Знак Афіни

XXXVII Лео

Лео шкодував, що такий талановитий.

Ну, справді, іноді це спричиняло тільки самі неприємності. Не був би він таким гострим на око, вони, можливо, ніколи б не знайшли прихованого шляху, не загубились би під землею та не потрапили б у сутичку з металевими типами. Але він просто нічого не міг із собою вдіяти.

Хейзел теж частково була винна. Як на дівчину з надзвичайними підземними здібностями, вона не дуже добре орієнтувалась у Римі — усе водила й водила їх колами містом, до запаморочення, а вони знову опинялися там, звідки почали.

— Вибачте, — зрештою сказала вона. — Просто... тут стільки усього під землею, стільки пластів, що голова йде обертом. Це наче стояти посеред оркестру та намагатись зосередитись на одному інструменті. Я стаю глухою.

Зрештою вони просто блукали Римом, оглядаючи місцевість. Френк радів прогулянці та плентався за ними, наче величезна вівчарка. «Гм, — думав Лео, — чи зможе хлопець перетворитись на таку, або навіть краще — на коня, на якого можна сісти верхи». Бо Лео почав дратуватись: у нього боліли ноги; сонце сліпило та пекло, а на вулицях дихнути не було де через натовпи туристів.

Римський Форум не те щоб розчарував Лео, але це виявилися здебільшого руїни, порослі кущами та деревами. Знадобилось немало уяви, щоб представити, як колись тут був жвавий центр Стародавнього Рима. Лео це вдалось тільки тому, що він бачив Новий Рим у Каліфорнії.

Вони проходили повз великі церкви, арки, бутики і ресторани фаст-фуду. Одна статуя якогось римського типа начебто вказувала на сусідній «Макдональдс».

На ширших вулицях був абсолютно навіжений дорожній рух (матінко рідна, а Лео гадав, що у Х’юстоні водії скажені!), але більшість часу друзі проводили у маленьких алеях, що звивалися поміж фонтанами та невеличкими кав’ярнями, у яких Лео забороняли відпочити.

— Ніколи не думала, що потраплю у Рим, — промовила Хейзел. — Коли я була живою, ну, вперше, влада була в руках Муссоліні. Наші країни знаходилися в стані війни.

— Муссоліні? — Лео насупив брови. — Це не Гітлерів кореш?

Хейзел витріщилась на нього, наче на космічного прибульця.

— Кореш?

— Не зважай.

— Як би я хотіла побачити фонтан Треві.

— Тут фонтани на кожному кроцг, — буркнув Лео.

— Або Іспанські сходи.

— Навіщо приїжджати до Італії, якщо хочеш подивитись на іспанські сходи? — спитав Лео. — Це як їхати у Китай за мексиканськими стравами, хіба ні?

— Ти безнадійний, — поскаржилась Хейзел.

— Не вперше чую.

Вона повернулась до Френка та схопила його за руку, наче Лео раптом припинив існувати.

— Ходімо. Здається нам сюди.

Френк розгублено усміхнувся до Лео — наче не міг вирішити, зловтішатись йому чи дякувати приятелеві за те, що той такий телепень, — але охоче дозволив Хейзел потягнути його за собою.

Здавалось, вони йтимуть цілу вічність, але Хейзел нарешті зупинилась біля церкви. Принаймні, Лео вирішив, що це церква. Головну частину будівлі увінчував величезний купол, а вхід прикрашали трикутний дах, типові римські колони та напис: «М. Агріппа щось таке».

— Це з латини «містер ріпа»! — запропонував Лео.

— Щоб це не означало, нам сюди. — Хейзел здавалась упевненішою, аніж упродовж дня. — Десь там має бути прихований прохід.

Біля сходів купчились туристи. Екскурсоводи здіймали барвисті плакати з різними номерами та розповідали щось десятками різних мов, наче грали в якесь міжнародне бінго.

Лео послухав кілька секунд іспанського екскурсовода, а потім доповів друзям про почуте:

— Це Пантеон. Початково збудований Марком Агріппом на честь богів. Після того як перший храм згорів, імператор Адріан відбудував на його місці оцей. Відтоді будівля стоїть уже дві тисячі років. У світі майже не залишилось римських пам’яток, що так добре збереглися.

Френк і Хейзел витріщились на нього.

— Звідки тобі все це відомо? — спитала Хейзел.

— Я здібний від народження.

— Кентавра лисого, — відповів Френк. — Він почув це від екскурсовода.

Лео ошкірився.

— Можливо. Ходімо! Знайдемо цей прихований прохід. Сподіваюсь, що всередині є кондиціонер.

