Знак Афіни

XXXII Персі

За інших обставин прогулянка містом з Аннабет була б приголомшливою. Тримаючись за руки, вони блукали звивистими вулицями, ухилялись від автівок і скутерів, протискувались поміж натовпами туристів та продирались крізь океани голубів. Швидко теплішало, а щойно вихлопи головних доріг опинились позаду, у повітрі запахнуло випічкою та свіжими квітами.

Вони прямували до Колізею, тому що він був найбільш помітним об’єктом місцевості. Дістатись до нього виявилось важче, ніж Персі очікував. Хоч яким великим і заплутаним не здавалось місто згори, але знизу все було навіть гірше. Вони весь час заходили в глухі кути, але разом із цим випадково виявляли прекрасні фонтани та величезні пам’ятники.

Аннабет не припиняла висловлювати свої думки щодо архітектури, але Персі стежив зовсім за іншим. Одного разу він помітив сяючого пурпурового привида, лара, який дивився на них з вікна багатоповерхівки. Іншого разу побачив, як промайнула між зруйнованими колонами жінка в білих одіяннях, можливо, німфа або богиня, із загрозливим кинджалом у руці. Ніхто не нападав, але Персі відчував, що за ними спостерігають. Ці спостерігачі не були налаштовані дружньо.

Урешті-решт вони дістались до Колізею, де дюжина хлопців у дешевих гладіаторських костюмах влаштувала сутичку з поліцією — пластикові мечі проти кийків. Персі не знав причини, але погодився з Аннабет, що краще пройти повз. Іноді смертні дивніші навіть за чудовиськ.

Вони йшли на захід, час від часу зупиняючись запитати дорогу до ріки. Персі не передбачив, що люди в Італії розмовляють італійською (хто б міг подумати!), а він — ні. Але виявилось, що це не така вже й проблема. Кілька разів до них підходили на вулиці та про щось запитували. Персі просто розгублено витріщався у відповідь, і тоді італійці спілкувалися англійською.

Наступне відкриття: італійці користуються євро. І їх у Персі не виявилося. Він пошкодував про це, щойно знайшов туристичну крамницю, у якій продавали содову. Тоді був майже південь. Спека ставала нестерпною. Персі починав мріяти про трирему, наповнену дієтичною колою.

Аннабет розв’язала проблему. Вона понишпорила у рюкзаку, дістала Дедалів ноутбук і вбила в нього кілька команд. З бокового отвору комп’ютера вискочила пластикова картка.

Аннабет, тріумфуючи, помахала нею.

— Міжнародна кредитна картка. Для надзвичайних обставин.

Персі вражено втупив у неї очі.

— Як ти?.. Ні. Не зважай. Не хочу знати. Просто так і залишайся крутою.

Содова допомогла, але вони все одно ледве не падали з ніг від спеки та втоми, коли дістались до Тибру. Вздовж обох боків ріки тягнулась кам’яна набережна. На ній тіснились хаотично розташовані крамниці, кав’ярні, житлові будинки та складські приміщення.

Сам Тибр був широким та спокійним, а ще — карамельного кольору. Там і тут над його берегами нависали кипариси. Найближчий міст, сконструйований з металевих балок, здавався досить новим, але одразу по сусідству ледве не на очах розвалювалась лінія кам’яних арок, що обривались на півшляху через ріку, — руїни, що могли залишитися з часів Цезаря.

— От і прийшли. — Аннабет указала на старий кам’яний міст. — Пам’ятаю його з мапи. Але що нам робити тепер?

Персі був радий, що вона сказала «нам». Він поки що не хотів її залишати, та й узагалі не певен був, що зважиться на це, коли настане час. Слова Геї знову залунали в голові: «Ти забереш із собою інших?»

Він дивився у ріку, розмірковуючи, як їм привернути увагу Тіберіна. Пірнати у воду йому не дуже кортіло. Тибр здавався не набагато чистішим за Іст-Ривер, а там Персі пережив занадто багато сутичок з дратівливими річними духами.

Неподалік була кав’ярня зі столиками біля води. Персі вказав Аннабет на неї.

— Приблизно час обідати. Не проти знову скористатись своєю кредиткою?

Попри полудень, місце було безлюдним. Вони сіли за столик біля ріки. До них підбіг офіціант. Хлопець ніби здивувався відвідувачам — особливо, коли почув, що вони прийшли обідати.

— Американці? — поцікавився він зі страдницькою усмішкою.

— Так, — відповіла Аннабет.

— І я хотів би піцу, — промовив Персі.

В офіціанта був такий вигляд, наче він намагався проковтнути монету євро.

— Авжеж, піца, signor. І «кока-кола»? З льодом?

— Ідеально, — відповів Персі.

Йому невтямки було, чому офіціант дивиться на нього з такою кислою міною. Він же не блакитну колу попросив.

Аннабет замовила паніні та якийсь газований напій. Коли офіціант пішов, вона усміхнулась до Персі.

— Здається, італійці обідають значно пізніше. Не кладуть лід у напої. І готують піцу тільки для туристів.

