Знак Афіни

XXIX Персі

Персі почувався цілковитим невдахою.

Мало того, що він був змушений тікати від лихих морських богів в Атланті, а потім не зміг відбити напад велетенської креветки на «Арго II», так ще й іхтіокентаври, Хіронові брати, не захотіли з ним зустрічатись.

Після цього вони дісталися Геркулесових стовпів, але Персі довелось залишитись на борту, тоді як Джейсон Поважна Шишка пішов на зустріч зі своїм єдинокровним братом. Геркулес — найвидатніший герой усіх часів, а Персі його навіть не побачив.

Ну, гаразд, за словами Пайпер Геркулес виявився нікчемою, і все ж... Персі вельми набридло стирчати на кораблі та без діла вештатися палубою.

Відкрите море — це ж його територія. Тут він мусив показати себе, поводитись як справжній ватажок та дбати про всіх. Натомість, за всю подорож крізь Атлантику він не зробив майже нічого, окрім того що теревенів з акулами та слухав, як тренер Хедж співає пісеньки з телешоу.

Ба більше того, після відплиття з Чарльстона він майже не бачив Аннабет. Вона весь вільний час проводила у своїй каюті, вивчаючи бронзову мапу, яку знайшла у форті Самтер, або шукаючи інформацію в Дедаловому ноутбуці.

Коли б Персі до неї не зайшов, вона завжди була настільки охопленою думками, що їхня розмова виглядала приблизно так:

Персі: Привіт, як справи?

Аннабет: Е, ні, дякую.

Персі: Гаразд... ти щось їла сьогодні?

Аннабет: Гадаю, зараз чергування Лео. Запитай у нього.

Персі: Ну, моє волосся палає.

Аннабет: Гаразд. За хвилину.

Вона іноді ставала такою. Одна з особливостей стосунків із донькою Афіни. І все ж, Персі не міг припинити думати, як привернути її увагу. Він хвилювався за неї після випадку з павуками у форті Самтер і не знав, як допомогти, особливо тоді, коли вона навіть не слухала його.

Інцидент біля Геркулесових стовпів минув майже без наслідків (окрім пари-трійки кокосів, застряглих у бронзовій обшивці). Кілька сотень метрів корабель спокійно подолав небом.

Персі сподівався, що стародавні землі не такі погані, як їм розповідали. Але насправді все відбувалося, як у рекламі: «Ви миттєво помітите різницю!»

На корабель нападали по кілька разів на годину. Спочатку з нічного неба налетіла зграя стімфалійських птахів людожерів, але Фестус їх спопелив. Потім навколо щогли завирували грозові духи. Джейсон підсмажив їх блискавкою. А коли тренер Хедж вечеряв на шканцях, невідомо звідки з’явився дикий пегас, розтоптав сатирові енчілади й полетів геть, залишивши по всій палубі сирні сліди копит.

— А оце було навіщо? — випалив Хедж.

Побачивши пегаса, Персі засумував за Піратом. Він не бачив свого друга вже кілька днів. Буря та Аріон теж не показувались. Можливо, не наважувались зайти у Середземне море. Якщо справа була в цьому, то Персі їх розумів.

Зрештою, десь опівночі, після дев’ятого чи десятого повітряного нападу, до нього звернувся Джейсон:

— Може, хочеш відпочити? Я подбаю про все летюче. А потім можемо перейти на море, і за справу візьмешся ти.

Персі не певен був, що зможе заснути — розлючені вітряні духи не припиняли трясти корабель. Але пропозиція Джейсона здавалась розумною. Персі спустився в трюм і звалився у койку.

Кошмари, звісно, не змусили себе чекати.

Йому наснилося, що він у темній печері. Очі не бачили далі кількох футів, але простір мав бути величезним. Десь неподалік крапала вода. Її звук відлунювався від віддалених стін. За рухом повітря Персі підозрював, що стеля печери дуже високо вгорі.

