Знак Афіни

XXXIX Лео

В одному Лео був згодний з Немезидою: удача таки була шахрайством. Принаймні коли йшлося про його удачу.

Минулої зими він із жахом спостерігав за родиною циклопів, які мали намір підсмажити Джейсона та Пайпер у гострому соусі. Йому вдалось перехитрити ворогів та врятувати друзів самотужки, але тоді, принаймні, був час, щоб щось придумати.

Цього разу бракувало навіть часу. Хейзел та Френка нокаутували щупальці одержимої футуристичної кулі для боулінгу, а його ось-ось мали вбити два обладунки у кепському настрої.

Лео не міг підсмажити їх вогнем. Це жодним чином не зашкодило б броні. До того ж Хейзел та Френк були занадто близько. Він не хотів їх обпалити або випадково зачепити дерев’яну скіпку, що мала владу над Френковим життям.

Праворуч від Лео затріщав дротяною шиєю другий обладунок із шоломом у формі левової голови, та звернув свої неіснуючі очі на все ще непритомних Хейзел та Френка.

— Напівбог та напівбогиня, — промовив Левова Голова. — Ці згодяться, якщо решта помре.

Порожній шолом знову повернувся до Лео.

— А ти нам не потрібен, Лео Вальдезе!

— Гей, ну ви що! — Лео намагався якомога чаруюче усміхнутись. — Лео Вальдез завжди потрібен!

Він розкинув руки в боки, сподіваючись, що виглядає впевненим та важливим, а не наляканим і доведеним до розпачу. Може, ще не запізно написати «КОМАНДА ЛЕО» на футболці?

На жаль, обладунки піддавались впливу не так легко, як фан-клуб Нарциса.

Вовкоголовий шолом заричав:

— Я був у твоїй голові, Лео. Я допоміг тобі розпочати війну.

Усмішка Лео згаснула. Він зробив крок назад.

— Це був ти?

Ось чому туристи бентежили його з першої ж миті, а цей голос здавався таким знайомим. Він чув цей голос у голові.

— Ти змусив мене вистрелити з балісти! — випалив Лео. — Це по-твоєму «допоміг»?

— Я знаю всі твої думки! — промовив Вовча Голова. — Знаю межу твоїх можливостей. Ти слабкий та самотній. Цього разу друзі тебе не захистять. А без них ти мене не здолаєш. Я присягнувся більше не оволодівати твоїм тілом, але вбити тебе я досі в змозі.

Броньовані чуваки покрокували вперед. Вістря їхніх мечей вже нависали за кілька дюймів над обличчям Лео.

Несподівано страх відступив. Лео охопив шалений гнів. Цей ейдолон у вовчому шоломі принизив його, маніпулював його розумом, змусив атакувати Новий Рим, наразив на небезпеку друзів та ледве не зірвав усі їхні плани.

Лео поглянув на нерухомі сфери на столиках, на свій пояс, на комірку в кінці кімнати. І тоді в його голові народилась операція «Купа Мотлоху».

— По-перше, ти не знаєш моїх думок, — сказав він Вовчій Голові. — По-друге, бувай.

Хлопець кинувся геть і злетів сходами угору. Обладунки були страшними, але не дуже швидкими. Як і підозрював Лео, у будці були двері з обох боків. Це були, металеві висувні ґрати, наче механіки побоювались, що їхні творіння можуть повстати проти них... як зараз. Лео щосили зачинив обидві двері, запалив вогонь у долонях та розплавив замки.

Обладунки оточили будку та почали гриміти об ґрати мечами.

— Це безглуздо, — промовив Левова Голова. — Ти тільки відкладаєш свою смерть.

— Відкладати смерть — моє улюблене заняття.

Лео оглянув свою нову оселю. Перед ним стояв стіл, схожий на контрольну панель. На ньому лежала купа мотлоху, більшість з якого Лео відкинув миттєво: схема людини-катапульти, що нізащо б не спрацювала; дивний чорний меч (Лео був таким собі мечником); величезне бронзове дзеркало (його власне віддзеркалення було не дуже приємною картиною) і купка інструментів, які хтось зламав — чи то з розчарування, чи то з незграбності.

