Знак Афіни

I Аннабет

До зустрічі з обуреною статуєю Аннабет уважала, що готова до будь-чого.

Вона походжала палубою їхнього летючого корабля «Арго II», вкотре перевіряючи запобіжники на балістах. Переконалась, що на щоглі майорить білий прапор миру. Разом із командою переглянула план дій, а також запасний план і запасний план для запасного плану.

А найважливіше — вона здихалась їхнього надмірно войовничого наглядача, Ілісона Хеджа. Аннабет удалось умовити сатира провести ранок у каюті за переглядом повтору чемпіонату зі змішаних бойових мистецтв. Вони влітали на грецькій трієрі у потенційно ворожий римський табір. Тож, літній сатир у спортивному костюмі, який розмахує кийком та горланить: «Умри!», їм був потрібен найменше.

Начебто все було гаразд. Зник навіть той дивний холодок, що переслідував її від тієї миті, як корабель здійнявся у повітря.

Трієра вже знижувалася, розсікаючи хмари, а Аннабет досі не могла позбутися нав’язливих думок. Раптом це погана ідея? Раптом римляни запанікують і атакують їх, щойно побачать корабель?

«Арго II», безперечно, виглядав не зовсім дружнім. Двісті футів завдовжки, каркас обшитий бронзовою бронею, позаду та попереду — автоматичні арбалети, на носі — блискуча металева голова дракона, а обабіч — дві балісти, заряджені потужними вибуховими стрілами, здатними продірявити бетон... Словом, це не той транспорт, що слід обирати для знайомства із сусідами.

Аннабет спробувала підготувати римлян до зустрічі. Вона попросила Лео надіслати один з його особливих винаходів — голографічний сувій, — щоб попередити їхніх друзів у таборі. Дівчина сподівалася, що повідомлення надійшло. Лео хотів ще намалювати велетенське привітання на днищі корабля — «ЯК СЯ МАЄТЕ?» і смайлик, — але Аннабет відкинула цю ідею. Вона сумнівалася, що римлянам властиве почуття гумору.

Повертати назад уже було запізно.

Хмари розступилися під корпусом корабля. Знизу показався золотаво-зелений килим пагорбів Окленда. Аннабет вчепилася пальцями в один із бронзових щитів, що простягалися вздовж правого борту.

Решта членів команди зайняли свої місця.

Лео, наче божевільний, забігав по квартердеку, перевіряючи датчики та смикаючи важелі. Більшості рульових було б достатньо штурвала чи румпеля. Лео ж додатково встановив клавіатуру, монітор, панель керування з пасажирського літака, діджейський пульт та сенсори руху з «Нінтендо Віі». Він міг повернути корабель, потягнувши за важіль, відкрити вогонь, обравши потрібний трек, а щоб підняти вітрила, йому, наче навіженому, необхідно було трясти віі-контролер. Навіть за напівбожими стандартами Лео був гіперактивним.

Пайпер походжала між грот-щоглою та балістою, повторюючи свою промову.

— Опустіть зброю, — бурмотіла вона. — Ми просто хочемо поговорити.

Чари її голосу були такими могутніми, що Аннабет відчула палке бажання облишити свій кинджал і розпочати довгу щиру бесіду.

Як на дитину Афродіти, Пайпер занадто намагалася приховати свою вроду. Сьогодні вона була вдягнена у рвані джинси, старі кросівки та білу майку з логотипом «Хеллоу Кітгі». (Може, вона вдягнула її задля сміху, хоча з Пайпер Аннабет рідко коли була в чомусь певна!) Недбало підстрижене брунатне волосся було прикрашене орлиним пером і спадало на правий бік.

Щодо хлопця Пайпер — Джейсона, — то він стояв на носі корабля, на підвищеній арбалетній платформі, там, де римляни могли його одразу помітити. Він стиснув долоні на піхвах свого золотого меча з такою силою, що його пальці побіліли. За винятком цієї деталі, хлопець здавався дуже спокійним, як на мішень. Поверх джинсів та помаранчевої футболки Джейсон одягнув тогу та пурпурову накидку — символи його звання претора. З розкуйовдженим вітром волоссям та крижаними блакитними очима він виглядав мужнім і впевненим — точнісінько таким, яким має бути син Юпітера.

Він виріс у Таборі Юпітера, і Аннабет сподівалася, що знайоме обличчя змусить римлян повагатися, перш ніж збити корабель ще в повітрі.

Аннабет намагалась це приховувати, проте досі не довіряла цьому хлопцеві на всі сто. Він був занадто бездоганним — завжди дотримував правил, завжди шляхетно поводився. Навіть зовнішність його була занадто бездоганною. Аннабет ніяк не могла позбутися нав’язливих думок: «Раптом це обман і він зрадить нас? Раптом ми дістанемося Табору Юпітера, а він вигукне: “Агов, римляни! Погляньте на полонених, яких я вам привіз!”?»

Аннабет сумнівалася, що таке станеться. І все ж, кожний погляд на Джейсона викликав у неї гіркий присмак у роті. Адже він — частина Гериної «програми з обміну», що мала познайомити два табори. Її набридлива величність, цариця Олімпу, переконала решту богів, що, тільки об’єднавши сили, дві їхні групи дітей, римляни і греки, здатні врятувати світ від лихої богині Геї, яка пробуджується під землею, та її жахливих дітей-велетнів.

