Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 51

— Так, — сказав я Вінсентові. — Я згоден.

Ми сиділи в кабінеті командира бази «Пэтрок-112» (командир тактовно залишив нас самих) і я чекав: склав руки, закинув ногу на ногу й дивився на Вінсента, а той дивився на мене.

Зрештою, Вінсент сказав:

— Дозволь поцікавитися, чому? Бо після попереднього вироку «Фігня» це досить дивовижна зміна думки.

Шукаючи натхнення, я подивився на стелю й помітив на ній тонку чорну вервечку комах, які вишикувано йшли від місця кріплення світильника.

— Я міг би сказати, — відповів я, — що причиною є наукова задача, цікавість, бажання пригод, а також те, що на мою думку з цього все одно нічого не вийде, а отже й шкоди не буде. Я міг би сказати, що це повстання проти Клубу Хронос, проти їхньої політики сидіти й нічого не робити, а лише пити, трахатися та вживати наркоту по всьому світові, тому що більше зайнятися нічим й ніколи нічого нового не з'явиться. Я міг би тобі сказати, що минуле є минулим, що ніщо не має наслідків, що я втомився від життя, в якому будь-яка моя дія має сенс лише для мене самого, і що після багатьох років я задубів зсередини, став пустим, порожнім, що я дрейфую від ситуації до ситуації наче привид, що відвідує стару могилу, шукаючи пояснення причин своєї смерті, і в цих своїх пошуках я не знайшов нічого. Нічого, що мало б сенс. Я міг би тобі сказати, що я поділяю твої прагнення. Що я теж хочу бачити очима Бога. Адже зрештою йдеться саме про це? Ця машина, це «квантове дзеркало», що б це в дідька не означало на практиці… це просто науковий інструмент, як і будь-який інший, але це науковий інструмент, який дасть відповіді на «чому», «що», «як»… на все. Дізнатися про все. Чому ми існуємо? Звідки ми беремося? Калачакри, уробори. Впродовж усієї історії люди намагалися зрозуміти, чим вони є та чому вони існують. То чому калачакри мають бути іншими? Я багато віддав би за те, щоб мати таке знання, але поки що ніхто не давав мені навіть натяку на відповідь, навіть натяку на спосіб її отримати. А ти, принаймні, маєш план.

Я знизав плечима й відкинувся на спинку крісла.

— Або ж, якщо ближче до суті, я можу просто сказати, що це нове зайняття, щось таке, що може по справжньому змінити спосіб мого життя. Тож до біса все інше!

Вінсент задумався.

Потім посміхнувся.

— Гаразд, — сказав він. — Мене це влаштовує.

Навіть зараз, знаючи, що я роблю, я не можу брехати.

Десять років я присвятив розробці квантового дзеркала.

Для калачакри десять років за великим рахунком — ніщо, але ж ніхто, навіть ми, не живе за великим рахунком. Три тисячі шістсот п'ятдесят днів, плюс-мінус кілька перерв на відпочинок, і кожна мить була… одкровенням.

Впродовж дуже багатьох років я не працював по-справжньому, на повну силу. У своїх попередніх життях я іноді працював — лікарем, професором, науковцем, шпигуном — але ті посади були лише способами досягти бажаного, шляхом до знань і розуміння навколишнього світу. А тепер, взявшись працювати над неможливим проектом Вінсента, я був схожий на випускника університету, який нарешті дав волю отриманим знанням, застосовував їх за призначенням, і я вперше за свої життя зрозумів, як воно буває, коли твоя робота стає твоїм життям.

Я був щасливий і дивувався тому, що зовсім недавно не розумів, що саме це і є щастям. Умови роботи були далекі від розкішних, адже Вінсенту все-таки доводилося вдаватися до поступок, зважати на те, в якій державі ми знаходилися, але виявилося, що для мене це не було проблемою. Ліжко було тепле, ковдри товсті, їжу важко було назвати смачною, але голод після важкого дня вона вгамовувала. Двічі кожного дня Вінсент з криком «Важливо підтримувати зв'язок з природою, Гаррі!» наполягав на тому, щоб ми виходили з-під землі подивитися на сонце (частіше — на його відсутність) і відчути пронизливий вітер з Арктики.