Лео зосередився на головному проекті. Посеред столу хтось залишив розібрану Архімедову сферу. Шестерні, пружини, важелі та стрижні безладно валялись навколо неї. Усі бронзові кабелі з кімнати внизу були під’єднані до металевого диска під сферою. Лео відчував, як пронизує всю майстерню небесна бронза, готова будь-якої миті провести магічну енергію з цієї точки.

— «Єдина куля, щоб панувати над усіма»[21], — пробурмотів Лео.

Ця сфера — головний регулятор. Лео зараз стоїть у давньоримському центрі керування.

— Лео Вальдезе! — завив привид. — Відчини ці ворота, інакше я тебе вб’ю!

— Чесна та щира пропозиція! — крикнув у відповідь Лео, не відводячи очей від сфери. — Дайте мені тільки дещо закінчити. Останнє прохання, гаразд?

Це, здається, спричинило замішання у привидів, тому що вони негайно припинили стукати по ґратах.

Руки Лео залітали над сферою, збираючи відсутні частини. Нащо ці тупі римляни розібрали настільки прекрасну машину? Вбили Архімеда, викрали його добро, а потім ще й поламали винахід, з яким не змогли самі розібратись. Добре хоч додумались сховати сферу під замком на дві тисячі років, щоб Лео міг її полагодити.

Ейдолони знову почали гриміти ґратами.

— Хто там? — запитав Лео.

— Вальдез! — проревів Вовча Голова.

— Який ще Вальдез?

Рано чи пізно ейдолони збагнуть, що не зможуть потрапити всередину. Тоді, якщо Вовча Голова дійсно знає думки Лео, він придумає інший спосіб примусити хлопця співпрацювати. Тому часу було обмаль.

Лео з’єднав шестерні, зрозумів, що сунув одну не туди, і почав наново. Гефестові ручні гранати, ну й важко це було!

Урешті-решт він вставив останню пружину. Римляни своїми незграбними пальцями зламали регулятор натягу, але Лео дістав з пояса набір інструментів годинникаря та почав останній етап налаштування. Архімед був генієм... Якщо ця штука взагалі колись працювала.

Лео смикнув за кільце стартера — і шестерні почали обертатись. Він закрив верхню частину сфери і почав розглядати концентричні кола — схожі на ті, що були на дверях до майстерні.

— Вальдезе! — Вовча Голова гримів воротами. — Наш третій товариш вб’є твоїх друзів!

Лео лайнувся собі під ніс. Третій товариш. Він глянув на сферичний електрошокер з тонкими ніжками, що нокаутував Хейзел та Френка. Вочевидь, третій ейдолон ховався у цій штуці. Але Лео все ще мав визначити правильну послідовність, щоб активувати контрольну сферу.

— Гаразд, — відповів він. — Спіймали. Тільки... тільки секунду.

— Жодних більше секунд! — прогорланив Вовча Голова. — Відчиняй ворота, або вони помруть.

Одержима кулька-електрошокер здійняла щупальця і пропустила крізь Френка та Хейзел ще одну хвилю електроструму. Непритомні тіла здригнулись — така напруга могла зупинити їхні серця.

Лео придушив бажання розплакатись. Це занадто важко. Він не зможе.

Хлопець втупив очі у поверхню сфери: сім кіл, кожне вкрите крихітними грецькими літерами, числами та знаками зодіаку. І розв’язання було не «пі». Архімед нізащо б не зробив одне й те саме двічі. До того ж, поклавши долоні на сферу, Лео відчув, що послідовність обрана довільно. Відповідь знав тільки Архімед.

Уважається,. що останніми його словами були: «Не чіпай моїх кіл».

Ніхто не знав, що це означає, але Лео тепер здавалось, що слова стосувалися цієї сфери. Замок був занадто складним. Мав би Лео кілька років, то, можливо, розшифрував би позначки та з’ясував правильну комбінацію, але у нього навіть кількох секунд не було.

Його час сплив. Так само, як і везіння. А на його друзів чекала загибель.

«Проблема, що ти не зможеш розв'язати», — промовив голос у голові.

Немезида... вона попередила його про цю мить. Лео сунув руку в кишеню пояса і дістав печиво з передбаченням. За словами богині допомога коштувала великої ціни — щонайменше одного ока. Але якщо він не спробує — друзі помруть.

— Мені потрібен код для сфери, — промовив Лео.

І розламав печиво.