Знак Афіни

XLIII Пайпер

Пайпер потребувала дива, а не казки на ніч. Але в ту мить, ошелешено витріщаючись на чорну воду, що піднімалась по її ногах, вона не змогла пригадати нічого корисного, окрім легенди, про яку згадував Ахелой, — історію про повінь.

Не ту, що з Ноєм, а черокійську версію, яку багато разів розповідав їй батько, з танцюючими привидами та кістяною собакою.

Коли Пайпер була маленькою, то любила скручуватись калачиком біля тата у його великому кріслі. Вона дивилась у вікно на узбережжя Малібу, а він розповідав байки, що почув від дідуся Тома ще в резервації в Оклагомі.

— У чоловіка був собака, — завжди починав її батько.

— Не можна так починати розповідь! — заперечувала Пайпер. — Ти повинен сказати: «Давним-давно».

Тато сміявся.

— Але це черокійська історія. Вони дуже прості. У чоловіка був собака. Щодня він водив його до берега озера, щоб набрати води. Пес завжди несамовито гавкав на озеро, наче був розлючений на нього.

— А він був розлючений?

— Терпіння, люба. Урешті-решт чоловікові набридло, що його собака стільки гавкає, і він почав сварити свого улюбленця. «Поганий собака! Припини гавкати на воду. Це просто вода!» Несподівано для чоловіка, собака подивився на нього і заговорив.

— А наш собака може говорити «дякую». І гавкати «геть».

— Ну, можна й так сказати. Але цей собака говорив цілими реченнями. Він сказав: «Незабаром буде буря. Води здіймуться — і всі потонуть. Ти. можеш урятувати себе та свою родину, якщо збудуєш пліт, але спочатку повинен принести мене в жертву. Ти повинен кинути мене у воду.

— Це жахливо! Я нізащо б не втопила свого собаку!

— Чоловік сказав те саме. Він вирішив, що собака бреше... ну, після того, як оговтався від факту, що його собака з ним розмовляє. Але коли чоловік заперечив, собака відповів: «Якщо не віриш мені, подивись на мій загривок. Я вже мертвий».

— Дуже сумно! Навіщо ти мені це розповідаєш?

— Тому що ти попросила, — нагадав її тато. І правда, щось у цій розповіді чарувало Пайпер. Вона чула її безліч разів, але ніяк не могла припинити про неї думати. — Отже, — продовжив тато, — чоловік схопив собаку за загривок побачив, що шкіра та хутро вже відвалюються. Під ними не було нічого, окрім кісток. Собака був скелетом.

— Фє!

— Згоден. Отже, зі сльозами в очах чоловік попрощався зі своїм набридливим собакою та жбурнув його у воду, де той швидко потонув. Чоловік збудував пліт. Коли прийшла повінь, він з родиною вцілів.

— Без собаки.

— Так. Без собаки. Коли дощі вщухнули і пліт прибило до берега, виявилось, що на всій землі вижили лише цей чоловік з родиною. Раптом чоловік почув звуки на іншому боці пагорба — наче тисячі людей сміялись та танцювали. Але коли примчався на вершину, то, на жаль, не побачив знизу нічого, окрім кісток, якими була всипана земля — тисячі скелетів людей, які померли під час повені. Чоловік зрозумів, що танцювали духи померлих. Ось, що за звуки він чув.

— І?

— І нічого. Кінець.

— Не можна так закінчувати! Чому привиди танцювали?

— Я не знаю. Дідусь ніколи не вважав за потрібне це пояснювати. Можливо, духи були раді, що хоч одна родина вціліла. Можливо, вони насолоджувались загробним життям. Вони ж привиди. Хто їх зна?

Пайпер була дуже цим невдоволена. Вона хотіла поставити багато запитань. Чи знайшла та родина собі іншого собаку? Це ж зрозуміло, що потонули не всі собаки, адже у Пайпер був пес.

Вона не могла забути цю казку і більше ніколи не дивилась на собак, як раніше. Завжди гадала, чи може один з них бути скелетом. І чому взагалі родині довелось пожертвувати собакою, щоб уціліти? Хоча пожертвувати собою, щоб урятувати свою родину, було шляхетним учинком — дуже по-собачому.

І тепер, у німфеумі під Римом, стоячи по пояс у темній воді, Пайпер гадала, чому річний бог Ахелой згадав про цю історію.

Їй хотілось би мати пліт, але вона відчувала, що швидше підходить на роль собаки, бо вона вже була мертвою.