Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 46

Мій батько.

Я думаю про свого батька.

Про них обох, взагалі-то.

Думаю про Патрика Оґаста, який мовчазно сидить навпроти мене біля каміна й зрізає з яблука шкірку, повільно обертаючи фрукт.

Думаю про Рорі Г'юна, старого чоловіка, ліва нога якого опухнула, який одного нічим не примітного життя прислав мені в 1952 році лист, яким повідомляв, що відпочиває на Святому Острові й питав, чи не приїду я до нього? Я був тоді професором математики і був одружений з доктором англійської літератури на ім'я Елізабет. Ліззі хотіла мати дітей і винила себе за те, що не могла, як їй здавалося, народити їх. Я любив Ліззі як віддану компаньйонку та добру душу й залишався з нею до 1973-го, коли вона померла від кількох інсультів, які майже паралізували ліву половину її тіла, а в майбутніх життях більше не шукав її.

«Я на Святому Острові, — було в листі. — Чи не міг би ти приїхати до мене?»

— Хто цей пан Г'юн? — спитала Ліззі.

— Він був господарем будинку, де я виріс.

— Ви були близькі?

— Ні. Не в цьому житті.

— То якого біса він бажає побачити тебе?

— Не знаю.

— Ти поїдеш?

— Можливо. Наразі він уже має помирати.

— Гаррі! — докорила вона. — Не можна так казати!

До Алнмаута поїзд їхав сім годин, бо в Ньюкаслі була зупинка для того, щоб замурзаний машиніст отримав заслужений відпочинок — посидів трохи на зелених дерев'яних лавках залізничної станції. Коли він зняв кашкет, на лобі залишилася чітка межа кіптяви, що була нижче кашкета, а коли він зняв окуляри, навколо його очей залишилися світлі кола. З протилежної платформи мені з материних колін радісно помахала рукою дитина. Я теж помахав їй. Дитинча махало мені всі ті п'ятнадцять хвилин, що ми залишалися на вокзалі, а я не хотів, але відчував обов'язок відповідати. На той час, коли ми поїхали, в мене від махання вже боліла рука, а від посмішки — губи; мене дедалі сильніше охоплювало почуття, що ця подорож — помилка. Я погортав газету, що лежала на моїх колінах, але кілька життів тому я її вже читав, і мене дедалі сильніше дратувала наївність репортажу про події, що лише розгорталися. Кросворд на останній сторінці теж розчарував мене — майже на всі питання я дав відповіді ще три життя тому, коли розгадував його під час перерви в засіданні Міністерства Закордонних Справ, і три життя тому я не зміг здолати те саме питання, на якому спіткнувся й зараз: «Дивись-но! Дорога, здається, повертає». Це слово мені було вгадати так само неможливо, як і кілька століть тому. Може, хоча б на одне життя, мені стати людиною, що пише скарги в газети?

Був приплив, який відрізав Святий Острів від суші, і дамбу було видно лише як лінію стовпчиків, що стирчали над поверхнею води. За перевіз я заплатив старому чоловікові з гребним човном, у якому було багато пасток для крабів і жодного краба. Під час усієї подорожі він не сказав жодного слова, а лише ритмічно веслував зі стабільністю кардіостимулятора. Поки він гріб, над водою підіймався туман, який розмивав межу суші та моря й приховував залишки замка, яким було увінчано острів. На той час, коли ми допливли до берега, в тумані було видно лише кілька білих будиночків, що визирали з гребеня пагорба, на якому тужливо стогнала заблукала вівця. Цей острів ще не почав грати роль туристичної святині, в якій продають варення майже домашнього приготування та свічки майже ручної роботи, а мав натомість репутацію місця, куди їздять для того, щоб побути на самоті, щоб забути, ба навіть померти й ляжати під старим кельтським хрестом. Знайти мого батька було неважко: чужинців у селищі всіх добре знали. Мене послали до кімнати нагорі будинку пані Мейсон — веселої рожевощокої жінки, яка могла зламати курячу шию двома пальцями, і яка не вірила в цю новомодну Національну Службу Здоров'я, тим більше, що в садку в неї ріс аґрус, а в шафі на кухні стояв настій шипшини.

— Ви до пана Г'юна прийшли? — привітно спитала вона. — Я заварю чаю.

