Я знайшов його.
Я знайшов його.
Я знайшов його.
А найкращим було те, що я знайшов його не розкривши себе.
Він розшукував мене.
Він прийшов до мене.
І я знайшов його.
Я знайшов його.
Нарешті.
З крижаним спокоєм, як кажуть американці.
Це треба розіграти з крижаним спокоєм.
Я слухав, як друзі пані Синтії-Райт щирими, іноді несамовитими голосами розмовляють про загрози ядерної війни, про небезпеку ідеологічного протистояння, про вплив технологій на перебіг конфлікту; я знав, що Вінсент стоїть лише в кількох кроках позаду мене, і жодного разу не озирнувся. Але не треба бути занадто прохолодним, ніякої Арктики: виходячи з будинку, я посміхнувся йому й ще раз похвалив його гарний літературний смак і висловив надію, що він є регулярним передплатником нашого журналу. Так, він був передплатником. Який чудовий чоловік, просто бастіон просвіти в цей надзвичайно мінливий час.
Але й з теплом треба не переборщити.
Ідучи звідти, я не потиснув йому руку, а коли йшов гравійною доріжкою під вкритим зірками небом, не повернув голову, щоб подивитися, чи стоїть він досі в дверях.
Я знайшов його.
Я повернувся до свого готелю, до номера на третьому поверсі, де смерділо сирістю та пліснявою, що прокрадалися в кожний куточок цього сирого міста, а зачинивши за собою двері, я сів на ліжко й близько п'ятнадцяти хвилин тремтів. Я не міг зупинитися і впродовж якогось часу просто дивився на те, як тремтять мої покладені на коліна руки й питав себе, що ж це за збочена реакція мого розуму, що ж це за прояв багатьох емоцій, про які я був певен, що мав їх відчути, побачивши чоловіка, на якого полював понад сто років, який був такий близький до того, щоб убити мене. Але попри всі ці роздуми я все одно не міг опанувати себе й увесь час, поки автоматично робив усе, що потрібно, щоб лягти спати, мої руки тремтіли так, що я розмазав зубну пасту по підборіддю.
Якби я думав, що це чимось допоможе, я б одразу покликав Клуб Хронос. Я би викликав найманців, я взявся б за зброю сам, і ми би зробили Вінсентові Забуття, прямо тоді, прямо на місці. Без питань, без суду, без марних допитів про точку його походження, бо цю інформацію він би навряд чи віддав легко. Він був мнемоніком, і якщо судити з мого власного досвіду, ми зазнали б невдачі, ми назавжди втратили б шанс зупинити Вінсента.
Тепер, коли його було знайдено, настав час піти.
Він знав, де мене знайти, якщо в нього є такий намір.
Три місяці.
Гірші за тортури.
Я продовжував робити свою роботу й цього разу робив її скрупульозно, ретельно, виконував роль журналіста на сто відсотків і не зробив жодної речі, яка хоч трохи могла бути схожою на пошуки Вінсента. Крім того, я став частіше робити все, що можна було вважати типовим для уробора, який після Забуття живе лише другим життям. Я ходив до церков усіляких віросповідань; призначав і скасовував зустрічі з психологами, не зближувався з колегами, і в усьому жив життям Гаррі Оґаста, невинного калачакри, який важко просувається цим безладним світом. Я навіть брав приватні уроки іспанської, якою насправді розмовляв вільно. Щоб приховати свій швидкий прогрес, я платив хлопчику-сусідові за виконання моєї домашньої роботи та зав'язав короткий і приємний роман зі вчителькою, аж доки зрештою її почуття вини за зраду своєму дуже відсутньому мексиканському хлопцеві не змусило її припинити наші стосунки та уроки.
Чи дійсно мені треба було вдаватися до таких дій заради створення ілюзії, я не знаю. Якщо Вінсент і спостерігав за моїм тодішнім станом, він робив це неперевершено. Але він безумовно розслідував моє минуле, шукав точку мого походження. Втім, мої союзниці, Черіті та Акінлеє, були на місці, тож кожний документ, що залишився в обігу, казав, що я, Гаррі Оґаст, став відомим британській владі як кинутий в Лідсі сирота, і там і залишався, доки не був усиновлений місцевим подружжям на ім'я пан і пані Оґаст. Я знав, що Вінсент перевірятиме ці факти й знайде, що в Лідсі дійсно існують пан і пані Оґаст, які всиновлювали хлопчика приблизно мого віку, життя якого я завжди вважав корисним алібі для себе, і який загинув у автокатастрофі в 1938 році, саме коли мені було зручно скористатися його документами як своїми. Його раптова смерть була для мене великим везінням, бо якби не цей нещасний випадок, мені, можливо, довелося б убити його для збереження свого інкогніто.
