Знак Афіни

XIII Персі

Кому потрібна димова завіса із запахом нагетсів? Інша справа, якби Лео змайстрував капелюх проти снів.

Тієї ночі Персі переслідували жахливі кошмари. Спочатку йому наснилось, що він знову опинився на Алясці в пошуках орла легіону. Персі біг гірською стежкою, але щойно він ступив на узбіччя, його поглинула трясовина — маскек (так її назвала Хейзел). Хлопець задихався в багнюці, нездатний ані рухатися, ані бачити. Уперше в житті він зрозумів, що таке тонути.

«Це тільки сон, — запевнив себе Персі. — Я прокинусь».

Але від цього краще не стало.

Персі ніколи в житті не боявся води. Вона була стихією його батька. Але після інциденту з маскеком він почав боятися удушення. Він нізащо б нікому не зізнався, але нервував через це навіть, коли заходив у воду. Певна річ, це була дурня — він не міг потонути. Та водночас Персі знав: якщо не навчишся володіти страхом, той може почати володіти тобою.

Він подумав про свою подругу Талію, яка боїться висоти, попри те, що донька бога небес. Он її брат, Джейсон, уміє літати, керуючи вітрами. А Талія не вміє, можливо, через те, * що боїться пробувати. Якщо Персі почне вірити, що може втопитись...

Маскек тиснув йому на груди. Легені були ладні розірватись.

«Припини панікувати! — наказав він собі. — Це не по-справжньому!»

Саме тієї миті, коли він усвідомив, що не може більше затримувати дихання, сон змінився.

Хлопець стояв у просторому темному місці, схожому на підземну автостоянку. Навсібіч тягнулись ряди кам’яних колон, що утримували стелю за двадцять футів над землею. Окремо від них стояли жаровні, що вкривали підлогу тьмяним червоним сяйвом.

Персі мало що розрізняв у напівтемряві, але розгледів підйомний блок, мішки з піском і рядки вимкнених театральних прожекторів, що звисали зі стелі. Уся кімната була заповнена дерев’яними ящиками з ярликами: «БУТАФОРІЯ», «ЗБРОЯ», «КОСТЮМИ». На одному було написано: «РІЗНОМАНІТНІ РАКЕТНІ УСТАНОВКИ».

Персі почув у темряві скрип механізмів, обертання шестерень і рухання води по трубах.

А потім він побачив велетня... Принаймні, Персі так вирішив, що це велетень.

Він був заввишки дванадцять футів — пристойний зріст для циклопа, але вдвічі менший, ніж в інших велетнів, з якими бився Персі. А ще невідомий походив на людину більше, ніж звичайні велетні, — у нього не було драконячих ніг, як у його більших братів. Однак, його довге пурпурове волосся було зібране у хвіст дредлоків та прикрашене золотими й срібними монетами, що нагадало Персі зачіски інших велетнів. А за спину здоровань почепив десятифутовий спис — звичну зброю велетня.

Велетень був одягнений у величезний чорний светр із високим загорнутим коміром (більшого Персі в житті не бачив!), чорні штани й чорні шкіряні чоботи з настільки довгими й вигнутими носами, що вони могли б належати блазневі. Він ходжав помостом, оглядаючи бронзовий глек розміром з Персі.

— Ні, ні, ні, — бурмотів велетень собі під ніс. — Де сенсація? Де зміст? — потім він крикнув у темряву: — Оте!

Персі почув шаркання вдалечині. З мороку вийшов ще один велетень. На ньому був достоту такий самий чорний одяг. Єдина відмінність була у волоссі зеленого кольору замість пурпурового.

Перший велетень лайнувся.

— Оте, чому ти так чиниш зі мною щодня? Я ж сказав тобі, що сьогодні надягну чорний светр. Ти міг вдягнути будь-що, окрім чорного светра!

От кліпнув, наче щойно прокинувся.

— Я гадав, ти вдягнеш сьогодні жовту топу.

— Це було вчора! Коли ти показався у жовтій тозі!

— Ой. Справді. Вибач, Ефі.

Обличчя брата спотворилося від люті. Вони без сумнівів близнюки, тому що мають однаково потворні обличчя.

— І не називай мене Ефі! — випалив Ефі. — Зви мене Ефіальтом. Так мене звати. Або можеш скористатися моїм сценічним ім’ям «Великий Ф»!

— Я досі не певен щодо цього сценічного імені.

— Дурня! Воно бездоганне. Як там тривають приготування?

