить усіх нас.

— Згодна. Та чи можлива співпраця? Раптом Юнонин план хибний? Навіть богині припускаються помилок.

Аннабет чекала, що зараз Гера влучить у Рейну блискавкою або перетворить на павича. Але нічого не трапилось.

На жаль, Аннабет поділяла сумніви Рейни. Гера неодноразово припускалася помилок. Аннабет не отримала нічого, окрім бід, від цієї владної богині, і зовсім не мала наміру пробачати їй того, що вона забрала в неї Персі, нехай і задля шляхетної справи.

— Я не довіряю їй, — визнала Аннабет. — Але я довіряю своїм друзям. Це не обман, Рейно. Ми здатні діяти разом.

Рейна допила свій шоколад. Вона поставила чашку на поручень тераси й оглянула долину, наче уявляючи військові шеренги.

— Я вірю, що ти кажеш це щиро, — промовила вона. — Але якщо ти вирушиш у стародавні землі, особливо у сам Рим, тобі дещо слід знати про свою матір.

Плечі Аннабет напружились.

— Мою... мою матір?

— Коли я жила на Цирцеїному острові, ми мали багато відвідувачів. Одного разу, можливо, за рік до вашого з Персі прибуття, на берег викинуло парубка. Від спраги та спеки він майже повністю втратив здоровий глузд. Він дрейфував у морі багато днів. У його словах майже не було сенсу, але ми зрозуміли, що він був сином Афіни.

Рейна замовкла, наче очікуючи на реакцію. Аннабет гадки не мала, ким міг бути цей хлопець. Вона не чула, щоб ще якась дитина Афіни вирушала на завдання у Море Чудовиськ, і все ж їй стало моторошно. Світло, що просочувалось крізь виноградні лози, змушувало тіні звиватись на землі, наче рої жуків.

— Що сталось із тим напівбогом? — поцікавилася вона.

Рейна махнула рукою, так наче це не суттєво.

— Цирцея перетворила його на морську свинку. З нього вийшов ще той скажений гризун! Але перед цим він не припиняв марити про своє невиконане завдання. Він заявив, що вирушив у Рим за Знаком Афіни.

Аннабет вхопилась за поручні, щоб утриматись на ногах.

— Так, — промовила Рейна, побачивши ЇЇ нездужання. — Він весь час бурмотів про дитину мудрості, Знак Афіни та бліду загибель велетнів, що золотом палає. Ті самі рядки читала Елла. Але ти ніколи не чула їх раніше?

— Ні... не в тій формі, у якій їх промовила Елла. — Голос Аннабет був слабким. Вона говорила правду, адже ніколи не чула цього пророцтва, але мати наказала їй іти за Знаком Афіни. Коли Аннабет подумала про монету в кишені, то почала робити жахливі припущення. Вона пригадала уїдливі слова матері. Пригадала дивні кошмари, що переслідували її минулі дні. — Цей напівбог... він розповів про своє завдання?

Рейна похитала головою.

— У той час я гадки не мала, про що він говорить. Тільки після багатьох років, уже коли я стала претором Табору Юпітера, у мене з’явилися підозри.

— Підозри... з приводу чого?

— Існує стара легенда, яку претори табору переказували одне одному століттями. Якщо вона правдива, то може пояснювати, чому два табори напівбогів ніколи не об’єднувалися. Це може виявитися причиною нашою ворожнечі. За легендою, поки старі рахунки не будуть зведені, римляни і греки ніколи не житимуть у злагоді. І легенда зосереджена на Афіні...

Різкий звук пронизав повітря. Краєм ока Аннабет помітила спалах світла.

Вона повернулась саме тоді, коли вибух утворив на форумі новий кратер. Палаюча тахта злетіла в повітря. Напівбоги в паніці розбіглись навсібіч.

— Велетні? — Аннабет потягнулась до кинджала, якого не виявилося на місці. — Я гадала, що їхню армію перемогли!

— Це не велетні. — Очі Рейни скипіли гнівом. — Ти зрадила нашу довіру.

— Що? Ні!

Щойно вона це промовила, «Арго II» пустив другий залп. Баліста випустила величезний спис, охоплений грецьким вогнем. Той пронісся крізь зруйнований купол Будівлі сенату і вибухнув усередині, запаливши її, наче паперовий ліхтарик. Якщо там хтось перебував...

— Боги, ні. — Від нападу нудоти в Аннабет підкосились коліна. — Рейно, це неможливо. Ми ніколи б не скоїли цього!

Металеві пси кинулись до ніг своєї господині. Вони загарчали на Аннабет, але рухались невпевнено, позбавлені рішучості напасти.