Вгору сходами, що були спроектовані зрубати голову кожному, чий зріст більший, ніж у семирічної дитини, потім крізь дерев'яні двері з кованою клямкою, до кімнати з маленьким каміном біля стіни й кількома погано намальованими картинами — оточені бузковими квітами озера. Маленьке одномісне ліжко й крісло-гойдалка біля каміна. У кріслі під ковдрами вгадувався Рорі Едмонд Г'юн, який помирав точно за розкладом. Починаючи від жовтого відтінку його нерівних нігтів і закінчуючи слабко пульсуючими венами на його худій шиї, він справляв враження чоловіка, якому мало чим можна було допомогти, окрім як дати щось проти болю та заспокоїти. Яким з цих двох засобів мав бути я, було очевидно.

Я сів на край ліжка, поставив валізу на підлогу, а коли його очі почали кліпати, намагаючись розклеїти повіки, я сказав:

— Вітаю, пане Г'юн.

Коли я бачив його востаннє? Теплого травня 1925 року цього життя, коли я, як завжди, згадав нарешті достатньо, ким я є, і твердою рукою написав листа в Клуб Хронос, щоб мене звільнили від нудьги дитинства. Черіті Гезелмер, матрона Клубу, відповіла негайно, поставивши Патрика та Гаррієт до відома, що якийсь щедрий вчений пропонує оплатити освіту та проживання бідних юнаків, і мене висунуто як кандидата. Було названо суму, а потім я звільнив своїх названих батьків від почуття вини за мій від'їзд радісними криками про те, що це буде дуже цікаво, що я мріяв про можливість стати кращим, що я часто писатиму додому, хоча вони обоє ледве вміли читати. Вони впакували мій непоказний одяг в одну торбу й посадили у візок названого батька, щоб відвезти мене на вокзал, і тоді Рорі Г'юн вийшов зі свого будинку, щоб подивитися на мій від'їзд; він стояв у дверях і нічого не казав. У деяких життях, коли ми виконували цей ритуал, він підходив до мене, тиснув руку й казав бути хоробрим; але цього разу цього не трапилося, і я не знаю, що саме в моїй поведінці змінило його дії.

Це було майже тридцять років тому. Під час тих рідких випадків, коли я повертався на Північ, щоби провести мовчазне Різдво з Патриком або бути присутнім на похованні Гаррієт — це незмінна подія мого дитинства — мого батька там не було. Він завжди був відсутній у справах, або відпочивав на водах, або поїхав до міста, чи чим він там займався за відсутністю фаху. Але тепер він сидів переді мною близький до смерті, самотній у будиночку на острові, і ніщо в ньому не казало про багатство та владу, він був лише старим слабким чоловіком біля каміна.

— Хто ви? — пробурмотів він голосом, що був такий само слабкий, як і його тіло. — Що вам треба?

— Це Гаррі, сер, — відповів я, і до мого голосу мимохіть проникла повага, з якою я звертався до нього в дитинстві. — Гаррі Оґаст.

— Гаррі? Я писав тобі листа.

— Саме тому я тут.

— Я не думав, що ти приїдеш.

— Ну… Я приїхав.

Я прожив уже сотні років; яким чином цей чоловік досі міг змусити мене казати пусті банальності, знову відчувати себе дитиною, яка ховається від погляду хазяїна?

— У тебе все гаразд, Гаррі? — спитав він, коли мовчання поміж нами стало надто нестерпним. — Ти заможний?

— Я живу непогано, — обережно відповів я. — Викладаю математику.

— Математику? Чому?

— Бо вона мені подобається. Цей предмет… захоплює мене, а вибрики учнів завжди цікаві.

— У тебе є… діти?

— Ні. Немає.

Він буркнув, і мені почулося щось схоже на задоволення. Долоня змахнула в напрямку вогню — наказ покласти ще дровину. Я покірно нахилився над жаровнею, поколупав у ній кінцем дровини, а тоді кинув дровину в полум'я. Коли ж я випростався, він дивився просто на мене тим самим обличчям, що колись стане моїм, і хоча його тіло помирало, його розум досі був живий. Коли я повернувся до ліжка, він схопив мене за руку й пильно подивився мені в очі.

— У тебе є гроші? — тихо допитувався він. — Ти заможний?