— Добре. — Ота, здавалось, не переповнював ентузіазм. — Тигри-людожери, розпилювання... Як на мене, було б чудово мати кількох балерин.

— Жодних балерин! — рявкнув Ефіальт. — І ця штука. — Він з огидою помахав на бронзовий глек. — Що воно робить? Це не захопливо.

— Але це основа вистави. Він помре, якщо інші його не врятують. А якщо вони з’являться за розкладом...

— Ох, ще й як з’являться! Перше липня, календи липня, священний день для Юнони. Саме цього дня матір хоче знищити цих дурнуватих напівбогів і добряче досадити Юноні. До того ж, я не збираюсь платити за понаднормову роботу цим примарним гладіаторам.

— Ну, тоді всі вони помруть, і ми почнемо нищити Рим. Точнісінько так, як хоче мати. Це буде бездоганно. Натовп нас полюбить. Римські привиди від такого у захваті.

Ефіальт не здавався переконаним.

— Але цей глек просто стоїть тут. Ми не можемо його повісити над вогнем, розчинити у ванній з кислотою чи ще щось подібне?

— Він потрібен нам живим ще декілька днів, — нагадав брату От. — Інакше семеро не повірять і не поспішатимуть до нього на порятунок.

— Гм. Мабуть. І все ж мені б хотілося трохи більше криків. Ці повільні смерті — занадто нудні. А що там з нашою талановитою подругою? Вона готова приймати відвідувача?

От скривився.

— Я дуже не люблю з нею розмовляти. Вона змушує мене хвилюватись.

— Але вона готова?

— Так, — неохоче промовив От. — Вона готова багато століть. Ніхто не зрушить цю статую з місця.

— Чудово. — Ефіальт збуджено потер долоні. — Це наша велика можливість, брате!

— Такої самої думки ти був про наш останній виступ, — пробурмотів От. — Я шість місяців провисів у тій крижаній глибі над Аетою, а про це ніде навіть не написали.

— Цього разу все інакше! — наполіг Ефіалт. — Ми започаткуємо новий формат у сфері розваг! Якщо матір буде задоволена, вважай, що ми отримали свій квиток у світ слави та багатства!

— Як скажеш, — зітхнув От. — Хоча я однаково вважаю, що ті костюми балерин з «Лебединого озера» виглядали б чарівно...

— Жодного балету!

— Вибач.

— Ходімо. Оглянемо тигрів. Хочу запевнитись, що вони голодні!

Велетні пошкандибали в морок, а Персі повернувся обличчям до глека.

«Мені треба подивитись усередину», — подумав він.

Він наказав сну підійти до глека. А потім — потрапив усередину.

У глеку тхнуло заіржавілим металом. Єдиним джерелом світла було тьмяне пурпурове сяйво, що надходило від темного меча. Його клинок зі стигійської сталі спирався на внутрішню стінку резервуара. Поряд із мечем, зігнувшись калачиком, лежав змучений хлопець, одягнений у рвані джинси, чорну футболку й стару льотну куртку. На його правій руці блищав срібний перстень з черепом.

— Ніко! — покликав Персі, але син Аїда його не чув.

Посудина була цілковито запечатаною. Повітря поступово закінчувалося. Ніко лежав із заплющеними очима і слабко дихав. Здавалось, він медитував. Його обличчя ще більше зблідло й схудло після останньої їхньої зустрічі.

На внутрішній стінці глека Персі помітив три позначки: вочевидь, Ніко надряпав їх мечем (можливо, минуло три дні відтоді, як його ув’язнили?).

Важко було повірити, що він тривалий час протримався без кисню. Навіть уві сні Персі почав панікувати через брак повітря.

А потім він дещо помітив біля ніг Ніко — розсипані блискучі предмети, розміром не більші за молочні зуби.

«Зерна, — усвідомив Персі. — Гранатові зерна. Три він уже з’їв і виплюнув кісточки. П’ять досі вкриті темно-червоним м’якушем».

— Ніко, — промовив Персі. — Де це місце? Ми тебе врятуємо...

Зображення поблякло. Пролунав дівочий голос:

— Персі.

Спочатку Персі подумав, що досі спить. Без спогадів він протягом багатьох тижнів бачив сни про Аннабет — єдину людину, яку він пам’ятав з минулого. Коли хлопець розплющив очі, а його зір прояснився, він зрозумів, що вона справді перебуває поряд.

Вона сиділа біля койки й усміхалась до нього.

