Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 78

Є ритуал, який я виконую майже кожного життя — вбивство Ричарда Лайла.

Кожного життя від найпершого вбивства я покінчую з ним — або особисто, або доручаю зробити це іншим — раніше, ніж він починає вбивати жінок у Беттерсі, і кожного мого життя Розмері Досет і решта дівчат живуть трохи довше, навіть не здогадуючись про смерть того, хто мав їх убити. За винятком єдиного життя, в якому я не надіслав кілера й не зміг з'явитися сам, і тому Розмері Досет померла, а її порізане тіло лежало у ванні. Зараз я вже настільки звик убивати Річарда Лайла, що цей акт набув рис ритуалу. Я більше не даю собі клопоту складними приготуваннями, не маю жодних вагань. Я просто йду одного дня до його квартири, сідаю далі від вікна, чекаю, доки він зайде в двері, а тоді пускаю йому кулю в лоб. У мене ніколи не було відчуття, що окрім цього потрібно ще щось.

Я думав, чи не є ставлення Вінсента до мене схожим на моє ставлення до Лайла. Оскільки я не був загрозою, йому не треба було повертатися до мене, але він повертався, неначе хазяїн, що відвідував улюблену тваринку. Подібно тому, як я уважно стежив за Лайлом, Вінсент, схоже, теж хотів у кожному житті тримати мене біля себе. Можливо, він вважав, що моя особистість зроблена з такого заліза, що одного дня вона повернеться й стане для нього загрозою; можливо, він боявся, що я зможу відновити свою пам'ять; можливо, я був трофеєм його перемоги, доказом його успіху. А може він просто хотів мати друга, природу якого він від життя до життя міг творити, наче скульптор. І яким піддатливим був я, яким запобігливим і чуйним, від самого початку й до самого кінця! Можливо, роль грали всі ці фактори.

Отже, якими б не були його мотиви, Вінсент тримав мене біля себе. У 1943 році він став капітаном, і мене несподівано перевели до його підрозділу дуже особливого призначення, про який мій майор сказав: «Очкарики, буквоїди та інший набрід». Меншою несподіванкою для мене було те, що Вінсент Ренкіс створив собі імідж людини, до якої можна звернутися з питаннями про науку та техніку.

— Чому я? — запитав я, коли він запросив мене сісти в його кабінеті. — Чому ви попросили мого переведення до вашого підрозділу? Я адвокат; я нічого не знаю про цю вашу науку.

— Лейтенанте, — відповів він (я досі не отримав наступного звання), — ви себе недооцінюєте. Коли ми познайомилися в Шотландії, ви справили враження одного з найбільш здібних чоловіків, з ким я коли-небудь зустрічався, а здібні чоловіки — саме те, що потрібно армії.

І я дійсно зміг бути корисним, бо великі наукові розуми, що служили в цьому підрозділі, були занадто великими, щоб перейматися усілякими дрібницями, як-то: чи достатньо в казармі ковдр, чи достатньо в їдальні їжі, чи вистачить купонів на бензин, щоб вони змогли поїхати на нараду й повернутися.

— Бачиш, Гаррі! — вигукнув Вінсент під час щомісячної наради. — Я ж казав, що ти тут потрібний!

Отже, в той час, коли мій попередній підрозділ воював і гинув у лісах Франції, я знову грав роль секретаря Вінсента Ренкіса в його приватній імперії геніїв, яка швидко зростала. Було очевидно, хоча він цим і не хизувався, що Вінсент уже дуже багатий, але його підлеглим джерело його статку не було відомим. Втім, у міру того, як зростала моя роль помічника-адміністратора, зростав і мій доступ до інформації, у тому числі й до деталей рахунку, на який регулярно надходила Вінсентова зарплатня. За допомогою цих деталей і бездоганно підробленого Вінсентового підпису мені було досить просто звернутися до банка й запросити повну історію його транзакцій — для податківців, ви ж розумієте. Мені пощастило. У минулому житті моя виснажлива розвідка фінансів Вінсента виявила лише заплутану мережу офшорних рахунків і складні процедури перевірок, які змушували навіть найкращих фінансових аудиторів літати по всьому світу, відстежуючи надходження грошей то до сауни в Бангкоку, то до індійського ресторану в Парижі, або ж досліджуючи кредитну лінію, що закінчувалася в бакалійному відділі одного з філіалів супермаркетів «Harrods».

Цього разу Вінсентові було лише дев'ятнадцять років (хоча він непогано удавав двадцятип'ятирічного) і для розгалужування своїх фінансів у нього ще не було чи то часу, чи то можливості, тож відомості про його банківський рахунок дозволили мені простежити його бухгалтерію аж до 1920-тих. Приховувати цю діяльність і свій азарт мені було непросто. Живучи так близько з Вінсентом, я не наважувався тримати на робочому місці хоч якийсь фізичний доказ своєї цікавості, а тому вільний від служби час проводив у маленькому готелі в Гастінгсі, в якому рядок за рядком вивчав знайдені документи при засунутій шторі та тьмяному світлі; прочитані папери я спалював і змивав попіл. Його поведінка багато в чому була передбачуваною. Коли йому не вистачало грошей, він робив ставки; як будь-який калачакра, він знав переможців певних перегонів і ставив на них стільки грошей, щоб отримати значний виграш, але робив це в різних місцях, щоб ні в кого не з'являлося питань про його везіння. Але одна деталь привернула мою увагу: у найдавніші роки, які мені вдалося відстежити, він перебував здебільшого в південно-західному Лондоні, а окрім додаткового доходу за рахунок перегонів він також отримував до початку війни регулярні шістнадцять фунтів стерлінгів на місяць. І хоча цьому можна було б знайти багато різних пояснень, я не міг не запідозрити й не повірити, що це було утримання від родича. Можливо, від дуже близького родича.

