Знак Афіни

XX Аннабет

Нова громадянська війна розпочалася.

Лео якимсь чином витримав падіння без ушкоджень. Аннабет побачила, як він, ховаючись за колонами, бігає від одного портика до іншого та обстрілює вогнем велетенських орлів, які нападали згори. Римляни безуспішно переслідували його, спотикаючись об купи гарматних ядер та ухиляючись від туристів, які бігали навколо та верещали.

Екскурсоводи не припиняли кричати: «Це просто історична реконструкція!» Хоча вони, здавалось, самі не дуже були в цьому впевнені. Вочевидь, ще більше змінити те, що відбувалося, Туману було не під силу.

Посеред внутрішнього двору буйствував біля флагштоків дорослий слон — Френк? — розганяючи римських воїнів. Джейсон стояв приблизно за п’ятдесят ярдів від нього й бився на мечах з кремезним центуріоном, губи якого вкривали вишнево-червоні плями, схожі на кров.

Прихильник вампірів, чи, може, жертва надмірного споживання «Кул-Ейда»?

Аннабет чула, як Джейсон крикнув:

— Вибач за це, Дакото!

Він перестрибнув через голову центуріона, наче акробат, і ляснув по потилиці римлянина руків’ям свого гладіуса. Дакота звалився на землю.

— Джейсоне! — покликала Аннабет.

Він огледів поле битви, а потім побачив її.

Вона вказала на «Арго II».

— Допоможи іншим піднятися на борт! Відступаємо!

— А ти?

— Не чекайте на мене!

Аннабет кинулася геть, перш ніж він устиг щось заперечити.

Протиснутися крізь натовп туристів виявилося досить важким випробуванням. Чому так багато людей хочуть побачити форт Самтер спекотної літньої днини? Але Аннабет швидко усвідомила, що натовп урятував їм життя. Без цього хаосу, спричиненого ошелешеними смертними, римляни вже давно б оточили їхню маленьку команду.

Аннабет продерлась у кімнатку, що, здавалося, була частиною гарнізону, і намагалася перевести подих. Вона уявила себе солдатом Союзу на цьому острові 1861 року. В оточенні ворогів. Майже без їжі та будь-яких інших припасів, не сподіваючись на підкріплення.

Деякі із захисників були дітьми Афіни. Вони сховали тут важливу мапу — щось таке, що не хотіли віддавати до рук ворогів. Якби Аннабет була однією з них, куди б вона це поклала?

Раптом стіни заблищали. Повітря стало теплим. «Чи я марю?» — подумала Аннабет. Вона хотіла було побігти до виходу, раптом двері з гуркотом зачинилися. Вапняний розчин між камінням укрився пухирцями. Бульбашки луснули. Назовні ринули тисячі крихітних чорних павуків.

Аннабет не могла поворухнутися. Серце наче зупинилося. Видираючись одне на одного, павуки вкрили стіни та підлогу і поступово оточували її зусібіч. Це неможливо. Це не може бути по-справжньому.

Жах занурив Аннабет у спогади. Їй знову сім років. Вона сама у своїй кімнаті в Річмонді, штат Вірджинія. Уночі прийшли павуки. Вони хвилями виповзали з-під її прикомірка і чекали у темряві. Вона кликала батька, але він був на роботі. Він завжди був на роботі.

Замість нього прийшла її мачуха.

«Я не проти того, щоб бути поганим поліцейським», — сказала вона одного разу батькові, уважаючи, що Аннабет не чує.

«Це тільки твоя уява, — відповіла мачуха, коли Аннабет розповіла їй про павуків. — Ти лякаєш своїх молодших братів».

«Вони мені не брати», — заперечила Аннабет, через що обличчя мачухи посуворішало. Її очі лякали не менше, ніж павуки.

«Лягай спати негайно, — наполягла жінка. — Жодних більше криків».

Павуки повернулися, щойно мачуха вийшла з кімнати.

