Знак Афіни

XV Персі

Персі піднявся на палубу й промовив:

— Овва!

Вони приземлились на верхівці лісистого пагорба. Ліворуч з-за сосон виднівся комплекс будівель, схожий на музей чи університет. Знизу простягалося місто: безмежне павутиння автомагістралей, залізничних колій, будинків і зелених лісосмуг, над якими здіймалися купки брунатних і сріблястих хмарочосів.

— Ох, гарне місце, — тренер Хедж вдихнув свіже ранкове повітря. — Чудовий вибір, Вальдезе!

Лео знизав плечима.

— Я просто обрав високий пагорб. Он там — президентська бібліотека. Принаймні, так уважає Фестус.

— Кому до цього діло! — гаркнув Хедж. — Ви знаєте, що сталося на цьому пагорбі? Френку Чжане, кому-кому, а тобі слід знати!

Френк здригнувся.

— Мені?

— Тут стояв син Ареса! — обурено крикнув Хедж.

— Я — римлянин... Син Марса, узагалі-то.

— Байдуже! Знакове місце в Американській громадянській війні!

— Я взагалі-το канадець.

— Яка різниця! Генерал Шерман, лідер Союзу. Він стояв на цьому пагорбі й дивився, як палає Атланта. Він проклав руйнівний шлях звідси аж до самого моря. Палив міста, грабував, мародерствував — оце був напівбог!

Френк відступив від сатира.

— Ну, гаразд.

Персі не дуже переймала історія, але він хвилювався: чи такий вибір місця посадки — не поганий знак? Наскільки йому було відомо, більшість громадянських війн починалася із суперечки між грецькими й римськими напівбогами. Зараз вони стояли там, де відбувалась одна з таких битв. Ціле місто, що зараз розкинулося під ними, колись зрівняли із землею за наказом дитини Ареса.

Деякі діти з Табору Напівкровок цілком були здатні виконати такий наказ. Клариса Ля Ру, наприклад, навіть не вагалася б. Але Персі не міг уявити, що на таку жорстокість спроможний Френк.

— Хай там як, — промовив Персі, — намагатимемося не спалити місто цього разу.

Тренер здавався розчарованим.

— Гаразд. Але куди вирушимо?

Персі вказав на центр міста.

— Коли є сумніви, починай зсередини.

Дістатися туди виявилося легше, ніж очікувалось. Утрьох вони зайшли до президентської бібліотеки (що виявилась Центром Картера) і запитали у працівників, чи не можуть ті викликати їм таксі або хоча б підказати, де знаходиться найближча автобусна зупинка. Персі міг покликати Пірата, але після вчорашньої халепи йому поки що не дуже хотілося просити у пегаса допомоги. Френк не хотів ні на кого перетворюватись. Та Персі, певною мірою, навіть сподівався подорожувати, як звичайний смертний (що траплялося нечасто!).

Одна з бібліотекарок, яку звали Естер, наполягла на тому, що підвезе їх особисто. Вона була такою люб’язною, що Персі навіть почав уважати її за замасковане чудовисько, але Хедж зупинив його і сказав, що жінка пахне, як звичайна людина.

— З ноткою квіткових пелюсток, — промовив він. — Гвоздика. Троянда. Смакота!

Вони втиснулися у величезний чорний «каділак» Естер і поїхали до центру. Жіночка була такою крихітною, що ледве щось бачила з-за керма, але їй це, начебто, не заважало. Вона впевнено маневрувала в потоці автівок і розважала хлопців розповідями про шалені родини Атланти: про старих власників плантацій, про засновників «Кока-Коли», про відомих спортсменів і журналістів. Вона здавалась настільки обізнаною в усьому, що Персі вирішив випробувати свою вдачу.

— E-e, тож, Естер, — промовив він, — от вам важче запитання. Солона вода в Атланті. Що перше спадає на думку?

Літня жіночка захихотіла.

— Ох, солоденький. Це ж легко. Китові акули! Френк з Персі обмінялися поглядами.

— Китові акули? — збентежено перепитав Френк. — В Атланті такі водяться?

