Знак Афіни

XLV Персі

Пepci втомився від води.

Якби він сказав це вголос, його б напевно турнули з «Юних морських скаутів Посейдона», але йому було байдуже.

Після того як він ледве вижив у німфеумі, йому хотілось на поверхню. Хотілось висушитись та надовго засісти десь на сонечку... бажано, разом з Аннабет.

На жаль, Персі гадки не мав, де його дівчина. Френк, Хейзел і Лео також не повертались із завдання. Він досі мусив урятувати Ніко ді Анжело, якщо той узагалі ще живий. А до того ж була ще одна невеличка проблема — велетні збирались знищити Рим, пробудити Гею і захопити владу над світом.

Ну, серйозно, цим чудовиськам та богам тисячі років. Хіба вони не могли почекати кілька десятків років та дати Персі пожити нормально? Вочевидь, не могли.

Персі першим поліз у відвідний канал. Через тридцять футів той відкрився у ширший тунель. Ліворуч, десь удалечині, щось гуркотіло та скрипіло, наче величезний механізм, що потребує змащення. Персі ані трохи не кортіло з’ясовувати, звідки береться цей звук, тож він вирішив, що саме туди їм і треба.

Ще за кілька сотень футів вони натрапили на поворот. Персі жестом спинив друзів і зазирнув за кут.

Коридор вів у величезне приміщення з двадцятифутовою стелею та низками опорних колон. Це був той самий «підземний паркінг», який Персі бачив уві снах, але тепер значно більше завалений усяким мотлохом.

Скрипи та гуркіт лунали від величезних шестерень та блоків, що бозна-навіщо піднімали та опускали секції підлоги. Усі механізми були під’єднані до величезних коліс. Одним колесам надавала руху вода, що текла канавами (о, приголомшливо, і тут вода!). В інших метались пекельні хортиці. Дивлячись на бідолашних створінь, Персі не міг не думати про Місіс О’Лірі: якою б нещасною вона була у такому ув’язненні.

На стелі висіли клітки з живими тваринами: левом, кількома зебрами, цілою зграєю гієн і навіть восьмиголовою гідрою. Уздовж стін тягнулися старовинного вигляду конвеєри з бронзи та шкіряних ременів, на них важко рухалася зброя та обладунки. Місце багато в чому нагадувало склад амазонок у Сієтлі, але було значно старішим та не так добре організованим.

«Лео був би у захваті», — подумав Персі. Усе приміщення було наче єдина масивна моторошна та ненадійна машина.

— Що там таке? — прошепотіла Пайпер.

Персі гадки не мав, що відповісти. Він не побачив велетнів, тож показав жестом, що можна пройти далі та подивитись.

Приблизно за двадцять футів від входу вискочила з підлоги дерев’яна фігура гладіатора і з шумом поїхала по конвеєру. За мить її підхопило гачком і потягнуло на мотузці в проріз на даху.

— Що це було? — пробурмотів Джейсон.

Вони зайшли всередину. Персі оглянув приміщення. Майже кожна з кількох тисяч речей у цій кімнаті рухалася. Як підліток з синдромом порушення уваги Персі чудово почувався у хаосі. Приблизно за сотню ярдів він помітив підвищену платформу з двома величезними порожніми преторськими кріслами. Між ними стояв бронзовий глек, достатньо великий, щоб умістити людину.

— Дивіться, — вказав він друзям.

Пайпер нахмурилась.

— Занадто просто.

— Еге, — погодився Персі.

— Але вибору у нас немає, — промовив Джейсон. — Ми повинні врятувати Ніко.

— Так. — Персі рушив через кімнату, обережно обходячи конвеєри та рухомі платформи.

Пекельні хортиці у колесах не звертали на напівбогів жодної уваги. Вони щодуху бігли, захекавшись від обертання колеса, їхні очі світились, наче передні фари автівки. Тварини у клітках дивились на прибульців з нудьгою, наче мовили: «Ми вас вбили б, але для цього потрібно забагато сил».

Персі намагався не втрачати пильності, але в цьому місці все здавалось пасткою. Він пригадав, скільки разів ледве не помер кілька років тому, коли проходив Лабіринт. Якби ж тут була Хейзел з її підземними здібностями, щоб допомогти йому (ну і нарешті возз’єднатись з братом, звісно).

Вони перестрибнули через водний рів та пройшли навприсідки під низкою кліток з вовками. До бронзового глека залишалась половина шляху, аж раптом у стелі відчинився люк і з нього опустилась платформа. На ній, закинувши голову догори та здійнявши руку, наче актор, стояв пурпуроволосий велетень Ефіальт.