Аннабет спробувала сховатися під ковдрою, але це не допомогло. Зрештою, вона заснула тільки тоді, коли зовсім виснажилася. Уранці Аннабет прокинулася з укусами по всьому тілу та з павутинням на очах, роті та носі.

Укуси зникли навіть раніше, ніж вона встигла вдягнутися, тож їй було нічого показати мачусі, окрім павутиння, що та назвала хитрим трюком.

«Жодних більше балачок про павуків, — суворо промовила тоді мачуха. — Ти вже доросла дівчинка».

Наступної ночі павуки прийшли знову. Мачуха продовжила бути поганим поліцейським. Аннабет заборонили телефонувати батькові та турбувати його цими нісенітницями. Сказали, що він не повернеться додому раніше.

Третьої ночі Аннабет утекла з дому.

Потім, уже в Таборі Напівкровок, вона дізналась, що всі діти Афіни бояться павуків. Дуже давно Афіна суворо покарала смертну ткачиху Арахну — прокляла її за гординю та перетворила на першого павука. Відтоді павуки ненавидять дітей Афіни.

Але від цього не стало легше ладнати зі своїм страхом. Одного разу в таборі вона ледве не вбила Конора Стоула за те, що той поклав їй у ліжко тарантула. Багато років по тому вона зазнала панічної атаки в аквапарку Денвера, коли на неї та Персі напали механізовані павуки. А останні кілька тижнів Аннабет майже щоночі бачила у снах павуків, зокрема, як вони повзають по ній та душать, загортаючи в павутиння.

Тепер у бараках форта Самтер її насправді оточили павуки. Кошмари справдилися.

Сонний голос бурмотів у голові: «Незабаром, дорогенька. Незабаром ти зустрінешся з ткачихою».

— Гея? — пробурмотіла Аннабет. Вона боялась відповіді, але запитала: — Хто... Хто ця ткачиха?

Павуки пожвавішали. Вони заюрбилися на стінах та забігали навколо її ніг, наче чорний блискучий вир. Сподівання на те, що це ілюзія, утримувало Аннабет від того, аби знепритомніти від страху.

«Сподіваюсь, ти вцілієш, дитя, — сказав жіночий голос. — Зі значно більшою насолодою я принесла би тебе в жертву. Але ми повинні дати нашій ткачисі змогу помститись...»

Голос Геї стихнув. На дальній стіні всередині павучого рою спалахнув червоний символ: така сама сова, як і на срібній драхмі, уп’ялась очима в Аннабет. А потім, точнісінько як у кошмарах, Знак Афіни почав розходитися полум’ям по стінах і спопеляти павуків, доки в кімнаті не залишилося нічого, окрім огидно-солодкого запаху попелу.

«Іди, — пролунав інший голос — голос її матері. —. Пометися за мене. Іди за Знаком».

Палаючий символ сови згаснув. Гарнізонні двері розчинились навстіж. Ошелешена Аннабет стояла посеред кімнати, не певна, чи бачила щось насправді, чи їй це лише примарилося.

Вибух струсив будівлю і нагадав дівчині, що її друзі опинилися в небезпеці. Вона затрималася тут занадто довго.

Аннабет змусила себе поворухнутись. Досі тремтячи, вона пошкандибала назовні. Океанське повітря допомогло їй прояснити думки. Вона вдивилась у глиб внутрішнього двору — за наляканими туристами та напівбогами в запалі битви, на краю мурів стояла звернена до моря велетенська мортира[8].

Можливо, Аннабет здалося, але стара гармата палала червоним світлом. Дівчина помчала туди. На неї накинувся орел, але вона ухилилась і побігла далі. Ніщо не могло налякати її більше, ніж ті павуки.

Римські напівбоги вишикувалися в стрій та наступали в напрямку «Арго II». Над їхніми головами раптом почала збиратися мініатюрна гроза. Попри ясну погоду, над римлянами гуркотів грім і спалахувала блискавка. Дощ і вітер збивав їх з ніг.