— В акваріумі, солоденький, — відповіла Естер. — Відоме місце! Просто в центрі міста. Ви хочете туди?

Акваріум. Персі замислився. Що забув античний бог моря в акваріумі в Джорджії? Хлопець гадки не мав, але жодних інших зачіпок у них не було.

— Так, — відповів Персі. — Ми саме туди й збиралися.

Естер висадила їх біля головного входу, де вже вишикувалася черга. Вона наполягла на тому, щоб вони про всяк випадок записали номер її мобільного телефону, а ще взяли гроші на зворотну дорогу до Центру Картера і банку консервованих персиків, які, невідомо чому, лежали у неї в багажнику. Френк засунув банку в рюкзак і подякував Естер, яка вже кликала його «синком», а не «солоденьким».

Коли вона поїхала, Френк промовив:

— Усі в Атланті такі люб’язні?

Хедж рохнув.

— Сподіваюсь, що ні. Як мені з ними битись, якщо вони такі люб’язні? Ходімо натовчемо пики китовим акулам! Вони здаються небезпечними!

Персі тільки тепер спало на думку, що їм доведеться заплатити за вхід і стояти в черзі за купою родин та гуртами дітлахів з літніх таборів.

Подивившись на школярів у кольорових футболках різноманітних таборів, Персі стало дещо сумно. Просто зараз він мав би перебувати в Таборі Напівкровок, улаштовуватись у своєму будиночку на літо, учити новачків битись на мечах на арені, улаштовувати розіграші для інших вожатих. Ці дітлахи й гадки не мали, наскільки шаленим може бути літній табір.

Він зітхнув.

— Що ж, гадаю, доведеться стояти в черзі. Хтось має гроші?

Френк перевірив кишені.

— Три денарії з Табору Юпітера. П’ять канадських доларів.

Хедж поплескав себе по шортах і щось дістав.

— Три четвертаки, два дайми, гумка і... Овва! Шматок селери.

Він почав чавкати селерою й приглядатися до грошей та гумки, так наче вони могли стати наступними.

— Чудово, — промовив Персі.

Його власні кишені були порожніми, якщо не зважати на ручку-меч Анаклузмос. Він обмірковував, як би їм прокрастися всередину, аж раптом підійшла жінка у блакитно-зеленій сорочці з написом «Акваріум штату Джорджія» і широко їм усміхнулась.

— Ох, високоповажні відвідувачі!

У неї були рум’яні щоки з ямочками, окуляри з товстими дужками, скоби на зубах і дві чорняві кіски. Тож попри те, що їй, швидше за все, було під тридцять, вона нагадувала школярку-ботаніка — начебто й мила, але водночас дещо дивна. Окрім футболки з написом «Акваріум штату Джорджія» на жінці були чорні широкі штани й чорні тенісні туфлі. Вона весь час підстрибувала на місці, наче не могла втримати в собі всю свою енергію. На її бейджі було написано «Кейт».

— Бачу вашу оплату, — промовила вона. — Чудово!

— Що? — запитав Персі.

Кейт загребла три денарїї з Френкової долоні.

— Так, цього вистачить. Сюди!

Вона крутнулась і побігла до головного входу.

Персі поглянув на тренера Хеджа й Френка.

— Пастка?

— Швидше за все, — відповів Френк.

— Вона не смертна, — промовив Хедж, понюхавши повітря. — Мабуть, якийсь демон із Тартару, який їсть козлів і вбиває напівбогів.

— Не сумніваюсь, — погодився Персі.

— Круто, — ошкірився Хедж. — Ходімо.

Кейт без проблем провела їх повз чергу всередину.

— Сюди, — жінка широко всміхнулась Персі. — Це неймовірна виставка. Ви не пошкодуєте. До нас так рідко навідуються високоповажні гості.

— Е-е, ви маєте на увазі напівбогів? — поцікавився Френк.

Кейт пустотливо йому підморгнула й приклала палець до губ.

— Отже, тут мешканці холодних вод: пінгвіни, білуги тощо. А тут... ну, це, як самі бачите, риба.