Яким би не був курс розслідування Вінсентом цієї ретельно сплетеної брехні, впродовж трьох місяців він не з'являвся, а я не шукав його. А коли він зрештою зголосився, це відбулося о другій годині ночі: він зателефонував мені до моєї квартири у Вашингтоні.
Коли я брав слухавку, я був сонний і спантеличений — саме як йому хотілося.
— Пане Оґаст?
Його голос я впізнав одразу. Я миттєво прокинувся; кров застукотіла у вухах так сильно, що навіть він, здавалося, мав почути.
— Хто це? — запитав я, повзучи по ліжку до вимикача світла.
— Це Саймон Ренсом, — відповів він. — Ми зустрічалися на суаре пані Синтії-Райт.
То це було суаре? Можливо.
— Ренсом… Вибачте, я не зовсім…
— Пробачте, ви мене, напевно, не пам'ятаєте. Я затятий читач ваших публікацій…
— Авжеж! — чи не була моя радість згадуванню трохи завеликою, трохи вимушеною? Це була Америка, країна гучних виразів, а телефон був не тим засобом комунікації, де стримуються. — Вибачте, пане Ренсом, авжеж я вас пам'ятаю… Просто зараз ніч і я…
— Боже мій! — чи не було його розкаяння занадто вимушеним, трохи завеликим? Може, коли це все скінчиться, ми з ним зможемо обмінятися зауваженнями щодо вміння брехати? Його думку щодо цього я би цінив більше за будь-яку іншу. — Мені дуже шкода. Котра у вас зараз година?
— Друга ночі.
— Боже мій! — знову сказав він, і моє бажання знизити оцінку бездоганній в інших відношеннях грі Вінсента підсилилося. Я подумки зробив собі нотатку, що пусті банальні звуки в таких справах значно доречніші за величні сентиментальні вигуки. А втім, якщо він відштовхується від припущення, що я є травмованим невинним, який живе своє життя вдруге, може він вважає доречним ставитися до мене як до ідіота? — Гаррі, мені дуже шкода, — і знову це звертання за іменем, хоча на ти ми з ним, начебто, не переходили. — Я хотів запросити вас випити зі мною наступного тижня, бо маю бути неподалік від вас. Який же я дурник, що забув про час! Я зателефоную пізніше… Тисяча вибачень!
Він поклав слухавку раніше, ніж я встиг що-небудь сказати.
Ми зустрілися, щоб випити.
Той бар полюбляли лобісти та журналісти; під світлом тьмяних ламп і під звуки повільного джазу оголошувалися короткі перемир'я, коли солдатам дозволялося перетинати лінію фронту, сідати за стіл з незнайомцями, обговорювати футбол, бейсбол і останні викрути тривалої боротьби за громадянські права.
Вінсент спізнився на десять хвилин; на ньому був крикливий білий костюм із підтяжками. За його словами, він був ледарем, який майже нічого не робив, але світ, у якому жив я, зачаровував його, тому він сподівався, що я не буду проти, якщо він порадиться зі мною. Я відповів, що я не проти, і він наполіг на тому, що випивку купуватиме він.
Готуючись до цієї миті, я з'їв величезну кількість сиру й випив страшенну кількість води. Пиячити під час виконування завдання — окреме мистецтво, і я не мав наміру дати йому можливість побачити, що я ухиляюсь від випивки, або захопити мене зненацька через сп'яніння. Єдиним недоліком мого методу була необхідність регулярно відвідувати туалет, але це була не найгірша ціна, яку мені доводилося сплачувати.
Під час розмови з'ясувалося, що Вінсентова уява про ледарів не зовсім збігалася з тим, якими їх бачили інші люди.
— Батько мені багато залишив, — пояснював він, байдужо знизавши плечима, — у тому числі вчений ступінь, яким я ніколи не користуюся, будинок, в якому ніколи не живу, та фабрику, яку ніколи не відвідую, бо мені все це нецікаво.
Авжеж, нецікаво, Вінсенте. Авжеж.
— Ваш батько, певно, був дуже заможним чоловіком.
— Так собі.