— Я вже сказав вам, пане Г'юн, я викладач…

— Я чув, що ти багатий. Мої сестри… будинок… — на його обличчі промайнув біль і рука відпустила моє зап'ястя, неначе їй раптом забракло сил триматися. — Незабаром нічого не залишиться.

Я обережно сів на край ліжка.

— Вам потрібна… позика, пане Г'юн?

Я говорив дуже повільно, щоб у голос не просочився мій гнів, який ставав дедалі сильнішим. Невже чоловік, який навіть не визнавав мене своїм нащадком, через двадцять сім років викликав мене лише для виконання функції банку?

— Депресія… — бурчав він. — Війна… Новий уряд, земля, часи… Констанс померла, Вікторія померла, Олександра змушена працювати в крамниці… У крамниці! Клемент успадкує титул, але він усе пропиває… Все, все зникло. Ми продали половину землі, щоб сплатити іпотечні проценти, і це не кажучи вже про саму іпотеку! Вони заберуть будинок і поселять там профспілку, — він мало не плювався, — працівників банків та їхнє поріддя, адвокатів і бухгалтерів. Вони пустять з молотка все — все, анічогісінько не залишиться. Усе зникне. Усе коту під хвіст.

Мені було важко залишатися нерухомим, бо коліно заніміло; мені хотілося схрестити руки на грудях, закинути ногу на ногу, неначе всім моїм м'язам закортіло висловити зростання ворожості.

— Ви хотіли щось мені сказати, пане Г'юн?

— Тобі завжди подобалася Олександра, так? — спитав він. — Вона була ласкава до тебе, коли ти був дитиною, так?

— Вона була добра, — визнав я. — Напевно, навіть добріша, ніж я знаю.

— Клемент — огидна мала потвора, — гірко додав він. — Ти чув, що в нього було три дружини? Він хоче все продати й переїхати до Каліфорнії.

— Пане Г'юн, — повторив я, цього разу твердіше, — я не розумію, чого ви очікуєте від мене.

Він підвів очі, і на краю нижньої повіки забриніла рідина. Як це часто буває з чоловіками, які відмовляються плакати, усвідомлення своїх сліз змусило його заплакати ще сильніше, горе змішалося зі соромом, і навіть коли сльози вже текли по його щоках, він вчепився в бік крісла, відмовляючись визнавати їх існування.

— Ти не можеш дати всьому померти! — проскиглив він. — Адже це й твоє минуле, Гаррі — будинок, землі. Ти ж розумієш, так? Ти теж хочеш їх зберегти.

— Як каже один поет, «часи — вони міняються», — твердо відповів я. — Втім, можливо, він цього ще не сказав, але час виправить цю нестачу. Мені шкода вас, пане Г'юн. Мені шкода, що Олександра зазнає труднощів; вона завжди була доброю. Але Клемент навіть дитиною був нахабою, а будинок завжди був потворним кам'яним пам'ятником марнославству та трагедії. Констанс була тираном, позірність цікавила її більше, ніж правда; Вікторія була наркоманкою; Лідія — невинною душею, яку ви катували поза…

— Як ти смієш! — його тіло здригнулося, неначе він хотів підвестися й ударити мене, але сил йому забракло, тож він залишився сидіти й тремтіти; сльози на щоках, що зашарілися, висихали. — Як ти смієш? Як ти смієш говорити про них так, наче… неначе ти знав… наче… Ти був дитиною, ти кинув нас! Кинув і не повернувся. Як ти смієш…

— Скажіть мені, — обірвав я його. Його голос був обуреніший, але мій був сильніший. — Коли ви ґвалтували мою матір, вона кричала?

