Знак Афіни

XVII Аннабет

Аннабет намагалась підбадьорити Хейзел, частуючи її найвидатнішими проявами риб’ячого мозку Персі, коли коридором промчався Френк і увірвався до каюти.

— Де Лео? — задихаючись промовив він. — Відлітаймо! Відлітаймо!

Обидві дівчини вскочили на ноги.

— Де Персі? — випалила Аннабет. — І козел?

Френк вхопився за свої коліна, ледве переводячи дух.

Його одяг був вогким і задубілим, наче накрохмаленим.

— На палубі. З ними все гаразд. Нас переслідують!

Аннабет повз нього кинулась нагору, перестрибуючи по три сходинки за раз. Хейзел теж не барилася. За нею, відхекуючись, поволочився і Френк. Виснажені Персі та Хедж лежали на палубі. Хедж десь загубив свої черевики, але він посміхався небу і бурмотів: «Крутизна, крутизна». Персі був весь у порізах і подряпинах, наче вистрибнув у зачинене вікно. Він нічого не сказав, але слабко стиснув долоню Аннабет, наче мовив: «Одну хвильку, світ ось-ось припинить вертітися».

Лео, Пайпер і Джейсон, які до цього спокійно їли в обідній залі, примчали нагору.

— Що? Що? — крикнув Лео, тримаючи недоїдений гарячий бутерброд із сиром. — Мені вже що, навіть перерву на обід не можна брати? Що сталось?

— Переслідують! — знову крикнув Френк.

— Переслідують хто? — запитав Джейсон.

— Не знаю! — пихтів Френк. — Кити? Морські чудовиська? Можливо, Кейт і Норка!

Аннабет кортіло придушити хлопчину, але вона не певна була, що його шия поміститься у її долонях.

— Що за нісенітниці? Лео, забери нас звідси.

Лео затиснув у зубах бутерброд, як пірат ніж, і помчав до штурвала.

Незабаром «Арго II» вже здіймався у небо. Аннабет встала за кормовий арбалет. Вона не бачила жодних підтверджень переслідування китами або ще кимось, але Персі, Френк та Хедж змогли оговтатися тільки після того, як обриси Атланти перетворились на розпливчасту пляму вдалечині.

— Чарльстон, — промовив Персі, кульгаючи палубою, наче дідусь. Його голос досі був слабким. — Тримаймо курс на Чарльстон.

— Чарльстон? — Джейсон промовив назву міста так, наче вона викликала в нього погані спогади. — Що саме ви знайшли в Атланті?

Френк розстібнув свій рюкзак і почав діставати сувеніри.

— Трохи консервованих персиків. Кілька футболок. Снігову кулю. І ці не зовсім китайські наручники.

Аннабет насилу стримувалася.

— Як щодо того, щоб розповісти нам щось дійсно важливе?

Вони зібрались на шканці, щоб Лео міг слухати розмову, залишаючись за штурвалом. Персі й Френк почали по черзі розповідати, що сталось в «Акваріумі Джорджії». ,Час від часу їх переривав тренер Хедж з фразами: «Оце було круто!» або «А потім я хвицнув її по голові!»

Принаймні тренер начебто забув про те, що Персі з Аннабет заснули у стайні минулої ночі. Але, судячи з розповіді, у них тепер трапилися значніші проблеми, ніж домашній арешт.

Коли Персі розповів про ув’язнених в акваріумі морських істот, вона зрозуміла, чому він здавався таким засмученим.

— Це жахливо, — промовила вона. — Ми повинні їм допомогти.

— Допоможемо. З часом. Але я мушу придумати як. Якби ж... — Він похитав головою. — Не зважайте. Спочатку слід розібратись із винагородою за наші голови.

Тренер Хедж втратив цікавість до розмови — певно тому, що вона вже була не про нього — і пішов у ніс корабля, де почав практикувати обертальні копняки та хвалити себе за майстерність.

Аннабет стиснула руків’я свого кинджала.

— Винагорода за наші голови... ніби ми до цього привертали недостатньо уваги чудовиськ.

— А для нас зробили оголошення з написом «РОЗШУКУЄТЬСЯ»? — запитав Лео. — І у них, часом, немає списку з цінами за наші голови?