Безсмертні слова надзвичайно багатих, чия природна точка фінансового насичення настільки висока, що вони мешкають високо над світом простих смертних і можуть осягнути статки, що є за межами уяви простих людей. Отже, це «так собі» обіцяє багатство, яке ще не здобуто.
Тема Вінсентова батька повиснула між нами, і ця наживка здавалася такою ніжною та соковитою, що я проігнорував її.
— То навіщо така людина, як ви, розмовляє з такою людиною, як я? — поцікавився я.
— А хіба я не сказав? Я палкий прихильник ваших праць.
— Справді? То ви не… ну, не плануєте відкрити власну газету або спробувати себе в цій професії?
— Ну що ви, ні! Я не маю жодної гадки, як це робиться. Але ось що я вам скажу…
Ось воно: він по-змовницьки совався на місці, нахилив голову, потайки озирався навколо.
— А у вас не знайдеться якого-небудь інсайдерського бруду?
Якого саме бруду, любий мій?
— Мій чувак-бухгалтер хоче, щоб я вклав гроші у певну компанію, яка займається чимось надзвичайно технічним з гармонійним резонансом, чи як там його. Я зазвичай покладаюся на його думку, але ця інвестиція має бути дуже великою, і я не зовсім певний, що вони зростатимуть. Що ви про це думаєте?
Я думаю, Вінсенте, що скориставшись висловом «чувак-бухгалтер», ти трохи переборщив.
Я думаю, що зараз було би легко вбити тебе.
Я думаю, що попри все я усміхаюсь.
Усміхаюсь твоїй грі. Твоїй чарівності. Твоїм невимушеним манерам і непристойним жартам. Усміхаюсь, бо впродовж десяти років ми усміхалися та працювали разом, і лише впродовж кількох днів ти намагався позбавити мене життя. Усміхаюсь, бо саме це звикло робити моє обличчя за твоєї присутності, попри ненависть, яку неможливо описати. Усміхаюсь, тому що попри всю брехню, попри все те, що я про тебе знаю, ти подобаєшся мені, Вінсенте Ренкіс. Ти досі мені подобаєшся.
— Як зветься ця компанія? — спитав я. — Може, мені її перевірити?
— А ви можете? Я не хочу, щоб ви подумали, що річ була саме в цьому — я знаю, що всі всіх постійно використовують — але чесне слово, Гаррі… Можна мені звати вас Гаррі? Я великий шанувальник вашої праці, я просто хотів познайомитися з вами, а ця інша справа просто…
— Нема проблем, пане Ренсом… Саймоне? Саймоне, це не важко.
— Я не хотів би обтяжувати вас.
— Це не важко. Це моя робота.
— Принаймні, дозвольте мені заплатити за ваш час! Витрати? Ну, хоча б витрати!
Я згадав, як легко підкупити хорошу людину. А цей Гаррі Оґаст, роль якого я граю, він хороший чоловік? Я вирішив, що так, він має бути хорошим, але як і всі хороші люди, за присутності Вінсента Ренкіса він зазнає морального падіння.
— Ви сплатите за гарну вечерю, — відповів я, — і будемо квити.
Зрештою я дозволив йому заплатити і за квитки теж.
Ця компанія виявилася саме такою, як я очікував. За звичайних обставин вона мала би займатися розробкою нового покоління кольорових телевізорів, покращувати коливання в кінескопі, досліджувати взаємні впливи приладів через електромагнітну взаємодію. Але так само, як і багато інших закладів у Сполучених Штатах, вона отримала п'ять аркушів жовтого паперу, на яких було акуратно надано специфікації, електронні схеми та параметри, що стосувалися технологій, які випереджали час років на двадцять, тож тепер ця компанія…
— Це захоплива робота, пане Оґаст, просто захоплива. Стосується одночастинкового резонансу.
І що це значить? Це для моєї статті, звісно, щоб читачі зрозуміли.
— Ну, пане Оґаст, якщо ми візьмемо, скажімо, промінь світла… дуже інтенсивний промінь, приміром, лазера…
Авжеж, така відома кожному в 1960-их роках річ, як лазер.
— І спрямуємо його на електрон…
Авжеж, ми в 1960-их тільки й робимо, що світимо лазерами на одиночні електрони; де я був останні вісімсот вісімдесят років?
— Ми побачимо передачу енергії… Ви знайомі з поняттям корпускулярно-хвильового дуалізму?
Уявімо, що знайомий.
