Знак Афіни

LI Аннабет

На долю Аннабет випало чимало дивних речей, але дощ з автівок вона бачила вперше.

Коли дах обвалився, дівчину осліпило сонячним світлом. Вона мигцем побачила «Арго II», що ширяв у небі. Корабель певно вистрелив з балісти та продірявив землю просто під собою.

Униз полетіли величезні уламки асфальту, не менші за гаражні двері, та шість чи сім італійських автівок. Одна звалилась на Афіну Парфенос, але сяюча аура статуї спрацювала як силовий бар’єр, тому автівка відскочила геть. На жаль, у напрямку Аннабет.

Дівчина відстрибнула вбік і підвернула свою ушкоджену ногу. Вона ледве не знепритомніла від хвилі шаленого білю. Наступної миті Аннабет перевернулась на спину і побачила, як «Фіат 500» обрушився на Арахну у шовковій пастці, продавив підлогу та зник разом із китайськими павучниками.

Падаючи у прірву, Арахна здійняла такий виск, що могла б заглушити товарний потяг на перехресті шляхів, але її голос швидко стихнув. Усюди навколо Аннабет продовжували падати уламки і залишати у підлозі дірки.

Афіна Парфенос залишилась неушкодженою, хоча мармур під її п’єдесталом укрився розколинами. Аннабет була з ніг до голови у павутинні. Вона почала тягнути за нитки, що висіли на ній, наче на маріонетці. Дивовижним чином жодний з уламків не впав на неї. Хотілось вірити, що її захистила статуя, хоча Аннабет підозрювала — це звичайне везіння.

Армія павуків зникла. Вони або втекли назад у пітьму, або звалились у прірву. Сонячне світло заливало печеру. Гобелени Арахни на стінах почали розсипатися на пил. Аннабет боляче було дивитись на це — особливо на гобелен, що зображував її з Персі.

Проте усе це стало несуттєвим, коли згори пролунав голос її хлопця:

— Аннабет!

— Тут! — схлипнула вона.

З одним відчайдушним криком її наче залишили всі страхи. «Арго II» опускався. Вона побачила Персі, який перехилився через борт. Його усмішка була кращою за будь-які гобелени.

Кімната продовжувала трястись, але Аннабет удалося підвестися. Підлога під нею поки що була стабільною. Її рюкзак опинився невідомо де, разом із Дедаловим ноутбуком. Бронзовий кинджал, який вона не полишала із семи років, теж зник — швидше за все впав у яму Але Аннабет було байдуже. Вона вижила.

Дівчина обережно наблизилась до краю діри, що залишив «Фіат». Зазубрені скелясті стіни круто опускались у темряву — настільки далеко, наскільки бачили очі. Тут і там стирчали невеличкі виступи, але на них не було нічого, окрім ниток павутини, що звисали, наче новорічна мішура.

Цікаво, чи Арахна казала правду про ущелину? Чи впала павучиха у Тартар? Аннабет намагалася відчути задоволення від цієї думки, але натомість її охопив сум. Арахна дійсно створювала прекрасні речі. Вона страждала тисячоліттями, а тепер навіть її останні гобелени розсипались. Після усього цього, падіння у Тартар здавалось занадто жорстоким кінцем.

Заднім числом Аннабет збагнула, що «Арго II» зупинився приблизно за сорок футів над підлогою. Опустилась драбина, але Аннабет не могла відвести очей від темряви. Тоді біля неї раптом з’явився Персі. Його пальці стиснули її долоні.

Він лагідно повернув її від ями та пригорнув до себе. Вона ткнулась обличчям у його груди і розридалась.

— Усе гаразд, — промовив він. — Ми разом.

Він не сказав: «З тобою все добре» або «Ми живі». Після всього, що вони витримали за останній рік, Персі розумів, що немає нічого важливішого, ніж бути разом. І саме за це вона його кохала.

Їхні друзі зібрались навколо. Серед них був і Ніко ді Анжело, але думки Аннабет настільки затьмарилися, що її це зовсім не здивувало. Їй здавалось, що інакше і бути не могло.

— Твоя нога... — Пайпер присіла біля неї та оглянула шину з бульбашкової обгортки. — Ох, Аннабет, що тут сталось?

Аннабет почала пояснювати. Говорити було важко, але з кожним реченням слова давались їй дедалі легше. Персі не відпускав її руку, що також додавало їй впевненості. Коли вона закінчила, обличчя друзів виглядали здивованими.

