Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 76

Неможливо сумувати за тим, чого не пам'ятаєш.

Можливо, Вінсент мав рацію. Можливо, він керувався добротою.

Його новий пристрій, його нова іграшка для Забуття, мав кілька недоліків. Напевно, Вінсент ще не мав можливості як слід перевірити, як той працює, бо я миттєво помер.

Мене звати Гаррі Оґаст, я народився в перший день 1919 року, на вокзалі Бервік-на-Твіді, і я пам'ятав…

Усе…

Черіті приїхала до мене, коли мені було шість років. Цього разу вона зробила це без галасу, тихо; прослизнула в моє життя через Г'юнів, готова допитати мене про час, що я провів із Вінсентом. Їй знадобилося шість місяців, щоб переконати Г'юнів дозволити їй «всиновити» мене, і щойно я залишив їхній будинок, вона перевезла мене до Лідса, де нові пан та пані Оґаст чекали на те, щоб виховати мене в обмін на велику кількість готівки та почуття зробленої доброї справи. Усі документи були на місцях, усю підготовку завершено: тепер Вінсентові є, де мене шукати, якщо йому цього захочеться.

Черіті сказала:

— Знаєш, Гаррі, тобі не обов’язково робити це. Існують інші способи.

Авжеж, існують інші способи. Знайдімо ще раз Вінсента; зв'яжімо його та повідрубаймо йому ноги, руки, виколімо очі, розріжмо ніс, виріжмо на його шкірі автографи; змусьмо його ковтати гарячу смолу; зламаймо йому одну за одною кожну кісточку, доки…

Доки він не помре, не сказавши нам нічого. Анічогісінько. Вінсент Ренкіс — не Віктор Генесс. Він чудово розуміє, що він робить, і помре, захищаючи це. Тож немає сенсу в тортурах.

— А що як ми змусимо його забути?

Акінлеє-дитина стоїть на березі моря, її обличчя насуплене турботою, що триває сотні років. Як швидко ці століття наздогнали її, як сильно вони її гнітили. Чи було це наслідком перенародження безпосередньо перед нападом Клубу Хронос? Чи змусили її ці події взяти на себе відповідальність? А може просто ми всі є сумами наших спогадів, тож ця Акінлеє є сумою лише нових?

— Я мнемонік, — я ще ніколи не вимовляв ці слова вголос. — Я пам'ятаю… все. Просто… все. Двічі Вінсент застосовував проти мене Забуття, і двічі зазнавав невдачі. Він теж мнемонік. На нього це не подіє. Або ж гірше — набагато гірше. Так само, як це зробив я, він удаватиме втрату пам'яті й знищить нас.

Клуб Хронос мого п'ятнадцятого життя був не таким, яким я його знав попередні вісімсот років. Його члени поверталися; принаймні, ті, хто вижив у чистках Вірджинії. Ті, кого змусили забути, тепер жили третім життям, і крізь покоління повільно крапали повідомлення: Клуб двадцятого сторіччя повернувся, і ми маємо страшне попередження для інших. Були отримані вирізьблені на камені повідомлення з дев'ятнадцятого століття, в яких питали, що трапилося, чому Клуб двадцятого раптом замовкнув. Повідомлення з майбутнього, які шепотом передавали від дитини до пенсіонера, були похмуріші.

«Під час наших останніх життів, — казали голоси, — світ був не тим світом, який ми знали. Технології змінилися… час змінився… а багато з нас просто не народилися. З двадцять другого століття ми взагалі нічого не чули. Ми не маємо жодної гадки, що з ними сталося. Будь ласка, залиште відповідь у камені».

Отже, наслідки нашої катастрофи поширювалися в часі вперед, наче брижі. Я не наважився відповісти майбутнім Клубам, не залишив навіть часової капсули, запечатаної на п'ятсот років. Надто великим був ризик, що Вінсент знайде її в цьому часі й дізнається, наскільки ми близькі до того, щоб спіймати його та покарати. Я не став ризикувати всім, чого прагнув, через співчуття до століття, якого ніколи не бачив.

