Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 38

До цього я ще ніколи не скоював холоднокровне вбивство.

Сидячи в квартирі Ричарда Лайла зимовим вечором 1948-го, коли лід починав уже шкрябати зубами по внутрішній стороні вікна, я чекав на повернення хазяїна і розумів, що я цілком здатен натиснути на гачок. Тож турбувало мене не стільки те, чи зможу я здійснити сплановане, скільки те, наскільки я впевнений в цьому. Я думав, що від такого стану розуму не дуже далеко до повної соціопатії. Чи буде доречним ридати? Схлипувати? Прикусити губу або нервово сіпатися? Я сподівався, що якщо не розум, то хоча б моє тіло матиме пристойність і продемонструє якийсь психосоматичний розлад, якийсь несвідомий прояв відчуття вини через те, що я мав зробити. Довгі часи я сидів і чекав у тиші та темряві, картаючи себе за відсутність докорів сумління. Цим я лише заважав виконанню спланованого, але навіть коли логічна абсурдність моїх думок стала для мене очевидною, мене засмутило, що навіть цей слабкий прояв сумління мав інтелектуальну природу. Я хотів би плакати посеред ночі в подушку, аніж ось так спокійно аналізувати власну моральну деградацію.

Я проникнув у квартиру Річарда Лайла о 21:12.

Він не повертався додому до 1:17 ночі.

Для нього це було досить типово, але дев'ята година була оптимальним часом, коли сусіди вже вдома, але їх ще не стривожать звуки мого вторгнення. Щоб не привертати нічию увагу, я не вмикав світло й чекав, поклавши пістолет на коліна, сидячи в кріслі у вітальні, яка була водночас спальнею, а завдяки низенькому столу ще й кухнею.

Коли він повернувся, він був напідпитку, але не в зюзю.

Мій вигляд — чорні шкіряні рукавички та маленький пістолет зі звукоглушником — миттєво повернув йому тверезість. Коли на порозі з'являється смерть, раціональність або розум здатні здолати алкоголь.

Саме тоді, відразу, я й мав вистрелити в нього, але побачивши, як він стоїть у дверях — ключі досі хитаються на кільці, яке він надів на вказівний палець; коричнева вовняна жилетка надіта поверх зеленого светра; обличчя сіре від смоґу — я заціпенів так само, як і він. Я не мав бажання розмовляти з ним, мені нічого було сказати, але щойно я торкнувся спускового гачка, він заговорив:

— Мені майже нічого вам запропонувати, але беріть усе, що хочете.

Повагавшись, я навів пістолет.

— Насправді ви не хочете це робити, — його голос був лише шепотом, його слова були банальні, адже я вже вирішив, що це саме те, що я хочу зробити, а якби навіть і не вирішив, то тепер це треба було зробити. — Будь ласка, — він упав на коліна, по його щоках текли сльози. — Я ніколи не робив нічого поганого.

Я подумав про це і натиснув на гачок.