Аннабет не відволікалася і розмірковувала про гармату.

Вона добігла до мортири й поклала руку її й на дуло. На заглушці, що блокувала отвір для запалювання, запалав Знак Афіни — червоні обриси сови.

— Усередині, — промовила вона. — Авжеж.

Аннабет смикнула пальцями заглушку. Безуспішно. Лайнувшись, вона оголила кинджал. Щойно небесна бронза торкнулася затички, та зменшилась і почала рухатися. Дівчина витягла її й устромила руку в гармату.

Пальці торкнулися чогось холодного, гладкого й металевого. Аннабет дістала маленький бронзовий диск розміром з чайне блюдце, прикрашений витонченими письменами та зображеннями. . «Розгляну потім», — вирішила вона, сунула знахідку в рюкзак і розвернулась.

— Кудись квапишся? — поцікавилася Рейна.

Претор стояла за десять футів від Аннабет, з ніг до голови одягнена в обладунки та із золотим списом у руках. Два металеві хорти гарчали обабіч неї.

Аннабет озирнулася навколо. Довкола майже нікого не залишилося: бійки перемістились у напрямку причалу. Дівчина сподівалась, що друзі дісталися корабля — їм уже слід було терміново відлітати, інакше вони ризикували потрапити в оточення. У неї залишалося обмаль часу.

— Рейно, — промовила Аннабет, — те, що трапилось у Таборі Юпітера, — справа рук Геї. Ейдолони, духи, які оволодівають...

— Прибережи свої виправдання. Вони знадобляться тобі в суді.

Собаки загарчали й повільно рушили вперед. Цього разу, вочевидь, було несуттєво, чи каже Аннабет правду. Вона намагалась вигадати план втечі. Навряд чи їй удасться перемогти Рейну у двобої, а проти цих металевих собак вона взагалі не мала жодного шансу.

— Якщо дозволиш Геї розсварити табори, — промовила Аннабет, — уважай, що велетні перемогли. Вони знищать римлян, греків, богів, увесь смертний світ.

— Гадаєш, я цього не знаю? — у голосі Рейни вчувався метал. — Хіба ви залишили мені вибір? Октавіан чує кров. Він розпалив лють легіону. Я не можу цьому зарадити. Здавайся. Я поверну тебе в Новий Рим на суд. Він буде несправедливим. На тебе чекає болісна кара. Але цього, можливо, вистачить, щоб зупинити подальше кровопролиття. Октавіана це, звісно, не вдовольнить, але я вважаю, що зможу переконати решту закінчити війну.

— Це була не я!

— Це не має значення! — відрізала Рейна. — Хтось повинен відповісти за те, що сталося. Нехай цим кимось станеш ти. Такий вибір буде кращим.

По шкірі Аннабет поповзли мурахи.

— Кращим за що?

— Скористайся своєю мудрістю. Якщо сьогодні ти втечеш, ми не продовжимо переслідування. Я казала тобі: навіть божевільний не наважиться перетинати море до стародавніх земель. Якщо Октавіан не помститься твоїй команді, він спрямує свій гнів на Табір Напівкровок. Легіон рушить на вашу територію. Ми вщент спалимо ваш табір і проклянемо землю, на якій він стоїть.

«Убий римлян, — почула Аннабет заклик матері. — Вони ніколи не стануть твоїми союзниками».

Аннабет ледве не заревіла. Табір Напівкровок був єдиною домівкою, що вона мала. Уважаючи Рейну другом, вона розповіла їй його точне розташування. Не можна віддати свій дім на милість римлян, а самій вирушити на інший кінець світу.

Але їхній похід і все, що вона витримала, аби повернути Персі... якщо вона не вирушить в античні землі, усе це не матиме значення. До того ж Знак Афіни не обов’язково призводив до помсти.

«Якби ж я знайшла шлях, — сказала їй тоді мати, — шлях додому...»