Він почув важкі кроки. З темряви вийшли велетні-близнюки Ефіалт та От. Персі відрізняв їх тільки за волоссям — в Ефіальта зелені дредлоки зі срібними та золотими монетами, а в Ота — пурпуровий хвіст, стягнутий... петардами?

Окрім цього вони були одягнені однаково. Їхньому вбранню безперечно було місце саме в кошмарі. Велетні носили однакові білі слакси й золотаві піратські сорочки з трикутним вирізом, що оголяв волохаті груди значно більше, ніж хотілось би бачити. На поясах зі штучних діамантів висіло не менше дюжини кинджалів у піхвах. На ногах були сандалі, які підтверджували, що так, дійсно, велетні мали змій замість ступень. Плазуни збуджено клацали язиками та зиркали навсібіч золотими очима, наче собаки у вікні авто. Можливо, на них давно не надягали відкрите взуття.

Велетні стали перед Персі, але не звернули на нього жодної уваги. Натомість вони втупили очі в темряву.

— Ми тут, — повідомив Ефіальт.

Попри його розкотистий голос, слова розчинились у печері, стаючи тихішими та втрачаючи свою силу з кожним відлунням.

Високо вгорі хтось відповів:

— Так. Я бачу. Ці вбрання важко не помітити.

Голос змусив нутрощі Персі затягнутись у десять вузлів. Він здавався жіночим, але зовсім не людським. Кожне слово було шиплячим сплетінням численних звуків, наче рій африканських бджіл-убивць навчився в унісон розмовляти англійською.

Це не Гея. Персі був упевнений у цьому. Але кому б не належав цей голос, він змусив велетнів хвилюватись. Вони почали тупцюватися (переступати зі змії на змію) і з повагою похилили голови.

— Звісно, Ваша Милосте, — промовив Ефіальт. — Ми принесли звістки про...

— Чому ви так одягнені? — поцікавилася істота в темряві. Вона, здавалось, була дуже далеко, що Персі цілком улаштовувало.

Ефіальт роздратовано зиркнув на брата.

— Мій брат мав надягнути щось інше. На жаль...

— Ти сказав, що сьогодні майстром кинджалів буду я, — заперечив От.

— Я сказав, що майстром кинджалів буду я! Ти мав бути фокусником! Ах, пробачте мені, Ваша Милосте! Нащо вам слухати наші сварки. Ми прийшли, як Ви просили, щоб сповістити новини. Корабель наближається.

Її Милість, ким би вона не була, видала кілька лютих свистів, схожих на звук проколотої шини. Здригнувшись, Персі збагнув, що вона сміється.

— Коли?

— Вони мають прибути до Рима невдовзі після світанку, — промовив Ефіальт. — Звісно, їм доведеться пройти повз золотого хлопчика.

Велетень презирливо ошкірився, наче був не найкращої думки про «золотого хлопчика».

— Сподіваюсь, вони благополучно дістануться, — промовила Її Милість. — Буде дуже прикро, якщо їх спіймають раніше. Ви все підготували?

— Так, Ваша Милосте. — От вийшов уперед, і печера затремтіла. Під лівою змією Ота з’явилась тріщина.

— Обережно, телепню! — заричала Її Милість. — Хочеш повернутись у Тартар коротким шляхом?

От поспішно позадкував. Його обличчя пройняв жах. Персі усвідомив, що підлога, яка здавалась твердою, наче камінь, насправді була, як лід на Алясці, — у деяких місцях міцна, в інших... не дуже. Він зрадів, що це має у снах ваги.

— Це місце незабаром розвалиться, — попередила Її Милість. — Усе тримається разом тільки завдяки моїй майстерності. Століттями стримувати гнів Афіни складно, до того ж під нами ворушиться вві сні велика Матір Земля. Між двома цими силами — моє гніздо... що ж, дещо зносилось. Сподіваюсь, ця дитина Афіни виявиться гідною жертвою. Вона може стати моєю останньою іграшкою.

Ефіальт важко глитнув. Він не відводив очей від тріщини.