Хейзел зморщила ніс.

— Що ти верзеш?

— Просто цікаво, який на мене попит останнім часом. Ну, я розумію, що не такий дорогий, як Персі чи Джейсон, можливо... Але я вартий, ну, хоча б двох Френків чи трьох?

— Агов! — поскаржився Френк.

— Годі! — наказала Аннабет. — Принаймні ми знаємо, що наш наступний крок — дістатись до Чарльстона і знайти мапу.

Пайпер оперлась об контрольну панель. Сьогодні вона заплела в косу біле пір я, що чудово пасувало її темно-брунатному волоссю. Де вона знаходить на це час? Сама Аннабет ледве не забувала причісуватися.

— Мала, — промовила Пайпер. — Мапа навіщо?

— Для Знака Афіни. — Персі обережно поглянув на Аннабет, наче боявся, що перетнув межу. Дівчина, певно, дуже чітко дала знати, що не хоче говорити на цю тему.

— Чим би не був цей знак, — продовжив він. — Ми знаємо, що він веде до чогось важливого в Римі, чогось, здатного з’єднати прірву між римлянами та греками.

— Загибель велетнів, — додала Хейзел.

Персі кивнув.

— І у моєму сні велетні говорили щось про статую.

— Гм... — Френк покрутив на пальцях свої «не зовсім китайські наручники». — Якщо вірити Форкію, шукати її — божевілля. Але що воно таке?

Усі подивились на Аннабет. Вона відчула поколювання в потилиці, наче всі думки з голови жадали вирватись назовні: статуя... Афіна... греки і римляни, її кошмари, сварка з мамою. Окремі частини починали утворювати цілісну картину, але Аннабет не вірила, що це правда. Відповідь була занадто важливою і лякала її до смерті.

Вона помітила погляд Джейсона. Він, здавалось, читав її думки. Вони подобались йому не більше, ніж їй самій. І знову Аннабет охопили сумніви: «Чому цей хлопець змушує мене так нервувати? Він справді на моєму боці?» Може, про це говорила її матір...

— Я... я близька до відповіді, — промовила вона. — Я дізнаюсь більше, якщо ми знайдемо мапу. Джейсоне, ця твоя реакція на Чарльстон... Ти навідувався туди раніше?

Джейсон невпевнено поглянув на Пайпер. Чому? Аннабет гадки не мала.

— Так, — визнав він. — У нас із Рейною там було завдання близько року тому. Ми рятували імперське золото з «Ханлі».

— З чого? — поцікавилася Пайпер.

— Оце так! — промовив Лео. — Це перша військова субмарина, що вдало потопила корабель під час громадянської війни. Завжди мріяв її побачити.

— Її сконструювали римські напівбоги, — продовжив Джейсон. — На ній знаходився таємний запас торпед із імперського золота... Перш ніж ми їх забрали й повернули до Табору Юпітера.

Хейзел схрестила руки.

— Отже, римляни бились на стороні Конфедератів? Як онучка жінки, яка була рабинею, не зважайте, якщо я просто скажу... Не круто.

Джейсон виставив долоні перед собою.

— Я особисто тоді ще не народився. До того ж не всі римляни були на одному боці. Так само, як і греки. Але, в цілому, згоден. Не круто. Іноді напівбоги помиляються. — Він сором’язливо поглянув на Хейзел. — Наприклад, коли поводяться занадто недовірливо. І говорять не подумавши.

Хейзел витріщилась на нього. Повільно вона почала розуміти, що він перепрошує.

Джейсон штурхнув ліктем Лео.

— Ай! — поскаржився Лео. — Тобто так... помиляються. Коли, наприклад, не довіряють чиїмсь братам, які, ну, можливо, потребують, порятунку. Гадаю.

Хейзел стиснула губи.

— Гаразд. Назад у Чарльстон. Хочете сказати, що нам слід знову оглянути субмарину?

Джейсон знизав плечима.

— Ну... на думку спадають лише два місця в Чарльстоні, що можна оглянути. Музей, де зберігається «Ханлі», — одне з них. Там багато реліквій громадянської війни. Maпy могли заховати десь поміж ними. Я знаю приміщення. Можу провести туди загін.