Як на працівника акваріума, вона, здавалось, небагато знала про маленьких рибок або не дуже ними цікавилась. Вони минули один величезний резервуар, сповнений тропічних видів. Коли Френк вказав на одну з риб і запитав, що воно таке, Кейт відповіла:

— А, то жовтенькі.

Вони пройшли повз подарункову крамницю. Френк уповільнився, щоб оглянути вітрину зі знижками на одяг та іграшки.

— Беріть, що забажаєте, — запропонувала йому Кейт.

Френк кліпнув.

— Справді?

— Авжеж! Ви ж високоповажний відвідувач!

Френк завагався. Але потім запхав кілька футболок у свій рюкзак.

— Чуваче, — промовив Персі, — що ти робиш?

— Вона сказала, що можна, — прошепотів Френк. — До того ж .мені потрібно більше одягу. Я не зібрав речей на довгу подорож!

Він додав до свого таємного запасу снігову кулю, що, на думку Персі, не дуже походила на одяг, а потім підняв плетений циліндр розміром із шоколадний батончик і скоса подивився на нього.

— Що це?

— Китайська пастка для пальців, — промовив Персі.

Френка, який був канадцем китайського походження, це, здається, образило.

— З якого дива оце — китайське?

— Не знаю, — відповів Персі. — Їх просто так називають. Типу жартівливий подарунок.

— Ходімо, хлопці! — покликала Кейт з протилежного кінця коридору.

— Потім тобі покажу, — пообіцяв Персі.

Френк запхав пастку в рюкзак. Вони пішли далі.

Кейт провела їх повз прозорий тунель. Над головою пропливали риби. Персі відчув, як у ньому прокидається позбавлений здорового глузду страх.

«Це тупо, — сказав він собі. — Я перебував під водою мільйон разів. І я навіть не у воді зараз».

«Справжня загроза — Кейт», — нагадав Персі собі. Хедж уже виявив, що вона не людина. Ця жіночка може будь-якої миті перетворитись на жахливе створіння й напасти на них. На жаль, Персі не знав, що можна зробити ще, окрім того, як удавати, ніби це справжня екскурсія, і чекати на появу морського бога Форкія, нехай вони й дедалі глибше заходили в пастку.

Вони зайшли до кімнати, пронизаної блакитним світлом. На зворотному боці скляної стіни містився найбільший акваріум, що тільки Персі доводилося бачити. Усередині вирувала купа величезних риб, включно з двома плямистими акулами, розміром з Персі кожна. Вони були гладкими й повільними. У роззявлених пащах зовсім не було зубів.

— Китові акули, — заревів тренер Хедж. — Час битися на смерть!

Кейт захихотіла.

— Глупий сатир. Китові акули мирні. Вони їдять тільки планктон.

Персі насупив брови. Звідки вона знає, що Хедж сатир? Тренер був одянений у штани і взутий у спеціальні черевики для копит, які зазвичай взували сатири, щоб не вирізнятися поміж смертних. Його роги приховувала бейсболка. Що частіше Кейт сміялася й що люб’язніше поводилась, то більше не подобалась Персі. Але тренер Хедж не здавався стурбованим.

— Мирні акули? — з огидою промовив тренер. — Який у цьому сенс?

Френк прочитав плакат біля резервуара.

— Єдині у світі китові акули в неволі, — задумливо прочитав він. — А це вражає.

— Так. Це ще маленькі, — промовила Кейт. — Бачили б ви моїх малят у дикій природі.

— Ваших малят? — перепитав Френк.

Судячи зі зловісного блиску в очах Кейт, зустрічатись із цими малятами було не кращою думкою. Персі вирішив, що час розглянути суть справи. Йому не хотілося заходити в цей акваріум далі, ніж було потрібно.

— Кейт, — промовив він, — ми шукаємо одного хлопця... тобто бога, на ім’я Форкій. Ви його знаєте?

Кейт фиркнула.

— Знаю його? Він мій брат. До нього ми й ідемо, дурники! Справжня виставка за цією стіною.