— Ти кажеш правду, — вирішила Рейна. — Можливо, ти не знала про цю зраду, але хтось мусить за це відповісти.

Знизу на форумі поширювався хаос. Люди в натовпі, штовхаючись, бігли навсібіч. Спалахували бійки.

— Бойня, — промовила Рейна.

— Ми повинні її припинити!

Аннабет мала жахливе передчуття, що це востаннє вони з Рейною дійшли згоди, але разом дві дівчини помчали схилом униз.

Якби в місті було дозволено користуватися зброєю друзі Аннабет уже були б мертвими. Римські напівбоги на форумі об’єднались у розлючену зграю. Деякі кидали тарілки, їжу і каміння в «Арго II», що було безглуздям, оскільки більшість речей падала назад у натовп.

Декілька десятків римлян оточили Пайпер та Джейсона, які безуспішно намагались їх заспокоїти. Чаромовство Пайпер було марним проти стількох волаючих розлючених напівбогів. З Джейсонового чола текла кров. Його пурпурова накидка була розірвана на клапті. Він не припиняв викрикувати: «Я на вашому боці!», але його помаранчева футболка Табору Напівкровок свідчила про протилежне, так само як і бойовий корабель угорі, що обстрілював Новий Рим палаючими списами. Один з таких списів упав неподалік, розтрощивши крамницю з тогами.

— Плутонові лати, — лайнулась Рейна. — Дивись.

Озброєні легіонери квапились на форум. Дві артилерійські бригади встановили катапульти одразу за Померійською межею і вже готувались стріляти по «Арго II».

— Це тільки все погіршить, — промовила. Аннабет.

— Ненавиджу свою роботу, — поскаржилась Рейна та кинулася разом із собаками назустріч легіонерам.

«Персі, — подумала Аннабет, відчайдушно бігаючи очима форумом. — Де ти?»

Двоє римлян спробували її схопити. Вона ухилилась від них і пірнула в натовп. Сотні пурпурових привидів ширяли форумом: проходили просто крізь людей і незв'язно завивали (таке враження, що розлючені римляни, палаючі тахти та вибухаючі будівлі — це недостатньо химерне видовище!). Фавни також скористались хаосом. Вони роєм напали на обідні столи, хапаючи їжу, тарілки та чашки. Один протюпав повз Аннабет із гіркою тако в руках та цілим ананасом у зубах.

Пролунав вибух, і просто перед Аннабет з’явилась статуя Терміна. Він заволав на неї латиною, без, сумнівів називаючи брехухою та правопорушницею, але вона відштовхнула статую і побігла далі.

Зрештою вона знайшла Персі. Він з друзями, Хейзел та Френком, стояв посередині фонтана та відбивався від розлючених римлян водяними струменями. Його тога перетворилась на лахміття, але ран видно не було.

Аннабет покликала його. Тієї самої миті форум здригнувся від вибуху. Цього разу світло спалахнуло просто над головою. Одна з римських катапульт вистрелила. «Агро II» затріщав і захитався у різні боки — над його бронзовим каркасом завирувало полум’я.

Аннабет помітила постать, яка відчайдушно чіплялась за канатну драбину, намагаючись спуститися. Це був Октавіан. Його одяг димився, а обличчя було забруднене сажею.

Біля фонтана Персі вистрелив у натовп ще одним шквалом води. Аннабет кинулась до нього, ухилившись від римського кулака та летючих тарілок з бутербродами.

— Аннабет! — покликав Персі. — Що?

— Гадки не маю! — крикнула вона.

— Я вам скажу що! — заволав голос згори. Октавіан дістався кінця драбини. — Греки вистрелили в нас! Ваш Лео випробував свою зброю на Римі!

Груди Аннабет наче наповнились рідким воднем. Їй здавалось, що вона може вибухнути і розлетітися на мільйон крижаних уламків.

— Ти брешеш! — випалила вона. — Лео нізащо б...

— Я щойно там був! — заверещав Октавіан. — Я бачив усе на власні очі!

«Арго II» відповів залпом. Римська катапульта розлетілась на скіпки. Легіонери кинулись навсібіч.

— Бачиш? — заволав Октавіан. — Римляни, убийте загарбників!

Аннабет завила у відчаї. Бракувало часу на те, щоб з'ясовувати правду. Команда з Табору Напівкровок кількісно в сотні разів поступалася римській армії. Нехай навіть усе це влаштував Октавіан (що скидалося на правду!), їм нізащо не вдасться виправдатися, перш ніж їх здолають кількістю і вб’ють.

— Ми повинні йти, — сказала вона Персі. — Зараз.

Він похмуро кивнув.

— Хейзел, Френку, ви мусите зробити вибір! Ви з нами?