Як і показували сни Персі, Ефіальт виявився маленьким за стандартами велетнів — приблизно дванадцять футів заввишки, — але він спробував надолужити це кричущим убранням. Замість гладіаторських обладунків він одягнув гавайську сорочку, яку навіть Діоніс назвав би вульгарною: кислотні кольори із зображеннями вмираючих напівбогів, жахливих тортур та левів, які пожирали рабів у Колізеї. Волосся велетня прикрашали золоті та срібні монети. На спині висів десятифутовий спис, що зовсім не пасував до сорочки. Нижче пояса на велетні були білосніжні джинси, а на... ну, не ногах, а на вигнутих зміїних головах — сандалії. Змії звивались та стрекотіли язиками, вочевидь, не раді тримати на собі вагу велетня.

Ефіальт усміхнувся напівбогам, наче був дуже радий їх бачити.

— Нарешті! — проревів він. — Таке щастя! Чесне слово, сумнівався, що ви пройдете повз німф, але так добре, що я помилився. Так значно веселіше. Ви саме встигли на головну виставу!

Джейсон і Пайпер наблизилися до Персі. Відчуття того, що вони поряд, заспокоїло хлопця. Цей велетень був меншим за більшість чудовиськ, з якими він стикався, але щось таке в ньому викликало мурахи по тілу: в очах Ефіальта танцювали божевільні вогники.

— Ми тут, — промовив Персі й подумав, нащо він говорить таке очевидне. — Відпусти нашого друга.

— Авжеж! — відповів Ефіальт. — Хоча, як на мене, він уже трохи прострочений. Оте, де ти?

Неподалік розсунулась підлога. З неї на платформу вийшов другий велетень.

— Оте, нарешті! — весело крикнув його брат. — Ти не вдягнувся точнісінько, як я! Ти... — На обличчі Ефіальта застигнув жах. — Що ти на себе натягнув?

От виглядав як найбільший та найсердитіший балерун у світі. На ньому було небесно-блакитне трико, що, на думку Персі, залишало занадто мало місця для уяви. Кінчики його величезних пуантів були відрізані. З них стирчали змії. Діамантова тіара (Персі вирішив бути великодушним та вважати її королівською короною) гніздилась на зеленому волоссі, прикрашеному петардами. Велетень мав похмурий вигляд, ніяковів, але спромігся на реверанс, що, безперечно, дався йому нелегко з ногами-зміями та величезним списом за спиною.

— Боги та титани! — заволав Ефіальт. — Час вистави! Про що ти тільки думав?

— Я не хотів надягати гладіаторське вбрання, — поскаржився От. — Я досі вважаю, що балет підійшов би бездоганно, ну, на час, поки триває армагедон. — Він з надією поглянув на напівбогів. — У мене є зайві костюми...

— Ні! — рявкнув Ефіальт. Уперше Персі був з ним згодний.

Пурпуроволосий велетень повернувся обличчям до Персі. Він так болісно усміхнувся, нібито його щойно вдарило током.

— Будь ласка, пробачте мого брата, — промовив Ефіальт. — Він зовсім не вміє поводитись на сцені, цілковито позбавлений відчуття стилю.

— Гаразд, — Персі вирішив нічого не говорити про гавайську сорочку. — Так, щодо нашого друга...

— О, він, — Ефіальт презирливо всміхнувся. — Ми збиралися дати йому померти на публіці, але він зовсім далекий від мистецтва. Скрутився калачиком і спав цілими днями. Яке з цього видовище? Оте, відкрий глек.

От почимчикував до помосту, час від часу зупиняючись, щоб зробити пліє. Він штурхнув глек на землю, кришка відпала і назовні вивалився Ніко ді Анжело. Смертельно-бліде обличчя та змарніла статура хлопця змусили серце Персі застигнути. Він не міг збагнути, живий його друг чи мертвий. Йому захотілось підбігти та перевірити, але Ефіальт загородив йому шлях.

— Ну, нам треба поспішати, — промовив велетень. — Потрібно перечитати сценарій. Гіпогеум готовий до вистави!

Персі був ладний розрубати велетня навпіл та забратись геть з цього місця, але над Ніко стояв От. Якщо почнеться битва, Ніко ніяк не зможе захиститися. Персі мав виграти другові трохи часу, щоб той міг отямитися.

Джейсон здійняв свій золотий гладіус.

— Ми не братимемо участі у жодних виставах, — промовив він. — І що таке гіпо... ну як ти там його назвав?

— Гіпогеум! — випалив Ефіальт. — Ти хіба не римський напівбог? Мав би знати! А, хоча, якщо ми добре робили своїх справи тут, під землею, ти й не повинен був знати про існування гіпогеума.

— Я знаю це слово, — промовила Пайпер. — Це місце під амфітеатром. Там тримають декорації та обладнання для створення спецефектів.

Ефіальт із захватом заплескав у долоні.

— Саме так! Ти студентка театрального, дівчинко моя?