Авжеж, там не було кондиціонера.

З іншого боку, там також не було черги та плати за вхід, тож вони просто силою проштовхнулись крізь туристів і зайшли всередину.

Усередині приміщення було досить вражаючим, беручи до уваги, що його збудували дві тисячі років тому. Мармурову підлогу прикрашали квадратики та кілечка, наче римські будівельники грали тут у «хрестики-нулики». Більшу частину простору займала величезна ротонда, як у Капітолії в Штатах. Уздовж стін стояли різноманітні вівтарі, статуї, надгробні пам’ятники тощо, але найбільше впадав в око купол угорі. Крізь кругле вікно в ньому проходив промінь сонця, заливаючи світлом усю ротонду, і падав на підлогу так, наче десь у небі Зевс намагався підсмажити лупою мізерних чоловічків.

Лео було далеко до Аннабет, але він розумівся на архітектурі. Римляни зробили купол з великих кам’яних брил, але в кожній з них утворили багаторівневі квадратні заглибини. Це не лише круто виглядало, але й, напевно, зменшувало навантаження на опори.

Він не сказав про це друзям. Навряд чи їх це цікавило Інша справа — Аннабет, вона б могла цілий день говорити на цю тему. Цікаво, як там Аннабет зі своїм Знаком Афіни? Лео ніколи б не подумав, що таке може трапитися, але зараз він хвилювався за грізну білявку.

Хейзел спинилась посеред кімнати й обкрутилася довкола себе.

— Це неймовірно. У давні часи діти Вулкана таємно приходили сюди, щоб освятити зброю напівбогів. Саме тут зачаровували імперське золото.

«Цікаво, яким чином?» — подумав Лео. Він уявив купку напівбогів у темних мантіях, які намагаються непомітно проштовхнути крізь парадні двері балісту.

— Але ми тут не для цього, — припустив він.

— Ні, — відповіла Хейзел. — Тут прохід — тунель, що приведе нас до Ніко. Я відчуваю, що він поряд. Але не знаю, де саме.

Френк гмикнув на знак згоди й пробурмотів:

— Якщо цій будівлі дві тисячі років, тут цілком міг залишитись прихований прохід з римських часів.

От тут Лео і припустився помилки, проявивши свою надмірну талановитість.

Він оглянув приміщення з думкою: «Якби я будував прихований прохід, куди б я його прилаштував?»

Іноді Лео варто було тільки покласти долоню на автівку, щоб зрозуміти як вона працює. Так він навчився кермувати гелікоптером. І таким саме чином полагодив Фестуса (перш ніж той розбився та згорів). Одного разу навіть перепрограмував електронні рекламні щити на Таймс-сквер так, що вони почали говорити: «УСІ ПАННОЧКИ ОБОЖНЮЮТЬ ЛЕО...» Випадково, звісно.

А тепер Лео спробував осягнути конструкцію стародавньої будівлі. Він повернувся до вівтаря з червоного мармуру, на якому стояла статуя Діви Марії, й промовив:

— Сюди.

Він упевнено покрокував уперед. Вівтар нагадував собою камін у формі арки. На «камінній полиці» було вирізьблене чиєсь ім’я, так наче це була могила.

— Прохід за цією стіною, — промовив Лео. — Нам перешкоджає тільки чиясь могила. Якийсь Рафаель?

— Здається, це видатний художник, — відповіла Хейзел.

Лео знизав плечима. Він мав двоюрідного брата Рафаеля. Більше це ім’я йому ні про що не казало.

Цікаво, чи вдасться дістати з пояса динамітну паличку та влаштувати маленький та непомітний підрив? Навряд чи охоронці це схвалять.

— Стривайте-но... — Лео озирнувся навколо, щоб запевнитись, що ніхто на них не дивиться.

Більшість туристів, роззявивши роти, витріщались на купол, але одна трійця змусила Лео занервувати. Приблизно за п’ятдесят футів від них голосно скаржились на спеку чуваки середнього віку з надмірною вагою та американським акцентом. Вони, походили на ламантинів, на яких начепили пляжний одяг: сандалії, шорти, типові для туристів футболки та капелюхи з м’якими полями. Їхні ноги були великими та набряклими, вкритими варикозними венами. Їм, здавалось, було неймовірно нудно. Лео не розумів, чому тоді вони тут залишаються.

Чуваки навіть не дивились на нього. І Лео не розумів, чому вони його бентежать. Може, йому просто не подобались ламантини?

«Забудь про них», — сказав собі хлопець.

Він обійшов могилу і провів рукою по задній частині колони аж до самої основи. Просто біля підніжжя містилося кілька контурів, вигравіруваних у мармурі. Римські цифри!

