Знак Афіни

XXXIV Аннабет

Обережно спускаючись по драбині, що несамовито хиталась у повітрі, Аннабет не раз подумки подякувала Хіронові за роки тренування у Таборі Напівкровок. Вона часто і голосно скаржилась йому, що скелелазіння ніколи не допоможе перемогти чудовисько. Хірон просто посміхався, наче знав, що цей день колись настане.

Урешті-решт Аннабет дісталась до дна. Вона не помітила край кладки і приземлилась у канал, та, на щастя, він виявився неглибоким. Крижана вода просочилась їй у кросівки.

Вона здійняла сяючий кинджал. Канал тягнувся у глиб цегляного тунелю. Щокілька ярдів зі стін стирчали керамічні труби. «Мабуть водостік, — подумала Аннабет, — частина давньоримської водопровідної системи». Їй здавалось неймовірним, що після століть нашарування труб, підвалів та водостоків могло зберегтись щось подібне.

Несподіваний спогад змусив її затремтіти навіть сильніше, ніж від крижаної води. Кілька років тому вони з Персі були на завданні в лабіринті Дедала — таємній системі тунелів і кімнат, усіяній магічними та механічними пастками, що простиралася між усіма містами Америки.

Коли Дедал загинув у Битві при Лабіринті, уся система обвалилась... принаймні так уважала Аннабет. Але що коли це сталось тільки в Америці? Що коли це місце — стара версія лабіринту? Дедал одного разу сказав їй, що його творіння живе власним життям. Воно постійно росте та змінюється. Можливо, лабіринт здатен відновлюватись, як чудовиська. У цьому був сенс. Це первинна сила, як сказав би Хірон, — щось непідвладне смерті.

Якщо цей тунель — частина лабіринту...

«Не зациклюйся на цьому», — наказала собі Аннабет, але водночас вирішила не покладатись в усьому на очі. У лабіринті відстань втрачає своє значення. Якщо дівчина не буде обережною, то може пройти двадцять футів не в тому напрямку й опинитись у Польщі.

Просто про всяк випадок Аннабет прив’язала нову шпулю ниток до кінця канатної драбини. Старий трюк, але ефективний.

Ліворуч чи праворуч? Тунель здавався однаковим в обох напрямках. І тоді, приблизно за п'ятдесят футів ліворуч від неї, запалав на стіні Знак Афіни. Аннабет могла присягнутись, що сова свердлить її своїми великими вогняними очима, наче промовляє: «Чого забарилась? Поквапся!»

Цей птах серйозно починав дратувати її.

Коли Аннабет підійшла до місця, зображення згаснуло. На першій шпулі закінчилась нитка.

Прив’язуючи нову нитку, дівчина помітила розламану кладку на протилежному боці тунелю, наче хтось кувалдою вибив отвір у стіні. Дівчина перетнула канал і посвітила кинджалом в отвір. Усередині, нижче рівня тунелю, була довга і вузька кімната з мозаїкою на підлозі та рядами лав уздовж розмальованих стін. Чимось вона походила на вагон метро.

Аннабет сунула голову в отвір, сподіваючись, що її не відкусять. У ближчій стінці кімнати був замурований дверний проріз. На протилежному кінці кімнати стояв кам’яний стіл, або, можливо, вівтар.

Гм... Тунель йшов далі, але Аннабет була певна, що їй сюди. Вона пригадала слова Тіберіна: «Знайди вівтар іноземного бога!» Кімната не мала виходів, але просто під отвором стояла лава, тож можна було легко повернутися назад тим саме шляхом.

Не випускаючи нитки, дівчина полізла всередину.

Опуклу стелю у кімнаті підтримували цегляні арки, але їхній стан бентежив Аннабет. Замковий камінь над її головою перетинала величезна тріщина. Не менші злами вкривали й решту склепіння. Місце напевно простояло протягом двох тисяч років, але дівчина вирішила, що їй З її таланом усе зруйнується в наступні дві хвилини.

Підлогу вкривала довга вузька мозаїка з розташованими одне за одним сімома зображеннями. Під ногами Аннабет був ворон. За ним — лев. На кількох малюнках здіймали зброю римські воїни. Решта була вкрита пилом або занадто пошкоджена, тож Аннабет не могла розібрати деталі. На лавах обабіч лежали купами уламки гончарних виробів. Стіни були розмальовані сценами бенкета: чоловік у туніці з вигнутим капелюхом, схожим на ложку для набирання морозива, сидів поряд зі здорованем, з якого виходили сонячні промені. Навколо цих двох стояли слуги зі смолоскипами та усяким їством, а на задньому плані літали ворони та ходили леви. Аннабет не дуже розуміла, що зображує сцена, і не пам’ятала жодних грецьких легенд, що можна було б з нею зіставити.

