Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 49

Я спитав його:

— Чи можна мені якийсь час подумати?

— Авжеж, — безтурботним голосом відповів він.

— Ти не проти, якщо я залишу собі зброю? — додав я.

— Авжеж, ні. А ти не проти провести цей час замкненим у камері? — спитав він. — Бо внизу багато чутливої апаратури, яку ти можеш кров'ю забрьохати, якщо вирішиш прострелити собі мозок.

— Це було б дуже прикро, — погодився я. — Показуй дорогу.

Мене провели до однієї з камер ув'язнення. Я припустив, що без них не може обійтися жодна секретна дослідницька установа. Там було холодно, ліжка були бетонні, вбудовані в стіну. Вінсент пообіцяв, що принесуть ковдри і свого слова дотримався. Також мені принесли густий гарячий суп з галушками. Охоронець нервово штовхнув усе до мене по підлозі, не зводячи очей з пістолета, що лежав біля мене. Я ввічливо усміхнувся йому, але ні пари з вуст.

Квантове дзеркало.

Вінсент Ренкіс, Віталій Карпенко, чи як його насправді звати, дійсно намагався зробити квантове дзеркало.

Весь час і весь простір, усе, що було або могло бути — всі вони лежать перед тобою, наче карта буття. Машина, яка могла з єдиного атома екстраполювати дива Всесвіту.

Пояснити, як ми з'явилися.

Чому ми з'явилися.

Навіть ми, навіть калачакри.

Я сидів і думав.

Думав про Кембридж і про наші суперечки під смажену курку.

Про Акінлеє, яка вводила голку під мою шкіру.

Про Річарда Лайла, чиї груди були прострелені раніше, ніж він зміг скоїти свої злочини.

Про Ліззі, яку я любив, і про Дженні, яку я любив зовсім інакше, але не менш і не більш чесно. Повзаю біля ніг Фірсона; Вірджинія: «Особисто я надаю перевагу стегну»; Рорі Г'юн на похоронах моєї бабусі та вираз батькового обличчя, коли я залишив його помирати. Стою біля могили Гаррієт знов і знов, життя за життям, дитиною, нездатною взяти за руку свого названого батька, Патрика Оґаста, який змарніє зсередини, хоча його тіло житиме далі.

Яка від вас користь?

Світ добігає кінця.

Тепер усе залежить від вас.

Вона кричала?

Це твоє минуле, Гаррі. Це твоє минуле.

Ви що, вважаєте себе богом, докторе Оґаст? Ви що, єдина важлива жива істота? Думаєте, якщо ви все пам'ятаєте, то ваші страждання більші й важливіші? Ви вважаєте, що ваші страждання більші й важливіші через те, що ви їх пам'ятаєте?

Ну то гаразд! Дамо людському родові всемогутність!

Яка від вас користь?

Ви що, бог?

Схоже, я думав над цим майже цілий день.

Закінчивши, я почав гупати по дверях камери. Їх відчинив той самий охоронник, що приносив галушки; його очі постійно поглядали на пістолет у моїй руці.

— Привіт, — сказав я, простягаючи йому свою зброю. — Скажіть Карпенкові, що я згоден.