— О. — Персі знизав плечима. — Найкраща італійська страва, а вони її навіть не їдять?

— Не раджу говорити це перед офіціантом.

Вони взялись за руки. Просто дивитись на Аннабет у сонячному світлі було достатньо, щоб почуватись чудово. Сонце завжди робило її волосся таким яскравим і теплим. Очі ставали то блакитними, наче небо, то брунатними, наче каштани.

Персі запитав себе, чи має розповісти їй про свій сон — про Гею і знищення Табору Напівкровок. Ні, безперечно, ні. Аннабет не потрібні були додаткові клопоти, адже попереду на неї чатували небезпеки.

Але це змусило його замислитися... Як би все обернулось, якби вони не налякали Хрісаорових піратів? Персі й Аннабет закували б у кайдани та відвезли посіпакам Геї. Їхня кров би пролилась на стародавніх скелях. Персі здогадувався, що їх мали доставити в Грецію для якогось жахливого жертвопринесення. Але вони з Аннабет пройшли разом крізь багато кепських ситуацій. Завжди можна було скласти план утечі та всіх врятувати... Тоді Аннабет не довелось би самій вирушати на завдання у Римі.

«Немає значення, коли ти зазнаєш поразки», — казала Гея.

Персі розумів, наскільки жахливе його бажання, але майже шкодував, що їх не полонили в морі. Тоді вони з Аннабет принаймні були б разом.

— Тобі нема чого соромитись, — промовила Аннабет. — Ти ж про Хрісаора розмірковуєш, так? Не все на світі розв’язується мечами. Зрештою, ти нас урятував.

Персі через силу усміхнувся.

— Як ти це робиш? Завжди знаєш, про що я розмірковую.

— Я знаю тебе.

«І я все одно тобі подобаюсь?» — хотів запитати Персі, але промовчав.

— Персі, — промовила вона, — не можна самому відповідати за весь похід. Саме тому нас семеро. І ти мусиш відпустити мене на пошуки Афіни Парфенос на самоті.

— Мені бракувало тебе, — зізнався він. — Місяцями. У нас забрали величезний шмат життя. Якщо я знову тебе втрачу...

Принесли обід. Офіціант здавався спокійнішим. Вочевидь, він змирився з тим, що вони неосвічені американці, тому вирішив їм пробачити.

— Прекрасний краєвид, — люб’язно промовив він, кивнувши на ріку. — Бажаю вам приємно провести час.

Щойно офіціант пішов, вони почали мовчки їсти. Піца виявилась прісним прямокутником липкого тіста з незначною кількістю сиру. «Можливо, тому римляни її не їдять, — подумав Персі. — Бідолашні римляни».

— Ти маєш мені довіритись, — промовила Аннабет. Персі ледве не вирішив, що вона розмовляє зі своїм бутербродом, оскільки очей дівчина не підводила. — Ти мусиш повірити, що я повернусь.

Він насилу проковтнув черговий шматок.

— Я вірю в тебе. Проблема не в цьому. Але звідки ти повернешся?

Їх перервав звук скутера. Персі подивився в бік набережної й побачив великий ясно-блакитний старомодний моторолер. За кермом сидів чоловік у шовковому костюмі, а позаду нього, обіймаючи водія за пояс, — молода жінка з хусткою на голові. Пара повихляла поміж столиками і зупинилась біля Персі з Аннабет.

— Вітаннячко, — промовив чоловік.

У нього був низький, майже хрипкий, голос, як у кіноактора. Зачесане назад коротке волосся відкривало різкі, але привабливі риси обличчя, наче з обкладинки журналу 50-х років. Навіть його одяг здавався старомодним: коли чоловік зліз з мотоцикла, виявилось, що його штани натягнуті значно вище пояса. Але йому якимсь чином однаково вдавалось виглядати мужньо та стильно і не походити на цілковитого селюка. Персі ніяк не міг визначитись, скільки незнайомцеві років — можливо, десь за тридцять, хоча вигляд і поведінка здавались ще доісторичними.

З мотоцикла зіскочила жінка.

— Ох і чарівний у нас видався ранок, — важко дихаючи, промовила вона.

Їй було близько двадцяти років. Одяг теж виглядав старомодно. Ясно-помаранчева спідниця до щиколоток та біла блузка були з’єднані величезним шкіряним поясом, що робив талію неймовірно тонкою. Коли жінка зняла хустку, коротке та хвилясте чорне волосся миттю набуло бездоганної форми. У неї були темні грайливі очі та сліпуча усмішка. Персі бачив багато наяд у своєму житті, але жодна з них не здавалась настільки пустотливою, як ця панночка.

Аннабет випустила з рук свій бутерброд.

— О, боги. Як?..

Подивившись на її приголомшене обличчя, Персі дійшов висновку, що має знати цих двох.

— Ви дійсно когось мені нагадуєте, — промовив він. Може, кіноактори з якогось старого серіалу? Але це неможливо, бо вони зовсім не постаріли. І все ж Персі вказав на чоловіка, бовкнувши навмання: — Ви той хлопець з «Божевільних»?

