Знак Афіни

XXXIII Аннабет

«Могло бути й гірше», — сказала собі Аннабет. Нехай на неї й чекала страшна самотня подорож, вона принаймні пообідала з Персі на узбережжі Тибру. А тепер ще й каталась на скутері з Грегорі Пеком.

Вона знала про старий фільм тільки завдяки батькові. Останні кілька років, оскільки вони помирились, Аннабет більше часу проводила з татом і дізналась про його сентиментальність. Звісно, він любив воєнну історію, зброю та біплани, але також обожнював старі кінострічки, особливо романтичні комедії сорокових та п’ятдесятих років. «Римські канікули» входили до переліку його улюблених. Він змусив її переглянути цей фільм.

Вона вважала сюжет дурнуватим — принцеса втікає від своєї свити і закохується в американського журналіста в Римі, — але підозрювала, що татові він подобається через те, що той нагадує йому власний роман з Афіною: ще одні неймовірні стосунки, приречені на нещасний кінець. Тато не мав нічого спільного з Грегорі Пеком, а Афіна, безперечно, не була Одрі Гепберн. Але Аннабет розуміла, що люди бачать те, що хочуть бачити. Щоб змінити сприйняття дійсності, не завжди потрібен Туман.

Поки ясно-блакитний скутер мчав римськими вулицями, богиня Рея нашвидку розповідала Аннабет, як змінювалося місто протягом століть.

— Он там був Понс Сабліциус[20], — вона вказала на місце, де вигинався Тибр. — Знаєш, там Горацій з двома друзями захищали місто від загарбницької армії? Ох, оце був хоробрий римлянин!

— А тут, дорогенька, — додав Тіберін, — викинуло на берег Ромула та Рема.

Він здавалось говорив про місце, де кілька качок мостили гніздо з рваних пластикових пакетів та цукеркових обгорток.

— О, так, — Рея щасливо зітхнула. — Дуже люб'язно з твого боку було затопити себе і викинути моїх малят на берег, щоб їх знайшли вовки.

— Пусте, — відповів Тіберін.

Аннабет наче марила: річний бог говорив про те, що сталось тисячі років тому, коли на цих землях не було нічого, окрім боліт та, можливо, кількох халуп. Тіберін урятував двох немовлят, один з яких потім заснував найвеличнішу імперій) у світі, і каже: «Пусте».

Рея Сільвія вказала на величезний сучасний багатоквартирний будинок.

— Колись тут був храм Венери. Потім церква. Потім палац. А потім багатоквартирний будинок. Будівля тричі горіла. Тепер це знову багатоквартирний будинок. А ось тут...

— Будь ласка, годі, — промовила Аннабет. — У мене вже паморочиться в голові.

Рея Сільвія розсміялась.

— Вибач, люба. Не злічити, скільки шарів історії приховує це місце, але це ніщо порівняно з Грецією. Афіни вже були старими, коли Рим ще був купкою жалюгідних халуп. Сама побачиш, якщо вцілієш.

— Дякую за підтримку, — пробурчала Аннабет.

— От ми і тут, — повідомив Тіберін.

Він під’їхав до величезного мармурового будинку. Через близькість до доріг його фасад вкривала кіптява, але він все одно вражав красою. Дах прикрашали вітіюваті різьблення римських богів, а перед масивними парадними дверями розташовувалися залізні ворота, обвішані замками.

— Далі прямо? — Аннабет пошкодувала, що не взяла з собою Лео, або принаймні кілька гострозубців з його пояса.

Рея Сільвія прикрила рот долонею і захихотіла.

— Ні, люба. Не прямо. Вниз.

Тіберін вказав на кам’яні сходи збоку від будівлі — такі, що на Мангеттені вели б на цокольний поверх.

— Рим хаотичний вгорі, — промовив річний бог. — Але це ніщо порівняно з тим, що знизу. Ти повинна спуститись у поховане місто, Аннабет Чейз! Знайди вівтар іноземного бога. Невдачі твоїх попередників вкажуть тобі шлях. А потім... мені невідомо, що чекає на тебе.

Рюкзак на плечах Аннабет раптом поважчав. Вона вивчала мапу вже кілька днів, ретельно шукаючи інформацію у Дедаловому ноутбуці. На жаль, та крихта, що стала їй відома, робила пошуки навіть безнадійнішими.

— Мої брати і сестри... жодний не дістався вівтаря. Чи не так?

Тіберін похитав головою.

— Але ти знаєш, яка винагорода чекає на того, хто поверне втрачене.

— Так.

— Вона здатна принести мир дітям Греції та Риму, —. промовила Рея Сільвія. — Здатна змінити хід майбутньої війни.

— Якщо я вцілію, — додала Аннабет. .

