Розділ 82


Коли я прокинувся після Забуття, я був сам. І так само, як це було раніше, і так само, як це, напевно, буде завжди, що б не робили з моїм мозком, я залишився собою.

Досі в лікарні.

Досі помирав.

Моє ліжко пересунули, або ж відсунули від мене Вінсента. Корону з дротів прибрали, а я плавав у теплій наркотичній імлі; моє тіло, що розвалювалося на частини, було обмотане бинтами.

Якийсь час я лежав там і думав ні про що. Нарешті спокій. Тиша без думок і без слів. Через якийсь час я підвівся. Мої ноги негайно зрадили мені. Ступні та долоні були забинтовані, в розпухлих червоних колінах не було сил. Я доповз до дверей і спромігся видертися в коридор. Мене знайшла медсестра; побачивши мене в такому стані, вона розплакалася від шоку й покликала санітара з кріслом на колесах, а той допоміг мені сісти.

— Я виписуюсь, — твердо сказав я.

— Пане Оґаст, ваш стан…

— Я помираю, — відповів я. — Жити мені залишилося близько двох днів. Я виписуюсь і ви нічим не можете мені завадити. Я підпишу будь-який документ, щоб зняти з вас відповідальність за це, але покваптеся з ним, бо за п'ять хвилин мене тут більше не буде.

— Пане Оґаст…

— Чотири хвилини та п'ятдесят секунд!

— Ви не можете…

— Можу. І ви мене не зупините. Де найближчий телефон?

Вони намагалися зупинити мене; не силою, а лише словами, лестощами та грізними попередженнями про можливі наслідки. Я все це витримав і з телефона в кабінеті лікаря зв’язався з Акінлеє. Зробивши це, досі вдягнений у лікарняну піжаму, я викотився на кріслі з лікарні на теплу літню вулицю. Оранжево-червоне сонце сідало за гори, повітря пахнуло скошеною травою. Люди перелякано сахалися від мене, побачивши мою шкіру, випале волосся, закривавлену навпроти ран піжаму, вираз подиву та насолоди на моєму обличчі, а я котився схилом униз, мчав до обрію, змушуючи гальма верещати.

Акінлеє зустріла мене на краю містечка, в маленькому червоному Фольксвагені. Вона жила неподалік від бази Вінсента вже кілька місяців, очікуючи на мій дзвінок. Побачивши, як я кочусь до неї, вона вийшла з машини й сказала:

— Ти маєш жахливий вигляд!

— Помираю! — привітно відповів я, залізаючи на пасажирське сидіння. — Мені потрібні всі твої знеболювальні засоби.

— У мене їх багато.

— Добре. Відвези мене до готелю.

* * *

Вона відвезла мене до готелю.

Дала мені всі свої протибольові препарати.

— Ручку, папір.

— Гаррі, твої руки…

— Ручку, папір!

Вона дала ручку й папір.

Я спробував писати, але нічого не вийшло. Мої руки, як зауважила Акінлеє, були в не дуже корисному стані.

— Гаразд, тоді друкарську машинку.

— Гаррі!

— Акінлеє, — твердо сказав я, — менше, ніж за тиждень, я помру, і те, що я досі маю подобу свідомості, є хімічним дивом. Знайди мені друкарську машинку.

Вона знайшла мені друкарську машинку й для того, щоб я мав здоровий глузд, вколола мені всі хімікати, які ми згадали, об'єднавши свої медичні знання.

— Дякую, — сказав я. — А тепер, будь ласкава, залиш мені таку дозу морфію, щоб нею можна було слона завалити, й залиш мене самого, дякую.

— Гаррі…

— Дякую, — повторив я. — Побачимося в наступному житті.

Коли вона вийшла, я сів перед машинкою й ретельно обдумав свої слова.

Трохи згодом, коли сонце вже зникло за обрієм, я написав:

Я пишу це для тебе.

Мій вороже.

Мій друже.

Ти вже знаєш, уже мусиш знати.

Ти програв.

* * *

Вінсенте.

Це мій заповіт. Моє сповідання, якщо твоя ласка. Моя перемога, моє прохання вибачити. Це останні слова, які я напишу в цьому житті, бо відчуваю, що цьому тілу вже настає кінець, який настає завжди. Незабаром я відкладу все це, візьму шприц, що мені залишила Акінлеє, і припиню цей біль. Я розповів тобі перебіг свого життя частково для того, щоб змусити себе діяти, а частково — щоб просвітити тебе. Я знаю, що цим я віддаю себе повністю в твої руки, розкриваю всі сторони свого буття, усіх тих багатьох людей, яких я весь цей час удавав, а також того себе, яким я став. Щоб захистити себе після цього зізнання, у мене не залишається іншого вибору, окрім як знищити повністю тебе і твоє знання про мене. Цим я змушую себе діяти.

На цей час ти вже знатимеш, що я зник з лікарні.

Страх мав охопити тебе; страх того, що Забуття не спрацювало, що я втік.

А може, навіть сильніший страх, бо ти майстер дедукції. Можливо, з моєї відсутності ти зрозумів, що моя втеча зумовлена не тільки страхом смерті. Можливо, з того, що в мені після приєднання твоєї машинки залишився розум, ти зрозумів, що попередня машина теж не спрацювала, так само, як і та, що була ще раніше. Можливо, перед тобою зараз розгортається, наче ланцюгова реакція, весь перебіг тих подій, кожна брехня, кожний обман, кожна жорстокість, кожна зрада; розгортаються, неначе атом перед очима Бога. Можливо, ти вже знаєш, що я хочу сказати тобі, але не думаю, що ти вже повірив у це.

Ти пошлеш людей шукати мене, і без особливих ускладнень вони знайдуть мій труп. Акінлеє вже не буде, її робота на сьогодні вичерпана. Поруч із пустим шприцом вони знайдуть ці слова й передадуть їх, сподіваюсь, тобі в лікарню. Твій погляд пробіжить по рядках і з найпершими словами ти зрозумієш, вже розумітимеш, що більше не можна заперечувати: ти програв.

Ти програв.

А в іншому житті, яке ще не настало, семирічний хлопчик ітиме провулком за південним Лондоном із картонною коробкою в руці. Він зупиниться перед будинком, садок якого пахне рододендронами, і почує свисток потяга, що їхатиме повз. Там житимуть батько та мати. Його зватимуть Говард, а її — Урсула. Їхній садівник, завдяки якому квіти такі ароматні, буде відомий за прізвищем Ренкіс.

Ця семирічна дитина підійде до тих незнайомців і з невинністю малюка запропонує їм щось зі своєї коробки. Яблуко або апельсин. Карамельку, іриску — деталі неважливі, бо хто відмовиться від подарунка такого невинного дитинчати? Батько, мати, а може навіть і садівник — не попереджати ж його за таких обставин — кожний візьмуть щось у того хлопчика, подякують йому й скуштують, а він розвернеться й піде геть.

Я обіцяю, що отрута діятиме швидко.

І Вінсент Ренкіс не народиться.

І все буде так, як має бути.

Час продовжиться.

Клуби простягнуть свої щупальця крізь епохи, і нічого не змінюватиметься.

Ми не будемо богами — ні ти, ні я.

Ми не дивитимемося в те дзеркало.

Натомість, упродовж тих кількох днів, що тобі залишилися, ти нарешті побудеш смертним.

Загрузка...