Знак Афіни

XXII Лео

Лео стояв на дворі старої будівлі, схожої на монастир. Червоні цегляні стіни заросли виноградними лозами, а великі магнолії розкололи бруківку навколо будівлі. Сонце палило, вологість перевищувала двісті відсотків — вища, ніж у Х’юстоні. Десь неподалік смажили рибу. Сірі хмари, смугасті, наче тигрова шкура, здавалось, нависали над головою.

Двір був розміром приблизно з баскетбольний майданчик. В одному куті, біля підніжжя статуї Діви Марії, валявся здутий футбольний м’яч.

У відчинених вікнах навколишніх будинків Лео помітив якісь рухи, але загалом панувала моторошна тиша. Він не бачив жодних ознак кондиціонерів — мабуть, температура в приміщеннях уже сягнула понад тисячу градусів.

— Де ми?

— Моя стара школа, — пролунав біля нього голос Хейзел. — Академія Святої Агнеси для кольорових дітей та індіанців.

— Що це за назва?

Він повернувся до Хейзел і скрикнув. Вона була примарою... мрячний силует у димчастому повітрі. Лео опустив очі й усвідомив, що його власне тіло так само перетворилося на туман.

Усе навколо здавалося твердим і справжнім, але він сам був духом. Після одержимості ейдолоном три дні тому він не радів таким відчуттям.

Перш ніж Лео встиг щось запитати, у будівлі пролунай дзвоник: не сучасний електронний, а старомодний металевий, з язичком.

— Це спогад, — промовила Хейзел, — тож ніхто нас не побачить. Дивись, зараз вийдемо ми.

— Ми?

З усіх дверей, галасуючи та штовхаючись, ринули на двір дітлахи. Більшість афроамериканців, але були серед них і діти з латиноамериканською зовнішністю. Поміж них були як дошкільнята, так і учні середніх класів. Лео швидко зрозумів, що потрапив у минуле, бо всі дівчата носили бавовняні сукні та шкіряні туфлі з пряжками, а хлопці були одягнені в білі сорочки та штани зі шлейками. У багатьох були кашкети, як у жокеїв. Деякі дітлахи несли обіди, але таких було небагато. Їхній одяг був чистим, але зношеним та вицвілим. У декого на штанях зяяли дірки, а на черевиках ледве трималися підбори.

Кілька дівчат почали стрибати через стару мотузку для білизни. Старші хлопці жбурляли один одному обшарпаний бейсбольний м’яч. Дітлахи з обідами сіли поряд та почали їсти й балакати про щось.

Ніхто не звернув уваги на привидів Хейзел та Лео.

А потім на двір вийшла Хейзел — Хейзел з минулого. Лео легко її впізнав, хоча вона виглядала на два роки молодшою, ніж тепер. Її волосся було стягнуте в пучок. Золотаві очі з тривогою оглядали подвір’я. На відміну від інших дівчат, одягнених у білі або квітчасті бавовняні сукні, Хейзел була в чорному, тож виділялась, наче вдова на весіллі.

Вона стиснула в руках брезентовий пакет з обідом і пішла вздовж стіни, наче намагаючись бути непомітною.

Це не спрацювало. Її покликав хлопець: «Відьмина донька!» Він пошкандибав до неї, заганяючи її в кут. На вигляд йому могло бути від чотирнадцяти до дев’ятнадцяти років. Важко було сказати напевно, тому що хлопець був дуже кремезним і високим, мабуть, найбільшим на майданчику. Лео здогадався, що його залишали на другий рік декілька разів. Хлопчина носив брудну сорочку кольору ганчірки автомеханіка і потерті вовняні штани (за такої спеки!), а його ноги були цілковито босими. Можливо, вчителі занадто боялися цього малого, аби наполягати на взутті, або у нього його просто не було.

— Це Руфус, — з огидою промовила Хейзел-привид.

— Серйозно? Нізащо не повірю, що його звуть Руфус. — Ходімо.

Вона полетіла в напрямку сутички. Лео полетів за нею. Йому не доводилось пересуватись таким чином раніше, але одного разу він їздив на сеґвеї. Відчуття були чимось схожі: просто нахиляєшся в бажаному напрямку й летиш.

