Знак Афіни

XVIII Аннабет

Тієї ночі Аннабет не наснилося жодного кошмару, що стривожило її ще більше. Вона прокинулась із передчуттям, ніби це тільки тиша перед бурею.

Лео посадив корабель у чарльстонській гавані, просто перед дамбою. На узбережжі знаходився історичний район з високими маєтками, пальмами та кованими залізними огорожами, зі старовинними гарматами, націленими на воду.

Коли Аннабет піднялась на палубу, Джейсон, Френк та Лео вже пішли до музею. За словами тренера Хеджа, вони пообіцяли повернутися на заході сонця. Пайпер і Хейзел були готові вирушати, але Аннабет вирішила спочатку поговорити з Персі, який, спершись на поручні правого борту, вдивлявся у гавань.

Аннабет узяла його за руку.

— Що робитимеш, коли ми підемо?

— Стрибну в океан, — промовив він таким тоном, як інший, звичайний, підліток міг би сказати: «Піду знайду, чим перекусити». — Спробую поговорити з місцевими нереїдами. Може, порадять, як звільнити тих бідолах в Атланті. До того ж, як на мене, море піде мені на користь. Після перебування в тому акваріумі я почуваюсь брудним.

Його волосся, як завжди, було темним і скуйовдженим, але Аннабет пригадала сиве пасмо, що колись він мав. Одного разу, коли їм виповнилося по чотирнадцять, вони по черзі (проти власної волі!) тримали вагу неба. Від перенавантаження кожен з них частково посивів. За останній рік, поки Персі був бозна-де, сірі пасма нарешті зникли в них обох, але через це Аннабет було сумно і трішки тривожно. Їй здавалося, що вони з Персі втратили символічні узи.

Аннабет поцілувала його.

— Щасти, Риб’ячі Мізки! Ти тільки повернись до мене, гаразд?

— Повернусь, — пообіцяв він. — І ти теж повертайся.

Аннабет намагалася придушити хвилю тривоги, що зростала.

Вона повернулась до Пайпер і Хейзел.

— Гаразд, панночки! Ходімо шукати привида Беттері.

Згодом Аннабет пошкодувала, що не стрибнула в гавань разом із Персі. Вона навіть у набитий привидами музей пішла б із більшою охотою.

Вона не заперечувала проти товариства Хейзел і Пайпер. Спочатку вони досить непогано проводили час за прогулянкою парком Беттері. Згідно з дорожніми знаками прибережна ділянка носила назву «Сади Білого Шпиля». Океанський бриз розганяв задушливу спеку літнього полудня. У тіні пальм панувала приємна прохолода. Уздовж дороги тягнулися ,старовинні гармати часів громадянської війни і статуї історичних осіб, погляд на які змушував Аннабет здригатись. Вона пригадала статуї в Нью-Йорку, які під час війни з титанами ожили за наказом Дедала. Цікаво, скільки інших статуй у країні насправді — автоматони і лише чекають, доки їх активують?

Чарльстонська гавань блищала на сонці. На півночі й півдні смужки землі, наче руки, обіймали бухту, а всередині неї, приблизно за дві милі від берега, розташовувався острів із кам’яним фортом. Здається, це укріплення мало велике значення під час громадянської війни, але Аннабет не згадувала подробиці.

Більшість часу вона насолоджувалась морським повітрям та розмірковувала про Персі. Раптом їй коли-небудь доведеться з ним розлучитися? Вона ніколи більше не зможе дивитися на море, не згадуючи свого розбитого серця. Коли дівчата повернули від дамби й попрямували в глиб садів, Аннабет відчула полегшення.

У парку було малолюдно. Більшість місцевих жителів, швидше за все, поїхала у відпустку або відпочивала вдома. Дівчата неквапливо пішли вздовж вулиці Сауз-Беттері, оточеної чотириповерховими колоніальними маєтками з цегляними стінами, оповитими плющем. Фасади прикрашали височенні білі колони, як у римських храмах. Квітники пишніли трояндовими кущами, жимолостю та квітучими бугенвіліями. Складалося таке враження, наче Деметра років десять тому наказала всім рослинам місцевості пишно рости, а потім забула повернутися й перевірити їхній стан.

— Чимось нагадує Новий Рим, — промовила Хейзел — Усі ці великі маєтки й сади. Колони й арки.