— Бл… искуче! То ви маєте знати, що те, що ми звемо світлом, зараз вважається водночас частинкою — фотоном — і хвилею, а завдяки гармонічному резонансові між цими хвилями, які водночас є частинками, ми можемо почати бачити… Ви певні, що розумієте це, пане Оґаст? У вас дуже задумливий вигляд.
Задумливий? Це через поганий обід. Нехай у цьому буде винний поганий обід.
— Яка прикрість, пане Оґаст. Я не знав. Може, вам краще сісти?
А потім я написав доповідь для Вінсента. Застосування цих розробок було для мене очевидним, а найголовнішим було те, що я розумів, чому ця компанія цікавила Вінсента — їхні дослідження дуже корисні для створення омріяного ним пристрою, квантового дзеркала, яке має подивитися на одну частинку, і з результатів спостереження вивести відповіді на все. Просто, Гаррі, дуже просто… якщо тобі стане відваги зробити це.
Він досі створює його, десь у глибинці Америки — саме в цьому й була його найголовніша мета. Але я не міг показати, що я все це знаю, а тому написав аналіз, який базувався не на науці, а здебільшого на особистостях зустрітих мною людей і на тому, чи справляли вони враження тих, хто має план.
Ми зустрілися під час вечері — за його рахунок — і він угукав і агакав як експерт, гортаючи мої сторінки, а зрештою кинув мій твір на стіл, плеснув долонями й вигукнув:
— Це чудово, Гаррі, просто чудово! Офіціанте! Ще саке!
Це був 1969 рік, новою модою в Америці були суші. Полярні льодовики танули, небеса через промислові викиди ставали оранжево-жовтими, Радянський Блок розвалювався й ширилися чутки про те, що з’явилися ліки, які роблять чорну шкіру білосніжною — вони були призначені для чорних, які боролися в США за громадянські права. Це, за словами Ніксона, був істинний шлях до рівності. Як на мою думку, єдиною причиною того, що світ досі не знищили ядерними бомбами, було те, що ні в кого не з’явилося причини спробувати це зробити.
— Розкажи мені про себе, Гаррі. Ти британець, я прав? — отакої! Питання про точку походження було згадано між змінами страв так побіжно, що я мало не пропустив його. — У тебе велика родина?
— Ні, — досить чесно відповів я. — Моїх батьків уже обох немає, вже кілька років. А братів і сестер ніколи не було.
— Прикро це чути. Певно, вони дуже пишалися тобою?
— Думаю, що так. Сподіваюсь, що так. Вони були хороші люди, але я працював тут, а вони жили там… Ти, певно, і сам знаєш.
— Не можу сказати, що знаю, Гаррі, але можу зрозуміти. Ти з Лондона?
Гарне, дуже американське питання. Якщо не знаєш напевно — припусти, що британець з Лондона.
— Ні, далі на північ. З Лідса.
— Вперше чую.
Боже, як чудово він брехав! Просто майстер-клас. Якби я не був такий зосереджений на власному обмані, то підвівся б і зааплодував. Я знизав плечима — злегка, як це роблять стримані англійці, які не поспішають обговорювати складні речі — і він зрозумів цей натяк і ввічливо облишив цю тему.
Я ще кілька разів виконував роботу для Вінсента.
Поїздки до різних компаній, співбесіди з потенційними «інвесторами». Схема була чудово мені зрозуміла, і з кожним новим випадком я дозволяв собі отримувати з його кишені трохи більше. Багато в чому методи, якими він розбещував мене, були віддзеркаленням методів, якими я користався минулого життя для розбещування інших: вечеря перетворювалася на вікенд поза містом, а той — на регулярні зустрічі в місцевому оздоровчому клубі. Ми вдягалися в не зовсім однакові білі шорти та футболки й грали в сквош, бо саме цього очікувало суспільство від чоловіків середнього віку, які швидко старіли; після гри ми пили каву з іншими членами клубу, обговорювали новини, політику і те, чи може бути шляхом вперед холодний синтез. Того дня, коли група ліванських радикалів нарешті підірвала в Бейруті хімічну бомбу, я сидів разом із Вінсентом у кімнаті відпочинку в оздоровчому клубі й дивився, як журналісти в протигазах ховалися за броньованими машинами, а живі та ті, хто помирав, виповзали з огорнутого димом міста-пастки. Я розумів, що це зробили ми, це ми випустили в цей світ усі ці технології; я відчув на спині холодну руку неминучості. У 1975 році я придбав свій перший мобільний телефон, а в 1977-му вже писав про телефонне шахрайство, про злами комп'ютерів і про псування сучасних ЗМІ. Світ рухався вперед занадто швидко. Час, який я проводив разом із Вінсентом, був приємним відпочинком від усього, бо він запрошував мене на вечірки до свого великого маєтку в центрі штату Мен, який був досить далеко від хаосу та від кількості постраждалих, що безупинно зростала. Він ніколи не згадував про свої дослідження, про свою роботу, а я ніколи не намагався дізнатися про це.