Хейзел здавалась наляканою до смерті, але надягла кавалерійський шолом.

— Авжеж з вами. Але ви ніколи не дістанетесь корабля, якщо ми не виграємо вам час.

— Як? — спитала Аннабет.

Хейзел свиснула. Тієї самої миті форумом пронеслась світла пляма. Біля фонтана матеріалізувався величний кінь. Він став дибки і заіржав, розганяючи натовп. Хейзел скочила на його спину так, наче була народжена для верхової їзди. З сідла коня на ременях звисав римський кавалерійський меч, Хейзел оголила його.

— Надішліть мені повідомлення через Іриду, коли опинитеся в безпеці, тоді ми зустрінемось, — промовила вона. — Аріоне, уперед!

Кінь зі свистом понісся крізь натовп, відштовхуючи римлян та спричиняючи масову паніку.

Аннабет відчула надію — можливо, їм удасться забратися звідси живими. Але тої миті, майже на іншому кінці форуму, вона почула крик Джейсона.

— Римляни! — закликав він. — Будь ласка!

Його та Пайпер закидали тарілками й камінням. Джейсон спробував прикрити Пайпер, але йому в чоло влучила цеглина. Він зігнувся. Натовп ринув уперед.

— Назад! — крикнула Пайпер.

Чари її слів накрили натовп, змусивши римлян завагатись, але Аннабет розуміла, що ефект не триватиме довго. Їй з Персі нізащо не встигнути їм на допомогу.

— Френку, — промовив Персі, — твій час. Допоможеш їм?

Аннабет гадки не мала, як Френк зможе зробити це самотужки, але хлопець схвильовано глитнув.

— О, боги, — пробурмотів він. — Гаразд, звісно. Піднімайтесь по драбині.. Зараз.

Персі з Аннабет кинулись до драбини. Октавіан досі висів на її кінці, але Персі стягнув його вниз і кинув у натовп.

Вони почали підніматись, а тим часом озброєні легіонери поспішили на форум. Над головою Аннабет засвистіли стріли. Якийсь вибух ледве не збив її з драбини. На півшляху вона почула ревіння знизу й поглянула туди.

Римляни заволали й кинулись навсібіч від величезного дракона, який рушив крізь форум, — звіра, що лякав навіть більше, ніж бронзова фігура на носі «Арго II». Він мав грубу сіру шкіру, як у комодського варана, і шкірясті крила кажана. Стріли й каміння відлітали від нього, не залишаючи жодних ушкоджень, тоді коли він пробивався до Пайпер і Джейсона. Зрештою дракон схопив їх передніми лапами й здійнявся у небо.

— Це? — Аннабет забракло слів.

— Френк, — підтвердив Персі згори. — У нього є декілька, так би мовити, талантів.

— М’яко сказано, — пробурмотіла Аннабет. — Лізь далі!

Без дракона та коня Хейзел, який відволікав лучників, їм нізащо б не вдалось подолати драбину, але врешті-решт вони промайнули низку пошкоджених повітряних весел та опинились на палубі. Такелаж палав. У центрі фока зяяла дірка, а сам корабель сильно кренився на правий борт.

Не було жодних ознак тренера Хеджа, але Лео стояв посеред палуби, спокійно перезаряджаючи балісту. Нутрощі Аннабет скрутило від жаху.

— Лео! — скрикнула вона. — Що ти робиш?

— Знищити їх... — Він повернувся до Аннабет. Його очі були скляними, а рухи, наче в робота. — Знищити всіх.

Він повернувся до балісти, але Персі встиг збити його з ніг. Голова Лео грюкнулась об палубу, а очі закотились так, що видними залишились тільки білки.

Аннабет побачила сірого дракона. Він облетів корабель і приземлився на палубі, опустивши непритомних Джейсона та Пайпер.

— Забираймося геть! — заволав Персі. — Забери нас звідси!

Аннабет у шоці усвідомила, що він звертається до неї.

Вона кинулась до штурвала і припустилася помилки — поглянула через поручні вниз. Там шикувалися в ряди озброєні легіонери, які готували вогняні стріли. Хейзел пришпорила Аріона. Вони помчали з міста геть, переслідувані розлюченим натовпом. До строю підкотили додаткові катапульти. Уздовж усієї Померійської межі сяяли пурпуром статуї Терміна, який, здавалося, збирав сили для атаки.

Аннабет подивилась на контрольну панель. На біса Лео зробив її такою складною? Часу на маневри забракло, але одну просту команду вона знала: «УГОРУ».

Дівчина схопилась за важіль і потягнула його на себе. Корабель застогнав та смикнувся вгору під жахаючим кутом. Причальні щогли затріщали. «Арго II» швидко злетів у хмари.