Аннабет кивнула. Вона колись читала, що до громадянської війни американський південь часто порівнював себе з Римом. У давні часи вся їхня культура спиралась на вражаючу архітектуру, честь та лицарський кодекс. Але водночас — на щось таке жахливе, як рабство. «У Римі були раби, — заперечували деякі південці, — то чому б і нам їх не мати?»

Аннабет здригнулась. Вона захоплювалася місцевою архітектурою: будинки й сади такі гарні,, такі римські. Але чому прекрасні речі мають потворну історію? Чи все навпаки? Можливо, саме потворна історія викликала потребу створювати прекрасні речі, щоб приховати свої вади.

Вона похитала головою. Персі б зненавидів її за таке філософствування. Коли вона намагалась говорити з ним таким чином, його погляд ставав порожнім.

Інші дівчата майже не розмовляли.

Пайпер повсякчас озиралася, наче чекала на засідку. Вона запевнила, що бачила цей парк у клинку свого кинджала, але подробиць розповідати не стала. Аннабет здогадувалась, що подруга боїться це робити. Останнього разу, коли Пайпер спробувала розтлумачити зміст видіння в кинджалі, Персі та Джейсон ледве не повбивали один одного в Канзасі.

Хейзел теж здавалась зайнятою своїми думками. Можливо, стежила за їхнім оточенням, можливо, хвилювалась через свого брата. Менше ніж за два дні Ніко помре, якщо вони не знайдуть і не врятують його.

Аннабет теж відчувала на собі вагу обмеженого часу. Вона завжди мала змішані почуття щодо Ніко ді Анжело. Дівчина підозрювала, що він закоханий у неї ще відтоді, коли вони врятували його та його старшу сестру Б’янку з військової академії в Мейні; але сама Аннабет ніколи не мала до Ніко романтичних почуттів. Він був значно молодшим і занадто похмурим. У ньому відчувалась темрява, від якої їй ставало незручно.

Проте Аннабет почувалася відповідальною за нього. Коли вони зустрілись уперше, жодний з них не знав про його єдинокровну сестру Хейзел. Тоді Б’янка була єдиною живою ріднею Ніко. Тож, коли вона загинула, Ніко залишився безпритульним сиротою, приреченим на самотнє поневіряння світом. Аннабет це було знайомо.

Вона так поринула в думки, що могла б проблукати парком дуже довго, але раптом Пайпер схопила її за руку.

— Там, — подруга вказала в бік гавані.

За сто ярдів над водою мерехтіла біла постать. Спочатку Аннабет подумала, що це буй або маленький човник, на якому відблискує сонячне проміння, але об’єкт безперечно випромінював світло і рухався більш плавно, ніж човен, прямуючи просто їм назустріч. Коли постать наблизилась, стало очевидно, що це жінка.

— Привид, — промовила Аннабет..

— Це не привид, — заперечила Хейзел. — Жодний привид не світиться так яскраво.

Аннабет вирішила довіритись її слову. Вона не здатна була уявити себе на місці Хейзел: померти в такому ранньому віці й повернутися з Підземного царства, будучи обізнаною більше про померлих, аніж про живих.

Пайпер, наче в трансі, покрокувала вздовж дороги до краю дамби й ледве не потрапила під кінний екіпаж.

— Пайпер! — гукнула Аннабет.

— Нам краще піти за нею, — промовила Хейзел.

Коли Аннабет та Хейзел наздогнали Пайпер, примара була всього лише за кілька ярдів від них.

Пайпер люто дивилась на привида, наче побачене її обурювало.

— Це вона, — буркнула дівчина.

Аннабет примружила очі, щоб подивитися на привида, але той сяяв занадто яскраво, аби можна було розгледіти бодай-щось. А потім примара перелетіла через дамбу й зупинилася перед ними. Сяйво згаснуло.

Аннабет охнула. Жінка була дуже вродливою і здавалась напрочуд знайомою. Її обличчя було важко описати. Риси наче змінювались і належали то одній популярній акторці, то іншій. Очі грайливо змінювали кольори — то зелені, то блакитні, то бурштинові. Волосся було то довгим, прямим і світлим, то перетворювалось на темно-каштанові кучері.