Без попередження Гера викрала Персі Джексона, хлопця Аннабет, стерла його пам’ять і відрядила у римський табір. В обмін греки отримали Джейсона. Його провини у цьому не було. Але щоразу, коли Аннабет дивилась на нього, то пригадувала, наскільки сумує за Персі.

Персі... який зараз десь там, унизу.

О, боги! Відчувши, як починає панікувати, вона змусила себе заспокоїтись. Не час втрачати здоровий глузд.

«Я — дитина Афіни, — сказала вона до себе. — Я мушу дотримувати плану і не відволікатись».

Аннабет знову відчула знайоме тремтіння, наче до неї підкралася психічно неврівноважена снігова людина і тепер дихає їй просто в шию. Дівчина озирнулась, але позаду не було нікого.

Мабуть, нерви. Навіть мешкаючи у світі богів та чудовиськ, Аннабет важко було повірити, що на новому кораблі можуть з’явитися якісь привиди. «Арго II» був чудово захищений. Щити з небесної бронзи вздовж бортів були зачаровані так, щоб відлякувати чудовиськ, а їхній бортовий сатир, тренер Хедж, відчув би запах будь-якого незваного гостя на кораблі.

Якби ж Аннабет могла звернутися за порадою до мами! Але зараз це було неможливим. Після тієї жахливої зустрічі минулого місяця, коли вона отримала найгірший подарунок у своєму житті...

Холод почав дошкуляти сильніше. Аннабет здалося, що вітер доніс до неї чийсь невиразний сміх. Кожний м’яз її тіла напружився. Ось-ось мало статися щось дуже погане.

Вона вже ледве не наказала Лео повернути назад, але в долині знизу залунали горни. Римляни їх помітили.

Аннабет гадала, що знає, чого очікувати. Джейсон детально описав їй Табір Юпітера. І все ж вона насилу могла вірити очам. Оточена Оклендськими пагорбами долина була щонайменше вдвічі більша за Табір Напівкровок. Невелика річка огинала її по колу, наче велика літера G, і впадала в блискуче блакитне озеро.

Просто під кораблем, на березі озера мерехтів у сонячному світлі Новий Рим. Аннабет упізнала місця, що описував їй Джейсон: іподром, амфітеатр, храми та парки, район Семи Пагорбів зі звивистими вуличками, барвистими віллами та квітучими садами.

Вона побачила свіжі сліди битви римлян із військом чудовиськ. У даху будівлі, що, певно, була місцем збору сенату, зіяла діра. Головну площу вкривали воронки від снарядів. Фонтани і статуї лежали зруйновані.

З будівлі сенату юрбою вибігали підлітки, щоб краще розгледіти «Арго II». Ще більше римлян виходили з крамниць та кав’ярень, витріщалися та вказували пальцями на корабель, що знижував висоту.

Приблизно за півмилі на захід, звідки лунали горни, стояв на пагорбі римський форт. Він був точнісінько таким, як на ілюстраціях у книжках Аннабет з військової історії: захисний рів, оточений кілками, височенні стіни та сторожеві вежі, озброєні скорпіонами. Усередині, вздовж головної вулиці — Віа Принципаліс, — тягнувся ідеальний ряд білих бараків.

Із воріт вийшла колона напівбогів і поквапилась у місто, поблискуючи на сонці обладунками та списами. Поміж них рухався справжній слон.

Аннабет хотіла посадити «Арго II», перш ніж ці загони дістануться міста, але земля досі була в кількох сотнях футів. Дівчина огледіла натовп, сподіваючись побачити Персі.

А потім позаду неї щось вибухнуло. Її ледве не викинуло за борт. Вона обернулась й опинилась віч-на-віч із розлюченою статуєю.

— Неприпустимо! — заволала кам’яна людина.

Вочевидь, статуя з’явилася на палубі разом із вибухом. З її плечей клубочився сірчаний жовтий дим, а з кучерявого волосся сипалася зола. Нижче пояса статуя була квадратним мармуровим п’єдесталом, вище — м’язистою фігурою людини у висіченій тозі.

— На моєму віку жодна зброя не потрапить за По-мерійську межу! — оголосила статуя голосом знервованого вчителя. — І, безсумнівно, жодний грек!

Джейсон поглянув на Аннабет, нібито говорячи: «Я це владнаю».

— Терміне, — промовив він. — Це я, Джейсон Грейс.

— О, я тебе пам’ятаю, Джейсоне, — буркнув Термін. — Гадав, тобі дістане клепки не вештатися з ворогами Риму!

— Але вони не вороги...

— Так! — втрутилась Пайпер. — Ми лише хочемо поговорити. Якби нам...

— Га! — випалила статуя. — Не марнуй свої чари на мене, юна пані! І негайно поклади цей кинджал, поки я не вибив його з твоїх рук!

Пайпер поглянула на свій бронзовий кинджал у руці, про який, певно, забула.