— Незабаром це стане несуттєвим, Ваша Милосте. Гея пробудиться і винагородить усіх нас. Вам більше не доведеться охороняти це місце або приховувати ваші творіння.

— Можливо, — промовив голос у темряві. — Але я сумуватиму за солодким смаком помсти. Ми чудово попрацювали разом упродовж усіх цих століть, чи не так?

Близнюки вклонились. Монети у волоссі Ефіальта заблищали. Персі з жахом збагнув, що деякі з них — срібні драхми. Точнісінько таку саму Аннабет отримала від своєї мами.

Він пригадав, як вона розповіла йому, що у кожному поколінні кількох дітей Афіни посилали на пошуки втраченої статуї Парфенону. Жодний з них не досяг мети.

«Ми чудово попрацювали разом упродовж усіх цих століть...»

Сотні монет у волоссі Ефіальта — сотні трофеїв, зібраних за століття. Персі уявив, як Аннабет стоїть одна у цьому темному місці. Як велетень бере її монету та додає до своєї колекції. Персі закортіло вхопитися за меч та подарувати велетневі нову зачіску, що починалась би з шиї. Але він був безсилим щось вдіяти, тому міг тільки споглядати.

— Е, Ваша Милосте, — збентежено промовив Ефіальт. — Дозвольте вам нагадати, що Гея хоче, аби дівчину захопили живою. Ви можете її катувати. Звести з розуму. Що забажаєте, звісно. Але її кров має окропити стародавні землі.

Її Милість зашипіла:

— Для цього можна скористатись іншими.

— Так, — промовив Ефіальт. — Але бажано, щоб це була саме ця дівчина. І хлопець... син Посейдона. Ви чудово розумієте, чому ці двоє найкраще підходять для цієї справи.

Персі гадки не мав, що це означає, але йому захотілось розтрощити підлогу та відрядити цих двох тупих близнюків у безодню. Гея нізащо не отримає його крові, хоч які там у неї справи, і дідька лисого він дозволить комусь кривдити Аннабет.

— Побачимо, — пробурчала Її Милість. — А тепер залиште мене. Дбайте про власні приготування. Ви отримаєте свою виставу. А я... я працюватиму в темряві.

Сон розчинився. Персі зіскочив з койки.

Джейсон стукав по відчинених дверях каюти.

— Ми опустились на воду, — з украй змученим обличчям промовив він. — Твоя черга.

Персі спочатку вагався, але потім усе ж таки розбудив Аннабет. Він вирішив, що навіть тренер Хедж не заперечуватиме їхній нічній розмові, якщо вона може врятувати Аннабет життя.

Вони стояли на палубі самі, якщо не брати до уваги Лео за штурвалом. Хлопчина ледве не падав з ніг від утоми, але відмовлявся йти спати.

— З мене досить несподіваних Креветкозил, — наполягав він.

Уся команда намагалась переконати Лео, що напад сколопендри не його провина, але він не хотів цього слухати. Персі розумів, як почувається приятель. Одним з його найбільших талантів було не пробачати собі власних помилок.

Була приблизно четверта ранку. Погода наганяла сум. Теплий дрібний дощ застиг у повітрі, наче завіса, а туман був настільки густим, що Персі не бачив навіть Фестуса на носі корабля. Знизу стогнало море, здіймаючи двадцятифутові хвилі. Персі чув бідолашну Хейзел, яка теж стогнала у своїй каюті.

Попри всі ці обставини, Персі радів знову опинитися на воді. Це подобалось йому більше, ніж летіти крізь грозові хмари та відбиватись від птахів-людожерів чи пегасів, які топчуть енчілади.

Він стояв з Аннабет на носі корабля та розповідав дівчині про свій сон.

Персі не знав, як вона сприйматиме новини. І її реакція збентежила його навіть більше, ніж він очікував. Дівчина здавалась зовсім не здивованою.

— Персі, пообіцяй мені дещо. Не розповідай нікому про цей сон! — промовила Аннабет, вдивляючись у туман.

— Не що? Аннабет...