Він не припиняв цього навіть узимку, і я провів багато годин, жалюгідно щулячись від холоду, коли моє волосся, брови та сльози примерзали до шкіри, а Вінсент походжав туди-сюди й вигукував: «Як нам буде гарно, коли ми повернемося всередину!»

Я міг би відповісти йому на це дуже в'їдливо, якби не був надто замерзлим, щоб говорити.

До мене ставилися як до свого, бо саме так ставився до мене Вінсент. Ніхто мене ні про що не питав, ніхто не розмовляв з колегами про страх, який змушував їх мочати, але з плином часу з мого професійного та соціального життя ставало зрозуміло, що Вінсент зібрав навколо себе дивовижно розумних помічників.

— П'ять життів, Гаррі! — радісно вигукував він. — Ще п'ять життів, і ми його закінчимо!

Цим довгостроковим планом, заради виконання якого треба було п'ять разів померти, він поділився лише зі мною. Ми досі були так далеко від досягнень, яких хотів Вінсент, так далеко навіть від отримання обладнання, за допомогою якого можна було б почати вивчати питання про «як» і «чому» — про кожне «як» і кожне «чому» — що не було сенсу навіть згадувати про це. Натомість ми працювали над складовими, кожна з яких сама по собі була революційною для того часу, а їхнім призначенням, за словами Вінсента, було «Допхати двадцяте століття до двадцять першого!»

— Я маю намір розробити до 1963 року внутрішній інтернет, — пояснив він, — а з мікропроцесорами розібратися до 1969-го. Якщо пощастить, ми витягнемо обчислювальну техніку з кремнієвої ери ще до 1971 року, і якщо не порушимо розклад, то отримаємо нано-обробку до 1978-го. Помираю я зазвичай, — додав він з легким жалем, — до 2002-го, але за допомогою знань, які ми здобудемо в цьому житті, в наступному я сподіваюсь отримати мікропроцесори ще до завершення Другої світової війни. Наступного разу я думаю оселитися в Канаді — канадськими мозками я давно не користувався.

— Це все, звісно, дуже добре, — зауважив я одного тихого вечора, коли ми сиділи й грали в нарди в його кімнаті, — але з твоїх слів про намір скористатися в наступному житті відкриттями цього життя виходить, що ти розраховуєш згадати всі деталі, всі технічні параметри, всі діаграми та рівняння.

— Звичайно, — безтурботно відповів він. — Я згадаю.

Я впустив гральну кістку й сподівався, що моя незграбність не справила враження навмисно поганого кидка. Затинаючись, я спитав:

— То ти мнемонік?

— Хто? — не зрозумів він.

— Мнемонік — так у Клубі називають людей, які все пам'ятають.

— Ну, в такому разі я, напевно, мнемонік. Тебе це дивує?

— Ми… Ви зустрічаєтесь дуже рідко.

— Я так і думав. Але мушу сказати, Гаррі, що твої спогади про часи, коли ти був науковцем, бездоганні. Ти дуже посилив наш колектив.

— Дякую.

— Але ти, як я розумію, теж забуваєш?

— Так, забуваю. Я навіть забув, чий зараз хід — твій чи мій?

Чому я збрехав?

Багаторічна звичка?

Або, можливо, згадав Вірджинію, її розповідь про іншого знаменитого мнемоніка — Віктора Генесса, творця катаклізму, який теж усе пам'ятав і скористався цим для знищення світу. Можливо, саме це.

Світ добігає кінця.

Христа в Берліні.

Це не мало значення.

Це не має значення.

Смерть завжди повинна приходити, і якщо нагородою за наші дії буде відповідь — величезна, красива відповідь на найдавніші питання, чому ми є, звідки ми взялися — то це була ціна, яку варто було сплатити.

Так я переконував себе на самоті, у темряві російської зими.

