Знак Афіни

ІІ Аннабет

Безліч наспіх зібраних напівбогів розступалися перед Аннабет, коли вона крокувала форумом. Одні здавались настороженими, інші — стривоженими. Деякі були вкриті бинтами після нещодавньої битви з велетнями, але в жодного не було із собою зброї. Ніхто не нападав.

Цілі родини зібралися подивитись на новоприбулих. Аннабет побачила кілька пар з малюками, які тримались за ноги своїх батьків, і навіть кількох старих, одягнених у суміш римських тог та сучасного одягу. Усі вони — напівбоги? Аннабет припускала, що так, хоча раніше вона подібних місць ніколи не бачила. У Таборі Напівкровок більшість напівбогів була підлітками. Якщо вони доживали до випуску зі школи, то, або були в ній ватажками, або залишали табір, щоб почати нове життя у смертному світі. А тут була ціла різновікова громада.

Далеко в натовпі Аннабет помітила Тайсона і Місіс О Лірі, пекельного пса Персі, — перший розвідувальний загін, якому вдалось дістатись до Табору Юпітера. Вони, здавалось, були в гарному настрої. Тайсон махав рукою і широко всміхався. На ньому, наче велетенський дитячий нагрудник, висів штандарт із написом SPQR.

Несподівано для себе Аннабет усвідомила, наскільки їй подобається це місто — аромати булочних, дзюрчання фонтанів, квітучі дерева у садках. А архітектура... боги, ця архітектура — позолочені мармурові колони, сліпучі мозаїки, масивні арки і вілли з терасами.

Напівбоги попереду розступились, пропускаючи вперед дівчину в римських обладунках і пурпуровій накидці. Іемне волосся хвилями спадало на її плечі, а очі були чорними, наче обсидіан.

Рейна.

Джеисон влучно її описав. Та навіть без його допомоги Аннабет легко б упізнала в цій. дівчині ватажка. На її обладунках блищали медалі, а трималась вона так упевнено, що інші напівбоги відступали і відверталися.

Проте Аннабет побачила в її обличчі ще дещо: у цій суворій лінії рота і холодній рішучості, з якою вона здіймала підборіддя, відчувалася готовність прийняти будь-який виклик. Рейна намагалася виглядати відважною, стримуючи водночас суміш надії, тривоги та страху, яких не могла виказувати на публіці.

Аннабет був знайомий цей вираз обличчя. Вона щодня бачила його у дзеркалі.

Дві дівчини оглянули одна одну. Друзі Аннабет стали по обидва боки від неї. Римляни забурмотіли Джейсонове ім’я, витріщаючись на нього.

А потім з натовпу дехто вийшов. Аннабет пильно дивилася на нього.

На обличчі Персі сяяла глузлива і бешкетна посмішка, та, що роками дратувала Аннабет, але з часом почала, приваблювати. Очі кольору морської хвилі були так само гарними, як вона й пам’ятала, а темне волосся стирчало в один бік, наче хлопець щойно повернувся з прогулянки узбережжям. Він виглядав навіть краще, ніж шість місяців тому — здавався вищим, гнучкішим та більш м’язистим.

Аннабет була така вражена, що не могла поворухнутись. Їй здавалось, що варто наблизитися до нього бодай на крок, і всі молекули її тіла спалахнуть. Вона була таємно закохана в нього ще з дванадцяти років. Проте минулого літа все стало серйознішим. Вони були щасливою парою чотири місяці... а потім він зник.

За часи розлуки почуття Аннабет змінились: вони стали аж до болю сильними. Наче її змусили відмовитися від життєво важливих ліків. Тепер вона навіть не розуміла, що нестерпніше — жити з цією жахливою порожнечею в душі чи знову бути разом із ним.

Претор Рейна випросталась і з помітним небажанням повернулась до Джейсона.

— Джейсоне Грейс, мій колишній напарнику... — Вона промовила слово «напарник» так, наче це було щось небезпечне. — Вітаю тебе вдома. А це твої друзі...

Аннабет не втрималась і кинулась уперед. Тієї самої миті Персі побіг їй назустріч. Натовп напружився. Дехто потягнувся до мечей, яких у них не було.

Персі стиснув її в обіймах. Вони поцілувались і на якусь мить усе довкола втратило сенс. Якщо б астероїд упав на землю і знищив усе живе, Аннабет би цього не помітила.

Від Персі пахнуло океаном. Його губи були солоними. «Риб ячі Мізки», — запаморочено подумала вона.

Персі вивільнився з обіймів і оглянув її.

— Боги, ніколи б не подумав...

Аннабет ухопила його за зап’ясток і перекинула через плече. Він грюкнувся на бруківку. Римляни скрикнули. Деякі з них поспішили вперед, але Рейна гаркнула:

— Стояти!

Аннабет поставила коліно на груди Персі та притулила лікоть до його шиї. Їй було байдуже, якої думки римляни. У її грудях зростав розпечений гнівний клубок — суміш тривоги й обурення, які вона відчувала з минулої осені.