Тіберін похмуро кивнув.

— Ти також розумієш, з якою хранителькою повинна зустрітись?

Аннабет пригадала павуків у форті Самтер і сон, описаний Персі, — шиплячий голос у темряві.

— Так.

Рея Сільвія поглянула на свого чоловіка.

— Вона хоробра. Можливо, сильніша за інших.

— Сподіваюсь, — промовив річний бог. — Прощавай, Аннабет Чейз! І щасти тобі.

Рея Сільвія яскраво усміхнулась.

— Нас чекає такий чарівний вечір шопінгу! Уперед крамницями!

Грегорі Пек і Одрі Гепберн помчали геть на своєму ясно-блакитному моторолері.

Аннабет повернулась і спустилась сходами. Одна.

* * *

Вона опускалась під землю сотні разів, але тепер, на півшляху вниз, раптом усвідомила, як давно не подорожувала на самоті. Дівчина застигла на місці.

О, боги... вона не робила нічого подібного відтоді, як була малечею. Після втечі з дому Аннабет кілька тижнів виживала одна — жила у провулках і ховалась від чудовиськ. Поки Талія з Лукою не взяли її під своє крило. Потім вона не залишала Табору Напівкровок, поки їй не виповнилось дванадцять. Після цього всі її завдання були або з Персі, або з іншими друзями.

Востаннє вона почувалась настільки наляканою і самотньою у сім років. Аннабет пригадала, як вони з Талією та Лукою забрели у лігво циклопів у Брукліні. Талію та Луку схопили, а дівчинці довелось їх звільняти. Вона досі пам’ятала, як тремтіла у темному куті напіврозваленого маєтку і чула циклопів, які намагались виманити її зі схованки, імітуючи голоси друзів.

Раптом це теж обман? Раптом інші діти Афіни загинули, тому що Тіберін та Рея Сільвія заманили їх у пастку? Чи здатні були Грегорі Пек та Одрі Гепберн на щось подібне?

Вона змусила себе йти далі. Іншого вибору не було. Якщо Афіна Парфенос справді десь там унизу, вона може вирішити долю війни. І що навіть важливіше — допомогти мамі. Афіна потребувала своєї доньки.

У кінці сходів дівчина натрапила на старі дерев’яні двері із залізною ручкою-кільцем, над якою висіла металева пластина із замковою щілиною. Аннабет почала роздумувати, як зламати замок, але щойно її рука доторкнулась до кільця, посеред дверей спалахнув вогняний обрис сови Афіни. Із замкової щілини потягнулась цівка диму. Двері різко відчинилися всередину.

Аннабет востаннє подивилась угору. На протилежному кінці сходів блищав блакитний прямокутник неба. Смертні напевно насолоджувались теплим днем. Закохані тримались за руки у кав’ярнях. Туристи тіснились у крамницях та музеях. Місцеві мешканці бігали у своїх щоденних справах, швидше за все, не замислюючись про тисячі років історії під ногами і, безперечно, не підозрюючи про існування духів, богів та чудовиськ, які досі мешкають тут, або про те, що їхнє місто сьогодні можуть зруйнувати, якщо певній групці напівбогів не вдасться зупинити велетнів.

Аннабет пройшла у двері.

Вона опинилась у підвалі, що виявився архітектурним кіборгом. Старовинні цегляні стіни співіснували із сучасними електричними дротами і водопровідними трубами. Стеля підтримувалась металевим риштуванням у поєднанні зі старими гранітними римськими колонами.

Передня частина підвалу була завалена ящиками. Аннабет з цікавості відкрила пару-трійку. Деякі були упаковані різнокольоровими шпулями ниток — таких, що використовують під час майстрування паперових зміїв та інших дрібних виробів. Інші — заповнені дешевими пластиковими гладіаторськими мечами. Можливо, колись це місце було складом крамниці для туристів.

У дальньому кінці приміщення знаходився отвір з іще одними сходами — цього разу з білого каменю, — що вели ще глибше під землю.

Аннабет обережно наблизилася до краю. Навіть зі свіченням кинджала було занадто темно, щоб хоч щось розгледіти знизу. Вона доторкнулась долонею до стіни і знайшла перемикач світла.

Сліпучо-білі флуоресцентні лампи залили світлом сходи. Аннабет побачила мозаїчну підлогу з оленям та фавнами (можливо, знизу була кімната стародавньої римської вілли, яку просто залишили під цим сучасним підвалом разом із ящиками ниток та пластикових мечів).

Вона спустилась. Кімната була площиною приблизно у двадцять футів. Колись у минулому стіни яскраво розмалювали, але більшість фресок давно поблякла або потріскалась. Єдиним виходом з кімнати була вирита у підлозі дірка (задля неї оббили мозаїку в кутку кімнати). Аннабет присіла біля отвору й зазирнула туди: унизу була печера, але її дна видно не було.