— Е-у... мій тато актор.

— Неперевершено! — Ефіальт повернувся до брата. — Чув, Оте?

— Актор, — пробурчав От. — Усі актори. Жодний не вміє танцювати.

— Будь люб’язним! — докорив братові Ефіальт. — Хай там що, дівчинко моя, ти маєш рацію, але цей гіпогеум — не якась там звичайна підсобка амфітеатру. Ти знала, що у давні часи деякі велетні були ув’язнені під землею і час від часу викликали землетруси, намагаючись звільнитись? Що ж, ми проводили свій час зі значно більшою користю! Ув’язнені на тисячі років під Римом, ми ані на мить не припиняли будувати свій гіпогеум. Рим незабаром побачить найвидатніше видовище у своїй історії — і, разом із цим, найостанніше!

Біля ніг Ота смикнувся Ніко. Персі здалося, наче у його грудях забігала в колесі пекельна хортиця. Принаймні Ніко живий. Тепер їм потрібно тільки перемогти велетнів (бажано без руйнівних наслідків для Рима) і забратись геть, щоб знайти друзів.

— Hy! — вигукнув Персі, сподіваючись зосередити увагу велетнів на собі. — Сценарій, кажете?

— Так! — підтвердив Ефіальт. — Тож, до справи. Я добре розумію, що винагорода, призначена за тебе й Аннабет, можлива, якщо залишити вас живими. Але, якщо чесно, — дівча приречене, тож сподіваюсь, ти не проти, якщо ми трохи відхилимось від плану.

У роті Персі з’явився присмак, наче він ковтнув отруєної води німф.

— Приречена. Тобто вже...

— Померла? — запитав велетень. — Ні. Поки що ні. Але не переймайтесь! Ми ув’язнили ваших інших Друзів.

З горла Пайпер вирвався приглушений звук.

— Лео? Хейзел і Френк?

— Це вони, — підтвердив Ефіальт. — Отже, принести у жертву ми можемо їх. А донька Афіни може помирати, що дуже задовольнить Її Милість. А вас трьох ми використаємо у виставі! Гея дещо розчарується, але зрештою виграють усі. Ваші смерті — це значно веселіше.

— Хочете веселощів? Я покажу вам веселощі! — випалив Джейсон.

Пайпер вийшла вперед. Якимсь чином їй удалось мило усміхнутись.

— У мене є краща думка, — сказала вона велетням. — Чому б вам нас не відпустити? Оце був би сюжетний поворот! Це стало б дивовижним внеском у мистецтво і довело б усьому світу, які ви круті.

Ніко заворушився. От поглянув на нього. Велетневі ноги-змії застрекотіли язиками біля голови Ніко.

— А ще! — швидко продовжила Пайпер. — А ще ми можемо зробити кілька танцювальних па під час утечі. Можливо, балетний номер!

От одразу забув про Ніко. Він з гуркотом підбіг до Ефіальта і тицьнув того у груди.

— Бачиш? От про що я говорив! Це було б казково!

На якусь мить Персі повірив, що хитрість Пайпер спрацює. От благально подивився на брата, а той роздумливо почухав підборіддя.

Та зрештою Ефіальт похитав головою.

— Ні... ні, як на мене, то це неможливо. Розумієш, дівчинко моя, я анті-Діоніс. Я мушу підтримувати свою репутацію. Діоніс уважає, що розуміється на вечірках? Він помиляється! Його гулянки — нудьга порівняно з тим, на що здатен я. Той давній трюк, наприклад, коли ми нагромадили гори одна на одну, щоб дістатись Олімпу...

— Я запевняв тебе, що це нізащо не спрацює, — буркнув От.

— Або той раз, коли мій брат покрив себе м’ясом та бігав крізь полосу перешкод з драгонами...

— Ти сказав, що мене покажуть на Гефест-ТВ, — промовив От. — Ніхто навіть не чув про цей трюк.

— Ну, ця вистава буде навіть кращою, — пообіцяв Ефіальт. — Римляни завжди бажали хліба та видовищ — їжі та розваг! Поки ми руйнуватимемо їхнє місто, я запропоную їм і те, й інше. Дивіться на зразок!

Зі стелі щось впало і приземлилось біля ніг Персі — буханець білого хліба у прозорій пластиковій обгортці з червоними та жовтими цятками.

Персі підняв його.

— «Чудо-хліб» ?

— Величний, чи не так? — Ефіальтові очі палали скаженим збудженням. — Можеш залишити буханець. Я збираюсь роздавати мільйони таких римському народу, поки знищуватиму його.

— «Чудо-хліб» — це добре, — визнав От. — Хоча було б краще, якби римляни отримували його в обмін на танок.