Вівтар у дальньому кінці кімнати прикрашав витіюватий фриз з чоловіком у ложці для морозива, який тримав ніж біля шиї бика. На вівтарі стояла кам’яна фігура чоловіка по коліна в скелі, з кинджалом та смолоскипом у здійнятих руках. І знову Аннабет гадки не мала, що це означає.

Вона ступила крок до вівтаря. Під ногам раптом щось хруснуло. Вона подивилась униз і усвідомила, що наступила черевиком на людську грудну клітку.

Аннабет придушила бажання скрикнути. Звідки все оце взялось? За мить до цього вона дивилася під ноги і не побачила жодних кісток. Але тепер вони вкривали Аннабет прибрала ногу, кістки розсипались на пил. Неподалік лежав бронзовий кинджал, дуже схожий на її власний. Або ця мертва людина носила цей ніж, або ним її вбили.

Вона здійняла клинок, щоб подивитись перед собою. Трохи далі на мозаїчній доріжці розпластався більш цільний скелет у залишках прикрашеного вишивкою камзолу часів Ренесансу. Фреза та череп були сильно обпалені, наче хлопець вирішив висушити волосся паяльною лампою.

«Прекрасно», — подумала Аннабет, і підняла очі на статую вівтаря, що тримала кинджал та смолоскип.

«Це якесь випробовування», — вирішила вона. Ці двоє зазнали невдачі. Поправка: не тільки ці двоє. Вівтар зусібіч оточували кістки та залишки одягу. Аннабет навіть не могла злічити кількість скелетів, але могла заприсягнутися, що всі вони — напівбоги з минулого, діти Афіни на одному й тому самому завданні.

— Я не стану ще одним скелетом на підлозі, — із закликом звернулась вона до статуї, сподіваючись, що звучить хоробро.

— Дівча, — залунав крізь кімнату млявий голос. — Дівчатам заборонено.

— Напівбог жіночої статі, — пролунав другий. — Неприпустимо.

Кімната затряслась. З тріщин на стелі посипався пил. Аннабет кинулась до отвору, крізь який потрапила всередину, але той зник. Її нитка була обірвана. Вона видерлась на лаву і заколотила кулаками по стіні, сподіваючись, що відсутність отвору тільки ілюзія, але поверхня здавалась цільною.

Аннабет опинилася в пастці.

Уздовж стін замерехтіла дюжина привидів — сяючих пурпурових чоловіків у римських тогах, схожих на ларів з Табору Юпітера. Вони люто дивилися на неї, наче вона перервала їхню нараду.

Аннабет зробила єдине, що могла, — спустилась з лави і притулилася спиною до замурованого виходу. Вона намагалася надати обличчю впевненості, хоча люті погляди пурпурових привидів та скелети напівбогів викликали бажання сховати голову під футболку і закричати.

— Я — дитина Афіни, — промовила вона, так сміливо, як тільки могла.

— Грекиня, — з огидою озвався один з привидів. Це навіть гірше.

У протилежному кінці кімнати важко підвівся привид-старець (привиди страждають на артрит?) і став біля вівтаря. Темні очі вп’ялись в Аннабет. Її першою думкою було те, що старець нагадує священика. Він був одягнений у блискучу рясу та гострокінцевий капелюх і тримав вівчарський ціпок.

— Це печера Мітраса, — промовив старий привид. —. Ти порушила наш священний ритуал. На того, хто побачив таїнство, чекає смерть.

— Я не хочу бачити ваше таїнство, — запевнила його Аннабет. — Я йду за Знаком Афіни. Покажіть мені вихід, і я піду далі.

Дивовижно, але її голос звучав спокійно. Вона гадки не мала, як звідси вибратись, але знала, що мусить досягти успіху там, де зазнали невдачі її брати та сестри. Її шлях вів далі — у глибші надра підземного Рима.

«Невдачі попередників укажуть тобі шлях, — сказав Тіберін. — Після цього... мені невідомо, що на тебе чекає».

Привиди зашепотілись між собою латиною. Аннабет почула кілька неласкавих слів стосовно напівбогинь та Афіни.

Зрештою привид з капелюхом священика стукнув ціпком по підлозі. Інші лари замовкли.

— Твоя грецька богиня тут безсила, — промовив священик. — Мітрас — бог римських воїнів! Бог легіону, бог імперії!

— Він навіть не римський, — заперечила Аннабет. — Хіба він не, ну, перський чи щось таке?

— Святотатство! — вискнув старий і ще кілька разів погрюкав ціпком по підлозі. — Мітрас захищає нас! Я патер цього братерства...

— Батько, — переклала Аннабет.

— Не переривай! Як патер, я мушу захищати таїнство.

— Яке ще таїнство? — поцікавилася Аннабет. — Дюжина мерців у тогах, які сидять у печері?