— Те, що ти бачив, пов’язано зі Знаком Афіни. Іншим не можна цього знати. Вони тільки більше хвилюватимуться. Мені важче буде вирушити самостійно.

— Аннабет, отямся! Ця істота у темряві. І це місце, що розвалюється...

— Я розумію. — Її обличчя здавалось неприродньо блідим. Персі сумнівався, що це лише через туман. — Але я повинна зробити це одна.

Персі придушив свій гнів. Він не міг зрозуміти, на кого злиться. На Аннабет? Чи на свій сон? Чи на весь греко-римський світ, що протягом п’яти тисяч років продовжував існувати та формувати людську історію лише з однією метою: зробити життя Персі Джексона якомога паскуднішим.

— Ти знаєш, що у тій печері, — здогадався він. — Це якось пов’язано з павуками?

— Так, — ледве чутно відповіла вона.

— Тоді як ти можеш?.. — він змусив себе спинитись.

Якщо Аннабет мала щось на думці, сперечатись з нею було марно. Персі пригадав ту ніч, коли вони врятували Ніко та Б’янку ді Анжело. Аннабет тоді полонив титан Атлас. Якийсь час Персі не знав, жива вона чи мертва. Він перетнув усю країну, щоб її врятувати. Ці кілька днів стали найважчими в його житті, але не через чудовиськ і битви, а через тривогу.

Як він тепер міг відпустити її навмисно, знаючи, що вона вирушає назустріч чомусь ще небезпечнішому, аніж тоді?

Потім він збагнув: ті самі почуття, що мучили його тоді лише кілька днів, катували Аннабет протягом шести місяців, поки вона шукала його.

Йому стало соромно за свій егоїзм, за те, що він стоїть тут і сперечається з нею. Вона мусила вирушити на ці пошуки. Доля світу залежала від неї. Але інша його частина хотіла сказати: «Забудь про світ». Він не хотів залишитись без Аннабат.

Персі вдивлявся в туман. Він не бачив нічого навколо, але чудово орієнтувався у морі. Він міг точно визначити широту і довготу, глибину моря та плин течій. Він знав швидкість корабля та не відчував жодних скель, обмілин чи інших природних загроз на їхньому шляху. Але відсутність зору його все ж непокоїла.

Після того, як вони опустились на воду, напади припинились, але море наче змінилось. Персі бував в Атлантичному та Тихому океанах, навіть у затоці на Алясці, але ці води відрізнялися — у них була прихована давніша та могутніша сила. Персі відчував, як вона вирує під його ногами. Кожний грецький чи римський герой пропливав цими водами — від Геркулеса до Енея. Досі жили десь на дні чудовиська, так сильно повиті Туманом, що більшість часу спали, але Персі відчував, як вони заворушилися, озиваючись на поклик небесної бронзи в каркасі грецької триреми та на запах напівбожої крові.

«Вони повернулись, — наче промовляли чудовиська. — Нарешті, свіжа кров».

— Ми неподалік від узбережжя Італії, — промовив Персі, здебільшого, щоб перервати мовчання. — Можливо, за сто морських миль від Тибру.

— Добре, — відповіла Аннабет. — На світанку повинні...

— Зупинитись. — Персі пройняло холодом. — Треба зупинитись.

— Навіщо?

— Лео, зупинись! — крикнув він.

Запізно. З туману з’явився інший корабель і вдарив їх у самий лоб. За коротку мить перед очима Персі промайнула безладна серія зображень: інша трирема; чорні вітрила із зображенням голови горгони; натовп масивних воїнів, не зовсім схожих на людей, у грецьких обладунках та з мечами і списами напоготові, які збирались на носу корабля, та закріплений на рівні води бронзовий таран, що влітав у корпус «Арго II».

Аннабет і Персі ледве не викинуло за борт.

Фестус видмухнув полум’я. Дюжина наляканих воїнів з криками пірнула у воду, але значна більшість хмарою. ринула на борт «Арго II». Абордажні крюки впились в обшивку каркасу. Поручні та щоглу повило мотузками.