Приблизно у тридцяти-сорока футах шуміла вода. Повітря було затхлим і солодкуватим, наче від зів’ялих квітів, але це точно була не каналізація. Можливо, старий канал з акведуку. Спуску вниз не було.

— Стрибати я не збираюсь, — пробурчала Аннабет.

Наче у відповідь у темряві щось зажевріло. Знак Афіни спалахнув на дні печери, освітивши блискучу цегельну кладку вздовж підземного каналу. Вогняна сова за сорок футів під ногами наче дражнила Аннабет: «Ну, тобі сюди, малеча. Тож міркуй, що робитимеш».

Аннабет зважила доступні варіанти. Стрибати — занадто небезпечно. Ані драбин, ані мотузок немає. Вона подумала позичити металеве риштування згори, щоб зробити собі щось на кшталт пожежної жердини, але потім збагнула, що там усе поєднане болтами. До того ж, їй не хотілось обвалювати на себе цілу будівлю.

Відчай, наче армія термітів, почав згризати її зсередини. Усе своє життя вона спостерігала, як інші напівбоги отримують неймовірні здібності. Персі керував водою. Якби він був тут, то підняв би рівень води та просто проплив би вниз. Хейзел з бездоганною точністю орієнтувалась під землею і навіть могла утворювати тунелі або скеровувати їхній напрямок. Вона б легко створила собі новий шлях. Лео дістав би потрібні інструменти з пояса та змайстрував би щось корисне. Френк умів перетворюватись на птаха. Джейсон міг керувати вітром і полетів би вниз. Навіть Пайпер зі своїм чаромовстом... Вона могла б переконати Тіберіна та Рею Сільвію допомогти трохи більше.

А що мала Аннабет? Бронзовий кинджал, що не здатен ні на що особливе, і прокляту срібну монету. У неї був рюкзак з Дедаловим ноутбуком, пляшка води, кілька шматочків амброзії для критичних обставин і коробок сірників — швидше за все марних, але тато навчив її, що завжди треба мати при собі щось для розведення вогню.

Вона не мала неймовірних здібностей. Навіть єдина по-справжньому чарівна річ, бейсболка-невидимка «Нью-Йорк Янкіз», припинила працювати, до того ж досі була в її каюті на «Арго II».

«У тебе є розум», — пролунав голос. Можливо, це Афіна говорила до неї, та, швидше за все, Аннабет просто хотіла сподіватись на це.

Розум... як в улюбленого героя Афіни, Одіссея. Він переміг у Троянській війні, користуючись головою, а не силою. Подолав усіх можливих чудовиськ та всі негаразди завдяки своїй кмітливості. Це цінувала Афіна.

«Мудрості доньку самотній шлях чекає».

«Це означає не тільки без допомоги інших, — збагнула Аннабет. — А ще й без допомоги особливих здібностей».

Гаразд... то як безпечно спуститись і запевнитись, що зможеш піднятись назад за потреби?

Аннабет піднялась назад до підвалу і втупила очі у відкриті ящики. Нитки та пластикові мечі. Ідея, яка спала їй на думку, була такою безглуздою, що дівчина ледве не розсміялась. І все ж це було краще, ніж нічого.

Аннабет взялась за справу. Руки наче точно знали, що робити. Іноді таке траплялось, наприклад, коли вона допомагала Лео з корабельними механізмами або креслила архітектурні плани на комп’ютері. Їй ніколи не доводилось майструвати щось з ниток або пластикових мечів, але робота йшла легко, мимоволі. Не минуло й п’яти хвилин, коли дюжина шпуль ниток та ящик мечів перетворились на саморобну канатну драбину. Це був міцний, але не занадто товстий, плетений трос із закріпленими у двох футах одне від одного мечами — опорами для рук та ніг.

Щоб випробувати конструкцію на міцність, Аннабет прив’язала один кінець до колони і щодуху потягнула за мотузку. Пластикові мечі гнулись від напруження, але створювали додатковий об’єм (до вже наявних вузлів), тож принаймні можна було міцніше вхопитись.

Драбина не претендувала на вищі творчі відзнаки, але з призначенням впоратись мала. Перед спуском Аннабет вирішила забити рюкзак залишками ниток. Вона сумнівалась, що вони знову стануть у пригоді, але вирішила не нехтувати додатковим ресурсом, до того ж таким неважким.

Аннабет повернулась до отвору в мозаїчній підлозі. Закріпила один кінець драбини на найближчій трубці риштування, опустила мотузку в печеру і почала спускатися вниз.