— Я піду, — промовив Лео. — Це звучить круто.

Джейсон кивнув. Він повернувся до Френка, який намагався витягти пальці зі своїх китайських наручників.

— Тобі теж слід піти, Френку. Твоя допомога нам не завадить.

Френк здавався здивованим.

— Чому? В акваріумі я приніс небагато користі.

— Ти чудово впорався, — запевнив його Персі. — Знадобились сили всіх трьох, щоб розбити те скло.

— До того ж ти — дитина Марса, — промовив Джейсон. — Привиди переможеної сторони змушені тобі служити. А в музеї у Чарльстоні немало привидів-конфедератів. Ти потрібен, щоб тримати їх у шорах.

Френк напружено глитнув. Аннабет пригадала розповідь Персі про те, як Френк перетворився на велетенську золоту рибку, і ледве втримала усмішку. Вона більше ніколи не зможе дивитися на цього здорованя, не уявляючи його коропом.

— Гаразд. — Нарешті погодився Френк. — Звісно.

Він розгублено подивився на свої пальці, які не міг дістати з наручників-пастки.

— Е-е, як?

Лео захихотів.

— Друзяко, ти що ніколи не бачив таких? Щоб звільнитись, потрібно знати один простий трюк.

Френк знову безуспішно смикнув руки. Навіть Хейзел насилу втримувалася від сміху.

Френк скорчив зосереджену мину і раптом зник. На його місці на палубі, поряд із порожніми китайськими наручниками, сиділа зелена ігуана.

— Молодець, Френку Чжане! — сухо промовив Лео, імітуючи голос Хірона. — Саме так люди й звільняються від китайських наручників — перетворюються на ігуан.

Усі розсміялись. Френк знову перетворився на людину, підняв наручники й запхав їх назад у рюкзак. А потім ніяково посміхнувся.

— Хай там як, — промовив Френк, вочевидь, бажаючи якомога швидше змінити тему. — Музей — це одне місце, що ми оглянемо. Але, е-е, Джейсоне, ти вважаєш, що таких місць два?

Усмішка Джейсона згасла. Про що б він зараз не думав, Аннабет була переконана, що це щось неприємне.

— Так, — промовив хлопець. — Інше місце називається «Беттері» — це парк біля гавані. Останнього разу, коли я там був... з Рейною... — Джейсон глянув на Пайпер, а потім поспіхом продовжив: — Ми дещо побачили в парку. Там був привид, що походив на духа молодої південки часів громадянської війни. Вона ширяла в повітрі й випромінювала світло. Ми намагалися заговорити до неї, але варто було тільки наблизитись, як вона зникала. А тоді Рейні дещо спало на думку. Вона сказала, що спробує самотужки, можливо, дух розмовляє тільки з жінками. Рейна підійшла до привиду сама, і, як і передбачала, дух із нею заговорив.

Усі чекали.

— І що вона сказала? — запитала Аннабет.

— Рейна відмовилась мені розповідати, — відповів Джейсон. — Але це напевне було чимось важливим. Вона здавалась... збентеженою. Може, почула пророцтво або якісь погані новини. Після цього випадку я ніколи не бачив Рейну в такому стані.

Аннабет замислилася над цим. Після випадку з ейдолонами вона не мала наміру наближатися до привидів, особливо, до тих, які ошелешують людей пророцтвами або поганими новинами. З іншого боку, її мама — богиня знань, а знання — це наймогутніша зброя. Безглуздо відмовлятись від будь-якого джерела інформації.

— Що ж, тоді пригода для дівчат, — промовила Аннабет. — Пайпер і Хейзел можуть піти зі мною.

Обидві кивнули, хоча Хейзел дещо збентежено. Вона, безперечно, надивилась на привидів, перебуваючи в Підземному царстві. Очі Пайпер зухвало блищали, наче промовляючи: «Що може Рейна, те можу і я».

Аннабет раптом усвідомила, що ці два завдання виконуватимуть шестеро з них, а отже, Персі залишиться на кораблі наодинці з тренером Хеджем. Як турботлива дівчина, вона не могла дозволити, щоб він опинився в такій ситуації.. До того ж, після стількох місяців розлуки їй зовсім не хотілось випускати його з поля зору. З іншого боку, Персі досі не міг оговтатися після зустрічі з поневоленими морськими істотами, тож йому, можливо, не завадив би відпочинок. Вона переглянулася з ним, безмовно запитуючи його думки. Він кивнув, наче відповідав: «Так. Усе буде гаразд».