Її світле волосся розсипалося на плечі, а очі кольору грозових хмар радісно блищали. Він пригадав свій перший день у Таборі Напівкровок, п’ять років тому, коли він оговтався від шоку й побачив Аннабет, яка нахилилася над ним. Вона сказала тоді: «Ти пускаєш слину вві сні».

Так вона проявляла свою ніжність.

— Щ... що відбувається? — запитав він. — Ми вже прилетіли?

— Ні, — ледве чутно промовила вона. — Зараз північ.

— Тобто...

Серце Персі закалатало. Він усвідомив, що лежить у ліжку у своїй піжамі. Швидше за все, знову під час сну пускав слину або, принаймні, видавав дивні звуки. Без сумнівів, у нього на голові через подушку утворилося якесь гніздо, а з рота тхнуло.

— Ти прокралась до мене в каюту?

Аннабет пустила очі під лоба.

— Персі, тобі виповниться сімнадцять за два місяці.

Ти серйозно боїшся, що тебе покарає тренер Хедж?

— Ну, а ти бачила його битку?

— До того ж, Риб’ячі Мізки, я подумала, що нам не завадить прогулянка. У нас зовсім не було нагоди залишитися на самоті. Я хочу показати тобі моє улюблене місце на кораблі.

Серце Персі продовжувало калатати, але зовсім не через те, що він боявся тренера.

— Можу я спочатку зуби почистити?

— Обов’язково це зроби! Бо інакше я тебе не поцілую. І причешись заодно.

Як на трирему, корабель був величезним, але однаково здавався Персі затишним, бо нагадував гуртожиток школи в Йєнсі, або будь-якого іншого інтернату, з якого його виключали. Вони з Аннабет прокралися на другу палубу. Персі ще нічого на ній не бачив, окрім медпункту.

Аннабет провела його повз машинне відділення, що походило на дуже небезпечну механізовану шведську стінку з трубами й поршнями, які стирчали з центральної бронзової сфери. Кабелі, схожі на велетенську металеву локшину, звивалися підлогою й здіймалися по стінах.

— Як ця штука взагалі працює? — спитав Персі.

— Гадки не маю. А я єдина, окрім Лео, хто вміє нею керувати.

— Підбадьорливо.

— Усе має бути гаразд. Вона тільки одного разу погрожувала вибухнути.

— Ти жартуєш, сподіваюсь.

Дівчина усміхнулась.

— Ходімо.

Вони минули комори та арсенал, вийшли на корму й наблизилися до подвійних дверей, що вели в простору стайню. У приміщенні пахнуло свіжим сіном та вовняними ковдрами. Уздовж лівої стіни знаходилися три порожніх стійла, схожі на ті, в яких тримали пегасів у таборі, а вздовж правої — дві порожні клітки, достатнього розміру для великих циркових тварин.

Посеред підлоги розташувалася двадцятифутова прозора панель. Крізь неї було видно, як пропливає під ними нічний пейзаж: темна сільська місцевість, перехрещена освітленими автомагістралями, наче павутинням.

— Корабель зі скляним дном? — поцікавився Персі.

Аннабет узяла ковдру з найближчої хвіртки стайні й розстелила її на скляній підлозі.

— Посидь зі мною.

Вони відпочивали на ковдрі, наче у них пікнік, і дивились, як рухається під ними світ.

— Лео збудував стайні таким чином, щоб пегаси могли легко зайти і вийти, — промовила Аннабет. — От тільки він не знав, що ті люблять мандрувати вільно, тому стайні завжди порожні.

«Цікаво, де зараз Пірат? — подумав Персі. — Блукає, мабуть, десь серед хмар, стежачи за їхнім курсом». Голова Персі досі гуділа від його копняка, але хлопець на коня не ображався.

— Тобто «могли легко зайти і вийти»? Хіба пегасу не доведеться подолати два сходові марші?

Аннабет постукала кісточками пальців по склу.

— Це двері. Як у бомбардувальнику..

Персі глитнув.

— Тобто ми зараз сидимо на дверях? А якщо вони відчиняться?

— Припускаю, ми розіб’ємося на смерть. Але вони не відчиняться. Швидше за все.

— Чудово.

Аннабет розсміялась.

— Знаєш, чому мені тут подобається? Справа не тільки у краєвиді. Це місце тобі ні про що не нагадує?

Персі озирнувся навколо: клітки й стайні, з балки звисає світильник з небесної бронзи, запах сіна і, авжеж, Аннабет поряд, її вродливе обличчя, ледве освітлене м’яким бурштиновим сяйвом.