Аннабет миттю відчула заздрість. Вона завжди мріяла про темне волосся. Білявкою її ніхто не сприймав усерйоз, їй доводилося працювати вдвічі більше, аніж будь-кому іншому, щоб довести, що вона — гідний стратег, архітектор, старший вожатий — будь-хто, чия робота пов’язана з використанням мізків.

Жінка виглядала як аристократка часів громадянської війни — точнісінько так, як описував Джейсон. У її сукні був відкритий ліф із рожевого шовку та три нижні спідниці з білим зубчатим мереживом. Руки вкривали високі білі шовкові рукавички. Біля грудей жінка тримала біло-рожеве віяло, оздоблене пір’ям.

Усе в ній наче навмисно було таким, щоб Аннабет почувалась неповноцінною: невимушена грація, з якою вона носила сукню; бездоганний, та водночас ледве помітний, макіяж і той жіночий шарм, який вона випромінювала, здатний підкорити будь-якого чоловіка.

Аннабет усвідомила, що її заздрість позбавлена здорового глузду. Жінка змушувала її так почуватись. Вона вже відчувала щось подібне раніше. І хоча обличчя жінки змінювалось щосекунди, стаючи дедалі вродливішим, Аннабет упізнала її.

— Афродіта, — промовила вона.

— Венера? — вражено запитала Хейзел.

— Мама, — байдуже промовила Пайпер.

— Дівчата! — Богиня простягнула руки, так наче хотіла їх усіх обійняти.

Напівбогині не відповіли взаємністю. Хейзел позадкувала під палиму.

— Я так рада, що ви тут, — промовила Афродіта. — Війна наближається. Кровопролиття неминуче. Тож залишається тільки одне.

— Е-е... і що це? — наважилась Аннабет.

— Пропоную чаювати й базікати. Ходімо зі мною!

Афродіта розумілась на чаюванні.

Вона повела їх до альтанки посеред саду — витонченого павільйону з білими колонами, — де на них чекав столик зі столовим сріблом, порцеляновими чашками і, звісно, паруючим чайничком. У повітрі відчувався аромат, що, подібно зовнішності Афродіти, легко змінювався з одного на інший — то кориця, то жасмин, то м’ята. А ще там були розставлені тарілки з булочками, печивом, кексами, свіжим маслом і варенням. Від усієї цієї смакоти можна було неабияк погладшати, якщо, звісно, ти не безсмертна богиня кохання.

Афродіта сіла — або, скоріш, граційно опустилась — на плетене крісло з високою круглою спинкою. Вона розлила чай та подала солодощі, не залишивши жодної плямочки на одязі. Її постава була бездоганною, а усмішка — сліпучою.

Що довше вони сиділи, то більше Аннабет її ненавиділа.

— Ох, мої солоденькі дівчатка, — промовила богиня. — Я обожнюю Чарльстон! Які весілля влаштовували в цій альтанці — спогади про них викликають сльози в мене на очах! А вишукані бали часів Старого Півдня! Які вони були чарівні! У садах багатьох місцевих маєтків досі є мої статуї, хоча тут мене кличуть Венерою.

— Хто ти? — поцікавилася Аннабет. — Венера чи Афродіта?

Богиня зробила маленький ковток чаю. Її очі пустотливо блиснули.

— Аннабет Чейз, ти виросла в дуже привабливу панночку. Хоча тобі не завадить щось зробити із цим волоссям. А Хейзел Левек, твій одяг...

— Мій одяг? — Хейзел поглянула на свої подряпані джинси, але не соромливо, а спантеличено, наче не уявляла, що з ними може бути не так.

— Мамо! — випалила Пайпер. — Ти мене соромиш.

— Чому? — запитала богиня. — Якщо ти не цінуєш мої модні вказівки, Пайпер, то це ще не означає, що й інші такої самої думки. Я могла б швиденько перевдягти Аннабет і Хейзел, можливо, подарувати їм такі самі шовкові бальні сукні, як у мене...

— Мамо!

— Гаразд, — зітхнула Афродіта. — Щодо твого запитання, Аннабет, я одночасно і Афродіта, і Венера. На відміну від решти моїх олімпійських родичів, на мене час майже не вплинув. Моїй вроді час не підвладний! — Богиня сором’язливо провела пальцями вздовж обличчя. — Кохання — це кохання — неважливо римлянин ти чи грек. Громадянська війна не вплине на мене так сильно, як на решту.