Усередині нього була лють, вона була готова розітнути мої слова, але натомість, схоже, мої слова розітнули йому груди й прип'яли його до крісла, наче метелика. Переконавшись, що він залишився сидіти, я додав:

— Одного разу я зустрів жінку на ім'я Пруденс Кренніч, яка допомагала народженню дитини в жіночій вбиральні вокзалу в Бервіку-на-Твіді, у переддень Нового року. Мати померла, але я знайшов її родину й вислухав її мати — свою бабусю — вона розповіла мені історію Лізи Ледмілл, яка поїхала на південь шукати кращої долі й померла на руках чужих людей. У випадку травм холод є ворогом: він сповільнює згортання крові, і в постраждалих зростають шанси померти від кровотечі. Можливо, якщо б я народився влітку, моя мати вижила б. Авжеж, ніхто крім вас і Лізи ніколи не знатиме, чи ви дійсно зґвалтували її, але вона була молодою самотньою жінкою в будинку злого господаря, який вважав, що його дружина зраджувала йому; який і сам, напевно, зазнав психологічних травм, коли був на фронті. Напевно, ви схопили її за руку й поцілували, грубо й гучно, щоб ваша дружина знала, що ви зробили це. Напевно, вона була перелякана, не розуміючи, що грає роль пішака у вашому шлюбі. Ви кажете їй, що в неї немає іншого вибору; вона благає вас не робити цього. Ви кажете, що так усім буде легше, що якщо вона закричить, то всі домочадці знатимуть, її виженуть, не давши ані грошей, ані рекомендації, й усі вважатимуть її шльондрою, тож краще бути покірною, краще мовчати… Напевно, ви можете казати собі самому, що якщо вона не кричала, це не було ґвалтуванням. То чи кричала вона, коли ви її завалили? Вона кричала?

Пальці, якими він вчепився в крісло, стали блідо-жовтими, його тіло досі тремтіло, але, як мені здавалося, не від люті.

— Були часи, — продовжив я, вже спокійніше, — коли я хотів дізнатися про вас більше. Одного разу я написав вам листа, розповівши про бачені мною жахіття, про скоєні мною гріхи, про біль, якого я зазнавав. Мені був потрібен небайдужий незнайомець, хто був зобов'язаний кровним зв'язком зрозуміти, але не судити. Я думав, що є можливість, що ви все одно будете мені батьком. Тоді ви відповіли мені як солдат солдатові, але тепер я розумію, що насправді ніколи не був для вас сином. Нащадком — можливо; байстрюком, ознакою ганьби, нагадуванням про помилки, відплатою в людській формі; але сином — ніколи. Думаю, ви ніколи не мали в собі того, що потрібно, щоби бути батьком.

Я взяв свою валізу, підвівся й повернувся до дверей.

— На мить я подумав, — продовжив я, — що ви хочете запропонувати мені, як кровному синові, успадкувати Г'юн Хол. А ви, певно, вважали, що я можу бути небайдужим до маєтку, що на відміну від Клемента я бажатиму зберегти його. Або ж, через своє низьке походження я можу бути настільки приголомшений цим подарунком, що якимось чином перетворю його на пам'ятник на вашу честь. Зважаючи ж на реальність, я мушу сказати вам, що якщо ви зараз віддасте мені будинок разом із землею, а також будинок, у якому мене виростили Патрик і Гаррієт, я зруйную все вщент, жодного камінчика на місці не залишу, перетворю все на… на розважальний центр для банківських робітників і їхніх дітей, або ж на казино для збочених, а може просто залишу територію пустою, щоб земля сама забрала те, що їй належить.

Я розвернувся, щоб піти.

Коли я взявся за ручку дверей, він покликав мене:

— Гаррі! Ти не можеш… Це твоє минуле, Гаррі. Це твоє минуле.

Я пішов і більше не озирався.

Два житті по тому я насправді став власником маєтку Г'юнів. Причиною стало відвідування похорону моєї бабусі Констанс. Мені тоді було двадцять два роки. До того разу я ніколи не бував на її похороні, ніколи не хотів. Тітка Олександра, яка багато років тому врятувала моє життя й наполягла на тому, щоб мене всиновили, і яка завжди, в кожному житті рятувала мене, тоді заговорила зі мною біля могили, і ми певним чином зблизилися. Вона була найсильнішою з родини, вона бачила, звідки вітер віє, і дозволяла йому себе нести. Я не знаю, що вона сказала моєму батькові, але за три місяці до своєї смерті він змінив свій заповіт і я успадкував маєток. Я залишав його незмінним, жодної цеглини не змінив; перетворив його на доброчинний фонд лікування психічних захворювань. Після моєї смерті, під наглядом Констанс він, звісно, знову став таким самим, яким був раніше, але мені подобається уявляти, що десь, у якомусь світі, якого я не бачу, маєток Г'юнів щось змінив.