Вона вказала на дальню стіну. Тверда чорна поверхня вкрилась брижами й показався новий тунель, що вів крізь яскраво освітлений пурпуровий резервуар.

Кейт неквапливо пройшла всередину. Персі найменше хотілось іти за нею, але якщо Форкій справді перебував на іншому боці й мав інформацію, що допоможе їм у породі... Персі глибоко вдихнув і пішов за друзями в тунель.

Щойно вони зайшли, тренер Хедж присвиснув.

— Оце вже цікаво.

Над ними ширяли різнокольорові медузи розміром з відро для сміття, кожна із сотнями щупальців, схожих на шовковистий колючий дріт. У щупальцях однієї з них заплуталась десятифутова паралізована риба-меч. Медуза повільно стискала здобич своїми кінцівками.

Кейт променисто всміхнулась Хеджу.

— Бачите? Забудьте про китових акул! І тут ще стільки всього є.

Кейт провела їх у ще більшу кімнату, оточену численними акваріумами. На одній стіні сяяв червоний напис: «СМЕРТЬ У МОРСЬКИХ ГЛИБИНАХ! Показ за підтримки пончиків “Чудо-Юдо”».

Персі довелося прочитати вивіску двічі через свою дислексію, а потім ще двічі, щоб запевнитись у прочитаному.

— «Чудо-Юдо»?

— О, так, — відповіла Кейт. — Один з наших акціонерів.

Персі напружено глитнув. Його останній досвід з пончиками «Чудо-Юдо» був не дуже приємним. З ним були пов’язані голови змій, що плювались кислотою, багато криків і гармата.

В одному акваріумі безцільно плавала дюжина гіпокампів — коней з риб’ячими хвостами. Персі бачив багато гіпокампів у дикій природі. Він навіть їздив на декількох, але ніколи не бачив їх в акваріумі. Він спробував заговорити до них, але ті просто плавали колами, час від часу вдаряючись об скло. Їхній розум здавався затуманеним.

— Це неправильно, — пробурмотів Персі.

Він повернувся й побачив дещо навіть гірше. На дні меншого резервуара дві нереїди — морські німфи — сиділи одна навпроти одної, схрестивши ноги, і грали в карти. Вони, здавалось, нудились. Їхнє довге зелене волосся мляво плавало навколо обличчя. Очі були напівзаплющеними.

Персі так розлютився, що ледве міг дихати. Він сердито подивився на Кейт.

— Як ви можете їх тут тримати?

— Знаю, — зітхнула Кейт. — Вони не дуже цікаві. Ми намагались навчити їх трюків, але безуспішно, на жаль. Уважаю, вам значно більше сподобається цей акваріум.

Персі хотів було заперечити, але Кейт уже пішла далі.

— Матінко-коза моя рідна! — заволав тренер Хедж. — Подивіться на цих красунь!

Він витріщався на двох морських зміїв — тридцятифутових чудовиськ із сяючою блакитною лускою та пащами, здатними перекусити навпіл китову акулу. В іншому резервуарі визирав зі своєї цементної печери кальмар розміром із вантажівку, чий дзьоб нагадував велетенський гвинторіз.

У третьому резервуарі містилося шестеро людиноподібних створінь із лискучими тілами тюленів, головами собак та руками людей. Вони сиділи на дні акваріума й будували щось із «Лего», але здавалися так само напівпритомними, як нереїди.

— Це? — Персі навіть не зміг сформулювати запитання.

— Тельхіни? — промовила Кейт. — Так! У неволі живуть тільки у нас.

— Але вони билися на боці Кроноса в останній війні! — випалив Персі. — Вони небезпечні!

Кейт пустила очі під лоба.

— Ну, ми б не назвали цю виставку «Смерть у морських глибинах», якби експонати були безпечними. Не переймайтеся. Вони під впливом сильних снодійних препаратів.

— Снодійних? — запитав Френк. — Це законно?

Кейт вдала, ніби нічого не почула. Вона рушила далі, показуючи інші експонати. Персі озирнувся на тельхінів. Один із них, вочевидь, ще був малям. Він намагався зробити з «Лего» меч, але здавався занадто ослабленим, щоб скласти деталі докупи. Персі ніколи не подобались морські демони, але зараз йому стало їх шкода.