— Тоді вирішили. — Аннабет повернулася до Лео, який роздивлявся свою консоль і слухав скрипіння та клацання Фестуса через інтерком. — Лео, скільки часу до прибуття в Чарльстон?

— Чудове запитання, — пробурмотів він. — Фестус щойно помітив велику зграю орлів позаду нас... Їх виявив радар далекої дії, у полі зору їх поки що немає.

Пайпер нахилилась над консоллю.

— Ти впевнений, що це римські?

Лео закотив очі.

— Ні, Пайпс! Це випадкова зграя велетенських орлів, які летять ідеальним ключем. Авжеж, вони римські! Ми можемо розвернутись і дати бій...

— Що буде жахливим рішенням, — промовив Джейсон, — і позбавить римлян будь-яких сумнівів щодо нашої ворожості.

— Або в мене є інше рішення, — продовжив Лео. — Якщо ми полетимо в Чарльстон прямо, то будемо там за кілька годин. Але орли нас наздоженуть — і нам буде непереливки. Натомість, ми можемо відрядити хибну мішень, щоб надурити орлів. А самі відхилимося від курсу, полетимо в Чарльстон довгим шляхом і опинимось там завтра вранці...

Хейзел почала було заперечувати, але він підвів руку.

— Знаю, знаю. Ніко в біді, і нам слід поспішати.

— Уже двадцять сьоме червня, — промовила Хейзел, — сьогодні, а потім лише чотири дні. І він помре.

— Знаю! Але так ми, можливо, спекаємося римлян на хвості. У нас однаково залишиться достатньо часу, щоб дістатися Рима.

Хейзел насупила брови.

— Це твоє достатньо...

Лео знизав плечима.

— Ну, може, ледве достатньо.

Хейзел сховала обличчя в долонях.

— У нас інакше й не буває.

Аннабет вирішила сприйняти це як згоду.

— Гаразд, Лео. Про яку хибну мішень ти говориш?

— Я такий радий, що ти поцікавилася! — Він постукав по кнопках на консолі, повернув диск і з неймовірною швидкістю натиснув кілька разів на кнопку «А» на віі-контролері. — Буфорде? На чергування.

Френк зробив крок назад.

— На кораблі ще хтось є? Хто такий Буфорд?

На сходах заклубочився дим. На палубу піднявся автоматичний стіл Лео.

Під час подорожі Аннабет лише кілька разів бачила Буфорда. Здебільшого він залишався в машинному відділенні. (Лео стверджував, що стіл таємно закоханий у двигун.) Буфорд мав три ніжки й стільницю з червоного дерева. Поміж них розташовувались бронзові висувні шухлядки, шестерні, що постійно оберталися, та парові клапани. Буфорд волочив за собою сумку, прив’язану до однієї з його ніжок, що дуже походила на поштарську торбу.

— Це Буфорд, — повідомив Лео.

— Ти даєш імена своїм меблям? — поцікавився Френк.

Лео фиркнув.

— Чуваче, тобі навіть не снились такі круті меблі. Буфорде, ти готовий до операції «Столовий кінець»?

Буфорд вивергнув пару й підійшов до поручнів. Його дерев яна стільниця поділилася на чотири трикутники, що витягнулись у дерев’яні крила. Лопаті завертілись. Буфорд здійнявся в повітря.

— Стіл-гелікоптер, — пробурмотів Персі. — Мушу визнати, що це круто. А що в торбі?

— Брудна напівбожа одежа, — промовив Лео. — Сподіваюсь, ти не проти, Френку?

Френк поперхнувся.

— Що?

— Воно зіб’є орлів з нашого сліду.

— Це була моя єдина змінна пара штанів!

Лео знизав плечима.

— Я попросив Буфорда випрати їх і скласти, поки він буде на завданні. Сподіваюсь, він це зробить. — Лео потер долоні й ошкірився. — Отже! Оце я називаю «добре попрацював». А тепер мені час розрахувати обхідний маршрут. Побачимося за вечерею!

