Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 66

Решту свого тринадцятого життя я тихо полював на Вінсента, але марно.

Напевно, після нападу на Клуб Хронос він навмисно поводився тихо, уникав уваги своїх щойно здобутих, бодай і послаблених ворогів. Тим не менш, я не припиняв пошуків, так само як і він, безумовно, шукав мене, і час від часу я натрапляв на його сліди, що вели до дивних місць; це завжди було трохи запізно, завжди на крок або два позаду. Мої заходи щодо секретності були параноїдальні, але Вінсент Ренкіс, напевно, грав у ще вищій лізі. Не знаю, чи було йому так само самотньо, як мені.

Я прожив набагато довше, ніж зазвичай, витягнувши максимум як зі свого тіла, так і з медицини. Нікого не дивувало, що відмивальник грошей хотів мати доступ до найсучаснішого обладнання, а мої лікарі після значних хабарів не питали, чому я, зазнавши удару своїх незмінних хвороб, так жорстко диктував курс свого лікування. Мене здивувало, як легко когось підкупити. Було враження, що навіть хороших людей можна було змінити, якщо дати їм звикнути до думки, що цілком прийнятним є подарувати їм пляшку вина, потім — нову іграшку для їхньої дитини, потім — оплачений день відпочинку для всієї сім'ї, потім — кілька днів відпочинку, потім — членство в гольфклубі, новий автомобіль… і на той час велика маса вже прийнятих подарунків робила відмову від чергового важкою навіть для найкращих з них, і вони вже мали статус морально скомпрометованих пішаків і з точки зору злочинців, і з точки зору закону.

Мей була терпляче відданою до останнього. Її коханець утік у 1976 році, і вона не стала шукати іншого, спрямувавши натомість енергію на написання розлючених листів компаніям з поганою репутацією та на активну підтримку Демократичної партії. 2000 рік ми зустріли в Нью-Йорку, бо обоє були вже занадто слабкі для подорожей, і Мей плакала, як справжня американка, коли у виборах переміг Джордж Буш.

— Усе коту під хвіст! — скрикнула вона.

У 2001-му ми мовчки сиділи й знов і знов дивилися, як падають башти-близнюки — на кожному екрані по всій країні. Мей сказала: «Я думаю купити прапор, щоб поставити його в садку», а три місяці по тому померла. Двадцять перше століття я бачив уперше. Медицина мене не дуже вразила, політика — ще менше, тож у 2003-му, у віці вісімдесят три роки я вирішив, що черговий раунд хіміотерапії нічим не допоможе, і що протибольові засоби, від яких у мене вже були психологічна та фізіологічна залежності, лише погіршують мій розум. Я заповів одну половину свого статку благодійній організації, якій найбільше довіряла Мей, другу — будь-якому калачакрі, який зможе її знайти, і одного холодного жовтневого вечора прийняв завелику дозу.

Гадаю, має існувати дослідження того, як наркотична залежність впливає на наступні життя. У тринадцятому житті я помер абсолютно залежним від медикаментів широкого профілю, і дотепер питаю себе, чи не триває їхній вплив на мої тіло та розум досі. Я знаю, абсурдно припускати, що якась подія в 2003-му може мати наслідки в 1919-му, але одного дня я за згоди пацієнта залюбки досліджу психологію калачакри-дитини, який минулого життя помер від наркотичної залежності; перевірю, чи є якісь помітні наслідки.

Чи були якісь наслідки у моєму чотирнадцятому житті, я не знаю, бо моя свідомість як завжди повернулася до мене лише через кілька років після народження. Упродовж цього дитинства я не намагався зв'язатися з Клубом, обмежившись базовими навичками молодого уробора: крадіжки, маніпуляції, використання спортивних результатів для здобуття грошей, коли в тих була потреба. Якщо чесно, я досі був рішуче налаштований не впадати в очі, і не намагався ані втекти, ані шукати Вінсента, а працював натомість підмайстром Патрика Оґаста на території маєтку; так само, як я робив це багато життів тому, ще коли в моєму існуванні не було Клубу Хронос. У 1937 році я подав запит до Кембриджу на отримання стипендії для вивчення історії, зваживши, що за такої кількості уроборів, що втратили пам'ять, і за такого занедбаного стану Клубу Хронос, знання минулого та, ще важливіше, способів його дослідження можуть допомогти мені знайти закономірності в подіях, які я зможу зв'язати з Вінсентом. Коли я отримав місце в Кембриджі, Г'юни були просто приголомшені, не в останню чергу через те, що Клемент, мій одутлий кузен, отримав відмову, що в ті часи для людини його статку було майже неймовірним. Моя бабуся Констанс мало не вперше в цьому житті викликала мене до себе.

У тому, як до мене ставляться Г'юни, є певні повторювані сценарії. Більшу частину моїх життів мій біологічний батько Рорі ігнорував мене так, неначе я був якоюсь сороміцькою хворобою, чимось, що начебто і є частиною тебе, але з іншими про таке не говорять. Моя тітка Олександра виявляла обережну цікавість, приховану за маскою респектабельності; Вікторія ігнорувала всіх, ким не могла скористатися, а я був саме таким; а моя бабуся Констанс активно цуралася мене, але водночас регулярно була тією, хто приносить погану новину. Якщо мої дії були якимось чином ганебними — а за тих часів позашлюбному синові не треба було багато зробити, щоб це вважалося ганебним — саме Констанс, а не Рорі робила те, що вона сама, безсумнівно, вважала брудною, але необхідною роботою.