Привиди обурено зашепотілись, але патер швидко заспокоїв їх молодецьким свистом.

— Ти безперечно невіруюча, тому, як інші, мусиш померти.

Інші. Аннабет насилу втрималася від погляду на скелетів.

Її мозок несамовито працював, хапаючись за будь-які відомості про Мітраса. Він зажив слави поміж легіонерів. До його таємного культу належали воїни. Він був одним з богів, які зайняли місце Афіни. Афродіта згадувала про нього під час чаювання у Чарльстоні. Більше Аннабет нічого не знала. Не розповідали про нього у Таборі Напівкровок! Вона сумнівалась, що привиди чекатимуть, поки вона дістане Дедалів ноутбук та проведе дослідження.

Аннабет пробіглась очима по мозаїці на підлозі — сім зображень у рядку. Вона оглянула привидів і помітила, що кожний з них має щось на кшталт значка на тозі — ворон, смолоскип, лук.

— У вас є обряди переходу, — бовкнула вона. — Сім рівнів ієрархії. І найвищий патер.

Привиди охнули в унісон. А потім усі водночас почали кричати.

— Звідки вона це знає? — випалив один.

Дівча викрила наші таємниці!

Тихо! — наказав патер.

— Але вона може знати про ордалії! — крикнув один.

Ордалії! — випалила Аннабет. — Я знаю про них!

Знову пролунало ошелешене охання.

Нісенітниці! — заволав патер. — Дівча бреше! Донько Афіни, обирай, як помреш. Якщо не обереш, бог обере за тебе!

— Вогонь або кинджал, — здогадалась Аннабет.

Навіть патер здавався шокованим. Вочевидь, він забув, що жертви попередніх покарань лежали на підлозі.

— Як ти?.. — Він важко глитнув. — Хто ти?

— Дитя Афіни, — знову промовила Аннабет. — Але не звичайне. Я... е-е... матер у своєму сестерстві. Магна матер, якщо точніше. Для мене не існує таїнств. Мітрас нічого не затаїть від мого зору.

— Магна матер! — у відчаї завив один з привидів. — Велика матір!

— Вбити її! — наказав інший і кинувся душити дівчину, але його руки просто пройшли крізь неї.

— Ти мертвий, — нагадала йому Аннабет. — Сядь.

Привид з присоромленим виглядом сів.

— Нам не потрібно вбивати тебе самим, — заревів патер. — Це зробить для нас Мітрас!

Статуя на вівтарі засвітилась.

Аннабет притиснула долоні до замурованих дверей за спиною. Це точно вихід. Вапняний розчин кришився, але ще був недостатньо слабким, щоб вона могла пробитись крізь нього однією тільки грубою силою.

Вона відчайдушно подивилась навколо — тріснута стеля, мозаїчна підлога, настінні малюнки й оздоблений різьбленням вівтар. Аннабет почала говорити, витягуючи з голови абстрактні висновки:

— Це марно. Мені все відомо. Ви випробовуєте новопосвячених вогнем, тому що смолоскип — символ Мітраса. Його інший символ — кинджал, тому випробування може бути клинком. Ви хочете вбити мене, як... е-е... Мітрас убив священного бика.

Усе це було цілковито навмання, але вівтар зображував Мітраса під час вбивства бика, тож Аннабет вирішила, що це безперечно важливо. Привиди завили і позатуляли вуха. Деякі почали ляскати себе по обличчю, наче хотіли прокинутись від жахливого сну.

— Велика матір знає! — вигукнув один. — Це неможливо!

«Не розглядай кімнату — і все вдасться», — наказала собі Аннабет, відчуваючи, як зростає її впевненість.

Вона люто поглянула на привида, який щойно говорив. У нього був значок з вороном на тозі — такий саме, як на підлозі біля її ніг.

— Ти лише ворон, — зневажливо промовила вона. — Це найнижчий сан. Помовч і дай мені поговорити з твоїм патером.

Привид упав ниць перед нею.

— Помилуй! Помилуй!

Патер, який стояв у ближній частині кімнати, тремтів — чи то від люті, чи то від страху, Аннабет гадки не мала. Капелюх священика коливався на його голові, наче стрілка на компасі.

— Воістину, тобі відомо багато. Твоя мудрість велика але тим більше у нас підстав тебе вбити. Ткачиха попередила нас, що ти прийдеш.

— Ткачиха... — Аннабет почала усвідомлювати, про кого говорить патер: створіння у темряві зі сну Персі, хранителька гробниці. — Ткачиха боїться мене. Вона не хоче, щоб я йшла за Знаком Афіни. Але ви пропустите мене.

— Ти повинна обрати ордалію! — наполіг патер. Вогонь або кинджал! Виживи — і тоді, можливо!

Аннабет поглянула на кістки своїх братів та сестер. «Невдачі попередників вкажуть тобі шлях».