Персі рано ліг спати, тож увечері Аннабет не залишалось нічого, окрім як витріщатися у свій комп’ютер.

Вона, звісно, взяла із собою ноутбук Дедала. Два роки тому цей пристрій залишився їй у спадок від найвидатнішого винахідника всіх часів. У ньому містилися плани винаходів, схеми, діаграми, більшість з яких Аннабет досі тільки намагалась зрозуміти. За два роки звичайний ноутбук уже мав би стати застарілим, але Дедалів пристрій досі випереджував сучасну науку десь років на п’ятдесят. Він міг збільшитись у повноцінний ноутбук, зменшитись у планшетний комп’ютер або згорнутись у металеву пластину, меншу за мобільний телефон. Швидкість його роботи перевищувала всі комп’ютери, якими Аннабет доводилося коли-небудь користуватися. Він міг отримати доступ до супутникових каналів або до телебачення Гефеста на Олімпі. Він умів робити все, окрім хіба-що зав’язувати шнурки черевиків. Хоча, може, і для цього існувала своя програма, але про неї Аннабет ще не дізналася.

Вона сиділа на своїй койці та розглядала тривимірну модель афінського Парфенона в дедаловій програмі для комп’ютерної візуалізації. Їй давно кортіло його відвідати, тому що вона обожнювала архітектуру і тому що цей був найвідоміший храм її матері.

Тепер її бажання може здійснитися, якщо вони доживуть до прибуття у Грецію. Та що більше вона розмірковувала про Знак Афіни і давню римську легенду, про яку згадувала Рейна, то більше її охоплювала тривога.

Попри небажання вона пригадала суперечку з мамою. Минуло стільки тижнів, а ті слова досі вражали її.

Того дня Аннабет їхала в метро з Верхнього Іст-Сайду після візиту до мами Персі. Протягом тих довгих місяців, поки Персі вважався зниклим, Аннабет так подорожувала принаймні один раз на тиждень: частково, щоб повідомити Саллі Джексон та її чоловікові Полу останні новини щодо пошуків Персі, і частково тому, що і Аннабет, і Саллі був потрібен хтось, хто міг би підбадьорити та переконати в тому, що з Персі все буде гаразд.

Весна видалась особливо важкою. Тоді Аннабет уже мала підстави вірити, що Персі живий, оскільки план Гери, здавалось, передбачав його відправлення до римлян. Проте вона й гадки не мала, де саме він є. Джейсон пригадав місце розташування його старого табору, але жодні грецькі чари — навіть з арсеналу мешканців будиночка Гекати — не підтверджували, що Персі там, чи бодай-де. Він наче зник з поверхні планети. Їхній оракул Рейчел спробувала прочитати майбутнє і, хоча побачила вона небагато, була впевнена, що Лео мусить закінчити «Арго II», перш ніж вони зможуть контактувати із римлянами.

Попри це, кожну свою вільну хвилину Аннабет витрачала на пошуки будь-яких чуток про Персі. Вона спілкувалася з духами природи, читала легенди про Рим, шукала зачіпки в записнику Дедала і витратила тисячі золотих драхм на повідомлення Іриди до кожного дружнього духа, напівбога чи чудовиська, якого вона знала. Усе марно.

Того дня, повертаючись від Саллі, Аннабет почувалася ще змученішою, ніж завжди. Вони з Саллі спочатку плакали, а потім намагались опанувати себе — нерви в обох були вкрай напруженими. Зрештою, Аннабет пішла. Вона зайшла в метро на Лексінтон-авеню й поїхала до Центрального вокзалу.

З Верхнього Іст-Сайду до її шкільного гуртожитку можна було повернутися іншим шляхом, але Аннабет подобалося проходити крізь Центральний вокзал. Гарний дизайн та безмежний простір нагадували їй Олімп. Величні будівлі поліпшували настрій дівчини — можливо, тому що в такому непохитному місці їй було легше вірити і в свою стійкість.

Вона минула «Американські солодощі», цукерню, де колись працювала мама Персі, і вже хотіла зайти всередину, щоб купити блакитні солодощі на згадку про старі добрі часи, коли раптом, побачила Афіну, яка розглядала настінну мапу метро.