Його батько, загадкове джерело його статку, виявився реальним чоловіком, який помер у 1942 році — герой Тихоокеанської війни. Його могила не була підписана, тож її не можна було знайти, але коли я непомітно нишпорив по записах Вінсента, я майже не сумнівався, що якщо й існує тіло, то генетичний аналіз виявив би, що зв'язок цього тіла з Вінсентом не більший, ніж мій зв’язок із загадковими паном і пані Оґаст з Лідса. Для того, щоб видурити у Вінсента точку його походження, знадобиться більше… набагато більше.
У 1978 році, коли впала Берлінська Стіна, а перша спроба прорити тунель під Ла-Маншем призвела до обвалу під морем, у якому загинули дванадцятеро людей, а європейські спроби відновити економіку тимчасово застопорилися через те, що луснула булька доткомів, мене було запрошено — я до цього вже звикав — до чергової вечірки в маєтку Вінсента. Облямована золотом листівка безумовно запрошувала до якогось великого соціального заходу, але такі заходи були мені корисні, адже на них Вінсент був змушений багато разів повторювати свою брехню, і це спрощувало пошук у його легенді розбіжностей. Про привід цього збіговиська не було нічого, але в нижній частині мого запрошення від руки було написано: «Не забудь піжаму!»
Йому подобалося гратися мною, а мені певним чином подобалося, що мною грають. З роками він дещо розслабився за моєї присутності, напевно, повіривши в мою нешкідливість: Гаррі Оґаст, обмежена пам'ять, сумнівна репутація. А які він організовував вечірки!
Я прибув надвечір; під'їхав гравійною доріжкою до знайомого старого величного цегляного особняка, який Вінсент називав своїм «домом з квітня до травня та з серпня до жовтня», бо саме ці пори року в штаті Мен найприємніші. Де він бував з листопада до березня та з червня до липня, ніхто не знав, але я не міг позбутися думки, що там він носить датчик радіації. Якби лічильник Гейгера був здатний на більше, ніж підтвердити мої підозри, я би сховав його під своїм вечірнім костюмом, але я й без нього був певний в тому, що Вінсент досі працює над квантовим дзеркалом. Мені було цікаво, наскільки далеко він просунувся.
П'ять життів, Гаррі. Гадаю, ще п'ять життів, і воно наше!
Ці слова він сказав мені два життя тому. Чи все в нього йде за розкладом?
— Гаррі! — зустрівши мене біля дверей, він обійняв мене з французькою чарівністю та американським ентузіазмом. — Житимеш у рожевій спальні… Адже ти залишишся, так?
— У твоїй листівці згадувалася піжама, тож я сприйняв це як запрошення на вікенд.
— Чудово! Заходь, інші гості вже починають приїжджати. Вибач, якщо мені доведеться розмовляти з ними. Ти ж розумієш — зв'язки, зв'язки, зв'язки…
Рожева спальня виявилася маленькою кімнатою в башточці, що стирчала на одному з боків будівлі, архітектор якої вирішив, що середньовічне є сучасним. У цій кімнаті були окремі душ і туалет, а на стіні висіла світлина, на якій значно молодший Вінсент гордо тримав найбільшу мисливську рушницю, яку я коли-небудь бачив; одна з його ніг стояла на туші тигра. Мені довелося двадцять хвилин ретельно розглядати це фото, щоб зрозуміти, що воно насправді є підробкою, як і багато інших зображень Вінсента в цьому будинку.
Гомін внизу ставав дедалі гучнішим. Коли сонце опустилося за обрій, на газон під моїм вікном упали смуги яскравого світла, що випромінювалося з вікон будинку. Музики заграли життєрадісні мелодії кантрі, але без вигуків «Їі-хаа!», щоб не соромити поважне товариство. Я вдягнувся в костюм і пішов униз.