— А ці морські чудовиська, — розповіла Кейт, яка значно випередила їх, — здатні сягати в океанських глибинах п’ятсот футів завдовжки. Вони мають понад тисячу зубів. А ці? їхні улюблені ласощі — напівбоги...

— Напівбоги? — скрикнув Френк.

— Але також їдять китів і невеличкі кораблі. — Кейт повернулася до Персі й зашарілась. — Вибачте... я така фанатичка чудовиськ! Певна, що ти все це й так знаєш, адже ти син Посейдона.

У вухах Персі загуло, наче туди сунули кілька дзвоників. Йому не подобалось, що Кейт так багато про нього знає. І не подобалось, як вільно вона розповідає про те, що тутешніх створінь накачують наркотиками і що деякі з її малят обожнюють їсти напівбогів.

— Хто ви? — наполегливо промовив він. — «Кейт» — це якесь скорочення?

— Кейт? — Вона на мить розгубилась, а потім поглянула на свій бейдж. — О...

Вона розсміялась.

— Hi, це...

— Вітаю! — загудів крізь акваріум інший голос.

Із темряви квапливо вийшов маленький чоловічок. Він рухався боком, наче краб на своїх зігнутих ніжках, сутулячись та здіймаючи руки так, ніби тримав невидимі тарілки.

На ньому був одягнений водолазний костюм бридкого зеленого відтінку, на одному боці якого блищав сріблястий напис «Вар’єте Норки». На засаленому ріденькому волоссі були закріплені навушники з мікрофоном. Молочно-блакитні очі розташувалися на різному рівні. Попри усмішку, обличчя чоловіка не здавалося дружелюбним, швидше здавалося, ніби воно постраждало під час польоту крізь аеродинамічну трубу.

— Відвідувачі! — загуркотів чоловік у мікрофон. Його голос зовсім не гармоніював із його зовнішністю, а нагадував голос діджея, низький і звучний. — Ласкаво прошу до «Вар’єте Форкія»!

Він змахнув руками, наче хотів привернути їхню увагу до якогось вибуху. Але нічого не трапилося.

— Трясця, — буркнув чоловік. — Тельхіни, це ваш сигнал! Я змахую руками, а ви бадьоро підскакуєте у своєму резервуарі, робите синхронне подвійне обертання й утворюєте піраміду. Ми ж це репетирували!

Морські демони навіть не ворухнулися.

Тренер Хедж нахилився до крабоподібного чоловіка й понюхав його блискучий костюм.

— Гарний прикид.

З його голосу не здавалося, ніби він жартує. Ну, не дивно! Сам сатир був радий хоч щодня носити спортивну уніформу.

— Дякую! — засяяв посмішкою чоловік. — Я — Форкій.

Френк не знав, на яку ногу ступити.

— А чому на вашому костюмі написано «Норка»? Форкій розлютився.

— Дурнувата швацька фірма! Нічого не здатні зробити належним чином.

Кейт постукала по своєму бейджу.

— Я сказала їм, що мене звуть Кето. А вони написали Кейт. А мій брат... Тепер він Норка.

— Я не Норка! — огризнувся чоловік. — Я ані трохи не схожий на норку. Це слово навіть не поєднується з «вар’єте». Хто у здоровому глузді назве свою виставу «Вар’єте Норки»? Але ви ж не за тим прийшли, щоб слухати наше скиглення. Приготуйтесь до небаченої величі велетенського кальмара-вбивці!

Він театрально вказав на резервуар із кальмаром. Цього разу точно за сигналом перед склом спалахнув феєрверк, здійнявши гейзери золотавих іскор. З гучномовців залунала музика. Вогні стали яскравішими й освітили небачену велич порожнього резервуара.

Кальмар, вочевидь, сховався у своїй печері.

— Трясця! — знову крикнув Форкій і накинувся на свою сестру. — Кето, дресирувати кальмара мусила ти. Я ж казав тобі: жонглювання? Може, трохи розірвати кого-небудь під фінал. Хіба це так важко?