Так само було й цього разу. Коли мене, вісімнадцятирічного стипендіата, було викликано до її кабінету, вона вже була налаштована на докори. Її спина ворухнулася, коли я ввійшов у двері, і пара сережок колихнулася біля її вилиць. Вона глянула на мене в дзеркало, в якому милувалася собою, а потім її очі повернулися до огляду вух із сережками. Не обертаючись, вона сказала:

— А, це ти, Гаррі. Так, я тебе кликала.

Було дивовижно легко забути про те, що коли я був немовлям, Констанс хотіла позбутися мене. Хоча від того часу, коли я дізнався про це, для мене минуло вже кількасот років, я мав постійно нагадувати собі, що для неї минуло лише стільки, скільки минуло від народження цього мого тіла.

Вона ще якийсь час погралася своїми сережками, а потім різко розвернулася, ніби втратила до них інтерес, і пильно подивилася на мене, задерши свій гострий ніс. Не знаю, яка недобра генетична фея подарувала мені моє обличчя, але на Констанс ця риса не поширювалася.

— Я чула, що ти зібрався до Кембриджу, — зрештою сказала вона. — Він, звісно, не такий престижний, як Оксфорд, але для такого, як ти, це, певно, дуже добре.

— Я дуже радий, мадам.

— Радий? Ти радієш цьому? Що ж, певно, тобі є чому радіти. Мені сказали, що той коледж був настільки вражений, що вони не зважили на твоє походження, це правда? Не можна допустити, щоб твій батько після твого від'їзду отримував листи з проханнями про гроші.

— Коледж виявив велику щедрість, — відповів я, — до того ж я можу здобувати гроші іншими шляхами.

Її брови гордовито вигнулися:

— Іншими? Та невже?

Я втримався від відповіді. «Так, біологічна бабусю. Я добре знаю, хто виграватиме перегони «Grand National» кожного року від 1921-го до 2004-го, а також маю енциклопедичні знання знаменитих боксерських поєдинків, футбольних чемпіонатів і навіть деяких собачих перегонів того самого періоду — це на випадок, якщо інших варіантів забракне». Мені здалося, що тієї миті це одкровення було б не дуже вчасним.

— Звісно, твій від'їзд о цій порі дуже недоречний, — не переставала говорити вона в той час, як я дотримувався більш зваженого мовчання. — Твій батько анітрохи не молодшає, а маєток… Ну, не мені тобі казати, як високо він цінує свою роботу на нашу родину. Я сподівалася, що ти успадкуєш це від нього.

Цю розмову ми з Констанс мали кожного разу, коли я залишав гніздо заради будь-чого, окрім призову до армії. Спочатку я вважав це щирим обуренням моїм можливим успіхом, але після кількох розмов почав питати себе, чи не були вони проявом глибшої тривоги — бажанням утримати контроль над хлопцем, який утілював найбільшу помилку її сина. Я згадав Святий острів, як у маленькій кімнаті помирав мій батько, й відчув короткий напад несподіваного сорому за те, що я йому тоді сказав.

— Взагалі-то, як на мою думку, з боку такого хлопця, як ти, дуже невдячно залишати ось так рідну домівку.

Ці слова повернули мене до кабінету моєї бабусі. Напевно, цьому реченню передувала якась преамбула, але коли живеш слугою достатньо довго, починаєш інстинктивно відчувати, коли звук стає порожнім.

— Невдячно, мадам? — запитав я.

— Ти все своє життя був частиною цього дому, — відповіла вона, — практично частиною маєтку! А тепер ти вирішив просто встати й піти… Це зовсім не те, чого ми від тебе очікували, Гаррі. Ми всі вважали тебе кращім.

— Кращім… ніж здатним отримати стипендію в Кембриджі? — уточнив я.

— Так, бо хіба так її отримують? Ні дозволу не спитав, ні занять з репетитором, ба навіть взагалі жодних занять, наскільки я знаю. Це так не робиться!

Я витріщився на Констанс і подумав, чи не була вона певним чином геть збожеволілою. Я маю на увазі не неврологічну проблему, не хворобу розуму, а радше культурне божевілля, інфекцію сподівань, яка спотворила її сприйняття того, яким усе має бути, і яким воно є насправді. За будь-яких інших обставин мене б хвалили як генія, як неперевершеного героя, а цілком можливо навіть як приклад для соціальних реформ; але для Констанс Г'юн це лише робило мене бунтарем. Мені було цікаво, як би вона сприйняла двадцять перше століття; чи плакала б вона, коли впали башти-близнюки? Чи змогла б вона зрозуміти той світ?

— Ви просите мене залишитися? — спитав я.

— Ти молодий дорослий чоловік, — відповіла вона. — Якщо хочеш кинути свого батька й поїхати туди, де на мою думку, ти абсолютно не придатний жити, то це, звісно, вирішувати лише тобі!

Якою була б ця розмова, — думав я, — якби мені дійсно було лише вісімнадцять років? Тепер, коли мені було вісімсот сорок дев'ять, мені було майже смішно.

Я повідомив їй, що добре подумаю над своїм становищем.

Вона щось пирхнула у відповідь і махнула рукою, дозволяючи мені піти.

Я зміг дійти до кінця коридору, перш ніж пирснув сміхом.