— Та вантажівка із зоопарку, — вирішив Персі. — У якій ми їхали до Вегасу!

Її усмішка свідчила, що він угадав.

— Це було так давно, — сказав Персі. — Ми опинилися тоді в кепському становищі. Тягалися по всій країні в пошуках тієї дурнуватої блискавки. Застрягли у вантажівці з купкою бідолашних тварин. Як ці спогади можуть викликати у тебе ностальгію?

— Тому що, риб’ячі ти мізки, ми тоді вперше віч-на-віч з тобою по-справжньому поговорили. Я розповіла тобі про свою родину і...

Вона дістала своє табірне намисто, на якому висіло університетське кільце її батька та різнокольорові намистини за кожний рік у Таборі Напівкровок. Тепер на шкіряному шнурку було ще дещо: червоний кораловий брелок, який Персі подарував їй, коли вони почали зустрічатись. Він приніс його з батькового палацу на дні океану.

— І, — Аннабет продовжила: — це нагадує мені, як довго ми знаємо одне одного. Нам тоді виповнилося дванадцять, Персі. Можеш у це повірити?

— Ні, — визнав він. — То... ти зрозуміла, що я тобі подобаюсь ще тоді?

Вона самовдоволено посміхнулась.

— Спочатку я тебе ненавиділа. Ти мене дратував. Потім я змогла терпіти твою присутність. І тільки за кілька років...

— Гаразд, я зрозумів!

Вона нахилилась і поцілувала його: чудовий поцілунок без сторонніх свідків — ані римлян, ані волаючих сатирів-наглядачів.

— Я сумувала за тобою, Персі.

Персі хотів сказати їй те саме, але цих слів здавалося замало. Поки він перебував на боці римлян, то залишався живим лише завдяки думкам про Аннабет. «Я сумував за тобою!» не зовсім відповідало цьому.

Він пригадав, як увечері Пайпер змусила ейдолонів залишити його свідомість. Персі навіть не здогадувався про присутність духа, поки дівчина не використала свої чари. А коли ейдолон пішов, з його чола наче витягли розпечену спицю. Він і не усвідомлював, який сильний біль відчуває, поки в ньому жив дух. А потім думки прояснились і душа знову зручно оселилась у тілі.

Сидячи тут, з Аннабет, він відчував дещо схоже. Останні кілька місяців нагадували один з його химерних снів. Події у Таборі Юпітера здавались так само туманними й несправжніми, як та бійка із Джейсоном, коли ними обома керували ейдолони.

Однак Персі не шкодував про час, проведений у римському таборі. Завдяки цій пригоді він дізнався про багато речей.

— Аннабет, — невпевнено промовив він, — у Новому Римі напівбоги можуть спокійно прожити все життя.

Її вираз обличчя посерйознішав.

— Рейна пояснила мені. Але, Персі, твоє місце у Таборі Напівкровок. То інше життя...

— Знаю. Але поки я був там, я бачив стількох напівбогів, які живуть без страху: підлітки відвідують коледж, пари одружуються та народжують дітей. У Таборі Напівкровок немає нічого подібного. Я постійно розмірковував про нас із тобою... і, можливо, одного дня, коли ця війна з велетнями скінчиться...

У золотавому світлі важко було сказати напевне, але йому здалось, що Аннабет зашарілась.

— О, — промовила вона.

Персі злякався, що бовкнув чогось зайвого. Може, він налякав її своїми грандіозними планами на майбутнє. Зазвичай плани складала вона. Персі лайнувся про себе.

Хоч він і знав Аннабет стільки років, але часто не міг її зрозуміти. Навіть після кількох місяців їхні стосунки здавались новими й крихкими, наче скляна скульптура. Він до смерті боявся припуститися помилки й зруйнувати все.

— Вибач, — промовив Персі. — Я просто... я мусив про це думати, щоб мати сили рухатись далі. Це обнадіювало мене. Забудь про те, що...

— Ні! Ні, Персі. Боги, це так мило. Просто... можливо, ми спалили цей міст. Якщо ми не владнаємо стосунки з римлянами... що ж, дві сторони напівбогів ніколи не ладнали. Тому боги й тримали нас окремо. Сумніваюся, що для нас колись знайдеться місце там.