— Мамо! — Аннабет не вірила своїм очам. Вона не бачила її декілька місяців — відтоді, коли Зевс зачинив усі брами до Олімпу й заборонив будь-яке спілкування з напівбогами.

Скільки разів вона намагалась зв’язатися з мамою. Скільки разів благала дати пораду, запалюючи в таборі підношення для неї. Марно. І от Афіна перед нею. Вона була одягнена в джинси, похідні черевики та червону фланелеву сорочку, а її темне волосся хвилями спадало на плечі. За спиною рюкзак, а в руці — ціпок, так наче вона приготувалась до довгої подорожі.

— Я мушу повернутися додому, — пробурмотіла Афіна, вивчаючи мапу. — Шлях складний. Якби ж тут був Одіссей. Він би мене зрозумів.

— Мамо! — покликала Аннабет. — Афіно!

Богиня озирнулась. Вона наче дивилась крізь Аннабет і не впізнавала її.

— Це було моїм ім’ям, — задумливо промовила богиня. — Перш ніж вони розграбували моє місто, забрали мою особистість, зробили мене цим.

Вона з огидою поглянула на свій одяг.

— Я мушу повернутись додому.

Аннабет відсахнулась.

— Ти... ти Мінерва?

— Не називай мене так! — Сірі очі богині спалахнули гнівом. — Я носила спис і щит. Тримала перемогу на своїй долоні. Я була чимось більшим, значно більшим, ніж оце.

— Мамо! — голос Аннабет тремтів. — Це я, Аннабет. Твоя донька.

— Моя донька... — повторила Афіна. — Так, мої діти помстяться за мене. Вони мусять знищити римлян. Жахливі, безчесні, жалюгідні наслідувачі. Гера просила тримати два табори окремо. «Ні, — вирішила я, — нехай б’ються. Нехай мої діти знищать узурпаторів».

Серце Аннабет шалено калатало.

— Ти хотіла цього? Але ти ж мудра. Ти розумієшся на війні краще, ніж будь...

— Розумілась! — промовила богиня. — Замінили. Звільнили. Пограбували й вивезли, наче здобич... з милої серцю батьківщини. Я стільки втратила. Я присягнулась, що ніколи не пробачу. Не пробачать і мої діти.

Вона придивилась до Аннабет.

— Ти моя донька?

— Так.

Богиня дістала щось із кишені сорочки — жетон для проїзду в метро — і вклала його в долоню Аннабет.

— Іди за Знаком Афіни, — промовила богиня. — Пометися за мене.

Аннабет подивилась на старовинний жетон нью-йоркського метрополітену. На її очах він перетворився на стародавню срібну драхму, схожу на ті, якими користувались афіняни. З одного боку було зображення сови (священної тварини Афіни) з оливковою гілкою, а з другого — напис грецькою мовою:

«Знак Афіни».

Тоді Аннабет навіть гадки не мала, що це означає. Вона не розуміла, чому матір так поводиться. Мінерва чи ні, вона не повинна бути такою розгубленою.

— Мамо... — дівчина з усіх сил намагалася надати своєму голосу розважливості. — Персі зник. Мені потрібна твоя допомога.

Вона почала пояснювати план Гери щодо об єднання двох таборів задля битви проти Геї та велетнів, на що богиня вдарила ціпком по мармуровій підлозі.

— Ніколи! — промовила Афіна. — Хто допомагає римлянам — повинен згинути. Якщо приєднаєшся до них, то ти мені більше не дитя. Ти вже зрадила мої надії.

— Мамо!

— Мені байдуже до Персі. Якщо він пристав на бік римлян, нехай згине. Убий його. Убий усіх римлян. Знайди Знак, віднайди його джерело. Стань свідком того, як мене зганьбили римляни, і помстися.

— Афіна — не богиня помсти. — Нігті Аннабет уп’ялися в долоні. Срібна монета, здавалось, нагрівалася в її руці. — Персі для мене — все.

— А для мене все — це помста, — гаркнула богиня. — Хто з нас мудріший?

— З тобою щось не так. Що сталося?