У здорованя Руфуса було таке пласке обличчя, наче більшість вільного часу він бився ним об тротуар. Пласкою була і його зачіска — на ній могли б приземлятися мініатюрні літаки.

Руфус витягнув руку вперед.

— Обід.

Хейзел з минулого не заперечувала. Вона передала йому брезентовий пакет так, наче це було вже традицією.

Декілька старших дівчат підбігли подивитися на виставу. Одна гигикнула до Руфуса.

— Не варто тобі цього їсти, — застерегла вона. — Швидше за все, там отрута.

— Маєш рацію, — промовив Руфус. — Твоя відьма-мати це приготувала, Левек?

— Вона не відьма, — пробурмотіла Хейзел.

Руфус впустив пакет на землю і наступив на нього, розчавивши вміст своєю босою ногою.

— Можеш забирати назад. Але я хочу діамант. Чув, що твоя мамця здатна діставати їх із повітря. Дай мені діамант.

— Немає у мене діамантів, — відповіла Хейзел. — Забирайся геть.

Руфус підняв кулаки. Лео достатньо часу провів у суворих школах та дитячих притулках, тож добре відчував, коли починаються неприємності. Йому закортіло втрутитися і допомогти Хейзел, але він був лише привидом. До того ж, усе це вже трапилося десятки років тому.

Тоді на залите сонячним світлом подвір’я, спотикаючись, вийшов інший хлопчина.

Лео забув, як дихати. Хлопець виглядав точнісінько як і він.

— Бачиш? — поцікавилася Хейзел-привид.

Несправжній Лео був такого самого зросту, як і Лео Звичайний, — іншими словами, він був коротуном. У ньому відчувалась така сама непосидючість — він стукав пальцями по штанях, пригладжував білу бавовняну сорочку і поправляв жокейський кашкет на кучерявому брунатному волоссі. («Серйозно, — подумав Лео, — якщо ти низького зросту і не жокей, тобі не слід носити жокейські кашкети».)

Несправжній Лео мав таку саму бісівську посмішку, якою вітав себе Звичайний Лео щодня, коли дивився у дзеркало, — вираз обличчя, що змушував усіх вчителів миттєво викрикувати: «Навіть не думай про це!» і пересаджувати його на перший ряд.

Вочевидь, Несправжнього Лео щойно сварив учитель. Хлопець тримав картонний ковпак дурника[10] з відповідним написом «ДУРЕНЬ». Лео гадав, що таке можна побачити тільки в мультфільмах.

Він розумів, чому Несправжній Лео не надягнув його: виглядати як жокей — півбіди, але з цим ковпаком на голові він виглядав би як гном.

Коли з’явився Несправжній Лео, деякі дітлахи позадкували. Інші підштовхнули ліктем своїх приятелів і побігли до нього, наче в очікуванні якоїсь вистави.

Тим часом Руфус Пласкоголовий досі вимагав у Хейзел діамант і не помічав появи Несправжнього Лео.

— Ну, дівча! — Руфус нависав над Хейзел зі стиснутими кулаками. — Дай його мені!

Хейзел притулилась спиною до стіни. Раптом земля під її ногами розкололась з таким звуком, наче хруснула суха гілка. Між її ступнями заблищав бездоганної форми діамант розміром з фісташку.

— Га! — гаркнув Руфус, коли його побачив.

Він почав нахилятись, але Хейзел скрикнула: «Ні, будь ласка!» — так, наче щиро турбувалась за громилу.

І тоді підійшов Несправжній Лео.

«Зараз почнеться, — подумав Звичайний Лео. — Несправжній Лео покаже якийсь прийом джіу-джитсу в стилі тренера Хеджа і врятує Хейзел».

Але натомість Несправжній Лео приклав верхівку свого ковпака до рота, наче то був мегафон, і загорланив:

— СТОП!

Він сказав це так переконливо, що решта дітей миттю завмерла. Навіть Руфус випростався і розгублено відступив.

Один з малих хлоп’ят захихотів собі під ніс:

— Режисер Семі.

