Знак Афіни

XXXVI Аннабет

Тунель був прямим та без перешкод, але після падіння Аннабет вирішила не ризикувати. Вона спиралась на стіни та стукала милицею по підлозі перед собою, щоб запевнитись у відсутності пасток.

Що далі вона просувалася, то сильнішим ставав нудотно-солодкий запах. Володіти собою ставало важче. Звук проточної води позаду затихнув, поступившись місцем одноманітному шелесту, схожому на шепіт мільйонів голосів. Вони наче лунали зі стін, стаючи дедалі гучнішими.

Аннабет намагалася прискоритись, але їй ледве вдавалось тримати рівновагу — зламана щиколотка тремтіла від болю. Переконана у тому, що її щось переслідує, дівчина не припиняла шкутильгати вперед. Тихі голоси зливались в один і наближалися.

Дівчина доторкнулась до стіни й миттю відсахнулася. Долоню вкрило павутиння.

Аннабет скрикнула, а потім подумки лайнула себе за те, що виказала свою присутність.

«Це лише павутиння», — сказала собі дівчина, але цене спинило рев у її вухах.

Вона очікувала на павуків і здогадувалася, що чекає на неї попереду. «Ткачиха». «Її Милість». «Голос у темряві». Але павутиння дало їй зрозуміти, наскільки вже близький кінець її подорожі.

Тремтячи, Аннабет витерла павутиння об кам яну стіну.

Про що вона тільки думала? Їй не впоратись із цим завданням самотужки.

«Запізно, — сказала вона собі. — Просто йди».

Повільно, з болем долаючи кожний крок, Аннабет попрямувала далі коридором. Шепіт позаду гучнішав, поки не почав лунати, як мільйони висохлих листків на вітру. Павутиння ставало густішим і повивало весь тунель. Незабаром дівчина вже відштовхувала його від обличчя, продираючись крізь тонкі завіси, наче крізь джунглі.

Її серцю кортіло вискочити назовні та кинутися навтіки. Намагаючись не зважати на біль у щиколотці, Аннабет відчайдушніше пошкандибала вперед.

Зрештою коридор привів її до дверного прорізу,. заваленого старими дошками, купа доходила дівчині до пояса — так, наче прохід колись намагались забарикадувати. Це не передвіщувало нічого хорошого. Але Аннабет відштовхнула милицею стільки дощок, скільки змогла, і поповзла крізь завал усередину, заганяючи скалки у вільну руку.

За барикадою виявилась кімната розміром з баскетбольний майданчик. Підлога була вкрита римською мозаїкою. На стінах висіли залишки від гобеленів. Обабіч від входу стояли у підставках два незапалені смолоскипи, повиті павутинням.

У дальньому кінці кімнати, над наступними дверима, палав Знак Афіни. На жаль, між ним та Аннабет зяяла прірва завширшки у п’ятдесят футів. Дві паралельні дерев’яні балки з’єднували протилежні кінці ями, але були розташовані одна від одної задалеко, щоб можна було йти по них обох водночас, і були завузькими, щоб утриматися на одній. Переправитись по них міг хіба що якийсь акробат, до того ж з обома здоровими щиколотками. Ішлося, напевне, не про Аннабет.

З коридору позаду неї пролунало заглушливе шипіння. Прозорі тенета затремтіли та заколихались. По стінах та по підлозі стрімко поповзли перші павуки: розміром не більші за льодяники, але м’ясисті та чорні.

Що це за вид павуків? Аннабет гадки не мала, але бачила, що вони наближаються, і розуміла, що має лише кілька секунд на те, аби щось вигадати.

Їй хотілось розридатись. Хотілось, щоб хтось, будь-хто перебував поряд. Лео з його вогняними здібностями, або Джейсон з блискавкою, або Хейзел, яка могла обвалити тунель. Та найбільше їй хотілось, щоб поряд опинився Персі. Вона завжди почувалась сміливішою поряд з ним.

«Я не помру тут, — сказала собі Аннабет. — Я знову побачу Персі».

Перші павуки були вже майже біля дверей. А за ними йшло ціле військо — чорне море маленьких повзучих жахіть.

Аннабет пошкандибала до стіни і схопила один зі смолоскипів. Його кінець вкривала смола — для легкого запалення. Пальці дівчини здавались свинцевими, але вона понишпорила у рюкзаку й знайшла сірники. Чирк! — і смолоскип загорівся.

Вона встромила його у барикаду і вогонь миттю охопив старе сухе дерево, а потім перекинувся на павутиння. Яскраве полум’я завирувало по всьому коридору, підсмажуючи сонми павуків.

Аннабет відступила від вогнища. Вона виграла собі трохи часу, але сумнівалась, що вбила всіх павуків. Щойно вогонь ущухне, вони перегрупуються та знову атакуватимуть її.

Вона наблизилася до краю прірви, та посвітила кинджалом.