— Боги олімпійські, — промовив Джейсон. — Ти пройшла крізь усе це сама. Зі зламаною щиколоткою.

— Ну... не через усе.

Персі широко всміхнувся.

— Ти змусила Арахну сплести собі власну пастку? Я, звісно, знав, що ти можеш постояти за себе, але, свята Гера... Аннабет, тобі вдалося. Поколіннями діти Афіни намагались і зазнавали невдачі. А ти знайшла Афіну Парфенос!

Усі витріщились на статую.

— Що робитимемо, з нею? — запитав Френк. — Вона величезна.

— Ми повинні взяти її із собою у Грецію, — промовила Аннабет. — Статуя могутня. Не знаю як, але вона допоможе нам зупинити велетнів.

— «Загибель велетнів бліда і золотом палає, — процитувала Хейзел. — З в’язниці витої звільнить її лиш біль». — Вона із захватом подивилась на Аннабет. — Це були Арахнині пута. Ти хитрістю змусила її їх сплести.

«І з нестерпним болем», — подумала Аннабет.

Лео здійняв руки. Він зробив пальцями рамку, наче вимірював Афіну Парфенос.

— Ну, доведеться дещо перемістити, але, гадаю, ми зможемо проштовхнути її у двері стайні. Якщо ноги стирчатимуть, я можу огорнути їх прапором чи ще щось таке придумаю.

Аннабет здригнулась. Вона уявила, як Афіна Парфенос стирчить з триреми, а навколо її її п'єдесталу звивається прапор з написом «НЕГАБАРИТНИЙ ВАНТАЖ».

А потім вона подумала про інші рядки з пророцтва: «Близнята подих янгола зупинять, до смерті вічної сховають ключ».

— А щодо вас? — поцікавилася вона. — Що сталось із велетнями?

Персі розповів їй про порятунок Ніко, появу Бахуса та бій з велетнями у Колізеї. Ніко майже нічого не говорив. Бідолаха виглядав так, наче шість тижнів блукав пустелею. Персі пояснив, що дізнався Ніко про Браму Смерті, й чому її треба зачинити з обох боків. Навіть із сонячним світлом, що лилось згори, після слів Персі у печері наче знову стало темніше.

— Отже, смертна сторона в Епірі, — промовила Аннабет. — Принаймні туди ми можемо дістатись.

Ніко скривився.

— Але проблема в іншій стороні. У Тартарі.

Слово наче відбилось від стін кімнати. З ями позаду них здійнявся холодний струмінь повітря. Тоді Аннабет остаточно позбулась сумнівів. Розколина вела просто у Підземне царство.

Персі напевно теж це відчув. Він відвів її від краю. Нитки павутини потягнулися за нею, наче шлейф весільної сукні. Якби ж у неї був кинджал, щоб відрізати цей мотлох! Вона вже хотіла попросити Персі допомогти їй Анаклузмосом, але він заговорив раніше:

— Бахус сказав, що моя подорож виявиться важчою, ніж я очікую. Не розумію...

Кімната затряслась. Афіна Парфенос нахилилась в один бік. Її голова оперлась на один з тросів Арахни, але мармуровий її єдестал розсипався.

Аннабет скрутило нутрощі. Якщо статуя впаде у прірву, усі її зусилля виявляться марними. Їхній похід зазнає невдачі.

— Не дайте їй впасти! — скрикнула вона.

Друзі миттєво її зрозуміли.

— Чжане! — заволав Лео. — Віднеси мене до штурвала, швидко! Тренер там на самоті.

Френк перетворився на велетенського орла і понісся з Лео до корабля.

Джейсон пригорнув рукою Пайпер і повернувся до Персі.

— За мить повернусь за вами.

Хлопець викликав вітер і здійнявся у повітря.

— Підлога не витримає! — крикнула Хейзел. — Решті з нас треба бігти до драбини.

З отвору у підлозі здійнялись стовпи пилу та павутиння. Шовкові троси Арахни заколихались, наче величезні гітарні струни, і почали розриватися. Хейзел кинулась до драбини і жестом покликала Ніко за собою, але той був не у кращій формі для бігу.

Персі міцніше стиснув долоню Аннабет.

— Усе буде добре, — пробурмотів він.

Вона подивилась угору і побачила, як з «Арго II» вилетіли абордажні троси та повились навколо статуї. Один з них затягнувся петлею на шиї Афіни. Лео почав віддавати зі штурвала накази, а Джейсон та Френк несамовито залітали від однієї мотузки до іншої,- намагаючись їх закріпити.