«Семі... — Лео затремтів. — Ким у біса був цей хлопчина?»

Семі, він же Несправжній Лео, підскочив до Руфуса, сердито розмахуючи ковпаком дурника.

— Ні, ні, ні! — заволав він, шалено махаючи вільною рукою в бік інших дітей, які скупчувалися, щоб подивитись на виставу.

Семі повернувся до Хейзел.

— Пані Ламар, ваші слова... — Семі роздратовано подивився навколо. — Сценаристе! Які слова у Геді Ламар?[11]

— «Ні, благаю, злодію!» — викрикнув один з хлопців.

— Дякую! — промовив Семі. — Пані Ламар, ви повинні були сказати: «Ні, благаю, злодію!» А ви, Кларку Гейбле...

Усе подвір’я вибухнуло сміхом. Кларк Гейбл — це, здається, актор старого кіно, але більшого Лео не пам’ятав. Вочевидь, думка про те, що Руфус Пласкоголовий може бути Кларком Гейблом дуже смішила дітей.

— Пане Гейбле...

— Ні! — крикнула одна з дівчат. — Нехай буде Гері Купером.

Ще більше сміху. Руфус виглядав так, наче ось-ось вибухне. Він здіймав кулаки, ніби збирався вдарити когось. Але хіба можна відлупцювати всю школу? Хлопчина, безперечно, дратувався від того, що з нього сміються, але його крихітний мозок не здатен був зрозуміти, що замислив Семі.

Лео з повагою кивнув. Семі дійсно був схожим на нього. Лео багато років вчиняв із задираками так само.

— Так! — владно загорланив Семі. — Пане Купере, ви повинні сказати: «О, але ж діамант мій, підступна ви моя голубонько!» І загребти діамант, от так!

— Семі, ні! — запротестувала Хейзел, але хлопець схопив камінець і сунув його до кишені одним швидким рухом.

Він накинувся на Руфуса.

— Я хочу емоцій! Я хочу, щоб панночки в залі непритомніли! Пані, пан Купер щойно змусив вас знепритомніти?

— Ні! — крикнули у відповідь кілька дівчат.

— От, бачите? — заволав Семі. — А тепер спочатку!

Він крикнув у ковпак дурника:

— Почали!

Руфус просто витріщався в порожняву, намагаючись отямитися. Він зробив крок до Семі й промовив:

— Вальдезе, я...

Пролунав дзвоник. Дітлахи хмарою кинулись до дверей. Семі відтягнув Хейзел з їх шляху, в той час як малята — які поводились так, наче Семі їм підплачував, — оточили Руфуса зусібіч. Задираку затягнуло всередину школи разом з потоком дошкільнят.

Незабаром, якщо не брати до уваги привидів, Семі та Хейзел залишились наодинці.

Семі зібрав розчавлений обід Хейзел, показно струсив пил з брезентового пакета і з низьким уклоном вручив його Хейзел, наче це була її корона.

— Пані Ламар.

Хейзел з минулого взяла свій розчавлений обід. Вона, здавалось, ледве не плакала, але Лео не міг сказати чому: чи то від розради, чи то від страждань, чи то від удячності.

— Семі... Руфус тебе вб’є.

— Йому достане клепки не зв’язуватись зі мною.

Семі натягнув ковпак на кашкет, випростався і випнув свої кістляві груди. Ковпак упав.

Хейзел розсміялась.

— Ти просто ходяча халепа.

— Ох, дякую, пані Ламар!

— Будь ласка, мій «підступний голубчику».

Усмішка Семі стала невпевненою. У повітрі запанувала незручна тиша. Хейзел утупилася очима в землю.

— Не слід тобі було торкатися того діаманта. Він небезпечний.

— Ой, та годі тобі! — промовив Семі. — Не для мене.

Хейзел невпевнено подивилась на нього так, наче дуже хотіла йому повірити.

— Може статися щось погане. Тобі не...

— Я не продаватиму його. Обіцяю! Просто залишу як символ твоєї похилості.

Хейзел не втримала усмішку.

— Гадаю, ти хотів сказати «символ твоєї прихильності».