Ми з Вінсентом вдосконалювалися в мистецтві збереження таємниці. Ми обоє знали про розвиток теорії та технологій впродовж двадцяти-тридцяти наступних років. Ми обоє мали бездоганні спогади про одні й ті самі речі, хоча я завжди виправдовував це талантом до цифр. Нам було потрібно впроваджувати нові ідеї таким чином, щоб надзвичайно розумні люди, яких зібрав навколо себе Вінсент, робили потрібні наукові та технологічні прориви, вважаючи, що роблять це самостійно. Це перетворилося на свого роду гру, на змагання між нами — хто зможе підштовхнути хіміка до відкриття певної сполуки, або фізика — до нової концепції. Велетенський масштаб проблеми в певному сенсі давав і переваги: оскільки загальна задача була надто складна, щоб її осягнула одна людина, ми розбивали її на менші частини. Нам був потрібен електронний мікроскоп, про можливість створення якого ми обоє знали, але жоден з нас його не вивчав і навіть ніколи не користувався ним. Нам був потрібен прискорювач частинок, про який, знов-таки, ми обоє знали, але ніколи не створювали. Іноді самого лише обговорення нової концепції було достатньо, щоб спровокувати несподівані сплески винахідливості в наших дослідників, які, захопившись безперервною низкою успіхів, не мали часу замислитися над тим, чому відбуваються ці одкровення.

— До кінця цього життя, — твердо заявив Вінсент, — я маю намір отримати технологію 2030 року, якою б вона не була. Це гарний комуністичний підхід — завжди має бути довгостроковий план.

— А тебе не турбує, — запитав я, — що буде з цією технологією після твоєї смерті?

— Нема ніякого «після моєї смерті» — похмуро відповів він.

Я хотів би сказати, що це питання турбувало мене більше, ніж це було насправді. Я згадав нашу дискусію про саму природу калачакр. Чим ми є, як ми живемо? Чи дійсно ми є лише свідомостями, що перелітають від одного з нескінченної кількості паралельних всесвітів до іншого, змінюючи їх своїми вчинками? Якщо так, то з цього витікало, що наші дії все-таки мають наслідки, хоч ми й не можемо їх побачити, бо десь існує всесвіт, в якому Гаррі Оґаст на свій п'ятдесят п'ятий день народження повернув ліворуч, а не праворуч, а десь є всесвіт, в якому Вінсент Ренкіс помер, залишивши по собі пострадянську Росію, що мала технології, які випереджали свій час на багато десятиліть.

Світ добігає кінця.

Христа в Берліні.

Світ добігає кінця.

Це має бути через одного з нас.

— Світ добігає кінця, — сказав я.

Це було 1966 року, коли ми мали незабаром випробувати перший холодний ядерний реактор Вінсента.

Технологія холодного ядерного синтезу, на мій погляд, могла би врятувати планету. Відновлюване джерело енергії, основними відходами якого є водень і вода. На вулицях Лондона в ці роки обличчя людей досі чорніли від диму. Сірі хмари здіймалися над промисловими димарями моєї батьківщини, нафта вкривала зіпсовані береги біля місця, де затонув контейнерний корабель, а через двадцять років люди помиратимуть від дихання димом, що виривався з ушкодженого четвертого енергоблока в Чорнобилі, а сотні тисяч інших людей пізніше називатимуться «ліквідаторами»: солдати, які скидали радіоактивні ґрунти в шахти, будівники, які заливали бетоном уран, пожежники, які кидали лопатами пісок на гаряче ядерне паливо навіть тоді, коли їхню шкіру пощипував підступний дотик радіації. Усе це мало колись настати, і навіть тоді холодний ядерний синтез досі буде лише мрією; але ми з Вінсентом уже були готові змінити світ.

— Світ добігає кінця, — сказав я, коли генератори набирали потужність, але через гудіння машин він навряд чи почув мене.

Випробування реактора було невдале.

Виявилося, що одну з найбільших мрій науковців двадцятого століття ми не зможемо здійснити цього життя. Виявилося, що навіть ми з Вінсентом не були всесильні. Знання не заміняє винахідливість, а лише прискорює її.

— Світ добігає кінця, — сказав я, коли ми стояли на оглядовій галереї та спостерігали за тим, як наш апарат розбирають.

— Що ти кажеш? — пробурмотів він, не в змозі зосередитися через розчарування та необхідність тримати себе в руках.

— Світ добігає кінця. Моря киплять, небеса падають, і все це прискорюється. Розвиток лінійного часу змінюється, і це через нас. Це ми винні.

— Гаррі, — докорив він, — не будь таким мелодраматичним.

— Це повідомлення, яке впродовж поколінь передавалося від дитини до старої людини на порозі смерті. Майбутнє змінюється, і не на краще. Це через нас.

— Клуб Хронос завжди був таким нудним.

— Вінсенте, а що, як це ми?