У натовпі були знайомі обличчя — чоловіки та жінки, яким мене представили впродовж років знайомства з Вінсентом… тобто, з Саймоном Ренсомом, як його звали всі присутні. Були щирі потискання рук, питання про спільних знайомих, друзів, родину та, як це буває часто в цьому віці, про здоров'я.
— Боже, тепер я вимірюю тиск крові вдома, бо щойно піду до лікаря — він підстрибує до неба!
— Мені сказали стежити за рівнем цукру в крові.
— Мене попередили, щоб я цурався жиру!
— Холестерол, холестерол, як же я мрію, щоб у моєму житті було ще трохи холестеролу!
Я подумав, що мине ще кілька років, і моє тіло стане помирати, починаючи з кісткового мозку. Лише кілька років… Якщо я не зможу наблизитися до секретів Вінсента Ренкіса, чи означатиме це, що це життя було марним?
Раптовий дзвін сріблом по склу, вибух оплесків — аж ось і сам Вінсент. Він стояв біля музикантів, які наразі замовкнули, і гордо посміхався усім присутнім, піднявши келих.
— Пані та панове… — починалася промова; я ненавиджу промови. — Дякую вам усім, що зібралися сьогодні. Я певний, що вас цікавить причина цього запрошення…
За свій вік я відвідав вісімдесят сім весіль, сімдесят дев'ять похоронів, двадцять дев'ять бар-міцва, одинадцять бат-міцва, двадцять три конформації, тридцять два хрещення, вісім судів з розлучення як свідок однієї зі сторін, тринадцять судів з розлучення як спільний друг, на плечі якого можна поплакати, сімсот вісімдесят чотири дня народження, в ста одинадцяти з яких була стриптизерка (в дванадцяти з них стриптезерка була та сама), сто три ювілеї та сім повторних весіль після розлучення, і з них усіх я можу згадати лише чотирнадцять промов, які були хоч трохи…
— Отже, пані та панове, познайомтеся з моєю нареченою!
Я автоматично зааплодував, бо це робили всі, і підвів очі, щоб подивитися на лінійну смертну, якою Вінсент вирішив розважитися цього разу. Може це буде яка-небудь Франс, вибрана для того, щоб змусити ревнувати якогось Г'ю, поки той грає в теніс? Або якась Летиція — гарна та вільна; а може Мей, яка створюватиме йому ауру поважності, поки він займатиметься своїми темними справами, або ж Ліззі — опора в лихі часи, яка на дев'ять десятих просто має бути, і лише на одну десяту викликає почуття. Вона вийшла вперед — жінка з натяком на сивину у волоссі, вдягнута у вечірню сукню кольору вершкового крему, і вона була
Дженні.
Моя Дженні.
Спогади повернулися надто швидко, щоб встигати думати.
Моя Дженні, яку я кохав, з якою я одружився, яка була хірургом у Ґлазґо ще тоді, коли жінки не бували хірургами, а надто в Ґлазґо. Я покохав її та розповів їй усе, і це було занадто. Моя Дженні, яку я ніколи не звинувачував за долю, що спіткала мене, за Франкліна Фірсона та за мою смерть на підлозі його будинку, де я лежав з розрізаною артерією та з посмішкою на обличчі. Моя Дженні, якій я в іншому житті прошепотів «тікаймо зі мною», і вона посміхнулася й, здавалося, відчула спокусу, причину якої навряд чи розуміла.
Моя Дженні, про яку я розповів Вінсентові. На базі «Пєтрок-112», в ніч, коли ми грали в карти, випили трохи горілки, і він сказав…
— Дідько, Гаррі, я хоч і не погоджуюся з Клубом Хронос, але вважаю, що здоров'ю чоловіка корисно, якщо той іноді не відмовляє собі в задоволенні.
Швидкі спогади.
Я заглядався на Ганну — лаборантку, чиї калібрування були точні до шостого знаку, яка посміхалася мені, дивлячись поверх окулярів, не розуміючи, що це кліше, яке лише додавало їй чарівності. Вінсент плескав мене по плечу: «Боже мій, Гаррі, хіба хтось колись казав, що геніїв треба катувати? Не стримуй себе».
Я довго вагався, переймався можливими наслідками, тим, що можуть сказати люди, а коли ми грали в карти та пили горілку, Вінсент висміяв мої тривоги як варті лише сімнадцятирічного хлопця, а не чоловіка, який живе дванадцяте життя.
— Невже в тебе не було жодної дівчини, Гаррі?