— Він сором’язливий, — промовила Кето на захист кальмара. — До того ж, на кожному з його щупальців є по шістдесят два лезоподібні зубці, які необхідно загострювати щодня. — Вона повернулася до Френка. — Ти знав, що велетенський кальмар — єдиний у світі звір, здатний ковтнути напівбога одним махом, разом із обладунками, і не страждати при цьому на розлад травлення? Це правда!

Френк відсахнувся від неї і схопився за живіт, ніби хотів переконатись, що досі цілий та неушкоджений.

— Кето! — обірвав сестру Норка і клацнув пальцями так, наче то були клішні краба. — Від такої кількості фактів наші гості занудьгують. Менше навчання, а більше видовищ! Ми це обговорювали.

— Але...

— Жодних але! Ми тут, щоб презентувати «Смерть у морських глибинах!» За підтримки пончиків «Чудо-Юдо».

Останні слова відбилися від стін посиленою луною. Спалахнули вогні. З підлоги здійнялися димові хмари й утворили об’ємні кільця, що пахнули як справжні пончики.

— Доступні у буфеті, — сповістив Форкій. — Але ви витратили зароблені важкою працею денарії, щоб отримати VIP-тур, тож годі гаяти час! Ходімо зі мною!

— Е-е, стривайте, — промовив Персі.

Усмішка Форкія огидним чином розтанула.

— Так?

— Ви морський бог, так? Син Геї?

Людина-краб зітхнув.

— П’ять тисяч років, а я досі відомий як маленький хлопчик Геї. Байдуже, що я найстаріший з наявних морських богів. Старший за твого вискочку-батька, до речі! Я — бог прихованих глибин! Володар водяних жахів! Батько тисяч чудовиськ! Але, ні... ніхто про мене навіть не знає. Припустився однієї маленької помилки, підтримавши титанів у. Їхній війні. За це мене вигнали з океану. І куди? В Атланту! Це взагалі нормально?

— Ми вважали, що Олімпійці сказали «Атлантида», — пояснила Кето. — Вони так пожартували, гадаю, заславши нас натомість сюди.

Персі звузив очі.

— І ви богиня?

— Так, я — Кето! — радісно усміхнулась вона. — Богиня морських чудовиськ, звісно! Китів, акул, кальмарів та всілякої морської живності великих розмірів, але моє серце завжди належить чудовиськам. Ви знали, що молоді морські змії здатні вивергнути плоть своєї жертви і таким чином забезпечувати себе їжею протягом шести років? Це правда!

Френк досі тримався за живіт так, наче його нудило.

Тренер Хедж присвиснув.

— Шість років? Це вражає!

— Саме так! — широко всміхнулась Кето.

— А як саме кальмар-убивця розриває плоть своїх жертв? — поцікавився Хедж. — Я обожнюю природу.

— О, ну...

— Годі! — випалив Форкій. — Ти псуєш видовище! Увага! Станьте свідками смертельного двобою між нереїдами-гладіаторами!

У резервуар нереїд опустилась дзеркальна диско-куля. Вода заграла різнокольоровим світлом. Два мечі впали на дно та гепнулись об пісок. Нереїди не звернули на них жодної уваги й продовжили грати в карти.

— Трясця! — Форкій затупотів ногами.

Кето скривила обличчя й поглянула на тренера Хеджа.

— Не зважай на Норку! Він такий пустомеля. Ходімо зі мною, мій славний сатире! Я покажу тобі різнокольорову діаграму мисливських звичок чудовиськ.

— Неймовірно!

Перш ніж Персі встиг заперечити, Кето повела тренера Хеджа крізь лабіринт акваріумів, залишивши його та Френка на самоті з крабоподібним морським богом.

Шиєю Персі скотилася крапелька поту. Вони з Френком обмінялись збентеженими поглядами. Проти них застосували стратегію «розділяй і володарюй». Персі не сумнівався, що ця зустріч завершиться погано. Частково він хотів напасти на Форкія зараз — це принаймні створить ефект несподіванки, — але вони досі не дізналися нічого важливого. І Персі не певен був, що зможе знайти тренера Хеджа. Він навіть сумнівався, що зможе знайти вихід із цього місця.