Персі мигцем поглянув на Ніко, який поки що тільки ледве ворушився. Починати бій було зарано. Ніко мав хоча б опритомніти, щоб мати змогу відповзти у безпечне місце. До того ж Персі хотів дізнатися від велетнів більше про Аннабет і місце ув’язнення його друзів.

— Можливо, — наважився Персі, — вам слід привести наших друзів сюди. Ну, видовищні смерті... чим більше, тим краще, хіба ні?

— Гм. — Ефіальт почав перебирати пальцями ґудзики на своїй сорочці. — Ні. Уже занадто пізно змінювати постановку. Але не хвилюйтесь. Циркові трюки будуть дивовижними! І... зауважте: не якісь там сучасні. Тоді знадобились би клоуни, а я їх ненавиджу.

— Усі ненавидять клоунів, — промовив От. — Навіть клоуни.

— Саме так, — погодився його брат. — Але у нас заплановані значно кращі розваги! Ви троє помрете у муках, високо вгорі, де вас бачитимуть усі боги та смертні. Але це тільки церемонія відкриття! У давні часи ігри тривали багато днів, навіть тижнів. Наша вистава — знищення Рима — триватиме цілий місяць, поки не прокинеться Гея.

— Стривайте, — промовив Джейсон. — Один місяць — і Гея прокинеться?

Ефіальт відмахнувся від запитання.

— Так, так. Чомусь перше серпня вважається найкращою датою для знищення людства. Але кому яке до цього діло! Мудрість матінки-землі безмежна. Вона погодилась, що Рим можна знищити першим, повільно та видовищно. Хіба може бути інакше!

— Отже... — Персі не вірилось, що він справді обговорює кінець світу з буханцем «Чудо-хліба» у руці. — Ви у Геї на розігріві.

Обличчя Ефіальта спохмурніло.

— Це не розігрів, напівбоже! Ми випустимо диких тварин та чудовиськ на вулиці. Наш відділ спецефектів улаштує пожежі та землетруси. Усюди буде розверзатися земля та на кожному кроці з’являтимуться вулкани! Усюди лютуватимуть привиди.

— Привиди не спрацюють, — промовив От. — Усі, кого ми опитували, запевняють, що вони погано вплинуть на рейтинги.

— Сноби! — випалив Ефіальт. — У цьому гіпогеумі все спрацює!

Ефіальт помчався до великого столу зі скатертиною. Він потягнув її на себе і відкрив цілу колекцію важелів та кнопочок, що здавалась не менш складною, ніж контрольна панель Лео на «Арго II».

— Знаєте, навіщо ця кнопка? — запитав Ефіальт. — Вона випустить дюжину скажених вовків на форум. А оця викличе роботів-гладіаторів, що накинуться на туристів біля фонтана Треві. А ця змусить Тибр вийти з берегів, щоб ми могли влаштували морську битву просто на П’яцца Навона! Ти, Персі Джексоне, маєш це оцінити, ти ж син Посейдона!

— Е-е... я досі вважаю, що відпустити нас — краща думка, — відповів Персі.

— Він має рацію, — знову спробувала Пайпер. — Інакше почнеться це типове протиборство. Ми проти вас. Ви проти нас. Ми руйнуємо ваші плани. Ми, знаєте, чимало велетнів перемогли останнім часом. Але я ненавиджу, коли ситуація виходить з-під контролю.

Ефіальт задумливо кивнув.

— Маєш рацію.

Пайпер кліпнула очима.

— Справді?

— Не можна, щоб ситуація вийшла з-під контролю, — погодився велетень. — Усе повинно статися своєчасно. Але не переймайтесь. Я розпланував ваші присмертні рухи. Ви будете у захваті.

Ніко зі стогоном почав відповзати. «Якби ж він рухався швидше, а стогнав менше, — подумав Персі. — Може, кинути в нього “Чудо-хлібом”?»

Джейсон переклав меч у другу руку.

— А якщо ми відмовимось брати участь у вашій виставі? — запитав він.

— Ну, вбити нас ви не зможете, — Ефіальт розсміявся так, наче думка була зовсім безглуздою. — З вами немає бога, отже, ви позбавлені шансів на тріумф. Тож для вас значно розсудливіше просто погодитись на болісну смерть. Вибачте, але вистава має тривати.

«Цей Ефіальт навіть гірший за Форкія», — усвідомив Персі. Велетень був не супротивником Діоніса, а швидше самим Діонісом, який схибнувся через уживання стероїдів. От тільки Діоніс був богом гулянь та нестримних вечірок, а Ефіальт збирався влаштувати безлад та руйнування тільки заради насолоди.

Персі поглянув на друзів.

— Мені вже набридла сорочка цього хлопця.

— Час бійки? — Пайпер схопила ріг достатку.

— Ненавиджу «Чудо-хліб», — промовив Джейсон. Разом вони атакували.