— Якщо ти ще хоч раз мене залишиш, — промовила вона, ледве стримуючи сльози, — присягаюся всіма богами...

Персі достало нахабства розсміятись, і клубок палаючих почуттів всередині неї зник.

— Попередження отримано, — промовив Персі. — Я теж скучив.

Аннабет підвелась і допомогла Персі встати на ноги. Їй так кортіло знову його поцілувати, але вона стрималась.

Джейсон прокашлявся.

— Ну, що ж... Приємно знову опинитися вдома.

Він познайомив Рейну з Пайпер, яка здавалась дещо невдоволеною через те, що їй не довелось вимовити слова, які вона репетирувала, а потім з Лео. Той вищирився і показав рукою знак миру.

— А це — Аннабет, — промовив Джейсон. — Ну, зазвичай, вона не кидає людей через плече.

Очі Рейни блиснули.

— Ти точно не римлянка, Аннабет? Або, може, амазонка?

Аннабет не знала, чи розцінювати це за комплімент, але простягнула Рейні руку.

— Я так поводжусь тільки зі своїм хлопцем, — пообіцяла вона. — Приємно познайомитись.

Рейна ціпко стиснула її руку у відповідь.

— Гадаю, нам багато що слід обговорити. Центуріони!

Декілька римлян проштовхнулись уперед — вочевидь, старші офіцери. Двоє підлітків з’явились обабіч Персі — ті самі, яких Аннабет бачила поруч із ним раніше. Кремезному азіатському хлопчині з короткою стрижкою виповнилося близько п’ятнадцяти. Він нагадував милу пухнасту панду. Дівчина була молодшою, приблизно тринадцяти років: бурштинові очі, шоколадна шкіра та довге хвилясте волосся. Під пахвою вона тримала кавалерійський шолом.

Зважаючи на їхню поведінку, Аннабет зрозуміла, що ці двоє з Персі близькі. Обидва стали поруч із ним у заступницькій позі, наче пережили з ним безліч пригод. Аннабет придушила в собі напад ревнощів. Чи можливо, що Персі та ця дівчина... ні. Стосунки між цими трьома були не такими. Аннабет усе своє життя вчилась читати людей. Так їй удавалося вижити. Щось підказувало їй, що хлопець цієї дівчини — азіатський здоровань, але зустрічаються вони недовго.

Проте дечого Аннабет зрозуміти не могла: на що ця дівчина так пильно витріщається? Вона не припиняла супитись, поглядаючи в бік Лео та Пайпер, наче впізнала одного з них, і спогад той був болісним.

Тим часом Рейна віддавала накази офіцерам.

Відмінити стан бойової готовності. Дакото, попередь духів на кухні. Нехай приготують вітальний бенкет. А ти, Октавіане...

— Ти впустиш цих чужинців у табір? — Високий хлопчина з ріденьким світлим волоссям проштовхнувся вперед. — Рейно, ризик...

— Вони не підуть у табір, Октавіане. — Рейна суворо на нього зиркнула. — Ми їстимемо тут, на форумі.

— О, значно краще, — буркнув Октавіан.

Він, здавалось, був єдиним, хто не поважав статус Рейни, попри те, що сам був кощавим і блідим, а ще, невідомо чому, носив на поясі три плюшеві ведмедики. — Хочеш, щоб ми відпочивали в тіні їхнього військового корабля?

— Вони — наші гості! — чітко промовила Рейна. — Ми належним чином їх привітаємо і поговоримо з ними. Тобі, як авгуру, слід запалити підношення на знак подяки богам за безпечне повернення Джейсона.

— Слушна думка, — утрутився Персі. — Іди посмаж своїх ведмедиків, Октавіане!

Рейна насилу втримала посмішку.

— Ви отримали накази. До роботи!

Офіцери розійшлись. Октавіан з ненавистю оглянув Персі. А потім недовірливо зиркнув на Аннабет і пошкандибав геть.

Персі взяв Аннабет за руку.

— Не переймайся через Октавіана, — промовив він. — Більшість римлян — хороші, такі як Френк і Хейзел, і Рейна. Усе буде гаразд.

Аннабет почувалась так, наче її шию огорнули холодною серветкою. Вона знову почула тихий сміх, здавалося, та невідома сила зійшла разом із нею з корабля.

Дівчина підвела очі на «Арго II». Масивний бронзовий каркас блищав у сонячному світлі. Їй закортіло просто зараз схопити Персі, піднятись на корабель і забратися звідси, поки ще не пізно.

Її ніяк не полишало відчуття того, що ось-ось станеться щось дуже погане. А вона нізащо б не дозволила собі знову втратити Персі.

— Усе буде гаразд, — повторила вона, намагаючись у це повірити.

— Чудово, — промовила Рейна. Вона повернулась до Джейсона. Аннабет здалось, що в очах дівчини промайнув нетерплячий блиск. — Поговоримо. Час належного возз’єднання.