— Рим стався! — гірко промовила богиня. — Подивись, що вони зі мною зробили, перетворивши на римлянку. Хочуть, щоб я була їхньою богинею? То нехай відчують усе зло, що самі вчинили. Убий їх, дитя!

— Ні!

— Тоді ти — порожнє місце. — Богиня відвернулась до мапи. Її вираз обличчя пом’якшав, погляд став розгубленим та незосередженим. — Якщо я знайду маршрут... шлях додому, тоді, можливо... Хоча, ні. Помстись за мене, або забирайся! Ти мені не дитина.

В очах Аннабет закололо. У голові зринули тисячі жахливих речей, що їй кортіло сказати, але вона не змогла нічого промовити. Замість цього Аннабет розвернулась і втекла.

Вона пробувала викинути срібну монету, але та просто з являлася знову в кишені, так само як Аназклузмос у Персі. На жаль, у драхми Аннабет не було чарівних здібностей — принаймні нічого корисного. Через неї Аннабет тільки почали снитися кошмари. Вона намагалася, проте позбутися монети не вдавалося.

Тепер, сидячи у своїй каюті на «Арго II», Аннабет відчувала, як монета в її кишені нагрівається. Дівчина сердито поглянула на модель Парфенона на екрані комп’ютера й подумала про суперечку з Афіною. Фрази, почуті за останні кілька днів, завирували в голові: «Талановита подруга, готова приймати гостей». «Ніхто не поверне цю статую». «Мудрості доньку самотній шлях чекає».

Вона нарешті зрозуміла значення всіх цих слів. Воно лякало її до смерті. «Будь ласка, нехай я помиляюсь!» — заблагала богів Аннабет.

Стук у двері змусив її підскочити.

Вона сподівалась, що це Персі, але натомість з-за дверей визирнула голова Френка Чжана.

— Е-е, перепрошую, — промовив він. — Можна мені...

Його поява так перелякала дівчину, що минуло кілька секунд, перш ніж вона зрозуміла, що він хоче зайти.

— Авжеж, — промовила вона. — Так.

Френк зайшов усередину й подивився навколо. Хоч дивитись тут було мало на що. На письмовому столі лежали щоденник з ручкою. Поряд із ними стояли стоси книжок та світлина з татом: здійнявши великий палець угору, він усміхався в кабіні свого «Сопвіч-кемела»[6]. Аннабет подобалась ця світлина. Вона нагадувала їй про те, як тато обстріляв з кулемета цілу армію чудовиськ, тільки щоб захистити її. Це найкращий подарунок, на який може сподіватися дівчинка. Тієї миті тато став для неї ближчим, ніж будь-коли.

На стіні на гачку висіла бейсболка «Нью-Йорк Янкіз» — найцінніший подарунок від мами. Колись її власник міг стати невидимим, але після суперечки з Афіною бейсболка втратила чари. Аннабет не знала навіщо, але вперто вирішила взяти її із собою в похід.

Дівчина щоранку надягала її, сподіваючись, що та знову запрацює. Поки що бейсболка тільки була згадкою про, гнів матері.

Більше нічого в каюті не було. Аннабет стежила за тим, щоб тут було прибрано і просто — це допомагало думати. В Аннабет, так само як і в більшості напівбогів, було СПАУ, хоч Персі й відмовлявся в це вірити через те, що в неї завжди були відмінні оцінки. Коли В 11 особистий простір потрапляло забагато речей, їй ніколи не вдавалося зосередитись.

— Френку, — наважилась Аннабет. — Чим можу допомогти?

З-поміж усіх підлітків на кораблі, Френка вона очікувала побачити у своїй каюті найменше. Коли хлопчина зашарівся та дістав з кишені китайські наручники, її розгубленість тільки зросла.

— Не люблю, коли я чогось не розумію, — пробурмотів він. — Можеш показати мені трюк? Когось іншого просити мені було незручно.

Аннабет не одразу змогла зрозуміти почуте. Стривайте... Френк у неї просить допомоги? І тоді усвідомила: ну звісно, Френкові було ніяково, бо Лео досить жорстко його висміяв. Нікому не подобається бути посміховиськом. За виразом обличчя Френка можна було зрозуміти, що він сповнений рішучості не допустити повторення цього і хоче знати, як розв’язати головоломку, без перетворення на ігуану.