— Саме так! Нам уже час іти. Час для нашої наступної сцени: «Гіді Ламар ледве не вмирає від нудьги на уроці англійської».

Семі виставив лікоть, наче джентльмен, але Хейзел грайливо його відштовхнула.

— Дякую, що був зі мною, Семі!

— Пані Ламар, я завжди буду з вами! — бадьоро промовив він.

Удвох вони помчалися назад у будівлю школи.

Лео ніколи не почувався примарою більше, ніж зараз. Можливо, він насправді все своє життя був ейдолоном, тому що цей хлопчина з минулого заслуговував на звання Справжнього Лео значно більше за нього самого. Він був кмітливішим, крутішим і дотепнішим. І так вправно загравав із Хейзел, що безумовно полонив її серце.

Не дивно, що Хейзел по-особливому подивилась на Лео, коли вони зустрілись уперше. Не дивно, що вона промовляла «Семі» з такою ніжністю. Але з Лео такий Семі, як з Пласкоголового Руфуса Кларк Гейбл.

— Хейзел, — промовив він. — Я... я не...

Шкільне подвір’я розчинилось в іншій сцені.

Хейзел і Лео досі були привидами, але тепер стояли перед занедбаним будинком біля стічної канави, оброслої бур яном. Декілька бананових дерев нависало над подвір’ям. Зі старомодного радіопрогравача на сходинках лунала латиноамериканська музика, а на затіненій веранді сидів у кріслі-гойдалці худорлявий старий і вдивлявся в обрій.

— Де ми? — запитала Хейзел. Вона досі була з туману, але її голос тепер переповнювала тривога. — Це не з мого життя!

Лео відчув, як його примарна сутність почала згущуватись, наче ставала більш реальною. Це місце здавалось напрочуд знайомим.

— Це Х’юстон, — усвідомив він. — Я знаю цей вид. Цей відвідний канал... це старий район моєї мами, де вона зростала. Он там аеропорт Хоббі.

— Це твоє життя? Не розумію. Як?

— Ти мене запитуєш?

Раптом старий забурмотів:

— А, Хейзел...

По спині Лео поповзли мурахи. Очі старого досі так само вдивлялись в обрій. Звідки він знає, що вони тут?

— Здається, у нас скінчився час, — задумливо продовжив, старий.— Що ж...

Він не закінчив думку.

Хейзел і Лео стояли непорушно. Старий чоловік не подавав нових знаків. Лео раптом усвідомив, що старий говорив сам до себе. Але чому тоді він промовляв ім’я Хейзел?

У старого була зморшкувата шкіра, кучеряве сиве волосся та скрючені пальці, наче він усе життя працював у машинному цеху. Він був одягнений у чисту світло-жовту сорочку, сірі штани на шлейках та блискучі чорні туфлі.

Попри похилий вік, в очах чоловіка сяяв ясний розум. Сидів він зі стриманою гідністю і здавався таким безтурботним... навіть приємно здивованим, наче думав: «Чорт забирай, я стільки прожив? Круто!»

Лео був певен, що ніколи раніше не бачив цього чоловіка. То чому він здавався таким знайомим? І тоді хлопець помітив, що чоловік стукає пальцями по ручці крісла, але не безладно: старий використовував азбуку Морзе, точнісінько так, як робили Лео з його мамою... І повідомлення було тим самим: «Я люблю тебе».

Відчинилися скляні двері. Назовні вийшла молода жінка з чорним коротким волоссям, одягнена в джинси та бірюзову блузку. Вона була привабливою, але не витонченою: у неї були м’язисті плечі та мозолисті долоні. Її очі весело блищали, так само як і у старого, а на руках вона тримала немовля, загорнуте в блакитну ковдру.

— Дивись, міхо[12], — звернулася вона до немовляти. — Це твій бісабуельо[13]. Бісабуельо, хочете його потримати?

Лео схлипнув, почувши її голос.

Це його матір — молодша, ніж він пам’ятав, але... жива. Це означало, що немовля на її руках...

Старий широко всміхнувся, оголивши свої бездоганні зуби, так само білосніжні, як і волосся. Його обличчя вкрили зморшки радості.