Персі не хотів сперечатись, але не міг відпустити надію. Це здавалось важливим — не тільки для нього й Аннабет, але й для інших напівбогів. Належати до двох світів водночас — це мусило бути можливим. Зрештою, такою була сутність життя напівбога — не належати повністю ані до смертного світу, ані до Олімпу, проте намагатися ладнати з обома сторонами своєї природи.

На жаль, думки про це нагадали йому про богів, майбутню війну і про сон з близнюками Ефіальтом та Отом.

— Я бачив кошмар, коли ти мене розбудила.

Він розповів їй свій сон.

Навіть найтривожніші частини розповіді, здавалось, не здивували Аннабет. Вона лише сумно похитала головою, коли він описував ув’язнення Ніко у бронзовому глеку. А коли йшлося про те, що велетні готують химерну виставу, фіналом якої стане знищення Рима, а відкриттям — болісна смерть напівбогів. У її очах промайнув гнівний блиск.

— Ніко — приманка, — пробурмотіла вона. — Слуги Геї якимсь чином його заточили. Але ми не знаємо, де саме вони його утримують.

— Десь у Римі. Під землею. За їхніми словами, Ніко житиме ще декілька днів, але я не розумію, як він може протриматись стільки часу без кисню.

— Ще п’ять днів, якщо вірити словам Немезиди. Календи липня. Принаймні тепер у нас чіткий строк.

— Що таке календи?

Аннабет посміхнулась, наче її, тішило, що вони повернулися до старого звичного стану речей: Персі нічого не розуміє, а вона все пояснює.

— Це просто римська назва першого дня місяця. Звідси пішло слово календар. Але як Ніко протримається стільки? Нам слід поговорити з Хейзел.

— Зараз?

Вона завагалась.

— Ні. Гадаю, це може почекати до ранку. Не хочу сповіщати їй такі новини посеред ночі.

— Велетні згадували про статую, — пригадав Персі. — І щось говорили про талановиту подругу, яка її охороняє. Ким би не була ця подруга, От її дуже боїться. Хто здатний налякати велетня?

Аннабет дивилася на автомагістраль, що звивалася поміж темними пагорбами.

— Персі, ти не бачився з Посейдоном останнім часом? Чи не отримував від нього якісь знаки?

Він похитав головою.

— Ні, відтоді як... Ого, я навіть не пригадаю. Відтоді як завершилася війна з титанами. Я бачив його в Таборі Напівкровок, але це було минулого серпня, — його раптом охопило моторошне відчуття. — А що? Ти бачилась із Афіною?

Дівчина не підвела очей.

— Кілька тижнів тому. Не... не найприємніша наша зустріч. Вона була несхожою на саму себе. Можливо, це греко-римська шизофренія, про яку говорила Немезида. Вона говорила образливі речі. Сказала, що я підвела її.

— Підвела? — Персі не певен був, що добре розчув. Аннабет була бездоганною дитиною-напівбогом. Вона втілювала все, чим мала б володіти донька Афіни. — Яким чином ти?..

— Не знаю, — засмучено промовила вона. — А ще мене теж переслідують кошмари. Вони не такі зрозумілі, як у тебе.

Персі чекав, але Аннабет не мала наміру розповідати детально. Йому хотілося її втішити, сказати, що все буде гаразд, але він розумів, що це не так. Він хотів зробити так, щоб у них разом був щасливий кінець. Після всіх цих років навіть найжорстокіші боги мусили б визнати, що Аннабет і він на це заслужили.

Але, невідомо звідки, він знав, що цього разу жодним чином не в змозі допомогти Аннабет, окрім того, що просто перебувати поряд: «Мудрості доньку самотній шлях чекає».

Він почувався безпорадним і скутим, як тієї миті, коли тонув у маскеку.

Аннабет ледве усміхнулася.

— Романтичний у нас вечір, еге ж? Тепер жодних неприємних розмов до ранку. — Вона знову його поцілувала. — Ми все владнаємо. Я поруч із тобою. Поки що решта несуттєве.

— Гаразд. Жодних більше розмов про пробудження Геї, ув’язнення Ніко, кінець світу, велетнів...

— Замовкни вже, Риб’ячі Мізки, — наказала вона. — Просто обійми мене.

Вони притиснулися одне до одного. Перш ніж Персі встиг це усвідомити, його повіки почали важчати від гудіння корабельного двигуна, тьмяного світла та заспокійливої близькості Аннабет. Він заснув.

Коли Персі прокинувся, крізь скляну підлогу сочилося денне світло, а юнацький голос сказав:

— О... ви у такій халепі.