Дивно, але Аннабет почувалася вшанованою. Френк довірився їй, бо вважав єдиною, хто не буде з нього насміхатися. Тим паче, вона мала слабкість до тих, хто шукав знань, — навіть з приводу чогось такого простого, як китайські наручники.

Вона поплескала по матрацу поряд із собою.

— Авжеж. Сідай.

Френк присів на краєчок матраца, наче збирався швидко втекти будь-якої миті. Аннабет узяла наручники й піднесла до комп’ютера.

Вона натиснула на кнопку й увімкнула інфрачервоний сканер. За кілька секунд на екрані з’явилась тривимірну модель китайських наручників. Аннабет повернула ноутбук таким чином, щоб Френкові було видно.

— Як ти це зробила? — вражено промовив він.

— Революційні давньогрецькі технології, — відповіла вона. — Гаразд, дивись. Будова цієї штуки — циліндричний двохосьовий джгут, тому в неї чудова еластичність. — Вона зробила так, що модель стиснулась і розтягнулась наче акордеон. — Якщо встромити пальці всередину, будова розтягується. Але коли намагаєшся позбавитися наручників, окружність стискається і плетіння стягується. Тому силою ти нізащо не звільнишся.

Френк ошелешено витріщився на неї.

— Як тоді звільнитися?

— Ну... — Вона показала йому свої розрахунки щодо того, яким чином наручники здатні не розриватися від неймовірного напруження і як це залежить від матеріалу джгута. — Досить вражаюче як для плетеної будови, еге ж? У медицині нею користуються для витягування хребта, а в електротехніці...

— Е-е, але звільнитися як?

Аннабет розсміялась.

— Не варто застосовувати силу проти наручників. Слід тиснути пальцями всередину, а не тягнути їх назовні. Це послабить джгут.

— О, — Френк спробував — і це спрацювало. Дякую. Але... хіба не можна було показати це просто на наручниках без тривимірної програми та розрахунків?

Аннабет розгубилась. Іноді мудрість надходить з дивних місць, навіть з велетенської золотої рибки підліткового віку.

— Мабуть, ти маєш рацію. Це було глупо. Я теж дечого навчилась.

Френк знову спробував наручники.

— Як легко, коли знаєш розв’язання.

— Більшість пасток легкі, — промовила Аннабет. — Просто слід добряче помізкувати над ними і сподіватися, що цього не робитиме твоя жертва.

Френк кивнув. Йому, здавалося, не хотілося йти.

— Знаєш, — промовила Аннабет. — Лео не хотів тебе образити. Він просто не стежить за своїми словами. Коли хтось змушує його нервувати, він використовує гумор задля захисту.

Френк нахмурився.

— Чого б я змушував його нервувати?

— Ти вдвічі більший за нього. Можеш перетворюватися на дракона.

«І ти подобаєшся Хейзел», — подумала Аннабет, але промовчала.

Френк не здавався переконаним.

— Лео вміє викликати вогонь. — Він покрутив наручники. — Аннабет... ти коли-небудь змогла б допомогти мені з іншою проблемою, не такою простою? У мене є... ти б, напевно, назвала це «ахіллесовою п’ятою».

Аннабет ніби знову ковтнула римського гарячого шоколаду — вона нечасто почувалась із кимось так затишно. Френк буквально був великим плюшевим ведмедиком. Вона розуміла, чому він подобається Хейзел.

— Залюбки, — відповіла вона. — Хтось ще знає про цю ахіллесову п’яту?

— Персі й Хейзел. І все. Персі... він дуже гарний хлопчина. Я пішов би за ним навіть у пекло. Гадаю, ти й сама це знаєш.

Аннабет поплескала його по плечу.

— Персі вміє знаходити гарних друзів. Таких як ти. Але, Френку, ти можеш довіряти всім на цьому кораблі. Навіть Лео. Ми всі — команда. Ми повинні довіряти одне одному.

— М... мабуть.

— Яке слабке місце тебе бентежить?

Пролунав дзвоник на вечерю. Френк підскочив.

— Може... може, потім, — промовив він. — Про це важко говорити. Але дякую, Аннабет. — Він здійняв наручники. — Усе легше, ніж здається.