Форкій наче прочитав його думки.

— О, все буде добре! — запевнив він Персі. — Кето буває трохи занудою, але вона чудово подбає про твого друга. І якщо чесно, найкраща частина туру ще навіть не розпочалась!

Персі намагався думати, але у голові паморочилося. Наслідок учорашньої травми голови? Чи так подіяли на нього спецефекти Форкія, або лекції Кето про огидні факти з життя морських чудовиськ? Він гадки не мав.

— То... — наважився Персі. — Нас відрядив сюди Діоніс.

— Бахус, — виправив його Френк.

— Так. — Персі намагався не дратуватись. Він насилу пам’ятав одне ім’я кожного бога. Два було занадто. — Бог вина. Ну ви зрозуміли.

Персі поглянув на Форкія.

— За словами Бахуса, ви можете знати, що замислила Гея і ці двоє ваших братів — Ефіальт і От. І якщо ви раптом щось знаєте про Знак Афіни...

— Бахус вирішив, що я вам допоможу? — поцікавився Форкій.

— Ну, так, — відповів Персі. — Ну, ви ж Форкій! Усі про вас говорять.

Форкій нахилив голову так, що його очі майже порівнялися.

— Говорять?

— Авжеж. Хіба ні, Френку?

— О... звісно! — відповів Френк. — Весь час про вас говорять.

— І що саме? — запитав бог.

Френк зніяковів.

— Ну, що у вас неймовірна піротехніка. І чудово поставлений голос диктора. І, ну, диско-куля...

— Не можу не погодитись! — Форкій захоплено клацнув пальцями. — А ще маю найбільшу колекцію поневолених морських чудовиськ у світі!

— І ви багато чого знаєте, — додав Персі. — Наприклад, про близнюків, і про те, що вони замислили.

— Близнюки! — Форкій зробив так, що його голос відлунився від стін. Перед резервуаром з морськими зміями загорілись бенгальські вогні. — Так, я знаю все про Ефіальта й Ота. Ох, ці жалюгідні підспівувачі! Завжди виглядали смішно поміж інших велетнів: такі маленькі, а ще ці змії замість ніг.

— Змії замість ніг? — Персі пригадав довгі закручені черевики, що бачив на ногах велетнів у своєму сні.

— Так, так, — нетерпляче промовив Форкій. — Вони розуміли, що у їхньому випадку однієї сили замало, тож вирішили вражати видовищами: ілюзіями, фокусами тощо. Бач, Гея створила своїх дітей-велетнів на противагу конкретним супротивникам. Кожний велетень був народжений, щоб убити певного бога. Ефіальт і От... разом вони, так би мовити, анти-Діоніс.

Персі намагався зрозуміти почуте.

— Отже... вони хочуть замінити все вино журавлинним соком чи щось таке?

Морський бог фиркнув.

— Нічого подібного! Ефіальт і От завжди прагнули робити все якомога краще, яскравіше, феєричніше! О, звісно, вони прагнули вбити Діоніса. Але спочатку брати хотіли свого ворога принизити: зробити так, щоб його гулянки здавалися нудними!

Френк глянув на бенгальські вогні.

— Використовуючи такі речі, як феєрверки та диско-кулі?

Обличчя Форкія витягнулося в ту саму посмішку, що нагадувала невдалий політ в аеродинамічній трубі.

— Саме так! Я навчив близнят усього, що вони знають, або принаймні намагався це зробити. Вони ніколи до мене не дослухалися. Знаєте, яким був їхній перший трюк? Ці телепні намагались дістатись Олімпу, зваливши гори одна на одну. Авжеж то була звичайна ілюзія. Я запевняв їх, що це просто смішно. «Треба починати з маленького, — радив я. — Розпиліть одне одного навпіл, витягніть горгону з капелюха. Отаке подібне. І носіть однакові костюми з блискітками. Вони б не завадили близнюкам!»