Він косо глянув на мене, і я зрозумів, що він таки почув мене, почув попри гудіння машин і звуки приладу, який одного дня породить прилад, який породить прилад, який здобуде знання про Бога, відповідь на всі наші питання, розуміння Всесвіту як цілого.

І він сказав:

— То й що?

Через чотири дні, коли з дедалі більшої кількості результатів експерименту з термоядерного синтезу ставало очевидно, що ми зазнали невдачі, але досі з імовірністю 99,3 відсотка залишилися живими, я попросив відпустку.

— Авжеж, — сказав він. — Я тебе розумію.

Мене підвезли на армійській машині до Пєтрока-111; з Пєтрока-111 інший автомобіль довіз мене до Плоских Прудів, і я збагнув, що не залишав лабораторію Вінсента десять років. Час не був добрим до краєвиду: кілька дерев, що були тут раніше, зникли, залишивши по собі на землі потворні пні, а за ними на великих бетонних стінах оголошувалося, що тут люди роблять хліб, тут вони працюють зі сталлю, а тут не було написано взагалі нічого, крім попередження, що будь-кого, хто наблизиться до цих стін після восьмої вечора, буде застрелено. З Плоских Прудів поїздом поїхати можна було лише раз на день, а наявністю готелів цей населений пункт похвастати не міг. Мій водій привів мене до дому своєї матері. Вона пригостила мене тарілкою гарячих бобів із консервованою рибою та розповіла всі плітки села, з яких вона, схоже, була найбільшим знавцем, а можливо й авторкою. Я спав під іконою святого Себастьяна, який загинув, розстріляний стрілами, і якого католицька іконографія зазвичай зображала вмираючим у спідній білизні, але тут на ньому була золота тканина.

Поїзд, яким я повертався до Ленінграда, був мовчазний, у ньому не було балакучої молоді, як коли я їхав на північ. Один чоловік віз кілька ящиків курей. Через чотири години подорожі нерівні рейки — їх було більше, ніж я пам'ятав — підкинули один з ящиків у повітря і в'язень із білим пір'ям і червоними очима провів на волі дев'ять славних хвилин, гасаючи по всьому вагону, поки міліціонер, в якого лущилася шкіра, а на щелепі були ознаки меланоми, не простягнув одягнену в рукавичку руку й не схопив птаха за шию. Шия помітно розтягнулася, а істоту, що мала такий вдячний вигляд, який могла мати лише тварина, чий мозок має розмір горіха, повернули хазяїнові з ящиком.

Коли я зрештою вийшов з поїзда в Ленінграді, небо було чорне, а по старих косих дахах стукотів дощ. Офіційно мене ніхто не зустрічав, але коли я вийшов з вокзалу в пошуках нічлігу, двоє чоловіків у пальтах з високими комірами пішли за мною й залишилися стояти на вулиці біля готелю; в тіні, де на бруківці танцювала стрімка вода. Впродовж тих кількох днів, що я провів у місті, я добре познайомився зі своїми спостерігачами, яких було шестеро, і яких я подумки охрестив Борис-1, Борис-2, Худий, Жирний, Захеканий і Дейв. Дейв заслужив своє ім'я дивовижною зовнішньою схожістю з Дейвом Ейтоном, ірландським лаборантом, який одного разу зіпсував склянкою сірчаної кислоти мій халат, випросив на складі новий, впродовж ночі пришив до нього моє ім'я й навіть спробував відтворити на спині та рукавах плями чорнил і хімікатів, які робили мій халат неповторним. Моє співчуття за докладені ним зусилля було сильнішим за гнів, тож і тепер радянський Дейв заслужив мою повагу доброзичливим виконанням своїх обов’язків. Інші — особливо Борис-1 та Борис-2, які були віддзеркаленнями один одного в одязі, поставі та навичках — намагалися вести приховане спостереження, і цим постійно привертали до себе мою увагу. Натомість Дейв робив мені ласку, спостерігаючи досить відверто, а коли я проходив повз нього, то навіть посміхався мені через вулицю, визнаючи марність своїх зусиль. Мені здавалося, що за інших часів мені сподобалася б компанія Радянського Дейва; цікаво, які історії ховалися під лаком його вихованості, що змусило його стати агентом?