— Я завжди був надто зайнятий, щоб мати справжнє кохання. Я певний, тобі це знайомо.
— Дурниці! — відповів він і вдарив кулаком по столу так, що карти підстрибнули. — Хоча я й вірю усією душею в те, що цей проект, це квантове дзеркало є найбільшим, до чого може прагнути людина — побачити Всесвіт очима творця, відповісти на найголовніші людські питання — проте я також вважаю, що вперте присвячення себе цілком одній цілі без відпочинку, передиху або розваги призводить лише до мігрені, а не до продуктивності. Не маю сумніву, що місцеві бюрократи мають якусь статистику щодо цього. Скажімо, п'ятнадцятивідсоткове зростання продуктивності, якщо раз на вісім годин робітникові дозволити півгодини відпочинку. Чи перевищує п'ятнадцятивідсотковий зріст витрати на час, проведений не на робочому місці? Безсумнівно.
— То ти пропонуєш… терапевтичний секс?
— Я пропоную терапевтичні стосунки. Я пропоную їх тому, що ти і сам неодноразово зауважував, що навіть найкращі уми не можуть кожну секунду лише аналізувати таємниці Всесвіту, вони мусять, саме мусять також витрачати якийсь час кожного дня на думки про те, чому в туалеті так холодно, чому шампунь такий поганий, а капуста в їдальні несмачна. Я не очікую, що мої науковці будуть ченцями, а надто ти, Гаррі!
— У тебе хтось є? — спитав я. — Я не помічав…
Він відмахнувся від моїх допитів рукою:
— Я не казав, що невдалі, неприємні стосунки покращують продуктивність — взагалі-то, навпаки. Я не витрачатиму свій час на марні переслідування сексуального об'єкта лише тому, що мені не завадила б невеличка хімічна стимуляція! Але якщо я зустріну когось, кого вважатиму…
— Півгодинним відпочинком у своєму восьмигодинному робочому дні?
— Саме так. Ти про це знатимеш.
— Ти коли-небудь одружувався? — спитав я.
Моє питання не мало якоїсь великої мети, це була просто цікавість, світська розмова під час гри.
— Раз або двічі, — визнав він, — коли мав враження, що доступна прийнятна кандидатка. Один раз, у моєму першому житті, була жінка, про яку я думав… Але ретроспективний погляд робить дива; після смерті я виявив, що чудово можу жити без неї. Час від часу я знаходжу кого-небудь для спілкування. Коли ти нікому не потрібний, похилий вік може виявитися досить тяжким. А як щодо тебе?
— Дуже схоже, — визнав я. — Я теж виявив, що бути самотнім… Недоліки самітності більші за переваги, особливо наприкінці життя. Таке враження, що навіть коли ми розуміємо марність обману, пустоту відносин — якщо вони дійсно пусті… Прагнення бути разом із кимось сидить у нас глибше, ніж я міг уявити.
І тоді, сам не знаю чому, я розповів йому про Дженні.
Дженні.
Наївно було би звати її коханням мого життя.
Можливо, коханням одного з життів.
Безглуздо припускати, що любов може тривати так довго.
Це ілюзія, створена багатьма роками брехні, обману та відособлення від усього, бо іншого вибору немає. Відособлення від Клубу Хронос через страх бути знайденим, відособлення від Вінсента через страх, що він дізнається про мою правду, відособлення від тих, хто жив, помер і нічого не згадав, відособлення від сім'ї — названої та справжньої, відособлення від світу, історію якого я знав, відособлення від…
Усього.
Це прискорення мого серця.
Це утруднене дихання.
Це почервоніння моїх щік.
Це не кохання.
Це омана.
Дженні.
Тримає Вінсента за руку.
Іншу руку вона простягає, щоб взяти з його руки келих і поставити його на чорну поверхню рояля. Після цього її пальці знову обіймають його шию, проводять по рідкому волоссю на потилиці. Вона майже такого самого зросту, як і він, але все одно стає навшпиньки, її вага відштовхує його назад. Вона цілує його, він теж її цілує — сильно, довго та пристрасно — а всі навколо аплодують, і коли їхні губи роз'єднуються, він кидає погляд на мене.
Секунда.
Лише секунда.
Що він побачив?
Я теж аплодую.
Лише пізніше — набагато пізніше — я дозволяю собі прокрастися в найдальшій куток садка, опуститися колінами та руками на вогку землю й заплакати.