Отже, мої зв'язки з Клубом були дуже обмежені. На початку я спілкувався лише з Акінлеє — тільки їй я довірив таємницю того, чим займаюсь. Згодом до мого вузького кола була допущена й Черіті. Її роль була надзвичайно важливою, бо вона створила потрібні мені документи, які свідчили про моє вигадане дитинство й підтверджували те, що я розповів про себе в попередньому житті Вінсентові: сирітство, пан та пані Оґаст у Лідсі — усе, що могло підтвердити, що я кажу про себе правду. Тепер, коли мою пам'ять знову стерли, я мав жити життям звичайного лінійного хлопчика, стати власною легендою-прикриттям, тому я кожного дня ходив до школи в Лідсі й з усіх сил намагався не ставити в дурне становище ні себе, ні інших, отримувати не надто високі оцінки аж до сімнадцяти років, коли треба буде поступити в університет, бо я вирішив навчитися чомусь, чому ще не вчився. Можливо, юриспруденції. Я уявляв, як легко губитимусь серед сухих, але грубих томів мудрості, яку містила ця наука.

Виявилося, що отримувати оцінки гірші за відмінні було легше, ніж я очікував. Питання, що були розраховані на чотирнадцятирічний мозок, збивали мене, старого, з пантелику. Коли мені задали твір про Іспанську Армаду, я написав шість тисяч слів, описавши причини, перебіг і наслідки. Я дуже сильно намагався стримувати себе, і перед тим, як здавати, видалив близько трьох тисяч слів, але чим більше я дивився на питання, тим менше розумів, чого від мене хотів учитель. Послідовний виклад усіх подій? Це здавалося найбільш очевидним, тож саме це я й спробував зробити, але виявилося, що я абсолютно нездатний не написати, чому Філіп Другий вирішив об’єднатися з Герцогом Парми або чому англійський флот надсилав брандери до Армади біля Кале. Зрештою я отримав за свій твір майже найвищу оцінку та зауваження на полях — вимогу не відволікатися від головної теми. Відтоді я вирішив взагалі не зважати на вчителя, а розважав себе на його уроках спочатку тим, що вигадував стенографію для санскриту, потім — звичайне письмо, яке було засноване на корейському, але мало за мету звести до мінімуму рухи ручки між літерами й забезпечити найбільш логічну каліграфічну єдність між літерами певних типів. Коли ж мене за цим зрештою застукали, то оголосили ледарем, який малює закарлючки, тричі вдарили по руці лінійкою й змусили пересісти на задні ряди.

Після того випадку двоє хлопців — майбутній альфа-самець і омега, який був занадто дурний, щоб зрозуміти, що перший потребував обожнювання з боку своїх посіпак для затвердження свого старшинства — спробували цькувати мене. Оскільки моє ім'я не римувалося з жодною непристойністю, яку знали їхні юні мозки, вони натомість вирішили трохи поштовхати мене, трохи покричати, а коли я, втомлений їхнім дискурсом, зрештою обернувся до них, подивився в очі й ввічливо повідомив, що відірву вуха тому, хто доторкнеться мене хоча б пальцем, омега розплакався, а я знов отримав три удари лінійкою по лівій руці, а до них ще й затримку після уроків. На зло вчителеві, наступного тижня я взявся вчитися писати обома руками, щоб було важче зрозуміти, по якій руці мене можна бити, не позбавляючи можливості виконувати домашнє завдання. Учитель зрештою збагнув, що я вмію писати будь-якою рукою, і що я вже починав покращувати якість виконання домашніх завдань, зважаючи на те, що треба буде поступати до університету, аж раптом…

— Ти Гаррі?

Голос дитячий, юний, ще не зламаний. Мені було шістнадцять; хлопчик на вигляд мав дев'ять років. На ньому був сірий кашкет, сірий піджак, біла сорочка, смугаста синя краватка та білі гольфи, які він натягнув майже до рожевих колін. На плечі в нього висіла сумка, а другою рукою він тримав пакет злиплих цукерок. Обличчю Вінсента Ренкіса треба було ще багато дорослішати, і не було жодного сумніву, що в цьому плані роки від десяти до вісімнадцяти не будуть для нього добрими. Волосся, що стирчало з-під кашкета, вже було рідким, пророкуючи свою відсутність наприкінці життя, але в очах виблискував старий знайомий розум.

Я дивився на цю дитину, якій було сотні, а може й тисячі років, і нагадував собі, що мені лише шістнадцять, що я — підліток-сирота з Лідса, який намагається бути крутим.

— Так, — відповів я місцевим акцентом. — А тобі яке діло?

— Мій батько послав мене знайти тебе, — твердо відповів він. — Ти впустив ось це.

Він дуже обережно простягнув мені синій зошит. Той був дешевий і дещо обірваний, всередині була чиясь домашня робота з французької: вздовж акуратно накреслених полів на сторінках було je m’appelle, je suis, je voudrais. Я погортав сторінки, потім підвів погляд і сказав:

— Це не…

Але хлопчика вже не було.