Протягом кількох днів я просто удавав туриста, наскільки це тоді було можливо. В одній з небагатьох кав'ярень міста (які навряд чи заслуговують цієї назви), в якій шеф-кухар спеціалізувався на стравах з цвітної капусти, я з подивом здибався з командою школярів з Великобританії, за якою доглядали всюдисущі радянські наглядачі.

— Ми тут за культурним обміном, — пояснив один з хлопців, із сумнівом колупаючи ложкою в своїй тарілці з цвітною капустою. — На сьогодні нас обіграли в футбол, в хокей, у плаванні та легкій атлетиці. Завтра має бути морська екскурсія, тож, напевно, нас переможуть у веслуванні.

— Ви спортсмени? — спитав я, глянувши на дебелі постави деяких з товаришів хлопчика.

— Ні! — вигукнув він. — Ми вивчаємо мову. Я погодився поїхати, бо сподівався, що нам дозволять подивитися на Зимовий Палац. Вчора ввечері Говард обіграв одного з їхніх хлопців у шахи, і через це здійнявся великий галас. Його попросили більше так не вихвалятися.

Я побажав їм удачі, отримавши у відповідь криву посмішку та ввічливу подяку.

Тієї ночі біля дверей до мого номеру на мене чекала повія. Вона сказала, що її звати Софією, і що їй уже заплатили. Вона зізналася, що є шанувальницею Булгакова та Джейн Остін, і запитала, чи не буде ласкава така освічена людина, як я, розмовляти німецькою, бо їй треба покращити свою вимову. Цікаво, чия це була ідея: радянського Дейва чи Вінсента? Не побачивши на ній очевидних ознак фізичного насилля або хвороби, я щедро заплатив їй за компанію.

— Ким ви працюєте? — спитала вона мене, коли фари машини, що проїхала вулицею, описували дугу на стелі, наче на циферблаті сонячного годинника — спалахнули, проповзли й зникли.

— Я науковець.

— Який саме науковець?

— Теоретик, — відповів я.

— З теорії чого?

— Усього.

Спочатку її це розсмішило, а потім їй стало ніяково через те, що їй здавалося смішним те, що мене не смішило.

— Коли я був молодий, — вирішив пояснити я, — я звертався по відповіді до Бога. Не почувши від нього нічого, я почав шукати відповіді в людях, але всі вони казали лише: «Розслабся, йди за рухом».

— «Йди за рухом»? — спитала вона своєю рідною російською про американський вислів, який я сказав німецькою.

— Не опирайся неминучому, — вільно переклав я. — Життя є, поки не закінчиться, то навіщо перейматися? Не кривдь нікого, спробуй не отруювати запрошених на вечерю гостей, будь чистим у словах і вчинках… Що ще? Просто будь порядною людиною в порядному світі.

— Усі люди порядні, — тихо відповіла вона, — з власної точки зору.

Вона була тепла на дотик, а моя втома надала моїм словам повільної впевненості та ваги, яких я уникав, коли був більш пильним, бо вважав їх занадто вагомими для ввічливої розмови.

— Люди не знають відповідь, — тихо підсумував я. — Люди… просто хочуть, щоб їм дали спокій і не турбували. Але я не можу заспокоїтися. Ми всі питаємо себе: «Чому я?», «Який сенс?» Але рано чи пізно люди облишають це й кажуть: «Це просто збіг», «Сенс мого життя — моя кохана жінка», або «Сенс мого життя — мої діти», або «Розібратися з цим»… Але для таких, як я… Цього замало. Наші вчинки мусять мати наслідки. Але я не бачу їх. Тому я мушу дізнатися. За будь-яку ціну.

Софія якийсь час мовчала, думаючи про це. А потім сказала «Ідіть за рухом». Ці незнайомі слова вона вимовила обережно; усміхнувшись, вона повторила їх ще раз:

— Ідіть за рухом. Про пристойних людей, що живуть пристойним життям, ви кажете так, ніби це не має жодного сенсу. Але послухайте. Ця «порядність» — єдине, що має значення. Мені байдуже, що ви, пане Науковець, можете вигадати машину, що робить усіх чоловіків добрими, а жінок — красивими, якщо під час роботи над цією машиною ви не зупинитесь, щоб допомогти старій жінці перейти вулицю. Мені байдуже, що ви здолаєте старіння або припините голод, або покладете край ядерним війнам, якщо при цьому ви забудете про це, — вона постукала пальцями по моєму лобі, — або про це, — вона притиснула долоню до моїх грудей, — бо навіть якщо тоді ви всіх врятуєте, всередині ви будете мертвим. Люди мають бути перш за все порядними, і лише потім — геніями, бо інакше ви не допомагаєте людям, а просто обслуговуєте машину.