«Як ти скористаєшся своєю винагородою? — запитувала Афродіта. — Для війни чи для миру?»

Вихід є. Знак Афіни приведе її до нього, якщо їй вдасться вижити.

— Я не піду з тобою. Я вирушаю до Рима за Знаком Афіни.

Претор похитала головою.

— Ти гадки не маєш, що на тебе чекає.

— Маю. Ця ворожнеча між нашими таборами... я можу її припинити.

— Нашій ворожнечі тисячі років. Як одна людина щось виправить?

Аннабет хотіла б дати переконливу відповідь: показати Рейні тривимірну діаграму чи свій вражаючий план, але не могла. Проте вона знала, що мусить спробувати. Розгублений погляд матері ані на мить не полишав її голови: «Я мушу повернутися додому».

— Похід мусить закінчитись успішно, — промовила вона. — Ти можеш спробувати зупинити мене. Тоді нам доведеться битися на смерть. Або ти можеш відпустити мене. Тоді я спробую врятувати обидва наші табори. Якщо ви збираєтеся рушити на Табір Напівкровок, то принаймні намагайся відстрочити похід. Затримай Октавіана.

Рейна зіщулила очі.

— Я теж донька богині війни і поважаю твою сміливість. Але якщо ти зараз підеш, то приречеш свій табір на знищення.

— Ти недооцінюєш Табір Напівкровок!

— Ти ніколи не бачила легіон на війні.

Над доками пронісся знайомий верескливий голос:

— Убити їх! Убити їх усіх!

Октавіан вдало пережив купання в гавані. Він виповз слідом за своїми охоронцями й підбадьорював криками інших римських напівбогів, які насилу пробиралися до корабля, здіймаючи щити, наче ті могли зупинити бурю, що лютувала навколо.

На палубі «Арго II» пліч-о-пліч, схрестивши мечі, стояли Джейсон і Персі. По спині Аннабет поповзли мурахи, коли вона усвідомила, що хлопці об’єднали сили та закликали собі на допомогу і небо, і море. Вода і вітер злилися воєдино. Хвилі обрушувались на кріпосні вали, у небі спалахували блискавки і збивали велетенських орлів. Уламки летючих колісниць палали у воді, а тренер Хедж вправно розмахував арбалетом, навмання стріляючи в римських птахів.

— Бачиш? — гірко промовила Рейна. — Жереб кинуто. Наші народи вже воюють.

— Якщо я впораюсь, вони зупиняться.

Обличчя Рейни набуло того самого виразу, як тоді в таборі, коли вона узналась, що Джейсон знайшов собі іншу дівчину. Претора занадто багато зраджували, щоб вона могла повірити в щасливий фінал. Аннабет чекала її нападу.

Натомість Рейна змахнула рукою. Металеві собаки відступили.

— Аннабет Чейз, — промовила вона, — наступного разу ми зустрінемося ворогами на полі битви.

Претор відвернулась і пішла вздовж кріпосного валу, металеві пси слідували за нею.

Аннабет боялась, що це якась хитрість, але часу на роздуми було обмаль. Дівчина побігла до корабля.

Вітри, що гамселили римлян, здавалось, не діяли на неї.

Аннабет без перешкод промчала крізь лави ворогів. Октавіан заволав:

— Зупинити її!

Над її вухом пролетів спис. «Арго II» вже здіймався над причалом. На сходнях стояла Пайпер, простягаючи руку.

Аннабет стрибнула і вхопилась за руку подруги. Сходні впали в море, а дівчата скотились на палубу.

— Уперед! — закричала Аннабет. — Летимо, летимо!

Знизу загули двигуни. Заоберталися весла. Джейсон змінив напрямок вітру. Персі викликав величезну хвилю, що здійняла корабель над стінами форту і виштовхнула його в море. Коли «Арго II» набув максимальної швидкості, форт Самтер залишився маленькою плямкою вдалечині. Вони мчали по хвилях до античних земель.