Тільки-но Ніко дістався до драбини, як ушкоджену ногу Аннабет пронизав несподіваний біль. Вона охнула і захиталась.

— Що сталося? — запитав Персі:

Вона намагалася дотягнутися до драбини. Чому вона рухається у зворотному напрямку? Ноги висмикнуло з-під Аннабет — і вона впала ниць.

— Щиколотка! — закричала Хейзел з драбини. — Відрубайте її! Відрубайте її!

Думки Аннабет затуманились від болю: «Відрубати щиколотку?»

Персі, вочевидь, теж не зрозумів, що хотіла сказати Хейзел. А потім щось смикнуло Аннабет назад і потягнуло до ями. Персі кинувся до неї. Він схопив її руку, але за інерцією потягнуло і його.

— Допоможіть їм! — закричала Хейзел.

Аннабет помітила Ніко, який шкутильгав у їхньому напрямку, а потім Хейзел, меч якої заплутався у канатній драбині. Решта їхніх друзів досі були зосереджені на статуї. Крики Хейзел губились у загальному галасі та гуркоті печери.

Аннабет схлипнула, ударившись об край розколини. Її ноги повиснули над прірвою. Вона занадто пізно зрозуміла, що відбувається: вона заплуталась у павутинні. Потрібно було одразу її відрізати. Дівчина думала, що нитки вільно теліпаються, але у купі павутиння на підлозі не помітила одне-єдине пасмо навколо своєї ноги, що тягнулось у яму. Нитка була приєднана до чогось важкого у темряві — чогось, що тягнуло дівчину за собою.

— Ні, — пробурмотів Персі. В його очах промайнув блиск усвідомлення. — Мій меч...

Але він не міг дістати Анаклузмос, не відпустивши її руку. Сили залишили Аннабет. Вона зісковзнула з краю. Персі впав з нею.

Її тіло об щось ударилось. Вона певно на мить знепритомніла від бою. Коли зір повернувся, Аннабет побачила, що впала в розколину і звисає над порожнечею. Персі вдалось вхопитись за виступ у стіні, футів за п’ятнадцять від краю урвища. Однією рукою він тримався, другою — стискав руку Аннабет, але щось дуже важке продовжувало тягнути дівчину вниз.

«Не втечеш, — промовив голос знизу у темряві. — Я піду у Тартар, але заберу і тебе із собою».

Аннабет не певна була, чи чує голос Арахни насправді, чи тільки в голові.

Заглибина затряслась. Аннабет не падала тільки завдяки Персі. Він насилу тримався за виступ розміром з книжкову полицю.

Ніко нахилився над краєм прірви і простягнув руку, але був занадто далеко, щоб допомогти. Хейзел несамовито кричала, але друзі, навіть якби і почули, то нізащо б не встигли на допомогу вчасно.

Аннабет здавалось, що її ногу ось-ось відірвуть. Від болю все перед очима почервоніло. Якась надпотужна сила тяжіння у Підземному царстві тягнула її донизу. Дівчина не могла з нею боротися і розуміла, що вже занадто далеко від краю, щоб її можна було врятувати.

— Персі, відпусти мене! Ти не зможеш мене підняти.

Його обличчя зблідло від напруження, Аннабет побачила в його очах, що він також розуміє, наскільки все марно.

— Нізащо, — видихнув Персі. Він подивився нагору, на Ніко, який перехилився за п’ятнадцять футів від нього. — На іншому боці, Ніко! Побачимось там! Зрозумів?

Очі Ніко округлились.

— Відведи їх туди! — крикнув Персі. — Пообіцяй мені!

— Я... гаразд.

Голос під ними розсміявся: «Жертви. Прекрасні жертви, щоб пробудити Гею».

Персі міцніше стиснув зап’ясток Аннабет. Його обличчя було змученим, у подряпинах і крові, волосся вкривала павутина, але коли вона зустрілась з ним очима, то подумала, Що він ще ніколй не був таким вродливим.

— Ми залишимось разом, — пообіцяв він. — Я не відпущу тебе. Ніколи більше не відпущу.

Тільки тоді вона зрозуміла, що зараз станеться. «Білет в один кінець. Дуже неприємне приземлення». — Разом попри все, — прошепотіла вона. Аннабет почула, як кричали вгорі Ніко та Хейзел, гукаючи по допомогу, і побачила вдалечині сонячне світло — можливо, останнє у житті.

А тоді Персі відпустив уступ, за який чіплявся, і разом, тримаючись за руки, вони впали у безмежну темряву.