«Надзвичайно», — подумала Аннабет. Її власна матір, найбільш розсудлива з-поміж Олімпійців, перетворилась на буйну, озлоблену навіжену, яка блукає станцією метро. А з усіх богів, що здатні їм допомогти, єдиними, кого обійшла греко-римська шизофренія, були Афродіта, Немезида та Діоніс. Кохання, помста та вино. Дуже корисно.

Хейзел надкусила цукрове печиво.

— Війна ще не почалась, пані, — сказала вона.

— Ох, люба Хейзел! — Афродіта склала своє віяло. — Такий оптимізм, попри всі ті труднощі, що чекають на тебе попереду! Авжеж, війна наближається. Кохання та війна завжди йдуть пліч-о-пліч. Це вершини людських почуттів! Лихо та добро, краса та потворство.

Вона посміхнулась до Аннабет так, наче знала про її нещодавні думки щодо Старого Півдня.

Хейзел поклала цукрове печиво. На її підборідді залишилось кілька крихт. Аннабет сподобалося, що дівчина або цього не помічає, або їй на це байдуже.

— Що означає «труднощі»? — поцікавилася Хейзел.

Богиня розсміялась так, наче Хейзел була милим цуценям.

— Ну, Аннабет може тобі пояснити. Я колись пообіцяла, що зроблю її романтичне життя захопливим. І хіба не зробила?

Аннабет ледве не відірвала ручку чашки. Її серце роками розривалось на шматки. Спочатку був Лука Кастелан, її перша закоханість, який ставився до неї, як до молодшої сестри, а потім став лихим і раптом вирішив, що вона йому подобається... за мить до своєї смерті.. Після цього був Персі, який водночас і дратував, і приваблював, але, здавалось, упадав за іншою дівчиною на ім’я Рейчел, а потім він декілька разів ледве не помер. Урешті-решт вони почали зустрічатись, але Персі майже одразу зник на шість місяців і втратив усі свої спогади.

— «Захопливе», — промовила Аннабет, — це ще м’яко сказано.

— Ну, не всі твої біди — моя заслуга, — промовила богиня. — Але я справді обожнюю несподівані повороти в історіях кохання. Ох, усі ви такі чудові історії... тобто, дівчата. Я вами пишаюсь!

— Мамо! — промовила Пайпер. — Чому ти тут?

— Гм-м? О, тобто крім чаювання? Я часто приходжу сюди. Обожнюю місцеві пейзажі, їжу, атмосферу — у повітрі всюди відчутно запах романів та розбитих сердець. Хіба не відчуваєте? Цілі століття романів.

Вона вказала на сусідній маєток.

— Бачите веранду на даху? У ніч, коли розпочалась Американська громадянська війна, там у нас відбувалася вечірка. Артилерійській обстріл форту Самтер...

— От воно, — пригадала Аннабет. — Острів у гавані. Там відбувся перший бій громадянської війни. Конфедерати обстріляли загони Союзу й захопили форт.

— Ох, оце вечірка була! — промовила Афродіта. — Струнний квартет і всі чоловіки в новеньких офіцерських мундирах. А жіночі сукні... таке варто побачити! Я танцювала з Аресом... чи він був Марсом? Боюсь, голова у мене тоді була трохи запаморочена. І прекрасні спалахи світла в бухті, і рев гармат, що давав чоловікам привід обійняти їхніх наляканих коханих!

Чай Аннабет охолонув. Вона нічого не їла, але її почало нудити.

— Ти говориш про початок найкровопролитнішої війни в історії штатів. Загинуло понад шістсот тисяч людей — більше американців, ніж в обох Світових війнах заразом.

— А напої! — продовжила Афродіта. — Ох, вони були божественними. Сам генерал Борегар вийшов у світ. Він був таким негідником. Тоді він був зі своєю другою дружиною! Але бачили б ви, як він дивився на Лізбет Купер...

— Мамо! — Пайпер жбурнула свою булочку голубам.

— Так, перепрошую, — промовила богиня. — Одне слово, я тут, щоб вам допомогти, дівчата! Сумніваюсь, що ви часто бачитимете Геру. Через ту її маленьку авантюру їй не дуже раді в тронній залі. А інші боги дещо нездорові, як ви вже зрозуміли: розірвані між грецькою та римською сутностями. Дехто менше, дехто більше. — Афродіта зосередила погляд на Аннабет. — Припускаю, ти вже розповіла друзям, як посварилась зі своєю матір’ю?

