Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 40

Мимохіть я заснув, а коли мене почали трусити, щоб розбудити, моя рука миттєво сунулася до кишені й намацала пістолет, бо мені здалося, що мене оточили озброєні люди. Але насправді наді мною стояв круглолиций чоловік із яскравими очима та з посмішкою, від якої рухалися його маленькі вуха.

— Це ви хотіли до Пєтрока-112, товаришу? Я вас відвезу!

Ціну він забажав грабіжницьку, а його транспортний засіб виявився колишнім штабним автомобілем Вермахту. Зазвичай мене здивувати важко, але на цей апарат я дивився ошелешено. Метал навколо дверей і крил проіржавів, став крихкий і оранжевий, з сидінь стирчали сплутані пружини та набивка, ззовні вони були оббиті залишками старих ковдр, але нацистську емблему спереду й по боках досі було чітко видно. Побачивши мій роззявлений рот, молодий чоловік засяяв від гордості й оголосив:

— Мій батько вбив двох полковників і майора, і навіть фарбу цим не зіпсував! — він стояв біля машини й демонстрував цю історичну подію: — Бах! Бах, бах! Револьверні кулі — от і все. Три постріли — три трупи. Батька було вбито в Польщі пострілом танка, але від нього нам залишилася ця машина. Хочете покататися?

Непримітним цей засіб пересування назвати було важко, але зате він був працездатний і прямував саме туди, куди мені треба.

— Дякую, — пробурмотів я. — На такому я ще не їздив.

Їдучи до Пєтрока-112, я сидів мовчки, зіщулившись проти пронизливого вітру й міркуючи над тим, що мені робити далі. Так далеко я зайшов понад усе через цікавість, бо насправді не мав чіткого плану, що я робитиму, якщо дістануся туди. Представники влади, вочевидь, будуть попереджені про мене, а екіпіровки для непомітного проникнення в мене не було, та й запас удачі, як мені здавалося, вже вичерпувався. Тож дедалі актуальнішим ставало питання, чи був я готовий заради отримання відповідей на свої питання померти? За таких обставин смерть у якійсь з її форм здавалася цілком імовірною, і я надав би перевагу швидкій та безболісній, аніж тривалим допитам на Луб’янці. Померти в цьому житті таким молодим здавалося жахливим марнотратством, тому я був рішуче налаштований не помирати, доки не отримаю якомога більше інформації про Віталія Карпенка та Пєтрок-112. Отже, я камікадзе? Це єдиний вибір, що мені залишився? Я був готовий пройти через це, бо важливість отриманої інформації начебто переважувала нудьгу, що чекатиме на мене після смерті. Зваживши ситуацію, я зрозумів, що емоційно вже готовий, хоча раціональне підґрунтя досі було хитке. Це була пригода; небезпечна, зухвала, нерозумна авантюра, яких у мене було так мало.

Якщо Пєтрок-111 був містом одного коня, то Пєтрок-112, певно, був фабрикою, що виготовляла клей з трупа того коня. Паркан з сітки-рабиці оточив хаотично розташовані бараки та прямокутні бетонні будівлі — без вікон, безіменні, бездушні. Дорога підходила прямісінько до воріт, на яких висіло: «ПЄТРОК-112. ПРЕД'ЯВИ ПЕРЕПУСТКУ». Двоє охоронців у міліцейській формі тулилися в маленькій білій будці біля воріт і слухали радіо. Побачивши нас, один з них вибіг і крикнув, щоб ми зупинилися. Мого водія він, схоже, знав — тепло поплескав його по плечу, але підійшовши до мене посуворішав. Пальці на ремені рушниці, що висіла за його спиною, напружилися, а в голосі почулося щось більше, ніж звичайна недовіра:

— Товаришу! Ваші документи!

Я вирішив, що якщо вже я смертник, то помиратиму красиво. Вийшовши з машини, я підійшов до солдата й відповів:

— Для вас я «товариш капітан»! Хто ви такий?

Він став струнко й подив у його очах був не менший, ніж мій подив тому, якою інстинктивною стала його реакція завдяки муштрі. Коли когось залякуєш, найголовніше — покладатися не на гучність голосу та непристойну лайку, а відпрацювати в собі тиху впевненість, з якої слухач зрозуміє, що кричатимуть на нього замість вас інші, якщо буде така потреба.

— Де ваш командир? — спитав я. — Він чекає на мене.

— Так, товаришу капітан! — гаркнув він. — Але я мушу перевірити ваші документи, товаришу капітан.

— Я Михайло Камін, внутрішня безпека.

— Мені треба побачити ваші…

— Ні, не треба, — тихо відповів я. — Вам треба дивитися документи колгоспників, що привозять зерно, кур'єрів, що приносять минулотижневу пошту, або п'яних єфрейторів. Вам треба дивитися документи людей, які не знають загальної картини. А ось чого вам не треба бачити, синку, — (перекласти повний сенс жаргону лондонських гангстерів на радянську параною не так легко, як може здатися), — так це документи людини, якої тут немає. Бо мене тут, курва, немає. Бо якщо б я, курва, був тут, ти би про це швидко пошкодував, зрозуміло?

Хлопець мало не тремтів від двох протилежних жахів, що охопили його: жаху перед відомим покаранням за невиконання наказу безпосереднього командира та жаху перед невідомими наслідками невиконання моїх наказів. Я зробив вибір замість нього.

— Я радий, що ти виконуєш свої обов'язки, синку, — додав я, стримуючи бажання надто сильно схопити його за плече, — але твої обов'язки поки що настільки дрібніші від загальної картини, що від самих лише думок про них мені примружити очі хочеться. Тож будь ласкавий, проведи мене до свого командира, не зводь з мене очей, але не змушуй мене стояти тут і морозити яйця, у той час як лайно летить у вентилятор. То що скажеш, хлопче?

Перекласти всі конотації слова «хлопче» в його найбільш зверхній формі, якою користуються червонопикі власники нерухомості непевного походження, було ще більшим лінгвістичним викликом, ніж «синку». Іноді проблему можна вирішити лише брутальною владністю, особливо якщо цю проблему від самого її народження тренували поважати грубіянів, що керували країною. Цей солдат знав, що було підвищення бойової готовності, авжеж знав, про це мені казали і його голос, і безліч інших деталей. Тож чи було такою вже несподіванкою, що хтось з органів безпеки прийшов для особистої бесіди з командиром? Невже іноземний агент так вчинив би? Можливо, моя версія здалася йому цілком вірогідною. А може, він просто був неспроможний думати.

— Ідіть за мною, товаришу капітан!

Він навіть честь мені віддав перед тим, як повести.