Усі вони зробили вибір: вогонь або кинджал. Можливо, думали, що зможуть пройти ордалію. Але всі померли. Їй потрібен третій вибір.

Аннабет втупила очі у вівтарну статую, яка щосекунди палала дедалі яскравіше. Навіть стоячи на протилежному кінці кімнати, дівчина відчувала жар від неї. Інстинкти підказували їй зосередитись на кинджалі або смолоскипі, але вона спрямувала свої думки на п’єдестал. Чому його ноги застрягли у камені? Раптом Аннабет збагнула: Мітрас не застряг у камені. Він виходив з нього.

— Ані смолоскип, ані кинджал, — рішуче промовила Аннабет. — Існує третє випробовування — і я його витримаю.

— Третє? — невдоволено перепитав патер.

— Мітрас народився зі скелі, — промовила Аннабет, сподіваючись, що не помиляється. — Він вийшов з каменю дорослим чоловіком, тримаючи кинджал та смолоскип.

Крики та завивання підтвердили її слова.

— Великій матері все відомо! — закричав привид. — Це найбільша наша таємниця!

«Тоді, можливо, не варто було ставити статую на вівтар?» — подумала Аннабет, але була вдячна дурнуватим привидам чоловічої статі. Якби вони прийняли жінок у свій культ, можливо, отримали б трохи здорового глузду.

Аннабет театрально вказала на стіну, крізь яку потрапила всередину.

— Я народилась із каменю, так само, як Мітрас! Отже, я вже пройшла ордалію!

— Ба! Ти вийшла з дірки у стіні! — заперечив патер. — Це не одне й те саме.

Гаразд. Отже, патер, вочевидь, був не цілковитим телепнем, але Аннабет не втратила впевненості. Вона глянула на стелю. Усі деталі з’єдналися в її голові — у неї виник новий план.

— Я маю владу над усім камінням у світі. — Вона здійняла руки. — Я доведу, що моя сила більша за Мітрасову. Одним ударом я зруйную цю кімнату.

Привиди завили і з тремтінням поглянули на стелю, але Аннабет знала, що вони не бачать того, що бачить вона. Ці привиди були воїнами, а не архітекторами.

Діти Афіни мають багато навичок, і не тільки бойових. Аннабет роками вивчала архітектуру і бачила, що стародавня кімната знаходилася на межі обвалу. Усі тріщини на стелі сходилися в одному місці — у замковому камені в арці просто над її головою. Камінь ось-ось мав розвалитись. Це станеться, якщо вдало обрати час...

— Неможливо! — заволав патер. — Ткачиха щедро заплатила нам за вбивство кожної дитини Афіни, яка наважиться ступити в нашу святиню. Братерство ніколи не зраджувало своєму слову. Ми тебе не пропустимо.

— Отже, ви боїтесь моєї сили! — промовила Аннабет. — Визнаєте, що я здатна знищити вашу святиню!

Патер гнівно насупив брови, а потім збентежено поправив капелюх. Аннабет загнала його у глухий кут. Він не міг відмовитись від своїх слів. Це зробило б його боягузом в очах підлеглих.

— Роби, що хочеш, дитино Афіни, — зрештою промовив він. — Ніхто не здатен обвалити печеру Мітраса, тим паче одним ударом. І тим паче — дівча!

Аннабет зважила кинджал у руці.

Замковий камінь був зовсім близько. Вона легко могла влучити в нього, але водночас не мала права припуститися помилки.

Вихід позаду був замурований, але, в теорії, обвал кімнати мусив послабити зв’язок між цеглинами й обрушити стіну. Вона має встигнути прорватись назовні, перш ніж уся стеля опиниться на землі... якщо, авжеж, за цегляною стіною не суцільний шар землі... і якщо вистачить спритності, і сил, і везіння. Інакше на її місці з’явиться млинець з напівбога.

— Ну, хлопці,— промовила Аннабет. — Здається, ви обрали не того бога війни.

Вона кинула кинджал у замковий камінь. Бронзовий клинок розколов його так легко, наче кубик цукру. На мить запанувала цілковита тиша.

— Га! — почав зловтішатись патер. — Бачиш? Афіна тут безсила!

Але кімната затряслась. Повз усю стелю протягнулась розколина і дальня частина кімнати обвалилась, поховавши під уламками патера разом з вівтарем. Усі тріщини почали розширюватись. Цеглини повалились з арок. Привиди заверещали й кинулись навтьоки, але, здавалось, не могли пройти крізь стіни. Схоже, що вони були в’язнями цієї кімнати.

Аннабет повернулась та щосили навалилась на замурований прохід, і цеглини піддалися. За її спиною обвалилася печера Мітраса, а сама дівчина кинулась у темряву, усвідомлюючи, що падає.