Щоки Аннабет спалахнули. Хейзел і Пайпер питально поглянули на неї.

— Посварилась? — запитала Хейзел.

Легка суперечка, — відповіла Аннабет. — Пусте.

— Пусте! — промовила богиня. — Ну, не знаю щодо цього. Афіна була найбільш грецькою з-поміж усіх богинь. Зрештою — покровителька Афін. Коли владу захопили римляни, то перекроїли Афіну, і тільки потім змогли прийняти. Вона стала Мінервою, богинею ремесла та мудрості. Але боги війни у них були інші, більш римські... як, наприклад, Беллона...

— Мама Рейни, — пробурчала Пайпер.

— Саме так, — погодилась богиня. — Я колись говорила з Рейною у парку. І авжеж, у римлян був Марс. А потім ще з’явився і Мітрас — навіть не римський чи грецький бог, але легіонери просто шаленіли від його культу. Я особисто завжди вважала його грубим і жахливим nouveau dieu[7]. Одне слово, римляни досить сильно обібрали бідолашну Афіну. Вони забрали майже всю її військову значущість. Греки, як і Афіна, так і не пробачили римлянам такої образи.

У вухах Аннабет загуло.

— Знак Афіни, — промовила вона. — Він веде до статуї, так? Веде до... якоїсь статуї.

Афродіта усміхнулась.

— Ти розумна, як і твоя матір. Але май на увазі: твої брати і сестри, діти Афіни, шукали її століттями. Жодному не вдалося повернути статую. Тим часом вони тільки продовжували підтримувати ворожнечу між греками та римлянами. Кожну громадянську війну... стільки кровопролиття і розбитих сердець... усе розпочинали діти Афіни.

— Це... — Аннабет хотіла сказати «неможливо», але пригадала гіркі слова Афіни на Центральному вокзалі та полум'я ненависті в її очах.

— Романтично? — запитала Афродіта. — Так, мабуть, так.

— Але... — Аннабет намагалася позбутися замішання у голові. — Знак Афіни, як він діє? Це низка зачіпок чи шлях, прокладений Афіною?

— Гм, — вигляд Афродіти давав зрозуміти, що їй нудно, але вона занадто ввічлива, аби сказати про це. — Гадки не маю. Сумніваюся, що Афіна створила Знак свідомо. Якби вона знала, де її статуя, то просто сказала б тобі, де її шукати. Ні... гадаю, Знак — це, швидше, духовний слід із хлібних крихт. Зв’язок між статуєю та дітьми богині. Бач, статуя хоче, щоб її знайшли, але звільнити її здатен тільки найбільш гідний нащадок.

— І за чотири тисячі років, — промовила Аннабет, — нікому це не вдалось.

— Стривайте, — промовила Пайпер. — Про яку статую ми говоримо?

Богиня розсміялась.

— О, певна, що Аннабет зможе тобі все пояснити. Хай там як, потрібна вам зачіпка неподалік. Маю на увазі мапу, залишену дітьми Афіни 1861-го, — сувенір, який допоможе тобі розпочати шлях, щойно дістанешся Рима. Але ти правильно сказала, Аннабет Чейз, нікому ще не вдавалось пройти за Знаком Афіни до кінця. Там ти зустрінеш свій найбільший страх — страх кожної дитини Афіни. І навіть якщо вцілієш, як ти скористаєшся винагородою? Використаєш її задля війни чи миру?

Аннабет подумки раділа, що стіл вкриває скатертина, тому що у неї тремтіли ноги.

— Ця мапа... — промовила Аннабет, — де вона?

— Народе! — Хейзел вказала на небо.

Над пальмами кружляли два величезні орли, а ще вище стрімко знижувалась летюча колісниця з пегасами. Вочевидь, диверсія Лео та Буфорда «Столовий кінець» не подіяла... або її швидко викрили.

Афродіта намастила маслом кекс, наче їй зовсім не потрібно було поспішати.

— Ох, мапа у форті Самтер, звісно! — Вона вказала ножем на острів у затоці. — Здається, римляни хочуть відрізати вас від своїх. На вашому місці я поквапилась би на корабель. Не бажаєте тістечок у дорогу?