Дна не видно. Стрибати — самогубство. Можна спробувати переправитись на руках. Але чи достане їй сил? І як вона потім підніметься з повним рюкзаком та зламаною щиколоткою?

Вона присіла та оглянула балки. На внутрішньому боці кожної дошки розташовувався рядок залізних вушок, кожне на відстані фута одне від одного. Можливо, це колись був міст, проміжні планки якого зняли або зламали? Але нащо тут ці вушка? Вони не для опорних планок. Швидше...

Аннабет поглянула на стіни. На таких самих вушках висіли рвані гобелени.

«Ці дошки ніколи не були мостом, — збагнула дівчина. — Це ткацький верстат».

Аннабет кинула палаючий смолоскип на інший кінець прірви. Вона не дуже вірила, що її план спрацює, і все ж дістала з рюкзака нитки та почала плести між балками сітку. Від одного вушка до іншого, у дві нитки, у три.

Руки рухались з блискавичною швидкістю. Аннабет припинила думати про завдання і просто працювала — затягувала петлі та закріплювала нитки вузлами, повільно просуваючись на своїй плетеній сітці далі над ямою.

Вона забула про біль у нозі та палаючу барикаду, що розвалювалась позаду, і повзла по сітці. Нитки витримували її вагу. За кілька митей Аннабет уже перебувала на півшляху до протилежного краю прірви.

Коли вона цього навчилась?

Афіна. Богиня була майстерною ремісницею. Просто ніколи раніше ткацтво не ставало Аннабет у пригоді... до цієї миті.

Вона озирнулась. Полум’я позаду вщухало. Павуки вже повзли крізь дверний проріз.

Аннабет несамовито продовжила плести і зрештою здолала прірву. Вона схопила смолоскип та ткнула його у плетений міст. Нитки загорілися і навіть балки яскраво спалахнули, наче їх облили маслом.

За якусь мить міст палав чітким візерунком — рядком однакових вогняних сов. Це вона їх виткала, чи це якась магія? Аннабет гадки не мала, але коли павуки почали переправлятись, балки розвалились та полетіли у прірву.

Дівчина затамувала подих. Що заважало павукам дістатись до неї по стінах чи стелі? Якщо вони почнуть це робити, їй доведеться бігти, а вона була певна, що не зможе рухатись достатньо швидко.

Та чомусь павуки припинили її переслідувати і скупчились на краю ями чорним килимом вируючого жахіття. А потім вони почали розповзатись, повертаючись у спалений коридор, наче Аннабет їх більше не цікавила.

— Або я витримала випробовування, — мовила вголос дівчина.

Смолоскип раптом погаснув, залишивши її тільки зі світлом кинджала. Раптом вона усвідомила, що залишила саморобну милицю на протилежному краї прірви.

Тіло було виснаженим, але розум став ясним. Паніка, здавалось, щезла разом з плетеним мостом.

«Ткачиха, — подумала вона. — Тепер я принаймні знаю, що чекає попереду».

Підстрибуючи, щоб не навантажувати пошкоджену ногу, Аннабет попрямувала далі коридором.

Далеко йти не довелось.

За двадцять футів тунель вивів її у печеру, розміром не меншу за кафедральний собор, настільки величну, що Аннабет насилу вірила своїм очам. Вона припустила, що це — місце зі сну Персі, але там було не темно. Бронзові жаровні з чарівним світлом, такі як у богів на Олімпі, оточували всю кімнату, а поміж них висіли витіюваті гобелени. Усю кам’яну підлогу, наче кригу, вкривали розколини. Стеля знаходилась настільки високо, що губилась у темряві та численних шарах павутиння.

Звідусіль згори тягнулися товсті, наче колони, шовкові пасма, що чіплялись за стіни та підлогу, як троси підвісного моста.

Павутиння вкривало і головну прикрасу гробниці, яка здавалась настільки загрозливою, що Аннабет насилу могла дивитися на неї. Сорокафутова статуя Афіни з блискучою шкірою кольору слонової кістки та в золотій сукні нависала над дівчиною. У здійнятій руці Афіна тримала статую Ніки, крилатої богині перемоги — статую, яка з відстані здавалась крихітною, але швидше за все була розміром із живу людину. Друга рука Афіни лежала на гігантському щиті, з якого визирала кам’яна змія, так наче богиня її захищала.

Обличчя статуї було добрим та безтурботним... і походило на Афіну. Аннабет бачила багато статуй, що зовсім не були схожими на маму, але ця велетенська версія, створена тисячі років тому, викликала в неї думку, що скульптор особисто знав Афіну, тому бездоганно відтворив її зовнішність.

— Афіна Парфенос, — пробурмотіла Аннабет. — Вона справді тут.

Усе своє життя вона мріяла відвідати Парфенон, а тепер бачила головну його принаду, якої там давно вже не було... Нічого подібного не робила жодна дитина Афіни протягом тисячоліть.