Коли Персі нарешті оговтався, вороги вже були усюди. Він ледве щось бачив крізь туман і темряву, але нападники, здавалось, були людиноподібними дельфінами, або дельфіноподібними людьми. Деякі мали сірі морди. Інші тримали в недорозвинутих плавцях мечі. Треті шкандибали на частково з’єднаних ногах, у той час коли у четвертих замість стоп були плавці, що нагадали Персі клоунські черевики.

Лео ввімкнув аварійний дзвінок і кинувся до найближчої балісти, але швидко опинився під купою тріскотливих воїнів-дельфінів.

Аннабет та Персі стали спиною до спини, як робили багато разів раніше, й оголили зброю. Персі спробував викликати хвилі, сподіваючись відштовхнути кораблі одне від одного або навіть перекинути вороже судно, але дзуськи. Якась невідома сила перешкоджала його волі, відбираючи у нього владу над морем.

Він здійняв Анаклузмос, готовий до бою, але ворогів було занадто багато. Кілька дюжин воїнів опустили списи та почали утворювати коло, розважливо тримаючись на безпечній дистанції від меча Персі. Дельфінолюди роззявили роти і почали видавати свистячі та тріскучі звуки. Персі уперше в житті спало на думку, які у дельфінів хижі зуби.

Що робити? Він міг би вирватися з кола та вбити кількох нападників, але тоді його з Аннабет заколе решта.

Принаймні воїни не квапились їх убивати. Вони утримували Персі та Аннабет в оточенні, поки їхні товариші заповнювали трюм та перевіряли кімнати. Персі чув, як нападники виламують двері та б’ються з його друзями. Та навіть якщо решта напівбогів встигла вчасно прокинутись, вони не мали жодних шансів проти такої кількості ворогів.

Палубою поволочили напівпритомного Лео та кинули на купу канатів. Знизу обірвалися звуки бою. Решту команди або роззброїли або... Персі не хотів про це думати.

Коло списів розімкнулося і дельфіни-воїни пропустили когось уперед. Незнайомець наче був людиною з ніг до голови, але за поведінкою дельфінів можна було зробити висновок, що він ватажок. На ньому була грецька воїнська збруя: сандалі, кілт, нагомілкова броня та нагрудник із витіюватими зображеннями морських чудовиськ. Усе було золотим. Навіть його меч, грецький клинок схожий на Анаклузмос, був золотим, а не бронзовим.

«Золотий хлопчик, — пригадав свій сон Персі. — Їм доведеться пройти повз золотого хлопчика».

Та найбільше Персі бентежив шолом незнайомця.

Його забрало було зроблено у формі голови горгони: вигнуті ікла, лютий оскал і золоті змії, що вились, наче кучері. Персі був знайомий з горгонами і помітив разючу схожість (навіть трохи занадто, як на його смак!).

Аннабет, повернулась так, що стала плечем до плеча з Персі. Йому захотілось по-заступницькі обійняти її рукою, але він сумнівався, що вона буде вдячна за цей жест. До того ж було б нерозумно хоч якось показувати золотому хлопцеві, що Аннабет — його дівчина. Навіщо давати ворогові додаткову перевагу над собою.

— Хто ти? — випалив Персі. — Що тобі потрібно?

Золотий воїн фиркнув. Різким рухом меча, майже непомітним для очей, він вибив Анаклузмос з рук Персі , та кинув його в море.

Персі раптом втратив здатність дихати, наче його лишили не тільки меча, а й легенів. Його ніколи ще не роззброювали з такою легкістю.

— Вітаю, брате, — голос золотого воїна був низьким та бархатистим, з екзотичним акцентом, можливо, середньосхідним, та, невідомо чому, дуже знайомим. — Завжди радий пограбувати свою рідну кров. Я — Хрісаор, Золотий Меч. Що мені потрібно? — Він повернувся золотою маскою до Аннабет. — Ну, це пусте. Мені потрібно все ваше добро.