— Це не дуже комуністична точка зору, — зітхнув я.

— Ні, це дуже комуністична точка зору. Комунізму потрібні хороші люди; люди, чиї душі, — вона притулилася міцніше до моїх грудей, потім зітхнула й зовсім відсунулася, — добрі інстинктивно, а не зусиллям. Але саме цього нам зараз найбільше бракує. Заради прогресу ми з'їли свої душі, і тепер ніщо не має значення.

Вона пішла невдовзі після опівночі. Я не питав, куди й до кого. Вимкнувши в кімнаті світло, я чекав на ту мертву годину ночі, коли розум занурюється в позачасове заціпеніння безголосої думки. Це час, коли самотньо всім: кожному пішоходові, який перевальцем йде по почорнілих каменях, кожній машині, що мчить безлюдними вулицями. Це абсолютна тиша, коли двигун зупиняється посеред нерухомого, вкритого льодинами моря. Надівши пальто, я прослизнув крізь задні двері, оминув Бориса-1 та Захеканого й зник у ночі. Для того, щоб не боятися темряви, треба кинути їй виклик, різко здіймати погляд на тих небагатьох, що йдуть неподалік, щоб їм здавалося, що ви, на відміну від них, не боїтеся. У таку мить було легко згадати Річарда Лайла, вулиці Бетерсі та мертвих дівчат біля дверей. Ленінград був збудований як російське європейське місто царем, який подорожував світом і вирішив взяти частинку світу з собою додому. Чи подорожував світом Брежнєв? Це питання мене здивувало тим, що я не знав на нього відповіді.

Ріг. Вулиці Ленінграда здебільшого прямі та чіткі; влітку тут запах водоростей з млявої води каналів і божевілля від білих ночей; взимку — спочатку ейфорія від першого чистого снігу, а потім нудьга, коли настають справжні морози. Я йшов, керуючись спогадами, звернувши на кілька разів більше, ніж було потрібно, бо хотів переконатися у відсутності можливих переслідувачів, але зрештою прийшов до маленьких дерев'яних дверей Клубу Хронос.

А точніше, до того місця, де колись були маленькі дерев'яні двері Клубу Хронос. Відсутністю дверей я був шокований настільки, що на мить подумав, що помилився. Але ні, огледівшись по сторонах, я переконався, що це було те саме місце; саме на цьому прямокутному клаптику землі колись стояв Клуб, а тепер з позбавленою смаку брутальністю п'ятдесятих було зведено бетонний постамент, на верху якого дивний вигин каменю перетинала залізна поперечина, а викарбуваний у камені напис проголошував:

У ПАМ'ЯТЬ ПРО НАЙБІЛЬШУ ЖЕРТВУ, ПРИНЕСЕНУ ПІД ЧАС ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ 1941–1945 рр.

Більше не залишилося нічого.

Шукаючи під час біди дружньої підтримки, члени Клубу Хронос залишають одне одному сигнали. Записи в довідниках; повідомлення, залишені позаду стійки сусіднього паба; каміння, закладене в землю для майбутніх поколінь, щоб ті збирали його й замислювалися; натяки на те, куди можна піти, написані на чорному залізі ринв, що звисали з дахів. Ми ховаємося, але сам факт нашого існування є настільки абсурдним, що нам не треба ховатися надто сильно. Впродовж наступних трьох днів я жив у місті життям нешкідливого туриста: ходив, дивився, вечорами читав у себе в номері, а вночі прослизав повз своїх опікунів, щоб шукати підказки Клубу Хронос — хоч якесь свідоцтво про його долю. Я знайшов лише одне: надгробний пам'ятник на місцевому цвинтарі: «ОЛЬГА ПРУБОВНА, 1893–1953. Вона воскресне».

Нижче був набагато довший текст, написаний (це ж треба) санскритом. Ось його переклад:

«Якщо на моєму могильному камені розміщено це повідомлення, моя смерть була наглою та насильницькою. Стережіться, щоб і вас це не спіткало».