— Хе-хе. Не дуже елегантно, але ефективно, — промовив Лео.

— Що там? — спитав Френк.

— Комбінація для замка. — Він понишпорив ще трохи за колоною і знайшов прямокутний отвір розміром приблизно з розетку. — Передня частина замка відірвана... швидше за все в останні кілька століть. Але, гадаю, я зможу керувати механізмом, якщо...

Лео поклав долоню на мармурову підлогу. Він відчував старі бронзові шестерні під кам’яною поверхнею. Звичайна бронза давно б стала непридатною під впливом корозії, але ця була небесною — справа рук напівбога. Зосередившись, Лео змусив шестерні заворушитись, використовуючи римські цифри як орієнтир. Циліндри закрутились. Спочатку клацнуло тричі. А потім ще двічі.

На підлозі біля стіни відсунулась мармурова плитка і відкрила темний квадратний отвір, у який ледве можна було протиснутись.

— Римляни певно були невеличкими. — Лео оглянув Френка з ніг до голови. — Тоді доведеться перетворитись на щось тонше, щоб пройти.

— Нахаба! — дорекла йому Хейзел.

— Що? Я ж просто...

— Пусте, — пробурмотів Френк. — Нам усе одно треба спочатку повернутись до інших. Так сказала Пайпер.

— Вони на іншому кінці міста, — нагадав йому Лео. — До того ж, е-е, я не певен, що зможу знову зачинити цей отвір. Шестерні дуже старі.

— Приголомшливо, — відповів Френк. — Звідки нам знати, що там безпечно?

Хейзел присіла та виставила руку над отвором, наче перевіряла температуру.

— Не відчуваю нікого живого... принаймні у районі кількох сотень футів. Тунель падає вниз, а потім вирівнюється і веде на південь, більш-менш. Пасток теж начебто...

— Як ти все це з’ясувала? — спитав Лео.

Дівчина знизала плечима.

— Гадаю, так само, як ти зламав замок на мармуровій колоні. Рада, що ти не. захоплюєшся пограбуванням банків.

— О... банкові сховища. Ніколи про це не замислювався.

— Забудь про все, що я сказала, — Хейзел зітхнула. — Слухайте, ще не третя година. Ми можемо принаймні хоч трохи поблукати знизу, спробувати з’ясувати, де Ніко. А потім уже зв’яжемось з рештою. Залишайтесь тут, поки я вас не покличу. Я хочу запевнитись, що тунель не розвалюється. Але для цього потрібно спуститись.

Френк нахмурився.

— Ми тебе не відпустимо одну. Ти наражаєшся на небезпеку.

— Френку, я здатна про себе подбати. Підземелля — мій фах. Так буде безпечніше для всіх нас.

— Хіба що Френк хоче перетворитись на крота, — запропонував Лео. — Або на лучну собачку. Обожнюю їх.

— Ой та замовкни ти вже, — буркнув Френк.

— Або на борсука.

Френк ткнув пальцем у Лео.

— Вальдезе, я присягаюсь...

— Тихо, обидва, — посварила їх Хейзел. — Я незабаром повернусь. Дайте мені десять хвилин. Якщо затримаюсь... Забудьте. Усе буде гаразд. Просто намагайтеся не вбити одне одного, поки я перебуватиму внизу.

Вона стрибнула в отвір. Лео та Френк прикрили її настільки, наскільки це було можливо. Вони стали пліч-о-пліч, намагаючись виглядати якомога невимушеніше — наче не було нічого дивного у двох підлітках, які вештаються біля могили Рафаеля.

Екскурсійні групи приходили та йшли геть. Більшість не звертала уваги на Лео та Френка. Дехто боязко дивився на них і йшов далі (можливо, думав, що в нього почнуть просити копійчину). Невідомо чому, усмішка Лео часто бентежила людей.

Трійця американських ламантинів досі тинялась посеред приміщення. На одному з них була футболка з написом «ROMA» (наче без неї він міг забути, у якому місті знаходиться!). Він час від часу зиркав на Лео та Френка, наче їхня присутність була йому неприємною.

Щось у цьому чуваку бентежило Лео. Він з нетерпінням чекав повернення Хейзел.

— Ми говорили з Хейзел уранці, — раптом промовив Френк. — Вона сказала, що ти здогадався про моє вразливе місце.

Лео сіпнувся. Він майже забув, що Френк стоїть поряд.

— Вразливе... а, дерев’яна паличка. Ага.

Йому раптом закортіло запалити вогонь у долоні та закричати: «Бу-га-га!» У певному сенсі вийшло б смішно, але Лео був не настільки безсердечним.