Аннабет збагнула, що роззявила рота, і глитнула. Вона могла хоч цілий день стояти тут та витріщатись на статую, але її завдання було виконане тільки наполовину. Вона знайшла Афіну Парфенос. Але як її винести з цієї печери?

Білі тенета вкривали статую, як марлеве шатро. Аннабет здогадувалась, що без цього павутиння статуя давно б провалилась крізь ослаблену підлогу. Зайшовши до кімнати, дівчина помітила на підлозі такі широкі тріщини, що в них могла б провалитись нога. А внизу не було видно нічого, окрім суцільної темряви.

Її тіло затремтіло. Де хранителька? Як звільнити статую і не обвалити підлогу? Не можна ж просто проштовхнути Афіну Парфенос у коридор, з якого прийшла Аннабет?

Вона оглянула кімнату, сподіваючись побачити щось корисне. Її очі натрапили на прекрасні гобелени, від погляду на які перехоплювало подих. На одному була зображена пастораль, настільки об’ємна, що здавалося ніби дивишся у вікно. На іншому — битва між богами та велетнями: Аннабет упізнала пейзаж Підземного царства. Поряд з ним — виткані на тлі неба обриси сучасного Рима. А на гобелені ліворуч від неї...

Вона затамувала дихання. Це був портрет двох напівбогів, які цілувались під водою: Аннабет та Персі того дня, коли друзі кинули їх в озеро в таборі. Зображення здавалось настільки живим, наче авторка особисто перебувала там — ховалася десь на дні з водонепроникною камерою.

— Як це можливо? — пробурмотіла дівчина.

З темряви угорі пролунав голос:

— Я давно чекаю на тебе, солоденька!

Аннабет здригнулась. Раптом вона знову стала семирічною дівчинкою, яка ховалась під простирадлами, чекаючи на нічний напад павуків. Голос був точнісінько таким, як його описував Персі: шипляче поєднання численних звуків — жіночим, але не людським.

У тенетах над статуєю щось поворухнулось — щось темне і велике.

— Я бачила тебе у снах, — промовив голос, нудотно-солодкий і зловісний, як запах у коридорі. — Я мала запевнитись, що ти гідна. Що ти — та сама єдина дитина Афіни, якій вистачить кмітливості, аби витримати мої випробовування та дістатись цього місця живою. Ти, безумовно, найталановитіша з-поміж її дітей. Це зробить твою смерть тільки боліснішою втратою для неї.

Біль у щиколотці Аннабет була нічим порівняно з крижаною отрутою, що заповнювала її жили. Їй хотілось утекти. Хотілось благати про милосердя. Але вона не могла виказувати слабкість — не зараз.

— Ти Арахна, — вигукнула Аннабет. — Ткачиха, яку перетворили на павука.

Постать почала опускатись, стаючи чіткішою та жахливішою.

— Проклята твоєю матір’ю, — промовила вона. — Зневажена всіма та перетворена на огидну істоту... через те що була майстернішою ткачихою.

— Але ти програла у змаганні.

— Історію пишуть переможці! — крикнула Арахна. — Подивись на мої творіння! Запевнись на власні очі!

У цьому не було потреби. Аннабет ніколи не бачила прекрасніших гобеленів. Вони перевершували творіння Цирцеї, навіть деякі плетіння, що дівчина бачила на Олімпі. Невже справді її матір програла? Чи дійсно сховала Арахну та переписала істину? Хай там як, зараз це було несуттєво.

— Ти охороняла цю статую з античних часів. Але її місце не тут. Я забираю її.

— Га!

Навіть Аннабет мусила визнати, що її погроза пролунала смішно. Як одна дівчина з огорнутою у бульбашкову плівку щиколоткою забере величезну статую з підземної печери?

— Як на мене, солоденька, тобі спочатку доведеться мене перемогти, — промовила Арахна. — А це, на жаль, неможливо.

Істота показалась з тенет. Аннабет усвідомила, що її завдання приречене на невдачу. На неї чекала загибель.

Арахна мала тіло велетенської чорної вдови, на її череві була волохата червона мітка у формі піскового годинника та пара липких прядильних органів. Вісім довгих тонких ніг укривали криві шипи, розміром з кинджал. Якби павук наблизився, то Аннабет знепритомніла б від одного тільки солодкуватого смороду. Але найжахливішим було деформоване обличчя Арахни.

Колись вона, можливо, була вродливою жінкою, але тепер з її рота стирчали, наче клики, чорні мандибули. Решта зубів перетворилась на тонкі білі голки. Густе темне волосся вкривало її щоки. Посередині були величезні очі, без повік та білків. Додаткова пара менших очей оберталась на скронях.

Істота видала різкий скрипучий звук, що, напевно,, був сміхом.

— А тепер я тобою поласую, солоденька, — промовила Арахна. — Але не бійся, я відтворю твою смерть на прекрасному гобелені.