— Персі! — Аннабет була шокована.

— Що? — обурено випалив він. — Я не часто дивлюсь телевізор.

— Це Ґрегорі Пек! — Очі Аннабет були наче четвертаки, а рот розкривався дедалі ширше. — І... о боги! Одрі Гепберн! Я знаю цей фільм! «Римські канікули». Але це було у п’ятдесятих роках. Як?

— О, люба! — Жіночка крутнулась, наче вітряний дух, і сіла за столик. — Ти сплутала мене з кимось іншим! Мене звуть Рея Сільвія. Я мати Ромула та Рема. Мені тисячі років. Але так мило з твого боку вважати, що я така молода. А це мій чоловік...

— Тіберін, — промовив Грегорі Пек та мужньо протягнув Персі руку. — Бог Тибру.

Персі потиснув руку бога і відчув запах лосьйону після гоління. Авжеж, якби Персі був богом Тибру, він би також хотів замаскувати свій запах одеколоном.

— Е-е... привіт, — промовив Персі. — Ви двоє завжди виглядаєте як американські кінозірки?

— А ми так виглядаємо? — Тіберін насупив брови і поглянув на свій одяг. — Чесно кажучи, не знаю. Бачте, Західна цивілізація рухається в обидва боки. Рим вплинув на світ, але світ також впливає на Рим. Останнім часом дійсно дуже відчувається американський вплив. Хоча за всі ці століття я добряче заплутався.

— Зрозуміло, — промовив Персі. — Але... ви тут, щоб допомогти?

— Мої наяди сказали, що ви двоє тут. — Тіберін звернув свої темні очі до Аннабет. — У тебе є мапа, люба? І рекомендаційний лист?

— Е... — Аннабет передала богу лист і бронзовий диск. Вона так витріщалась на річного бога, що Персі починав ревнувати. — Т-то... ви допомагали іншим дітям Афіни в пошуках?

— О, дорогенька! — Красуня Рея поклала руку на плече Аннабет. — Тіберін завжди був таким добрим. Знаєш, він урятував моїх дітей Ромула та Рема і відніс їх богині-вовчиці Лупі. А ще, коли цей старий цар Нумен намагався мене вбити, Тіберін пожалів мене й одружився зі мною. Відтоді ми разом правимо річним царством. Він такий милий!

— Дякую, люба, — іронічно усміхнувся Тіберін. — Аннабет Чейз, я допомагав багатьом твоїм братам і сестрам... принаймні, почати подорож безпечно. Прикро, що всі вони потім загинули болісною смертю. Що ж, з документами у тебе, начебто, все гаразд. Нам уже час. Знак Афіни чекає!

Персі стиснув долоню Аннабет... швидше за все, занадто сильно.

— Тіберіне, дозвольте мені піти з нею. Хоча б початок шляху.

Рея Сільвія ласкаво розсміялась.

— Але це неможливо, дурнику! Ти повинен повернутись на корабель і зібрати решту своїх друзів. На тебе чекає битва з велетнями! Кинджал Пайпер укаже тобі шлях. А в Аннабет інша доля. Вона мусить піти одна.

— Так, — погодився Тіберін. — Аннабет повинна сама стикнутися з хранителькою гробниці. Іншого шляху немає. Персі Джексоне, у тебе менше часу, ніж ти вважаєш. Якщо хочеш урятувати свого друга в глеку, мусиш поквапитись.

Піца в животі Персі наче перетворилась на цементний блок.

— Але...

— Усе добре, Персі, — тепер Аннабет стиснула його долоню. — Я мушу це зробити.

Він хотів було заперечити, проте її вираз обличчя спинив його. Аннабет переповнював страх, але вона щосили намагалася це приховати — заради нього. Якщо він почне сперечатись, то тільки все ускладнить для неї. Ба навіть гірше — переконає залишитись. Тоді вона буде змушена жити зі знанням того, що спасувала перед найбільшим своїм випробовуванням... якщо вони взагалі вціліють після того, як Рим зрівняють із землею, а Гея прокинеться і знищить Усесвіт. Статуя Афіни була ключем до перемоги над велетнями. Персі не знав, чому чи яким чином, але тільки Аннабет могла його відшукати.

— Ти маєш рацію, — насилу вимовив він. — Не наражай себе на небезпеку без причини.

Рея Сільвія захихотіла так, наче почула щось до сміху безглузде.

— Не наражати? Інакше не вийде! Але нічого не вдієш. Ходімо, Аннабет, люба моя! Ми покажемо, де починається твій шлях. А далі ти будеш на самоті.

Аннабет поцілувала Персі. Вона завагалась, наче не знала, що ще сказати, а потім надягла рюкзак і залізла на скутер.

Персі ненавидів себе за те, що робить. Він залюбки б обрав битву з будь-яким чудовиськом на світі або ще одну зустріч у двобої з Хрісаором замість цього. Проте Персі таки змусив себе залишитись за столом та дивитись, як Аннабет віддаляється на моторолері римськими вулицями разом із Грегорі Пеком та Одрі Гепберн.