— Слухай, старий, — промовив він. — Не хвилюйся. Я нізащо не наражав би тебе на небезпеку. Ми ж в одній команді.

Френк повертів у руках свій знак центуріона.

— Я завжди знав, що мене вб’є вогонь, але після того, як згорів бабусин дім у Ванкувері... Це здається значно реальнішим.

Лео кивнув. Він співчував Френку, але хлопчина не робив йому послуги, розповідаючи про свої біди. Аналогічно можна було сказати: «Я розбив свій “Ламборгіні”» і чекати, що тобі скажуть: «О, бідолашний!»

Авжеж Лео такого не сказав.

— Твоя бабуся загинула в пожежі? Ти не сказав.

— Я не знаю. Вона була хворою, і досить старою. Але вона сказала, що помре, коли захоче та як захоче. Здається, їй удалось вибратися з вогню. Я бачив птицю, яка пролітала над полум’ям.

Лео замислився.

— Отже, уся твоя родина вміє перетворюватись?

— Гадаю, що так. Мама вміла. Бабуся вважала, що саме це вбило її на війні в Афганістані. Мама намагалась врятувати товаришів. Я не знаю точно, що сталось. Там була запалювальна бомба.

Лео співчутливо зморщився.

— Отже, вогонь забрав мам у нас обох.

Він не збирався цього робити, але розповів Френку про все, що сталось тієї ночі у майстерні, коли перед ним з’явилась Гея і коли загинула його мама.

Очі Френка заблищали від сліз.

— Завжди ненавидів оце «співчуваю, що ти втратив маму».

— Ага, ніколи не здається щирим, — погодився Лео.

— Але співчуваю, що ти втратив маму.

— Дякую.

Хейзел досі не було ані видно, ані чутно. Американські туристи так само блукали Пантеоном. Вони кружляли дедалі ближче, наче намагались непомітно підкрастися до могили Рафаеля.

— У таборі Юпітера, — промовив Френк, — наш будинковий лар, Ретікулій, сказав, що кров Марса та здібність перетворюватись, яку я отримав від мами, роблять мене могутнішим за більшість напівбогів. Тому моє життя залежить від дерев’яної палички. Це настільки значна вада, що начебто все врівноважує.

Лео пригадав розмову з Немезидою біля Великого Солоного Озера. Вона говорила щось Схоже — про бажання відновити рівновагу. «Удача — це шахрайство. Істинний успіх потребує жертви».

Печиво з передбаченням досі лежало в його поясі та чекало, коли його розламають. «Незабаром ти зіткнешся з проблемою, що не зможеш розв'язати, однак я можу тобі допомогти... за певну ціну».

Лео шкодував, що не може вирвати цей спогад з голови і запхати його в пояс, бо той займав забагато простору.

— Ми всі маємо вади, — промовив він. — Я, наприклад, безнадійно кумедний та привабливий.

Френк фиркнув.

— Які вади ти не мав би, але твоє життя не залежить від шматка дерева.

— Не залежить, — визнав Лео. Він замислився. Якби Френкова проблема була його проблемою, як би він її розв'язав? Майже кожному недоліку можна дати раду. — Може...

Лео затнувся, коли подивився через кімнату. Троє американських туристів більше не ходили колами, намагаючись не викликати підозри. Тепер вони крокували просто до могили Рафаеля, пильно дивлячись на Лео.

— Е, Френку? Уже минуло десять хвилин?

Френк простежив за його поглядом. Обличчя американців були розлюченими та розгубленими, наче у лунатиків, яким снився дуже дратівний кошмар.

— Лео Вальдезе, — покликав хлопець у футболці з написом «ROMA». Його голос змінився. Став холодним та металевим. Він розмовляв англійською, але здавалось, що це не його рідна мова. — От ми і знову зустрілись.

Усі троє туристів кліпнули. Їхні очі стали суцільно золотими.

Френк скрикнув:

— Ейдолони!

Ламантини стиснули свої м’ясисті кулаки. За звичних обставин Лео б не хвилювався через хлопців з надмірною вагою та у фетрових капелюхах, але він підозрював, що ейдолони здатні вбити його навіть у таких тілах, особливо, якщо їм байдуже, чи виживуть ці американці.

— Вони не влізуть у дірку, — промовив Лео.

— Так, — погодився Френк. — Підземелля починає подобатись мені значно більше.

Здоровань перетворився на змію і ковзнув в отвір. Лео стрибнув за ним, у той час як угорі залунали крики духів:

— Вальдез! Убити Вальдеза!