— Хлопчик! Мі бебіто[14], Лео!

— Лео? — прошепотіла Хейзел. — Це... це ти? Що означає «бісабуельо»?

Лео втратив голос. «Прадід», — хотів сказати він.

Старий узяв Лео на руки та, задоволено крякаючи, залоскотав підборіддя немовляти... Привид Лео нарешті зрозумів, що саме бачить.

Якимсь чином здатність Хейзел повертатись у минуле знайшла подію, що об’єднала життя їх обох — подію, коли їхні часові рамки зіткнулись між собою.

Цей старий...

— О... — Хейзел теж зрозуміла, хто це. Її голос став ще тихішим, наче вона ледве стримувала сльози. — О, Семі, ні...

— Ах, маленький Лео, — промовив Семі Вальдез, який майже не змінився у свої сімдесят років. — Станеш моїм дублером, га? Так це називається, здається. Скажи їй за мене. Я сподівався, що доживу, але, ех, прокляття не зробить мені такого дарунку!

Хейзел схлипнула.

— Гея... Гея сказала мені, що він помер від серцевого нападу у шістдесятих. Але це не... неможливо....

Семі Вальдез продовжував розмовляти з немовлям, а матір Лео, Есперанса, дивилась на нього з болісною усмішкою: вочевидь, дещо стурбована тим, що він марить і верзе нісенітниці.

— Ця жіночка, донья Калліда, вона попередила мене. — Семі сумно похитав головою. — Вона сказала, що страшна біда, яка загрожує Хейзел, не станеться за мого життя. Але я пообіцяв їй, що перебуватиму з нею. Ти маєш сказати їй, що мені шкода, Лео. Допоможи їй, якщо зможеш.

— Бісабуельо, — промовила Есперанса, — ви, напевно, стомились.

Вона простягнула руки, щоб узяти немовля, але старий пригорнув його ще на кілька секунд. Маленький Лео, здавалось, зовсім не заперечував.

— Скажи їй, що я перепрошую. Вибачся, що продав той діамант, гаразд? — промовив Семі. — Я порушив обіцянку. Коли вона зникла на Алясці... Ах, це було так давно... Я, зрештою, скористався тим діамантом, переїхав у Техас, як завжди мріяв. Я відкрив свою майстерню. Одружився! Це було чудове життя, але Хейзел мала рацію: діамант був проклятим, адже я ніколи її більше не бачив.

— О, Семі, — промовила Хейзел. — Не прокляття розділило нас. Я хотіла повернутись, але я померла!

Старий не чув. Він усміхнувся маляті та поцілував його в голову.

— Благословляю тебе, Лео! Перший мій правнук! Я відчуваю, що ти особливий, такий як Хейзел. Ти ж не звичайне немовля, еге ж? Ти продовжиш мою справу. Зустрінеш її одного дня. Передай їй привіт від мене.

— Бісабуельо, — промовила Есперанса наполегливіше.

— Так, так. — Семі хихикнув. — Ель в’єхо локо[15] верзе дурниці. Я втомився, Есперансо. Ти маєш рацію. Але незабаром я відпочину. Це було чудове життя. Дбай про нього, ніета[16].

Картина розпливлась.

Лео стояв на палубі «Арго II», тримаючи Хейзел за руку. Сонце сіло. Корабель освітлювали тільки бронзові ліхтарі. Очі Хейзел набрякнули від сліз.

Те, що вони побачили перед собою, — це було занадто. Цілий океан здіймав під ними свої хвилі. Уперше за всю подорож Лео відчув, що вони у цілковитій владі течії.

— Привіт, Хейзел Левек! — сиплим голосом промовив він.

Її підборіддя затремтіло. Вона відвернулась і вже відкрила рота, аби щось сказати, але не встигла — корабель накренився.

— Лео! — заволав тренер Хедж.

Фестус задзижчав на знак тривоги й видмухнув полум’я в нічне небо. Залунав корабельний дзвін.

— Пам’ятаєш монстрів, про яких ти хвилювався? — крикнув Хедж. — Один з них знайшов нас!