— Е-е... гаразд. Але чим ви маєте намір вибити його? У вас немає рук.

— Нахаба!

Пролунав різкий хлопок, блиснув жовтий спалах. Пайпер зойкнула і впустила кинджал, що тепер димився та іскрився.

— Тобі пощастило, що я щойно повернувся з поля бою, — оголосив Термін. — Коли б я був при повній силі, то вже збив би цю летючу потвору на землю!

— Що ти сказав? — Лео вийшов уперед, погрожуючи Віі-контролером. — Ти що, назвав мій корабель потворою? Сподіваюся, що ні.

Думки про те, як Лео нападе на статую з ігровим джойстиком, виявилося достатньо, щоб Аннабет отямилася.

— Пропоную всім заспокоїтись. — Вона підвела руки, показуючи, що неозброєна. — Я так розумію, ви — Термін, бог кордонів. Джейсон розповідав, що ви охороняєте Новий Рим, правильно? Я — Аннабет Чейз, донька...

— Ой, я знаю, хто ти! — Статуя люто подивилась на неї порожніми білими очима. — Дитина Афіни, грецької Мінерви. Ганьба! Ви, греки, гадки не маєте, що таке пристойність. Ми, римляни, розуміємо, де місце цій богині.

Аннабет стиснула щелепи. З цією статуєю складно бути тактовною.

— Що означає «цій богині»? І що такого ганебного...

— Гаразд! — перервав Джейсон. — Хоч би як Терміне, ми тут задля мирних переговорів. Ми б хотіли отримати дозвіл на посадку, щоб...

— У жодному разі! — завищав бог. — Складіть свою зброю та здавайтеся! Негайно забирайтеся геть з мого міста!

— То що саме робити? — поцікавився Лео. — Здаватися чи забиратися геть?

— І те, й інше! Здавайтеся, а потім забирайтеся геть. Я б’ю тебе по обличчю за таке дурне запитання, безглузде хлопча! Відчуваєш?

— Матінко, — Лео оглянув Терміна з професійною цікавістю, — а ви не на жарт збуджені. Може, десь там усередині потрібно послабити тиск? Я міг би вас оглянути.

Він замінив Віі-контролер на викрутку зі свого чарівного пояса і постукав нею п’єдестал статуї.

— Припини! — випалив Термін. Ще один маленький вибух змусив Лео впустити викрутку. — Зброя заборонена на римській землі в межах Померія.

— У межах чого?

— Міських кордонів, — переклав Джейсон.

— А весь цей корабель — зброя! — промовив Термін. — Вам не можна приземлятися!

Унизу підкріплення легіону подолало вже півшляху до міста. Натовп на площі тепер налічував понад сотню людей. Аннабет огледіла обличчя і... о боги! Вона побачила його. Він ішов назустріч кораблю, обіймаючи двох підлітків, наче ті були його найкращими друзями, — кремезного хлопця з чорним коротким волоссям та дівчину в римському кавалерійському шоломі. Персі здавався таким спокійним, таким щасливим. На ньому була точнісінько така пурпурова накидка, як у Джейсона — символ претора.

Серце Аннабет закалатало.

— Лео, зупини корабель! — наказала вона.

— Що?

— Ти чув мене. Тримай нас у цій позиції.

Лео дістав контролер і різко здійняв його вгору. Усі дев яносто весел застигли на місці. Корабель зависнув у повітрі.

— Терміне, — промовила Аннабет, — не існує закону, що забороняє висіти над Новим Римом, так?

Статуя насупила брови.

— Ну, ні...

— Ми можемо тримати корабель у повітрі, — промовила Аннабет. — Ми скористаємося канатною драбиною, щоб дістатися площі. Таким чином корабель не потрапить на римську землю. Формально.

Статуя начебто обмірковувала це. «Цікаво, чи чухає вона підборіддя уявними руками?» — подумала Аннабет.

— Мені до вподоби формальності, — визнав Термін. — І все ж...

— Уся наша зброя залишиться на борту, — пообіцяла Аннабет. — Припускаю, що римляни — навіть ті, які крокують до нас зараз, — також мусять дотримувати законів усередині Померія, якщо ви їм, звісно, накажете?

— Авжеж! — відповів Термін. — Хіба я схожий на того, хто терпітиме законопорушників?

— Е-е, Аннабет... — промовив Лео. — Ти певна, що це слушна думка?

Вона стиснула руки в кулаки, щоб ті не тремтіли. Відчуття холоду досі не полишало її, ширяючи десь за спиною. І тепер, коли Термін більше не волав і не спричиняв вибухи, дівчині здалося, що вона чує, як сміється ця невідома сила: наче тішиться рішенням Аннабет.

Але там знизу Персі... так близько. Вона мусить до нього дістатися.

— Усе буде гаразд, — промовила вона. — Усі будуть неозброєні. Ми поговоримо мирно. Термін подбає про те, щоб обидві сторони корилися закону.

Вона глянула на мармурову статую.

— Домовились?

Термін фиркнув.

— Так. Але ще подивимось. Можеш спускатися своєю драбиною в Новий Рим, донько Афіни. Намагайся, будь ласка, не зруйнувати мого міста.