— Чудова порада, — погодився Персі. — А тепер близнюки...

— О, готуються до своєї вистави судного дня в Римі, — глумливо промовив Форкій. — Один з дурнуватих матусиних задумів. Вони тримають якогось полоненого у величезному бронзовому глеку.

Він повернувся до Френка.

— Ти ж дитина Ареса, .так? Від тебе йде цей ваш запах. Одного разу близнюки так саме ув’язнили й твого батька.

— Дитина Марса, — виправив Френк. — Стривайте... ці велетні ув’язнили мого тата в бронзовому глеку?

— Так, ще один дурнуватий трюк, — промовив бог моря. — Як ти хизуватимешся своїм полоненим, якщо він у бронзовому глеку? Жодної користі для видовища. Не те що мої прекрасні екземпляри!

Він вказав на гіпокампів, які апатично стукалися головою об скло.

Персі напружив мозок. Він почувався так, наче млявість напівнепритомних морських створінь починала передаватись йому.

— Отже, ця... ця вистава судного дня — це задум Геї?

— Ну... матусині плани завжди глибоко продумані, — розсміявся він. — Земля дуже глибока! Це неважко збагнути!

— Е-е, еге, — відповів Персі. — Тож її план...

— О, вона назначила винагороду за голови якихось напівбогів. Їй байдуже, хто саме їх уб’є. Хоча... беру слова назад. Вона точно сказала, що двох потрібно залишити в живих. Одного хлопця й одну дівчину. Навіщо?

Хай там як, близнята підготували свою невеличку виставу, сподіваючись на те, що вона заманить напівбогів до Рима. Припускаю, в’язень у глеку — їхній друг чи щось подібне. Або так, або брати гадають, що напівбоги достатньо дурні, щоб ступити на Їхні землі у пошуках Знака Афіни. — Форкій підштовхнув Френка ліктем у ребра. — Га! Щасти їм з таким планом, еге ж?

Френк збентежено розсміявся.

— Еге. Ха-ха. Це було б неймовірно тупо, тому що, е-е...

Форкій звузив очі.

Персі сунув руку в кишеню. Він зімкнув пальці на Анаклузмосі. Навіть цей старий морський бог не може бути настільки дурним, щоб досі не усвідомлювати, що вони — ті самі напівбоги, за голови яких призначена винагорода.

Але Форкій лише широко всміхнувся й знову підштовхнув Френка ліктем.

— Га! Твоя правда, дитя Марса! Який сенс про це балакати? Навіть якщо напівбоги знайдуть мапу в Чарльстоні, вони нізащо не дістануться Рима живими!

— Еге, мапа в Чарльстоні, — гучно промовив Френк, витріщаючись на Персі, наче хотів запевнитись, що друг цього не прослухав.

«Дістав би ще велетенську дошку з написом “ЗАЧІПКА”, — подумав Персі, — а то виглядає недостатньо підозріло».

— Але досить нудної освітньої маячні! — промовив Форкій. — Ви оплатили VIР-тур. Дозвольте мені закінчити екскурсію. Зрештою, ми не повертаємо гроші за вхід.

З Персі було достатньо феєрверків, диму із запахом пончиків та гнітючого вигляду поневолених морських створінь. Але він поглянув на Френка й вирішив, що їм краще підіграти старому крабоподібному богу, принаймні, поки вони не знайдуть тренера Хеджа і безпечно не дістануться виходу. До того ж, їм, можливо, вдасться дізнатись від Форкія ще щось корисне.

— Після цього, — промовив Персі, — можна нам про дещо запитати?

— Авжеж! Я розповім усе, що вам потрібно знати.

Форкій двічі плеснув у долоні, і на стіні під сяючою червоною вивіскою з’явився ще один тунель, що вів у наступний резервуар.

— Робіть, як я! — Форкій боком потюпав крізь тунель.

Френк почухав потилицю.

— Нам обов’язково так?

Він повернувся боком.

— Гадаю, він просто хоче, щоб ми йшли за ним, — промовив Персі. — Ходімо.