Користі від цього було не дуже багато, але, принаймні, звідси вже можна було починати дуже обережні пошуки.

Коли настала Перемога, я організував пиятику в броварні, бо був єдиним чоловіком у підрозділі Вінсента, який був здатний це зробити. Напевно, це було з мого боку дріб'язковим нагадуванням співслужбовцям про те, що хоча вони й розумні, геніальні, а можливо навіть утілюють майбутній науковий прогрес, самостійно організувати своє повсякденне життя їм не до снаги. Через два тижні в двері мого кабінету зазирнула голова Вінсента.

— Гаррі! — вигукнув він. — Я поспішаю на побачення. Ти не міг би віднести це на пошту?

Він дав мені товстий стос конвертів. Я швидко оглянув адреси: Массачусетський Технологічний Інститут, Оксфорд, Кембридж, Сорбонна.

— Добре, сер.

— Боже мій, Гаррі, невже ми не можемо обійтися без цього «сер»?

Коли він пішов, я розкрив один з конвертів за допомогою пари. Всередині я знайшов цупкий жовтий папір без водяних знаків, на якому був дуже детальний опис надвисокочастотного магнетрона: параметри, принципи роботи, застосування.

Тієї ночі я довго сушив голову над тим, що мені робити з цими документами. Вони були смертельно небезпечні, а розсилання поштою було саме тим методом, яким минулого життя Вінсент примусово прискорив технологічне зростання по всій планеті, але цього разу… Цього разу він не обмежувався ідеями з двадцяти або тридцятирічного майбутнього; у цих конвертах були ідеї, які не спали б нікому в голову ще шістдесят років.

Зрештою я вирішив порадитися з Черіті.

Ми зустрілися з нею в Шерінгемі — маленькому містечку на північному узбережжі Норфолка, де риба була завжди така свіжа, ніби її викидали на берег хвилі прибою, що постійно гупали по берегу, здіймаючи солоний водний пил, який за кілька хвилин перебування в ньому подразнював губи, сушив очі й вкривав кристалами кожну волосину. Моя союзниця старіла, і досить скоро мала померти. Мене незабаром мали демобілізувати, носити однострій мені залишалося кілька днів; я міцно тримав обома руками свій кашкет, з грубого сірого неба вив вітер.

— Ну? — запитала вона, коли ми походжали то в один бік, то в інший, вздовж тих кількох метрів берега, що не були білі від піни. — Що в тебе для мене цього разу?

— Листи, — відповів я. — Він знову розсилає листи, до всіх університетів та інститутів світу. Цього разу не тільки американських: Європа, Росія, Китай — будь-куди, де є ресурси й розумні люди. Там є креслення ядерних ракет, ілюстрації корпускулярно-хвильового дуалізму, аналіз орбітальних екранів для захисту від тепла, співвідношення ваги та реактивної сили з точки зору виходу з орбіти…

Вона махнула на мене рукою в білій рукавичці, щоб я замовкнув.

— Думаю, я вже зрозуміла проблему, Гаррі.

— Він наказав мені відправити їх.

— Ти зробиш це?

— Не знаю. Саме тому я й хотів побачитися з тобою.

— Мені втішно, що ти так високо цінуєш мою думку.

Вона чекала, доки я все не проговорю, доки не розберуся зі власними думками, тож саме це я й зробив.

— Якщо я їх відправлю, історія знову зміниться. Раніше, ніж минулого разу. Я не можу її передбачити, не знаю, що саме станеться, але ці листи призведуть до революції в науці, скоротять технологічний розвиток на сорок-п'ятдесят років. Клуби майбутнього…

— Клуб Хронос уже в безладі, Гаррі. Коли Вінсент робив це раніше, історія змінилася. Не обманюй себе, вважаючи, що все відновиться за кілька життів.

— Якщо я їх не відправлю, моїй грі з Вінсентом кінець. Він зрозуміє, що я все пам'ятаю, а ми так і не наблизимося до його точки народження.

— Я досі вважаю, що нам треба просто відрізати йому вуха. За старих часів це спрацювало.

— Він не говоритиме.

— Чому ти такий певний в цьому, Гаррі?

— Бо я не говорив.

Вона закопилила губу й відвернулася від чергового вибуху морських бризок.

— Я не можу вирішувати це замість тебе. Якщо ти не відправиш ці листи, ми не матимемо іншого вибору, окрім як негайно схопити Вінсента й спробувати змусити його сказати правду. А якщо ти відправиш їх, то принаймні на це життя світ знову зануриться в хаос. Порядок буде зруйновано, від природного перебігу подій нічого не залишиться, людство вже ніколи не буде таким, яким було раніше. Але…

— Але я досі матиму довіру Вінсента й досі матиму шанс обманути його, щоб він розповів мені свої секрети.

— Саме так. Я не знаю його. Я ніколи його не бачила й не наважусь зустрітися, бо є ризик, що він знає, хто я. Я не маю жодного сумніву, що він уже зараз удосконалює технологію Забуття на випадок зустрічі зі вцілілими членами Клубу. Цей вибір робити тобі, Гаррі. Лише ти можеш судити про те, як краще покласти цьому край.

— Дякую за допомогу, — буркнув я.

Вона знизала плечима:

— Це твій хрестовий похід, Гаррі, а не мій. Роби те, що вважаєш потрібним. А Клуб Хронос… Ми більше не можемо судити. Ми свій шанс змарнували.

Наступного ранку я відправив листи й поїхав з міста першим поїздом, щоб не залишити собі шансу змінити думку.